Тема розділу України, попри запевненням української політичної «еліти» в тому, що - все в нас добре, все в нас є, ніяк не сходить зі сторінок багатьох видань, як і з умів людей, котрі цікавляться майбутнім своєї країни. Взагалі-то, ця тема, в тій, чи іншій формі постійно була присутня в нашому житті, але в данний час вона набула ще більшої актуальності, та постала ще однією проблемою і, яка, як не ховайся від неї, колись-таки та має бути вирішеною.
Бо, чим далі закривати на неї очі, та вдавати, що нічого не відбувається, то є тільки позицією відсутності прогнозування майбутнього та бачення того, що скільки не заривай її в пісок, але це – до першого дощу, який вимиє її наверх. Каталізатором цього може бути невдоволення соціально-економічним станом, політичною нестабільністю, утиском прав та свобод громадян, тощо.
Україна має різні орієнтаційно-ціннісні традиції, домінуючі на південному сході з одного боку, або північному заході з іншого. В нинішніх державних кордонах вона не є етнотериторіальним утворенням, і обидві її частини мають різні історії, релігійно-духовне та культурно-цивілізаційне самовизначення. Одна частина має греко-католицьку, католицьку, церкви, інша – православну, яку обидві теж ділять на МП та КП.
Складною є і мовна ситуація в Україні, що теж історично ділить її навпіл.
Південно-східні регіони України ніяк не можуть зрозуміти, :» какая может быть проблема с русским языком в Малороссии, или на Окраине, кому как нравится называть Южную Русь. Нет отдельного украинского языка вне русского, и нет русского, вне украинского и белорусского. Мне совершенно безразлично как молвит человек: по-русски (нет российской мовы, как и нет украинской), по-южнорусски, по-белорусски! Я понимаю любой русский язык! А если кто его не понимает - учите, а то ...!!!» І кажуть про дискримінацію українськими «націонал-фашистами» громадян Південного сходу в мовному питанні та в етнокультурому утиску.
Ці версви населення мали б знати, що коли живеш в якійсь країні, то маєш з пошаною відноситись до її культури, мови, історії та загальновизнаних правил поведінки. Але вони, народжені на цій землі, проживши вже не маленьку частину свого життя, залишились апологетами того середовища, яке їх виховало і яке привило їм свою культуру. Це – Південно-східні регіони, історично орієнтовані на Росію.
Вони також не можуть зрозуміти й того, що як би не склалося історично, але українська мова вже існує і розвивається в своєму напрямку. Становлення Української держави вже відбулося. І Україна є незалежною та самостійною державою, яка не потребує зовнішнього втручання та вказівок. Вона має всі, її визначальні атрибути державності, до яких входить і її самобутня культура, як також і національна мова.
Цього ніяк не можуть, не хочуть зрозуміти і в російському Кремлі, щоразу більше втручаючись у внутрішні справи України, та маючи в цьому ментальну підтримку південно-східних її регіонів, які не визнають окремості, самовизначеності та унітарності України і все ще вважають її своїм вассалом, -окраиной Великой России(Руси), привласнивши собі цю назву – «Русь» і на цьому будуючи свої наміри на об"єднання економік та фінансово-банкових систем обидвох країн, що в кінечному результаті приведе і до територіального об"єднання, яке врешті-решт стане втратою Української державності.
Для менталітету північно-західних українців одним з найважливіших питань є збереження самостійності України та подальша розбудова її демократичних інституцій. Тому зближення з правонаступником Радянського Союзу – Росією, значною частиною населення розглядається як загроза втрати української державності.
Враховуючи те, що саме партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу в державі, то Західний регіон, безперечно, є каталізатором становлення державності, демократизації та європеїзації. В геополітичному напрямку важливе значення набуває географічне становище регіону, ці області розташовані найближче до країн Західної Європи.
Прикордонний статус надає змогу їм налагоджувати тісні економічні та культурні контакти з сусідніми країнами, тим самим створюючи в очах громадськості позитивний імідж, який дає надію на подальший розвиток України в європейському напрямку. Бо цей напрямок є єдиновірним для подальшого входження України в євроспільноту. Не разом з Росією, не під її покровительством, і не після неї, а самостійного здобуття визнання Євросоюзом, як держави, рівної серед рівних.
Таким чином ми маємо дві половини однієї держави, які докорінно відрізняються одна від іншої в своєму розумінні подальшого шляху її розвитку і які все більше, від 1991 року, розвертають вектори своїх політичних поглядів в протилежні сторони.
Такий стан не може бути існувати безмежно довго, тому що, все більше поглиблювальна еast-ерізація України приведе в дію механізм спротиву національно-свідомих політичних сил, дії яких можуть вилитися в великі акти громадянської непокори, що в свою чергу можуть бути каталізатором до загальної дестабілізації в країні.
Відштовхуючись від сьогоднішніх реалій: слабкої, нездатної вирішити більшість нагальних проблем, сучасної економіки держави, занепаду соціальної сфери, всепоглинаючої корупції, залежності від іноземних подачок, які все більше затягують Україну в боргову яму, від неспроможності керівництва держави вирішити ці та інші проблеми в осяжному майбутньому, можна з великим відсотком впевненості прогнозувати подальше накопичування невдоволення, що може привести до соціального вибуху.
І тоді постане питання розділу вже в новому, нелегітимному нерегульованому і некерованому варіанті, при якому території розділяться по тих кордонах, до яких долетить козацька шапка, або -які хто і як зуміє втримати в своїх руках. При тому, що вони в цей час будуть вислизати з поля українського впливу на користь приєднання до інших країн.
