Українські реалії останнім часом все більше насторожують. Хтось вже робить ставки, чи Україна буде в Європі, чи повернеться до СССР, а хтось підбурює до озброєння населення та до скидання влади збройними засобами. Тобто, до нового, вже збройного, а значить, кривавого, "Майдану", революції, схожої до лівійського заколоту. Очевидно, що банановий м"якуш української політики гнилий і його потрібно утилізовувати.
Але, чи вдасться досягти оновлення демократії шляхом військової розрухи та громадянської війни, й до того вже пограбованої та згвалтованої держави, яка весь час знаходиться в стані "пощуку Європейського шляху", якого так і не здатна знайти, а тільки хитається, як п"яний бомж, який не бачить вже ні мети ні шляху до неї і не знає взагалі, що йому вже потрібно, та й чи потрібно щось взагалі.
Європа сприймає Україну, не як цивілізовану державу, а як державу перманентної катастрофи, і в цьому не помиляється. Та як таку, що з нею неможливо мати будь-які цивілізовані стосунки, а як територію, куди варто і потрібно збувати свої неякісні товари та відходи виробництва, та сприймають за щось схоже на Європейську помийницю. А чи й зовсім - за.
Українські політики теж виглядають у Європейських очах зовсім не краще і кожного разу своїми відвідинами дивують європейців все більше. Єдине, що подобається там, то це українські раби та рабині, які безмовно виконують найбрудніші та найпринизливіші роботи, бо своя батьківщина не здатна та не бажає забезпечити їх та їхніх дітей достойним рівнем життя та розвитку у себе вдома, в країні, яка вже перетворилася на проточну каналізацію. Бо каналізує все якісне, що було раніше, та те, ще добре, що інколи потрапляє на цю територію абсурду.
Українські міста все більше маргіналізуються. Маргіналізуються залишки культури, мистецтва, інтелектуального прошарку, який заспокоєно, мовчки, жирує на грантах, прислуговуючи владі. Все життя людини перетворюється на суцільне болото, в якому неможливо адекватно орієнтуватися. Те, що ще вчора вважалося за правильне і стале, сьогодні втратило свій зміст, не набувши нового, або замінене своєю протилежністю, що видається за істину.
Люди впадають в розпач та меланхолію, бо не бачать будь-яких перспектив на майбутнє. І це штовхає їх на шлях радикалізації фашистського, або комуністичного штибу, чим користуються деякі "провідники" таких ідей, розпалюючи ненависть та поглиблюючи непорозуміння між людьми, яке було запроваджене колишніми керівниками країни, а тепер естафетно підхваченим різного гатунку прохіндеями від політики.
З іншого боку, країни, оточуючі Україну, роблять свій внесок в дестабілізацію, роздаючи паспорти українським громадянам, котрі таким чином, набувають громадянства інших країн, таких, як Росія, Румунія, Угорщина та Польща. В районах проживання таких громадян вже дублюються назви населених пунктів та вулиць на двох мовах і можна з великою долею ймовірності припустити, що в майбутньому, такі анклави, проведенням референдумів, можуть мирним шляхом перейти в підпорядкування інших держав.
І ніхто в Україні тим не турбується. Все пущене на самоплив, охвачене тотальною корумпованістю та погонею за грішми. Як і безліч інших, не менш важливих питань, які давно вже нікого не цікавлять.
На палубі корабля з проіржавілим дном, застопореними двигунами та зіпсованим рульовим механізмом, грає музика Моцарта. А капітан та команда оптимістично заспокоюють, що нічого неординарного не відбувається. Навпаки. Все добре і вже скоро всі пасажири побачать вогні великого європейського міста, куди їх везуть. Але, капітан приховує назву тієї музики. Це - реквієм.
Всі ці проблеми, та інші, не заторкнуті тут, але, які тільки посилюються та поглиблюються з часом, приводять до сумних висновків про те, що Україна стоїть на межі самознищення. І очевидно, що цей процес стає дедалі більше, незворотнім.
31.03.2011
***
