24 авг. 2010 г.

День несправджених ілюзій

Подаю повністю цю статтю, як чітке визначення ілюзій українського народу. В кінці автор пише: "Що нам лишається? Згуртуватися навколо політичних сил які лишаються справжньою опозицією владі." Але не називає, хто саме є наразі цими політичними силами. Можливо читач сам визначить, хто саме?

http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6642.phtml

День Мрії

День Мрії 20-і числа серпня 1991 року відбувалися весело. Радіо заливалося новинами. У Москві щойно сконав невдалий путч. Дзвонити знайомим з Руху, УРП чи СНУМу вже задовбало – знали вони не більше за радіо. Про мітинг у Києві вони взагалі двох слів не в’язали: що робиться, що відбувається, чи треба їхати?

Знайомі з Києва взагалі про мітинг нічого сказати не могли, мовляв «робиться щось там у Центрі, але в нас тут і поголосу нема». А Запоріжжя жило своїм звичним життям наче і не робилося нічого.

Аж раптом 24-го по радіо було зачитано Акт проголошення Незалежності України.

І небо на землю не впало. Менти що давали присягу Радянському союзу не кинулися садити клятих бандерівців. Офіцери радянської армії що клялися захищати «соціалістичну батьківщину до останнього подиху» під час путчу лаялися так що аж за парканом військової частини було чути (я жив неподалік). А після новин про Незалежність ніхто й не ворухнувся. Все тривало як наче так і треба.

До речі РУХ, УРП та СНУМ про Акт проголошення Незалежності у Запоріжжі дізналися так само як і я – з радіо. Кілька днів вони не могли сказати з цього приводу нічого путнього – Київ мовчав. Київським офісам було не до того – вони Незалежність святкували.

Їм і пізніше було не до того. Коли кораблі Чорноморського морського пароплавства віддавали під заставу – РУХ тим не переймався. Днями дістав стару підшивку «Самостійної України», перечитав – аж дух захопило. Які баталії тоді гриміли між Чорноволом, Драчем та Горинем за керівництво у РУХові!

Техніка військових частин що були розташовані на території України була залишена теж якось без «політиків-патріотів». Аж дивно стає. Хто зраз пам’ятає як з сторожовик СКР-112 що підняв український прапор, переходив в Одесу під загороджувальним вогнем москалів? Хто згадає подвиг генерала Башкірова? Палкі ура-патріоти хоч близько були в тих частинах?

Всі питання на кшталт встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами, формування української армії та фінансової систему держави будували не представники націонал-патріотичних сил. Їх всі будували колишні совкові службовці. Адміністративна система так само без змін проіснувала ще з совкових часів.

РУХ, УРП, ДемПУ та інші націонал-патріотичні партії особливо на самому початку своєї діяльності украй широко рекламували свою підтримку приватних підприємців. Ви чули про бодай один випадок коли б вони урятували б підприємця від бандитського наїзду? Чи може чули про випадок коли вони звільнили начальника УВД за те що брав на лапу від бандитів?

Що ж робили тоді націонал-демократи? Процитую Володимира Золоторьова: «…якось під кінець СССР знайомі націоналісти попросили мене передати якісь папери… одному дідусеві, що приїхав з діаспори. Дідусь виявився представником одної з бандерівських організацій, ми з ним гарно побалакали «за життя» і залишилися задоволені одне одним. Прощаючись, дідусь раптом промовив: «А РУХу ми більше грошей не дамо. Бо крадуть». На цьому тлі стає цілком зрозуміло і те чому РУХ швидко опинився в «конструктивній опозиції» до уряду Кучми і ті звички якими прославилися чиновники команди Ющенка.

До чого я все це знову перелічую? А до того, що як це не гірко але треба визнати. 24 серпня 1991 року українці НЕ здобули волі та незалежності. «Незалежність» отримана нами в серпні 1991 року була подією на кшталт об’єднання Західної України з усією іншою у 1939 році. Українські землі-то більшовики об’єднали, але й політичний лад на тих землях вони встановили такий що найбільш активна частка тамтешньої молоді вже за кілька років переселилися у лісові криївки повстанців, аби гнобити «об’єднувачів та визволителів» зі зброєю у руках. Те саме сталося й 91-го. Незалежність здобула не Україна – національна держава що дбала б про інтереси своїх громадян та розвиток культури українців. Незалежність здобула УССР - маріонеткове більшовицьке утворення.

Після путчу 91-го комуністичним ватажкам стали очевидні дві речі – союзне керівництво стало слабим і безпорадним в порівнянні з керівництвом РСФСР. А якщо керівництву Росії стало можна бикувати перед керівництво совка, чим гірша компартія України? Все подальше було справою техніки.

Треба визнати. Націонал-патріотичні сили виступили не більш ніж статистами у розвалі Союзу, який вчинили керівники республіканських осередків КПСС просто через слабкість центру. Центри республік, які ще недавно мусили постійно звітувати перед Москвою, раптом самі здобули можливість стати «Москвою», на своїх теренах. І цією можливістю вони скористалися зі статком.

А РУХ? А націонал-патріоти, спитаєте ви? Навіщо вони знадобилися комуністам? А дуже просто.

Комуністи самі ніколи б не пояснили населенню України чому раптом вони забажали незалежності. Ідея незалежності України просто брутально суперечила всій комуністичній ідеології. Проте це зміг зробити РУХ. Перефарбування з комуніста на патріота від чиновників за вимагало найменш витратного тюнингу – повісити вбраний рушниками портрет Тараса Григоровича у кабінеті, вбратися у вишиванку, проспівати кілька пронизливих промов «про бідолашну неньку-Україну» і нуль питань.

Протягом останніх 19 років і в Україні і в Росії було проведено ті процеси, заради яких власне еліти СССР й пішли на руйнацію імперії. Була проведена широкомасштабна приватизація майна імперії. Все що раніше було державним – стало чиїмось власним. А оскільки керувати «державним як власним» ці потвори не вміли навіть за совка – результати наявні.

Друге – була майже знищена совкова «соціалка». Факт лишається фактом – безкоштовних медицини-освіти-культури (за фактом) та ще й доступної роботи пересічний громадянин і Росії і України позбувся легко і майже без опору.

Як це сталося? А дуже просто. Громадянин звиклий завдяки совку «мислити ширше» переймався зовсім іншими питаннями. Будь-яке обурення з незаконної приватизації та знищеної «совкової соціалки» об’являлося пережитком комуняцького минулого (у них) або замахом на державотворення (у нас). Пізніше з’ясувалося що мало приватизувати майно та скинути соціалочну вагу з бюджету – «чесно вкрадене» майно треба ще й зберегти від чергового дерибану, а головне – його треба легалізувати на Заході. У Росії цю роботу мав зробити Путін (і йому багато вдалося). У нас естафету розпочав Кучма і мав передати її Януковичу. Саме в той час Росія почала «вставати з колін». А в Україні з’явилися «шлях у Європу» і бренд Голодомору.

Шановні, а ви ніколи не замислювалися чому всі ці колишні партапаратники починаючи від Кравчука раптом потяглися до націонал-патріотичної ідеології? Кравчук став президентом на хвилі здобуття Україною Незалежності. Кучма вперше виступив як опонент Кравчука і сперся на Західну, а вдруге – як противник комуністів і союзник молодих реформаторів Пінзеника, Ющенка, тощо. Ви не замислювалися чому Табачник зразка 2003-го року нарікав Голодомор геноцидом української нації, а Табачник зразка 2010 року той самий Голодомор зве просто стихійним лихом?

Та тому що до 2004 року вся ця екс-комуняцька команда не вважала націонал-патріотичні сили чимось серйозним. Вони усвідомлювали їхній вплив на маси, вони залюбки користувалися популярністю націонал-патріотичних ідей серед громадян України, але вони й думки не припускали що вся ця компанія здатна на щось більше.

Все змінив грудень 2004-го. Їх нечувано налякав Майдан. Вони не дарма ще й зараз ненавидять Ющенка – той як хакер вклинився у вправно працюючу програму і змусив її працювати на себе. Зрозумівши що суспільство потребує нового лідера змальованого в націонал-патріотичні кольори, Ющенко залюбки зайняв це місце і вдався до акцій громадянської непокори. Далі – справа техніки.

А результат – недолугість керманичів націонал-патріотичних партій стала очевидною. Вони й самі явно передчувають свій скорий кінець, тому й кинулися «у тушки» з таким натхненням. А нинішня влада у націоналізм більше не грається. Вони чудово усвідомлюють що за якийсь час все може повторитися знову. Вони на власній шкірі зрозуміли наскільки сильною може бути ця енергія і що сталося б якби на місці Ющенка у 2004-му опинилася б особа калібру Саакашвілі.

Такий страх вони ще не скоро погодяться забути. І намагатимуться вдруге тих помилок не повторювати.

Націонал-патріотичні партії старого зразка довели свою повну неефективність. Вони розслабилися. Вони звикли смачно їсти. Вони запливли салком. Вони ще можуть бути опозицією (бажано – конструктивною), можуть бурчати про ті чи інші дії влади. Але буцатися з владою на рівних вони не стануть. І запропонувати суспільству громадсько-політичну модель кращу за «російсько-донецьку» з «відкатною економікою» та ще й взяти на себе відповідальність за її виконання вони не зможуть. Це ж ризикувати треба! А так гарно смакувати анчоусами під пальмами Балі!

Ми залишилися знову на тому з чого почали. Так, Україна все ще офіційно суверена та незалежна держава. Швидше за все (принаймні я так гадаю) такою вона й залишиться. От тільки бути незалежною і вільною – принципово різні речі. Польща з Беруті теж була офіційно незалежною державою. От тільки з Варшавського договору вийти вона не могла без загрози розкачування Варшави москалицькими танками.

Зможемо ми здолати таку ситуацію? Істрія покаже. А допоки ми маємо чесно визнати, у серпні 91-го ми здобули незалежність, але не волю. Незалежність здобула УССР, а владу в ній опанувала стара совкова посткомуністична еліта. Ця країна не передбачає створення демократичного суспільства. Вона не заточена стати країною яка дбатиме про культурну спадщину та самосвідомість українців (все ж таки українців в Україні 78% згідно перепису). Вона не стане і не зможе стати національною українською державою за європейським взірцем.

Що нам лишається? Згуртуватися навколо політичних сил які лишаються справжньою опозицією владі. І боротися далі. За свої права. За свою волю. За справжню незалежність нашої держави.

Поки що істинна незалежність України лишається гарною мрією. Чи втілиться вона у життя – залежить від нас.

Дракон - Дмитро Калинчук

22 авг. 2010 г.

Смiшне запитання

Свiдомий мен, i герла най, вiдправим всiх їх натумбай.

I разом з тим, сучасно-модне, яке по багатьом причинам та напрямкам гризе цнотливi душi величезної кiлькостi українського сов-комо сапiєнса. А формулюється воно всього лише в двох простих словах: Що робити. Слова простi, але який в них колорит. Мовивши цi слова, бажано вирячити на мене очi з тим, щоби дати менi зрозумiти, якщо зараз же не дам швиденько правильного рецепту, то менi дадуть ще швидше i ще правильнiше в редьку.

Ой, та ради Бога, робiть, шо хочте. Копайте картоплю, закручуйте кабачки, мiсiть глину, кому ще не вистачає квадратних з кубiчними метрами, ставте вiкна в евроопу, купуйте ланоси, рефрижирейтери, плазму, чiпляйте кондишини, дихайте ламiнатом, сперечайтеся на УП в колонцi дацзибао, де повно мантрувальникiв, вiщунiв та iнших вурдалакiв, якi з нетерпiнням на вас там чекають, розвiсивши свою iдiотологiчну павутину. Їжте морозиво, пийте пиво, або тiкайте звiдси.

Це найкраще. В Чехiю, Нiдерланди, Шотландiю, або куди хочете та зможете. Поки ще не пiзно. Цей варiант непоганий. Але знайте, що, як би ви гарно там не влаштувались, там ви завжди будете тiльки гостем на чужому святi життя. Навiть з прекрасним, як вам буде здаватися, знанням мови i такою ж вашою толерантнiстю та полiткоректнiстю, що вiдносно вас, - теж не факт. Вас просто будуть терпiти, хоча нiхто вам в очi цього не скаже. Але за спиною iнколи дещо почуете. I не дай вам Бог зiрватися, або дебiльно себе десь проявити, як ви можете дозволити собi це вдома, тоді начувайтеся.

Але, нiчого. Це тiльки перших десять рокiв, а там призвичаєтесь i воно попустить. Навiть будете пишатися. Ага. Коли приїдете додому в бальних кросовках i будете комусь розказувати, як ви схватили бозю за хобота. А вони будуть з розумними обличчями ляскати вухами по стегнах та теж згадувати, як i вони теж, тобто мають родичiв, що теж за тим, ну, бугром вобщiм в Говландii чи то в Кюветi замужом за шейхом. I шо тоже вних всо харашо тiко зара поки нема грошей шоб приїхати, бо шось там з паспортом случилось. А не пише, бо тiлiфона подорозi потiрала.

Ну, це так, як-то кажуть, к слову. Далi читати не обов"язково, бо далi буде неiнтiресно. Краще йдiть собi та насiлуйте тiлiвiзор. Там Ганя Ге вам розкаже, як вона курей не крала з бульйону, в Шустера. Ще коли комсомолкою була iдейною. Це її вже на Радiо Лiберте позбавили. Iлюзiй тобто. А ви шо думали. Ну, добре, як йдете, то й дверi причиніть за собою, бо я тут усвiдомленим розкажу, як вони країну просрали i чого тепер вони нiколи вже не зможуть усвiдомити i зробити. I головне, - чому.

А ви й досi в прострацii, любi друзi? Нiяк не зрозумiете, як же так сталося, що не синиця в кишенi i не цiлий Боїнг 737-й навiть, а така величезна, казково-чудова країна у вас лежала на долонях, в жменi була, а ви її прогудили. Протiкла крiзь пальцi. Ну не придурки, га? Та ви не ображайтесь, самi подумайте, хто ви. Оцiнiть, чого ви вартi. Та я б за вас, разом з вашим бугалтером, не дав би й розчвленого недопалка. Вас вже нема. Ви нiщо. Нуле. Дупель пусто. Вас треба, як в Азii, закидати камiнням, або розмазати в центрифузi в коров"ячу дрисню i забути, як вас звали.

А ви все ще варiЯнти перебираете, як же вам янук-овоча скинути та собi запанувати. Або хоч пригрiтися бiля теплого корита. Еге.., розкатали губу. Тепер тут овочева база. І головний, той овоч, тепер вже на форевер. Нiчого у вас не вийде, придурки, бо на що ви здатнi, то вже всьому свiту показали. Всi бачили. ООН ще не забули? Як там стоячи бугалтера вiтали. А як тiкали потiм вiд нього? Народ у вас винен? Народ нiчого не робить? Народ вам, ублюдкам, 75% карт-бланш дав. То де вiн? Як ви його використали? Свiчку поставили? Ото та свiчка і буде вам пам"ятник вєчний. I вашi внуки будуть плювати на вашi могили. Чому ж тоді мовчали. Бо крали всі, так само, як і ці тепер крадуть.

Тепер ви витьохкуете, що не ви розпочали розколювати Україну? То згадайте Чорновiла. А потiм Рух, який ви розбавили своєю присутнiстю, сховавши партквитки до лучшiх врємйон i який розкололи та згубили. Згадайте, як ви iдею подiлу мутили. Згадайте все. А потiм вже i ПРУцячня почала мапи своi малювати та в порограми клеїти. То й не дивно, бо всi ви з одного зозулячого гнiзда КПСС. I такi ж, як i ваш свiдомiт Кравчук, який тепер ремствує та попереджає, все нейметься йому. З одного корита всі ви не вихлебтували, що аж за вухами лящало, нє? Але вже пiзно дігтем прищi на срацi мазати, бо ви тiльки того й робили, що забивали клини та клинцi в колоду Українськоi державностi. I нарештi розчахнули навпiл. Здобули нарештi, як планували. Скоро прийдеде до ПРУцяків з поклоном. Щоб на роботу взяли. Щоб за двері не витурили. На колінах повзати почнете, чоботи їм вилизувати будете. А вони вас і в хлів не пустять.

А тепер вже країну не склеїти, дзузьки, не трипiльський горщик. Реакцiя дiлення ядра розпочалася i цивiлiзацiйний розкол обов"язково переросте в державно-територiальний. Тепер це тільки справа часу. I саме в розкол з вiдокремленням, з розтягуванням територій, а не якусь там лiбералiстичну туфту про федералiзацiю, якою ви парите мiзки людям.

Щепки вiд нашої української трухлявої колоди полетять далеко. Та й вам би, самий час ставати на крило, бо Ненька збудиться, й тодi, не буде вже однаково, нi вам, нi всiм i нi менi. Пiджарить всiх на тiм вогнi. А може й ні, у цій країні, що весь час в якомусь сні.

18 авг. 2010 г.

Вежа

Ми йшли вузенькою середньовiчною вуличкою i крiзь туман, що окутав місто, недалеко на площi, проглядалася висока вежа з годинником.
- А як же тi, що були бiля нього, в його оточеннi, тi, що його обожнювали, запитала вона.
- А дуже просто, i не зовсiм просто, вiдповiв я, - вiн бачив тiльки себе. А результатом помаранчевого шестирiчного "громадського спротиву ", тобто, його пiдтримки 2004-10рр. став прихiд до влади Вiтi Я. та полiтичний крах Вiтi Ю. Омрiяний ними гешефт вiдбувся i той Вiтя, який ненавидiв полiтику та був нею обтяжений, вернувся на пасiку пасти бджiл, а той, що прагнув влади за будь-яку цiну, її отримав. Спрацював ефект завгара i Український полiтичний вiз повернув у протилежний бiк.

-А помаранчевим "солдатам Ю" вже незабаром перестануть вливати доларовi iн’єкцii, як не виправдавшим довiри та сподiвань iноземних грантових спонсорiв "Помаранчевої Революцiї", бо заокеанськi стратеги даремно витрачати кошти не звикли, а проект завершився з нульовим результатом, тим паче, домовившись iз своїм "стратегiчним партнером" про геополiтичний розподiл сфер впливу, вiддавши Україну на вiдкуп в угоду своєму Азiйському вектору уваги. Газ в Європу йде, вибрали, кого хотіли, а там, робіть, що хочте. Та й свої олiгархи навряд чи стануть пiдтримувати обвальнi партiйнi проекти з блошиними рейтингами, тим бiльше, що свого вони вже досягли.

I помаранчi, або змушенi будуть перейти на воду та сухарi, або зареєструвати новий сайт пiд назвою "zavgаr_forеvеr.org.uа", де останнi роки свого життя вони зможуть доводити самим собi, що були глибоко законспiрованими партизанами, якi працювали в помаранчевому пiдпiллi i що в своему життi нiколи не чули кращих слiв, нiж - кардан, нiгрол, трампльор та фаркоп, якi їм завше грiли душу, як i слова - крепче за баранку держись шофер.

Що ж, господа Зюганов, Лужков та Гундяєв можуть їх привiтати. А Президент подарує їм, як тепер водиться, вже,- на Украине, ордени за заслуги, пiд "Слався Отечество", бо, чи "Ще не вмерла", то є наразi пiд великим знаком запитання. Задачу свою вони виконали на вiдмiнно, не народивши й таргана.

Наслiдки не забарилися i вже проглядаються. По-Андруховичу, це - Україна в клiнiчному станi, а в даному конкретному випадку, вони знаходяться в станi депресiї або й прострацiї, до якої привела їх неадекватна оцiнка ними їхнього "Месiї", якого вже невiдомо де й шукати. Та вже немає в цьому й сенсу, бо на вулицях Києва вiн бо вже точно, мешканцями помiченим не буде. Хоча на шахтах Донбасу його ще можуть зустрiти з розумiнням i любов"ю. Але скажiть, навiщо йому туди пертися, якщо там пчоли гудуть зовсiм не так, як вiн їх вчив.

Але, повернiмося до наших апельсинiв, якi вже, залежавшись, втратили свiй товарний вигляд, а вiд того й цiну та деякi з них пустили сiк та неприемний запах, як-то кажуть - попливли, поки ми з вами тут оглядаемо архiтектурнi пам"ятки.

Надивовиж, вони нiяк не прикуплять, що настав час, коли будь-якi вибори будуть вiдбуватися вже без вибору, а по призначенню i українськi дважди два нiколи не будуть - чотирi, а цiна їх буде визначатися на Старой Площадi, про що якось, мiж iншим, довiв до вiдмома Вiтi Я. господiн Путiн. А апазiция вiд Кутюр, Брiонi, Лазаренка та Лозiнського про мiкрофон тепер буде тiльки мрiяти i якщо не перебiжить в каалiцию та повнiстю не протушкується на донбаському угольку, то очолить "Партiю Вiльних Бомжiв та Маргiналiв в Екзилi". Хоча й вона вже нiкому не потрiбна, обiйдуться й без них.

Лiберально-плюралiстичнi сновидiння закiнчилися, але панове так i не встигли вскочити в останнiй вагон, хоч я їх попереджав про це ще рiк тому. Що ж, час проснутися та одягти калошi. В такому туманi можливi ще й опади. Обличчям на асфальт...

Маятник на вежi качнувся, i колесо годинника iсторiї почало провертатися. Крiзь туман у верхньому вiкнi з"явилась постать... Грушевського.
-Українці, не повторiть мiй шлях.., вигукнув вiн. Але тут вдарив дзвiн, заглушив його слова i постать кудись зникла. А може це просто так здалося...

А потiм всi, хто стояв поряд, розiйшлися, хто куди, а ми ще трохи постояли, здивованi, та й собi, пiшли в кав"ярню, що напроти, пити каву. Може дiйсно.., те тiльки нам.., здалося.

5 авг. 2010 г.

А втім.., побачимо.

Не думав, що інтерв’ю Юрія Андруховича викличе таку бурю емоцій в інтернет-спільноті а, мабуть, разом з цим, і в українському суспільстві, або - прошарку суспільства ще здатного думати та щось аналізувати. Очевидно, що це інтерв’ю стало капсулем, запустившим ланцюгову реакцію тих усвідомлень, які до цього часу дрімали в головах багатьох людей, небайдужих до майбутнього України.

Але спрацювало й інше; - сумнозвісне українське меншовартністне колінопреклоніння перед «великими і жахливими», а наразі - «великим метром українськості», котрий майже в приватній розмові виказав свою думку, мабуть, і сам не сподіваючись на таку велику увагу до своєї персони, коли декілька мовлених ним речень вже не один день займають розум не одного десятка «українських мислителів» - провідників у світле майбуття соборної і незалежної, яка попри всі їхні мантрування з високих трибун, котиться собі потихеньку, подібно кривому возу, в канаву невизначеності та невідомості.

Що ж, і побудова громадянського суспільства, про яке нещодавно було так багато розмов, та на яке покладалося багато «теоретиків українського єднання», потерпіла фіаско. І причин цьому було і є чимало, розглядати які наразі не є задачею автора, але це «громадянське суспільство» через свої громадські організації (ГО), мали б, згідно їхніх теоретичних вишукувань, захистити громадян від свавілля держави, яка, як з подивом для багатьох, стало наразі для них відомим, не є демократичною, як проголошувалось роками, а - олігархічно-кримінальною, наскрізь корумпованою державою, котру все-таки, врешті-решт «ми здобули». ГО не сталося.

Не сталося і незалежних профспілок, і мови, і спільної культури, і спрямування загальної свідомості на Європейський курс держави та спільну українську ідею, як не сталося і багато інших запроваджень, які мали би вже давно об’єднати український народ в сім’ю вольну, нову, де ми всі би вже мали нагоду їсти вишневе варення вперемішку з хрущами, сидячи в садку біля своєї хати, про що так мріяв наш Великий Національний Провідник.

Омріяні сни українців – про свою державність, вони завжди були тільки омріяними снами, жодного разу за всю історію не перетворившись в життя, як і цього разу, не перетворились із сну в дійснісь. Хоча шанс ми мали. Але, як і завжди, перемогли українські вади. Не змогли поділити булаву та визначитись з гетьманством. Тепер вже, нарешті, визначились і дехто навіть проснувся.

І дійсність виявилась не такою, як гадалося, для половини громадян вона поки ще та, яка їм наснилась, але й ще не зовсім, а для іншої – це конкретика втілення Зла. Та й як заперечити цьому, коли одна Україна антагоністична іншій Україні, обидві, з яких добре усвідомлюють, і це вже доведено самим часом, що вони різні і що потрібно якось вирішувати питання розірвання невдалого шлюбу, інакше відцентрові сили зроблять цей процес, раніше, або пізніше, - неконтрольованим.
І тоді процес набуде хаотично-некерованого стану, коли розділ відбудеться відносно ситуативно, тобто, в залежності від того, хто і наскільки буде спроможний відсунути та відстояти свої нові кордони, кордони між сходом, півднем та заходом, які будуть визначатися вже не політиками, бо вони спостерігатимуть процес «державотворення» із своїх лонд0нів, сидячи з внуками біля телеящиків, а зовсім іншими «землеупорядниками». І, як казала Настя, як вже кому тоді вдасться…

Дехто запевняє, що в Україні не може статися Косовського варіанту, ми ніби не такі, та й ніколи цього не допустимо, тому паралелі між нами проводити некоректно. Хотілось би в це вірити, але реалії підказують зовсім протилежне. Косівські албанці теж прожили триста років на території Косова, як і південно-східні росіяни на території своїх (?) областей України. Тепер – своїх. І тих і тих переважна більшість.

Етнічні росіяни, як і косівські албанці, в своїй переважній більшості, не асимілювалися в етнос сербів, а в нас - українців. І це не дає підстав для оптимістичного бачення майбутнього, того, що дві половини України стануть одим цілим. Якщо етноросіянам здасться, що потрібно відокремитись до Росії, то вони це без великої напруги мають можливість втілити.
А якщо їм заманеться відокремитись від Галицьких областей, то теж. І в любому варіанті етноукраїнська Україна буде знищена, що загалом, вже відбувається і зараз.

Йде тихий наступ на українськість України, поступова, некваплива, цілеспрямована окупація російськістю. Недалекий той час, коли українськісь в Україні втратить свою актуальність та перетвориться в московщину. Це й буде перемогою одного етносу над іншим без об’яви війни, мирним шляхом. Та якщо українці хочуть зберегти свою націю, її культуру, мову, традиції все те, що зветься українством, то поки це не стало сприйматися іншою половиною тільки як хуторянсько-сценічне видовище і не більше, тоді їм вже час вирішувати, що краще: втратити все, чи знайти свою, етнічну українську частину, котру згодом вони зможуть інтегрувати в Європу.

2 авг. 2010 г.

Малюнки на асфальті. Миздобул Третій.

Він йшов посеред вулиці, одягнутий в довгополе розстібнуте пальто та помаранчеве кашне, розхрістувані вітром, з гордо піднятою головою, не дивлячись на екзальтований натовп по обидва боки, який, стоячи на тротуарах, та машучи помаранчевими прапорами з зображенням перевернутої донизу підкови, що гукав: «Ю-щен-ко!, Ю-щен-ко!, Ю-щен-ко!..».

Це був його тріумф. Він відчував себе Боговибраним, чимось нагадуючи дуче Муссоліні, «батька нації», бо теж, згодом, почав, подібно йому, виставляти підборіддя та відкопилювати нижню губу.

Але це було трохи згодом, а зараз він йшов, ніби замислившись про щось, неквапливим кроком до трибуни, де на нього з нетерпінням чекали соратники. Всі вони, законьячені та пихато-святкові, не вміщалися на трибуні і кумедно, штовхаючи одне одного, видиралися по щаблях дерев"яної драбинки, щоб бути ближче до самого "Месії". Це був його тріумф, подібний тріумфу Юлія Цезаря, подібний тріумфу гладіатора на римській арені амфітеатру.

Але він ще не знав, не міг навіть собі хоч на мить уявити, що це і початок його безславного кінця, як людини та політика, як особистості, якому народ безмежно вірив у цю хвилину, покладаючи свої сподівання на те, що він не обдурить, бо – наш, що збудуться всі надії на правду, на чесність, на людське відношення, на закон однаковий для всіх, та..., багато на що.., хіба тепер вже й згадаєш…

«Ми не раби!», «Разом нас багато, нас не подолати!». І концерти і промови і всеохоплююча радість від того, що нарешті все тепер буде інакше,«Так!», як хочу я, як хоче той, хто поряд зі мною, як хочемо всі ми! Ми –Україна! Ми – Європейська держава! Тепер ми збудуємо те, про що мріяли наші батьки, наші діди, наші прадіди, та багато поколінь тих, хто жив до нас. Нарешті ми здобудемо собі наше щастя. Ми собою пишаємось! Ми пишаємось тим, що живемо в такій прекрасній країні. Тепер буде добро. І, Віримо! Віримо.., віримо!

І ніхто з десятків, сотен тисяч людей, в цей час не знав, та й як міг знати, що все те, за що ці люди були готові на будь-які жертви, піти на поневіряння, віддати навіть життя, що все це було лише красивим театралізованим дійством, та як кажуть в народі – розводиловом та пірамідою, складеною з людських доль, по серцях, по хребтах яких купка політичних пройдисвітів видряпалась на вершину "Олімпа".  Українське Аум Сінрікйо непостійності істини.

Та й де знайдеш ту істину, коли все, що колись було вартісне, згодом перетворилось на химеру, виявилось лише фантомом марних народних сподівань.

…А потім, коли вони всі пересварилися за гроші, за булаву та амбітну першість  і кинули країну в прірву морального, політичного, економічного та соціального бедламу та деградації, в безвиході, зневірі та розчаруванні народу прийшов Великий Папа - реформатор.
Він зробить, він ощасливить всіх, всіх тих, хто ще не зрозумів. Бо він - великий вчений.
Віримо..!

                                                                ***

Ratings and Recommendations by outbrain