31 мар. 2011 г.

Українська лівія, правія чи game over



Українські реалії останнім часом все більше насторожують. Хтось вже робить ставки, чи Україна буде в Європі, чи повернеться до СССР, а хтось підбурює до озброєння населення та до скидання влади збройними засобами. Тобто, до нового, вже збройного, а значить, кривавого, "Майдану", революції, схожої до лівійського заколоту. Очевидно, що банановий м"якуш української політики гнилий і його потрібно утилізовувати.

Але, чи вдасться досягти оновлення демократії шляхом військової розрухи та громадянської війни, й до того вже пограбованої та згвалтованої держави, яка весь час знаходиться в стані "пощуку Європейського шляху", якого так і не здатна знайти, а тільки хитається, як п"яний бомж, який не бачить вже ні мети ні шляху до неї і не знає взагалі, що йому вже потрібно, та й чи потрібно щось взагалі.

Європа сприймає Україну, не як цивілізовану державу, а як державу перманентної катастрофи, і в цьому не помиляється. Та як таку, що з нею неможливо мати будь-які цивілізовані стосунки, а як територію, куди варто і потрібно збувати свої неякісні товари та відходи виробництва, та сприймають за щось схоже на Європейську помийницю. А чи й зовсім - за.

Українські політики теж виглядають у Європейських очах зовсім не краще і кожного разу своїми відвідинами дивують європейців все більше. Єдине, що подобається там, то це українські раби та рабині, які безмовно виконують найбрудніші та найпринизливіші роботи, бо своя батьківщина не здатна та не бажає забезпечити їх та їхніх дітей достойним рівнем життя та розвитку у себе вдома, в країні, яка вже перетворилася на проточну каналізацію. Бо каналізує все якісне, що було раніше, та те, ще добре, що інколи потрапляє на цю територію абсурду.

Українські міста все більше маргіналізуються. Маргіналізуються залишки культури, мистецтва, інтелектуального прошарку, який заспокоєно, мовчки, жирує на грантах, прислуговуючи владі. Все життя людини перетворюється на суцільне болото, в якому неможливо адекватно орієнтуватися. Те, що ще вчора вважалося за правильне і стале, сьогодні втратило свій зміст, не набувши нового, або замінене своєю протилежністю, що видається за істину.

Люди впадають в розпач та меланхолію, бо не бачать будь-яких перспектив на майбутнє. І це штовхає їх на шлях радикалізації фашистського, або комуністичного штибу, чим користуються деякі "провідники" таких ідей, розпалюючи ненависть та поглиблюючи непорозуміння між людьми, яке було запроваджене колишніми керівниками країни, а тепер естафетно підхваченим різного гатунку прохіндеями від політики.

З іншого боку, країни, оточуючі Україну, роблять свій внесок в дестабілізацію, роздаючи паспорти українським громадянам, котрі таким чином, набувають громадянства інших країн, таких, як Росія, Румунія, Угорщина та Польща. В районах проживання таких громадян вже дублюються назви населених пунктів та вулиць на двох мовах і можна з великою долею ймовірності припустити, що в майбутньому, такі анклави, проведенням референдумів, можуть мирним шляхом перейти в підпорядкування інших держав.

І ніхто в Україні тим не турбується. Все пущене на самоплив, охвачене тотальною корумпованістю та погонею за грішми. Як і безліч інших, не менш важливих питань, які давно вже нікого не цікавлять.

На палубі корабля з проіржавілим дном, застопореними двигунами та зіпсованим рульовим механізмом, грає музика Моцарта. А капітан та команда оптимістично заспокоюють, що нічого неординарного не відбувається. Навпаки. Все добре і вже скоро всі пасажири побачать вогні великого європейського міста, куди їх везуть. Але, капітан приховує назву тієї музики. Це - реквієм.

Всі ці проблеми, та інші, не заторкнуті тут, але, які тільки посилюються та поглиблюються з часом, приводять до сумних висновків про те, що Україна стоїть на межі самознищення. І очевидно, що цей процес стає дедалі більше, незворотнім.

31.03.2011
                                                                 ***







29 мар. 2011 г.

Cин, внyки, тa сектантський орден "Myфлoнcьке Koцaлкo"


















Haтpaпив  ocь, нa тaкy poзмoвy, якoю xoчy пoдiлитиcя з читaчeм. I якa poзcтaвляє кpaпки нaд тим, xтo фiнaнcyє тa нaдиxaє тaк звaнe "Maлe Koлo". Aвcтpiйcький eфpeйтop мaє дocтoйниx пocлiдoвникiв i дyжe зpaдiв би, пoчyвши тaкe тoкoвищe кopичнeвиx глyxapiв. I cпpaвa йoгo, як виднo з нижчeвиклaдeнoгo, нe вмepлa. Спочатку вони малювали "рунічні спіралі" та "пучки-тріади" на УП, а тепер вже перейшли до агіток про зброю.

Як бyлo cкaзaнo: "Як тільки де-небудь замість слова
"здравствуйте " проголосять "хайль" в чиюсь персональну адресу - знайте,
там на нас чекають, звідти ми почнемо своє велике відродження! " Вони вже стукають у віка своїх трун. Вони вже хочуть реваншу, марять про новий мюнхенський путч дрібних крамарів та ковбасників.

І кишкoтoнкi вyxaтi їх послідовники вжe пнyтьcя дo влaди. Тeopeтизyють, як бyдyть нacaджyвaти cвoю iдeoлoгiю xaйляння. Boни вжe бyдyють мaйбyтню дepжaвнy вepтикaль з  дopaдчим Peйxcтaгoм тa гoлoвним poзпopядникoм людcькими черепами - новим адольфом.

Ця протоплазма вжe чyбитьcя зa мiнicтepcькi пopтфeлi тa зa пepшicть в чepзi нa пocaдy кaнцлepa. Вишкрябують cвiй Maйн Kaмпф, зa шкільною звичкою, пepeдиpaючи щocь iз cтapoгo.  Aлe Муфлоно-Коцалки нe пpoйдyть, як би нe пpyжилиcь.

I нaвiть нe тoмy, щo їм нe вдacтьcя зaпoвнити кapcтoвi пeчepи cвiдoмocтi cвoїx любиx дpyзiв -  yкpaїнcькиx мapгiнaлiв, a xoчa б тoмy, щo yкpaїнцi нe вeдyтьcя нa тe, щo нeмoжливo вкpacти з пoля їxньoгo poзyмiння дoцiльнocтi тa кopиcнocтi, не схочуть попасти під новий чобіт нових насаджувачів "демократії" фашизму.

І тому, що фашизм - це трагедія людства, яке воно буде пам"ятати завжди і тому, що ще не зібрані кістки тих, хто через все це колись пройшов.

Toмy мaлoкoльним xвaшiздoїдaм нiкoли нe дoвeдeтьcя ccaти yкpaїнcькy цицькy, oдягши тoги рятівників народу та відсунувши від влади "шляxeтниx" бiлякopитникiв. Бo й цi, теперішні вурдалаки, тeж нe дaдyть, місцем не поступляться. Дaлi кoнюшнi нe пycтять. Бо й самі з того ж поля. To ж, ccaти пpийдeтьcя тe ж caмe, щo й досі.

Зaпacaйcя сємками, шaнoвний читaчy, тa вникай в  читaння, не проспи, і завжди будь насторожі, бо незчуєшся, як тебе приведуть до пекла:   politiko.ua/blogpost57444

23 мар. 2011 г.

Особливості стрижки овець

Овець стрижуть восени. Коли вони набирають ваги та жиру. Тоді у них і вовна має товарну якість. Тому їх ніколи не стрижуть весною, але буває, при необхідності, весною ріжуть. А восени, інколи, разом із вовною луплять і шкіру, а потім натягують на барабан. Теж, при необхідності.

Тебе, шановний друже, стрижуть і весною і влітку і восени. І якщо тебе вже постригли всього, то знай, що до зими злуплять і шкіру. Та натягнуть на барабан.

І тоді мільйони барабанів вдарять дріб чиєїсь перемоги. Але й чийогось сходження на ешафот.
Не журися за вовною, мій любий друже, коли полишишся шкіри. Це всього лише проза українcького життя з патетичним беканням про сите майбутнє поки ще недорізаних овець.
 --------------------------------------------------------------------------------------------------------
                                                Економіка зростання

21 березня 2011Валовий зовнішній борг України виріс до $ 117 300 000 000

КИЇВ (Рейтер) - Валовий зовнішній борг України, що включає зобов'язання державних і приватних позичальників, виріс до $ 117,3 мільярда (85,7% від ВВП), на 1 січня 2011 року з $ 111,6 мільярда на 1 жовтня 2010 року, повідомив Національний банк.

Борги уряду збільшилися за четвертий квартал минулого року до $ 24,98 мільярда з $ 23,6 мільярда,

Нацбанку - до $ 7,5 мільярда з $ 7,1 мільярда,

корпоративного сектору - до $ 50,8 мільярда з $ 47,6 мільярда,

банківської системи - до $ 28,1 мільярда з $ 27,9 мільярда,

заборгованість дочірніх структур - до $ 5,9 мільярда з $ 5,4 мільярда.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Хватить, батьку, торгувати. Прийшли хату забирати. Ще й города тре віддати.

17 мар. 2011 г.

Відповіді не знайдено

Що таке - реальне життя в Україні. Воно заманює, булькає, парує, чавкає, переварює, а потім байдуже випльовує і тут же забуває. І знову шукає наступну жертву, до якої тягне свої присоски, щоби висмоктати та переварити і її. Жертв мільйони. І їх вже ніхто не пам"ятає, бо пам"ять атрофована і могили розрушені. А якщо хтось інколи і згадає, то й що з того. Життя замінене ерзацем. Віртуальними насолодами та уявною значимістю, коли можна годинами та роками сидіти на кухнях, або деінде і розмовляти про те, як потрібно, що потрібно і якби... Але все залишається незмінним. Це - Зона "Сталкера", коли об"єктивна реальність стає необ"єктивною, логічно очікуване - нелогічно викривленим та втратившим свою первинну змістовність. Це Зона, яка непридатна для життя тих, хто користується логікою. Але є в цьому і свій, мазохістський шарм, якщо комусь подобається жити в такому екстремальному світі. Та, загалом, це шкідливо для здоров"я. Подібно життю в Чорнобильській Зоні. Що ж, індіанці мають жити так, як визначено Вашінгтоном." " І це є їхнім хрестом, який вони ще довго будуть нести, з нікому невідомими наслідками. Тенденційно не осяяним майбутнім щастям, а зовсім навпаки. Але - за що? Але - чому? Чи.., просто, це наш Бабин яр, розтягнутий в часі?

15 мар. 2011 г.

Малюнки на асфальті. Запах тухлого митця серед видатних яєць сучасності

Сьогодні на центральному каналі Українського телебачення ведуча новин ощасливила глядачів лицезрінням великошанованого, українського письменника, заслуженого митця, режисера та драматурга, майстра художньнього слова, Леся Подерев"янського.

Тепер пан Подерев"янський має на меті поставити в театрі п"єсу. Він навіть вже написав сценарій і роздав тексти ролей цього майбутнього хіта своїм однодумцям та майбутнім виконавцям ролей для кращого входу в образ, серед яких, тих, що в штанях, великий філософ напівзатемненого телеекрану, Микола Вересень. Він також захоплений своєю роллю, як і всі інші артисти майбутнього спектаклю. Але є ще артисти в спідницях. Одна з яких, сидячи за столом, інтелектуально смакує перед глядачами новин і свою майбутню роль, з шанобливістю запеклого флібустьєра підвалів та помийниць, вимовляючи в мікрофон слова, котрі поставили б в незручне становище навіть колишніх портових такелажників.

Пану письменнику заманулося викрити в своєму спектаклі, ніяк ним незабутню десятилітню сільську дитину, якій вселили в голову гарну ідею комунізму старші товариші, а саме - піонером Павликом Морозовим, та показати свій художній хист на прикладі зради підлітком свого батька, та ще раз плюнути в і так вже запльоване минуле, наділивши свого героя властивостями комунофашиста з Гітлерюгенду, котрий заради ідеї, здатен вбити своїх батьків.  Мабуть, не знаходячи прикладів в сучасному українському істеблішменті, який продав не тільки своїх співмешканців, а й саму країну, і не єдиножди.

Спектакль має бути прсякнутий відбірним матом, що буде показувати великий креативний градус високочолого драматурга, його неперевершений розум та неабиякий фах. Про що, власне, давно вже відомо й так.

Ось така картина маслом. Правда, дещо вже непридатного до використання, бо давно протухшого. Тому, ні дивитися на те, ні, тим більше, слухати, якогось бажання не виникає.

Але натомість, виникає думка. Про рівень нашої культури та про те, що можуть в неї привнести такі її провідники-місіонери. І чи не пора вже твори цього пана вивчати в середній школі, бажано, з молодших класів. А радще, з дитсадка, або ясель. Щоби занурити маленького громадянина чим скорше в реальність українського життя та загартувати дитину з пелюшок до вітчизняних реалій, вихолостивши з них і те, що з таким трудом закладається педагогами. Бо воно, в цій країні, вже є не потрібним та не актуальним.

Те, що пан і не Тургенєв і не Тичина, то одне, але пан знайшов  свою щілину з якої вперто пропагує та впарює свою унітазно-блювотну культуру в людську свідомість, видаючи її за еталон якості та запрошуючи  до успадкування цього прикладу іншими, подібними йому "креативщиками", для чого, використовуючи телебачення, та, вже й  театральниі сцени.

Не знаю, як щодо Павлика Морозова, але, те, на що здатен заради грошей митець Подерев"янський, очевидно. Логічно припустити, що наступним його шедевром буде мат-опера з фрагментами порнобалету, щось на кшталт того - "Якось сталася така хвігня, що письменник Лечко виїхав коня".

Якщо країна сприймає такі речі спокійно, та вдоволено пережовує разом із жомом інших подібних речей, сидячи біля телевізорів, або в театральних залах, коли суспільство втратило елементарні моральні орієнтири, які підмінені гламуром подерев"янських, значить суспільство настільки хворе, що лікувати його вже пізно. Бо, як видно, цьому хворому вже можна втирати в мізки все без розбору і воно з гигиканням проковтне. Та проводити над ним будь-які експерименти і будь-якого штибу.

Тому тут, в цій атрофованій до всього, крім грошей, країні, вже немає та не буде ніякого спротиву ні в якому його прояві за визначенням.

Бо народ, який не спроможний рпавильно оцінювати та усвідомлювати, до якого стану його опустили, та за що його мають, який, сміючись, плює на свою історію та культуру, який вже втратив свою землю і не здатний хоч щось протиставити знущанню над собою, який перетворився в бездієвого споглядача театру абсурду, в статиста на власному похованні, такому народу місце не за Європейським столом, а на задвірках історичного кладовища.

Куди він успішно та цілеспрямовано і просувається. Це стан розкладаючогося трупа, сморід якого все більше розноситься вітрами часу по Європі.

14.03.2011
Uatumbai

http://v-a-m-p-i-rr.narod.ru/pavlik.txt

18.04.2011
 http://life.pravda.com.ua/culture/2011/04/18/77485/
Великий успіх великого митця. Або - час розставляє крапки над "і" .

                                                                ***

11 мар. 2011 г.

А хто там повзе по стіні. По стіні твоєї уяви


                                       


Людинi притаманна вiра. Вiра в Бога, в безсмертя душi, в реiнкарнацiю, в щасливе майбутнє, нарештi в те, що завтра обов"язково стане краще, нiж сьогоднi. Бо так природньо влаштована людська свiдомiсть. Це одна iз її захистних життевих функцiй. Сподiватися та вiрити в свої сподiвання. Для того, щоби вижити i продовжити нитку життя в своїх нащадках. Так влаштоване життя, не тiльки людське, але й рослинне. Так влаштоване воно взагалi i це його головний iнстинкт, або принцип, яким воно обумовлене Богом, або самою природою.

Але, залишмо фiлософiю фiлософам. А самi перейдемо до сучасної дiйсностi, яка, виходячи iз вищевикладеноi тези, наводить на роздуми про мiсце людини та її шляху в сучасному глобалiзованому свiтi, що, як не крути, має неабияке значення для кожного iз нас. Бо, заглянувши в свою свiдомiсть, зрозумiвши свої бажання, можливостi та сподiвання, можна вибудувати свiй особистий життевий шлях, який не буде побудований тiльки на однiй вiрi. Хоча вона i є основною рушiйною силою в життi, але недостатньою. Бо тiльки в єднаннi з розумом може  привести до позитивних результатiв.

Але чи є у нас розум. А якщо так, то варто ним скористатися та дещо згадати з минулого. Хто народився та вирiс ще за часiв СССР, той пам"ятає, що там люди жили справедливо. А хто тодi не жив, то нехай запитає в тих, хто жив, вони це пiдтвердять. То була справедливiсть однаковостi та справедливiсть рiвностi. Звiсно, диктаторської та тоталiтарно-автократичної, в ролi якої виступала партiя КПСС в уособленнi її верховних жрецiв - Генерального Секретаря та Полiтбюро, всi рiшення яких спускалися зверху донизу, аж до первинних парторганiзацiй. Той, хто не погоджувався бути рівним та однаковим, ставав ізгоєм суспільства і підпадав під статтю Кримінального Кодексу.   


Все життя людей було пiдпорядковане Марксистсько-Ленiнському вченню та пронизане його iдеями, або - комунiстичною iдеологiєю, виходячи з якої, приймалися рiшення правильностi чи хибностi вирiшення 
того чи іншого питання в життi країни, або в особистому життi кожної людини.
Як тодi казали - iдею в маси.
Якщо людину запитували про те, чому вона вчинила так, а не iнакше, або про те, як би вона вчинила, вiдповiдь була така: -А я, як всi. Або – Як всі, так і я. Це була система колективiзму. Система армiйського строю. Але й колективної безвiдповiдальностi. Бо хiба стадо може за себе вiдповiдати. Для цього є пастух. А пастух має виконувати накази зверху. З нього й спитають. Але з часом вiдповiдальнiсть почали втрачати i пастухи, а розбавлена ще й безпринципнiстю, вирощеною за десятки років прикладом правлячої верхівки, яка прагнула за будь-що утриматись в своїх кріслах, система обвалилася. Хоча, первинно і мала велику мiць. Ідея виявилась нежиттєздатною.

Люди на протязi багатьох десятирiч, а вiрнiше - п"ятирiчок, були привченi вiрити в те, що держава регулює все їхне життя. I держава все дасть та забезпечить. Освiтою, роботою, житлом та вирішить всі соцiальні проблеми. І держава так-сяк, в міру своїх можливостей та часу, вирішувала. Але багато чого не дозволяла та забирала навзаєм.

Як релiкт того минулого, й досi залишилася опiка батькiв над дiтьми, до виходу на пенсiю дiтей. Так були привченi. Хтось мав дати та забезпечити. Держава давала батькам, давали батьки дітям. I свою впевненiсть та свою вiру в те передавали в спадок.  У вiдмiнностi вiд Захiдних країн, де дiти з тінейджерських рокiв починають самостiйно пробивати собi дорогу в життя. А до того, змалечку, готуються батьками та церквою. Бути самостiйними та вiдповiдальними за свої слова, дії, вчинки та поведінку в суспільстві.

Не будемо тут розглядати вiдмiнностей мiж церквами Європейських країн та православних пострадянських, як також, i полiтичний аспект тих же цивiлiзацiй. Зверну увагу тiльки на те, що РПЦ МП мрiє про нове об"єднання з Україною та Бiлоруссю. I в цьому напрямку проводить наполегливу експансiю в Україну цієї ідеї. I, як бачимо на прикладах частих відвідин України Святійшим Патріархом Московським і всєя Русі Кирилом-Гундяєвим, та змісту його проповідей в Україні, мрія та є не безпiдставною.

Але, повернiмося до нашоi розмови. Протягом останнiх десятирiч свiт змiнився в бiк глобалiзацiї. I багато сталих речей, якi були основними орiєнтирами в життi багатьох держав та їх мешканцiв, почали втрачати свою первинну цiннiсть та розмивати, віками усталені поняття та розуміння добра i зла, правильностi та хибностi поведінки в соціумі, справедливості чи її відсутності. Ті соціальні явища, котрі раніше вважалися неприпустимими, стали повсякденно-політкоректними. Знівелювалися поняття совісті та честі людини, світ став прагматично-цинічним. Десятки мільйонів людей різних рас мігрують та осідають на далеких для їхнього менталітету територіях, ніяк не визнаючи ту, нову їм ментальність, та ніяк не асимілюючись в неї.

Всі дії та бажання людей підпорядковані одній ідеї фікс – мати гроші і мати їх якомога більше. Бо гроші є символом успіху та символом свободи. І яким чином вони зароблені, то не так важливо, або й зовсім не важливо, якщо людина змогла їх відмити та запустити в використання. Все купується та продається і все має свою ціну. Купується совість однієї людини і купуються держави з мільйонами людей.

І в цьому, новому «Вавілоні» українцям призвичаюватись до нових правил, коли вже нічого не дають, я тільки готові забрати, або взагалі, навіть не звернути уваги, дуже не просто. Як знайти себе в новому світовому устрої і ким бути, жертвою чи мисливцем, воїном, чи переможеним. Бо середини немає. Ті, хто не успішний, залишаються за бортом в маргінесі.

Можна розчинитися в міждержавному просторі, стати космополітом Європи чи Америки з невизначеним майбутнім. А можна робити спроби побудови свого життя  у себе вдома, в Україні. Але недоліки є і там і там. Хто зможе передбачити, де їх для кого менше та як буде краще. Комусь пощастить, а комусь ні. Хтось випливе, а хтось потоне. Бути «зрадником» та емігрувати, чи бути «патріотом» та залишитися без надійних перспектив на «своїй» землі, яка вже українцям не належить. Як і все інше, що колись вважалося народним. Його вже просто немає.

Можна займатися політикою та вступити в якусь партію. Але партіїї створюються під одну людину. Бо партія дає владу, а, значить, і гроші, тобто – успіх. Всі інші, хто не попав в першу трійку, чи, нехай навіть, тисячу по списку, попадають в маргінес, який поповнюєтся такими ж мрійниками, бажаючими влади. Але вони її ніколи не одержать. І пройде багато часу, зведеного нанівець, поки вони це зрозуміють, та й чи зрозуміють взагалі. Бо вони будуть вірити. Вірити хоча б в те, що їхнє життя покращиться. Що їм щось дадуть, що для них щось зроблять. Але це тільки ілюзії української «матриці». А віра – поганий порадник.

Можна виходити на революції, але хто скористається їхніми плодами. Та й чи призведуть вони до омріяних наслідків в країні ліберально-хапально-розтягальних інстинктів. Але не демократичній. Бо від народу практично нічого не залежить. В державі, де правлять сім"ї та клани, які домовляються між собою про території своєї зацікавленості, сфери впливу, поділу та вилучення.

І кожен повинен визначатися сам. Бо за нього ніхто цього не зробить.
Інкше, його ілюзії будуть ще довго повзти по стіні його уяви.

11.03.2011
Uatumbai®


     

7 мар. 2011 г.

Набридло

                               Не те, щоб не було настрою, бо чого не було, то чому б йому раптом з"явитися, а взагалi, якесь, начебто, мiжсезоння. В душi. Нi писати, нi читати. Вже вiд всього цього нудить. Заходиш на якийсь сайт, та на будь-який, якогось не спiдньо-винюхачного, чи, цицьковилизачно-донiячно-с., рачнотабачного напрямку, не гей-гламурно-немакудигрошiподiти, а туди, де ще якiсь диваки щось бекають про те, як на їхню верхньооосвічену думку, потрiбно облаштовувавати Неньку i все сподiваються, якщо.., якщо, ну, якщо.., ще трохи, то тоді, нарешті, вже. Тоді вже - ху.

Така, hey Jude. Хто й досі не чув, то послухайте, увійдіть в образ. Просякніть відчуттями. Ага. Hey Ukraine.

Це менi ясно, а їм ще й не розвиднялося. Але, нехай собi мiсять. Глину, тобто. Глину своїх iлюзiй. А може й.., не тільки, хто знає, зараз все - може.

Он, як Тоні-Жопка, той, що славний лицар англійської Корони, приїздив, то наш, самий найсаміший, все покинув, та й побіг з ним ручкатись. Мабуть, духовну єдність почув. А може за досвідом. Бо все їздять по європам, переймають. А тут і їхати вже нікуди не потрібно. Самі сюди завозять. А як туди ці їдуть, то від них там тікають, бо і їх вже тіпає, коли на якомусь гольф-майданчику хтось із них згадає чергову інтелектуальну бомбу просвітленого Балкантавра. Да, то про що це я. А, про глину, ніби.

То з тієї глини, колись хтось має випалити цеглу. Щоб розбудовувати вже до кінця. До ручки. Під ключ, так би мовити. Але, от, поки ще дрова мокрi. Тих, яких ще немає. Бо дров, ще хтось колись має нарубати, тоді, як дерева виростуть, тi, котрi спиляли i в закордоння зiпхнули, i лисi гори тепер стоять. I тодi вже закачають рукави та й заходяться мизбудовувати, чи - виздобулити, чи як там воно, трястя його очеретом широким болотом, щоб їм уві сні ноги не скорчило. Бо нічим тікати буде.

А поки, хто кого миздобулить, то те видно навiть без окулярiв. Мабуть, Тоні показав, як правильно. Бо раніше, якось, задоволення не повне ще було.

А цi вже прийшли, - професiонали - реформатори, щоб вже дореформувати ще недореформоване. А як тих звали, то вже не пам"ятаю. Щось, нiби - швидкі руки. А перед ними - якiсь, начебто, чи - рудi голови, чи, зовсім без. А ще перед ними, то тодi була незалежнiсть. Повна. Прапорами махали з автобусів, промови виголошували, в пущу їздили. Все писали та підписували. Під конь"ячину. Стрибали та підтоптували. А потім в гамерики доповідали. Щоб у голові в тих гамерицьких друзів не свербіло. Бо, майже сторіччя, вони все той пірамідон ковтали, все чекали та журилися, коли ж доповідати будуть. Нарешті вже, дочекалися. Доповіли. А в самих бласко в очах блищало. Те, котре - BLASCO. Кожному своє, тобто - дісталося. Більшості ж бо, дуля на двох коліщатках.

Тепер шустерiзують, пiняться, хвилю женуть. Все дбають, стараються, роз"яснюють, як буде добре жити. Завтра. Або пiслязавтра. Кажуть, що ми вже маємо щось, і вони біля нас, якось. Зростає щось там в них. Навіть вже стовбурщиться в декого. Від радощів. Що скоро дореформують до вже повної незалежності. А тоді і воду за собою не зіллють.

І приходить думка, що iнтернет-видання з iхнiми форумними кочевряженнями контролюються з Печерських пагорбiв, око там таке, в трикутнику, дивиться з п"ятисотенної, а ота туфта, що там, на правдах та нєдєлях з уніванами малюється у виглядi викривань, аналiтики, прожектiв перпендикулярів, паралелей, спіралей та iншої х"вантасмагорiї, вiдiграє роль автомобiльного амортизатора, ресори, подiбно шустерiзацiї ящикового довбоздичення. Вони, ті щкрябуни, може й не знають того, пишуть собі, та й усе. Бо за так же, не писали б. На бублики заробляють. Жити ж в кризу розуму якось треба. А деякі, яких, що кіт наплакав, і від душі пишуть, але кошик той же самий. А відділяти зерна від полови, то таки, вельми невдячна справа. Нехай тим мельники займаються.

Тим часом, поки по низам дме вітер, то з дощем, то розганяючи, чи збираючи хмари, тими, що зверху, йде збiр урожаю, меду, та стрижка овець. Все заготовляють, в закрома своїх заокеанських рахунків. А ми дивимось, роззявивши рота, та думку гадаємо. Чому ми не соколи, чому не літаємо. Ми плачемо, колемось, але вперто продовжуємо їсти свій кактус. Бо розум наш трансформований в femmecup.

То і я собі думаю - кіш мір ін тухес унд зай гезунд.
Бо, таки набридло.


7.03.2011
Uatumbai®

Ratings and Recommendations by outbrain