8 сент. 2011 г.

I say goodbye

              Пройшов рік і знову осінь. Не знаю, як кого, а мене цей рік нічим не порадував і нічим не обнадіяв. Все літо, час-від-часу,  приходила думка, - а чи потрібно і далі малювати цей блог, а чи він потрібен комусь, також, як і Невловимий Джо на Новий рік в чиємусь ліжку в брудних чоботях на сивій кобилі.
Ще не так давно, пробував сміятися з тих речей, що відбуваються в країні та з тих, хто всіма своїми силами прагне когось, чогось і кудись завести. В країні, втратившій зміст свого існування і перетвореній в глибоку яму постмодерністського світосприйняття, де переважна більшість керується вже не розумом, а інстинктами. Основним з яких є, - за будь-яку ціну роздобути якнайбільше грошей. Це єдиний інстинкт, який керує всіма. І тими, що вже мають їх вдосталь і тими, що донедавна ще кричав - Ми переможемо, слава Україні, слава героям і таке інше. Вже не кричать. Виїзджають в закордоння, якщо можуть, або мріють про це, давно вже втративши всякі сподівання на позитивні зміни в Україні. Хто за грішми, хто продовжувати навчання і здобувати роботу. Але всіх об"єднує одне - пошуки кращого життя, з яким свою батьківщину ніяк не пов"язують. В Україні залишються ті, що не думають, що не можуть, або ті, ще в щось релігійно віруючі, перед носами яких їхні кумири трясуть морковкою обіцянок. До наступного дня. А наступного ранку все починається спочатку. Біг по колу з перепонами і уявною призовою морковкою. З ілюзією, колись її скуштувати. Комусь втіха, а комусь радість.
        Я ніколи в житті не мав кумирів і не ліпив собі богів. Можливо, тому, що дотично знав і бачив, що таке пропаганда і влада. Чого варті герої і людське життя, для тих, хто направляє їх та благословляє. Я завжди сміявся, бо це було найкраше, з того, що я міг протиставити їм. Тепер, щось, і сміятися не хочеться. Набридли, ні до чого не приводячі, беззмістовні розмови, набридло відповідати на дурні запитання про оптимістів, песимістів, та обговорювати інші дебілізми. Тут тепер триторія глобалізованого "скіфсько- лютеранського" примітивізму, який тільки - пародіює Західну культуру. Вона вже трансформована в техноспрощенство ментальної убогості, дезорієнтованої глобалізованим нівелюванням та узагальненням.  Це, коли - Кожному своє, кожен за своє і один Бог за всіх. Тепер, істинно те, що корисно. А корисно те, що вигідно особистому его, незважаючи ні на що інше. І це вже є новим законом існування. А я не звик. І звичок не змінюю. Як і переконань. Наступні 20 років тут буде не краще.  І скільки б не говорити про сонм проблем, одними розмовами вони ніколи не вирішаться. А на щось інше, ні очільники, ні народ, просто не здатні. І це підтверджено історично. Кризи будуть поглиблюватись до майбутнього логічного завершення цього проекту, під назвою - самостійно-демократична, незалежно-ліберальна, вільна від усього, Україна.
Поки що Захід постукує хвостом по лавці, говорячи в кулуарах про порушення демократії в Україні. Незабаром, почне стукати вже голосніше, кожного разу все більш наполегливо вказуючи, яку саме політику, та яким чином, потрібно проводити суверенній державі, відносно їхніх уявлень про світоустрій. Янукович, який має свої погляди та зацікавлення, буде відстоювати особисту свободу дій, сподіваючись зберегти status quo та своє крісло і на майбутні часи, виявившись непоганим учнем у своїх попередників, багато в чому, навіть, перевершивши їх.  Але, давно перевіреним і випробуваним шляхом, вкидання сотень мільйонів в екс-помаранчевий опозиційний різношерстний табір вчорашніх "поводирів сліпих", а сьогоднішніх "національних визволителів", Захід доб"ється того, що це призведе до заворушень, які вони спровокують, а потім і до вводу поліційних військ НАТО, з метою "захисту демократії та примушення до миру". І все відбудеться по лівійському сценарію з розподілом України на частини, про що так мріє частина "свідомих" та "єдіних" з обидвох сторін.
Патріотизм не може бути прагматичним. Це жертовна річ, яка не передбачає отримання наживи, або преференцій у вигляді очільних посад, які маються на увазі "борцями за народне щастя", ось вже, на протязі двадцяти років їхнього комфортабельного "спротиву".
  Вони і в минулому, як і тепер, гукали - Слава! Тільки тепер замінили - "Слава КПСС" на "Слава Україні", чи -"Слава героям". Не змінилося тільки самої суті феодального рабовласництва, який змутував новими плодами, отруюючи та винищуючи народ, щоразу знову і знову, закликаючи його  молитися фантомним богам марних сподівань.
"Я знаю, город будет, я знаю, саду цвесть...". Але це, я вже колись чув.  Тепер, нехай ті квіти ростуть вже на інших підвіконнях. Бо дороги, вимощені негідниками, ніколи не ведуть до храму.

Дякую тим, хто мав терпіння читати цей блог і, на все добре. 

Uatumbai

Ratings and Recommendations by outbrain