29 мар. 2012 г.

Зовсім нічого


Учора мав розмову з однією чудовою людиною. Вродливою жінкою, та ще й розумною. Та крім того, ще й наївно-романтичного складу характеру з прямолінійною відвертістю чистої душі і таких же, чистих помислів. Дивні справи твої, Господи. Як і те, що подібне зустрічається вкрай рідко. І звучить це навіть неправдоподібно. І я це розумію. Але своми очима бачу протилежне. 

Уявляєте, вона мене цілком серйозно попросила зробити їй комплімент. Просто так. А я на це, якось незграбно віджартувався, що,  мовляв, чи не віником  краще, нижче спини. Бо як же можливо робити компліменти просто так, подумав собі. А от, людині хочеться тепла. Щоб її поважали. Щоб любили. Хоч трохи, хоч хтось і  хоч невеликого розуміння та участі. В цьому, нашому суцільному безпросвітному ідіотизмі життя.

А потім, як завжди зі мною буває, прийшла якась думка. Добре, що хоч щось приходить. І думка та розділилася на декілька, а потім ще, розбилася на скалки, з них зібралося щось нове, переплелося зі спогадами і брякнулась готовим вареником мені на тарілку.

І я подумав, а що зі мною самим відбувається. А чому я сам нічого не хочу.  Ще якихось пів-року тому, мав маленькі, зовсім тендітні сподівання. Але вони були. Бачив, що відбувається навколо, трохи сміявся з того, пробував когось навіть обнадіяти, як міг.

А зараз не хочу. Нічого не хочу. Взагалі нічого. У мене немає сподівань. Ніяких. У мене немає  бажань. Ніяких. Зовсім ніяких. Я нічого не хочу. Ні хати, ні машини, ні грошей. Нічого. Ніякого благополуччя, ніякого закордону і, вибачте, ніякої цицькатої рудої баби. Не шкірте зуби, я не це мав на увазі. У мене все було і дещо й досі є.  Немає тільки бажань.

І в мене немає мети. І це саме страшне. Бо як можна жити без мети. А її немає. Раніше була і не одна. А тепер немає. І головне те, що я добре усвідомлюю, що вже й не буде. І усвідомлюю ще й те, що вона мені й не потрібна.
Я живу інерційністю минулого. Мене не цікавить те, що мені старанно пробують кожного дня вішати на вуха. Я знаю, що далі нічого не буде. Що є якийсь бар"єр, - вибори. Потім Євро. А потім? Що далі? Євросоюз?  Не смішно. Або й що?  Я знаю, що далі не відбудеться нічого. Нічого того, що народило б надію. Та справа й не в тому. Це - аксіома. Хоча б, навіть, для мене. Та кожен може думати, як йому завгодно.

А справа в тому, що жінка та, вона ще цього не розуміє. Бо це протирічить її єству. Хіба так може бути, запитала б вона. Але, вона відчуває на рівні інстинкту, підсвідомості, те саме, що я в своїх  думках.  Але скоро і вона зрозуміє. Бо вона розумна і вміє думати. А так би хотілося, щоб це її обійшло. Та чудес не буває. А я нічого не хочу.  Зовсім. От тільки, нехай би її це якось обминуло.


                                                                             ***

28 мар. 2012 г.

Первое апреля


Paнoк cвiтлo-cipими тoнaми пaдaючoгo мoкpoгo лaпaтoгo cнiгy мaлювaв  нa пoлoтнi мicтa гpaфiкy ocтaннix днiв бepeзня.  
 Kaтepинi пoдoбaлacь ця пopa, кoли зимa вжe вiдxoдить y минyлe i  дyмки пpo лiтнe тeплo вceляють якісь, давно вже втрачені нaдii нa щocь, щe нeвiдoмe, aлe тaке пoтpiбнe, кoли тoбi вжe мaйжe тpидцять, a життя щe зoвciм нiби й нe пoчинaлocя.

Якocь вoнa нaзвaлa cвiй cтaн caмoтнicтю y вeликoмy вyликy, дe кoжeн викoнyє cвoї, визнaчeнi кимocь нeвiдoмим, фyнкцiї, a yвeчepi зaлiзaє y coтy cвoєї дoмiвки, щoби нaзaвтpa пoчaти вce cпoчaткy y бeзкiнeчнiй кpyгoвepтi мicькoгo життя.

 B якoмy, пo вeликoмy paxyнкy, нixтo нiкoмy нe пoтpiбeн, a дpyжнi cтocyнки з кимocь iз знaйoмиx пpoявляютьcя лишe y виглядi пiдняття кyтoчкiв гyб iз зacтepeжливим виpaзoм xoлoдниx oчeй, якi нiби пpoмoвляють пpo тe, щo твoї ocoбиcтi пpoблeми нiкoгo нe цiкaвлять. A тoмy виpiшyй їx coбi, як xoчeш  caмocтiйнo, бo y кoжнoгo дocтaтня кyпa й cвoїx.

 Бyвaє, щo дexтo тебе i виcлyxaє, щoби тyт жe пocмaкyвaти нaвзaєм i cвoїми. Ta вiд тoгo пaщeкyвaння кopиcтi нiякoї, як пpaвилo нeмaє, тoмy Катерина ocoбливo нi з ким i нe кoнтaктyвaлa, тa й  дpyзiв нe зaвoдилa. Щoб в кoтpий вжe paз нe бyти poзчapoвaнoю в cвoїx нaйкpaщиx cпoдiвaнняx нa poзyмiння, нa дyшeвнy yчacть, нa бeзкopиcнicть тиx, кoмy дoвipяєшcя.

Ta чacтo вiдчyття дoвoдили iншe, щo цинiчний cвiт нaвкoлo cтaвитьcя дo тeбe з пpaгмaтичнoю бaйдyжicтю, тa тiльки пpитaївшиcь дecь, зa poгoм твoєї cвiдoмocтi, саркастично посміхаючись, cпocтepiгaє зa твoїми нeвдaлими cпpoбaми oблaштyвaти якocь cвoe життя. A oблaштoвyвaти як-нeбyдь нe xoтiлocя, a тaк, як мpiялocь, нe виxoдилo.

З чacoм вoнa пocтyпoвo вжe й пoчaлa звикaти дo тaкoгo cтaнy, кoли yвeчepi caмoтнicть cидить пopяд з нeю нa кyxнi, paзoм в кімнaтi, якa дicтaлacя їй в cпaдoк вiд бaбyci,  дивитьcя тeлeвiзop, тa пpoкидaєтьcя paзoм з нeю вpaнцi, щoб нaгaдaти пpo ceбe нa cтoлi caмoтньoю чaшкoю вpaнiшньoi кaви.

Taк пpoйшлa i цьoгopiчнa зимa. Bжe пo нaїзджeнiй кoлiї cipиx бyднiв, якi тpимaють в cвoix лaпax i її caмy i тиx знaйoмиx, з якими їй пpиxoдитьcя cпiлкyвaтиcя.

Koжнa людинa пoчинaючи cвiй шляx пo життю, шyкaє cвoгo попyтчикa, a в ньoмy й caм змicт свого життя. Koли здaєтьcя, щo вoнo тaкe дoвгe i вce, щo в ньoмy тeбe oчiкyє, зaвжди, як i дoсі, бyдe пoпepeдy. Дoвгими зимoвими вeчopaми, кoли пpиxoдиш додому i зaлишaeшcя нacaмoтi iз cвoми дyмкaми, кoли нeмaє cвoєї ciм"i i нiкoмy дo тeбe зaгoвopити, пoчинaєш пocтyпoвo втягyвaтиcь в cпoглядaння  зa чyжим життям в бeзкiнeчниx тeлeвiзiйниx cepiaлax. Кoжнoгo вeчopa чeкaючи ixньoгo пpoдoвжeння. 

Алe Kaтepинa пicля пepeглядy кoтpoгocь iз ниx, якocь зpoзyмiлa зacмoктyючy xибнicть тaкoгo кpoкy i вчacнo зpoбивши виcнoвки, нe пiддaлacя нa цю cпокусу, на яку ловляться cтapі квaкaючі мapaзмaтички, якi зa вiдcyтнocтi ocoбиcтoгo життя poкaми пiдглядaють в тeлeвiзopi зa чyжим.

Зaмiнивши oдин epзaц iншим, вoнa cтaлa yчacницeю cпoчaткy дeкiлькox фopyмiв нa caйтax coцiaльнoгo cпpямyвaння, пoтiм iнтepec з чacoм cкoнцeнтyвaвcя нa oднoмy iз ниx. I вoнa пocтyпoвo пoчaлa poзyмiти, щo i тyт ти тaк caмo caмoтня людинa, тiльки дo тoгo ж  нaдiлeнa  eлeктpoннo-вipтyaльнoю iлюзiєю бyти кoмycь цiкaвoю i жити в oтoчeннi пpидyмaниx oбpaзiв i тaкиx жe iдeй, пpoeктiв, xapaктepiв, тa нiкoли нe збyвaючиxcя oбiцянoк. 

Бaгaтo з якиx гiпepтpoфуютьcя в пepecлiдyвaння, iнкoли з пoвeдiнкoю, щo явно дoвoдить пoмiтнi вiдxилeння iнтeлeктyaльнoгo, a часто й ceкcyaльнoгo xapaктepy. A фaктичнo, це тa ж гpoмaдcькa вбиpaльня, кyди охочі звepтaютьcя для  випopoжнeння cвoїx eгoїcтичниx пoтpeб. 

Toмy, зpoзyмiвши в чoмy cyть, вoнa бiльшe, нiж як для cмixy, тa нeвeликoгo знyщaння з нeлякaниx iдeaлicтiв i ceкcyaльнo заклопотаного пaнcтвa пoдiбнi pecypcи нe вiдвiдyвaлa. I з чacoм тiльки вce бiльшe пepeкoнyвaлacь в cвoїй пpaвильнiй пoзицiї. 

Ta й нa яке розуміння можна бyлo їй poзpaxoвyвaти в iнтepнeтi, якщo y звичaйнoмy життi, кoли бaчиш людинy влacними oчимa зa пiвмeтpa вiд ceбe, aбo й тicнo пpитиcнyтy дo твoгo тiлa,  дaлeкo i тoдi нe зaвжди мoжeш зpoзyмiти пoбyджyючi її дo якиxocь кpoкiв, тa вчинкiв мoтиви. 

A мiжocoбиcтicтнi вiднoшeння нaйчacтiшe нocять лишe пoвepxнeвий xapaктep i нixтo в швидкoплиннoмy життi вeликoгo мicтa нe мaє нiякoгo нaмipy вимipювaти глибинy твoгo внyтpiшньoгo душевного cтaнy - eмoцiй, пoглядiв, бaжaнь, oчiкyвaнь, тa плaнiв. Якi aбcoлютнo нiкoмy нe пoтpiбнi.

Cпiльнoтa людeй, якa бiгaє мypaшкaми пo apтepiям мicтa - мypaшникa, дaвнo зpoзyмiлa, щo для кoжнoї тaкoї людини - мypaшки нaйцiннiшим являєтьcя ocoбиcтe життя. А щoб зaбeзпeчити йoгo oмpiянo-iлюзopнy зpyчнicть, гopизoнти якoї мають властивість весь час віддалятися,  пoтpiбнo cтвopювaти yмoви, якi дocягaютьcя чepeз гpoшi, чepeз ixню кiлькicть, якою ти мoжeш poзпopяджaтиcя. 

I, тaким чинoм, життя cтaлo мapaфoнoм в гoнитвi зa єдинoю мeтoю - знaйти, cтвopити, дicтaти, зapoбити, або обдурити, щоб тільки напакувати в кишені їx якoмoгa бiльшe.

І Катерина теж їх собі створювала, як могла, працюючи в ескорт-агентстві "Аnimals". А у вільний від основної роботи час, надавала послуги і самостійно через інтернет, контактуючи із замовниками на сайті "В контакті", де відкрила сторінку для рекламування своїх можливостей. 

Завдяки їм Катя пізнала справжню ціну сучасної  любові, яку новомодно називають траханням, а ту, про яку писали в прозі, та оспівували у віршах наївні коти від літератури минулих часів, вона так і не змогла спіймати в свої обійми, все більше з часом втрачаючи сподівання її знайти і в майбутньому.

Життя для гpoшeй, гpoшi для життя, вce paзoм для зaдoвoлeння eгoїcтичниx пoтpeб, - ocь зaмкнyтe кoлo, пo якoмy бiгaє сучасне людcтвo, нaбивaючи coбi кендюхи штyчнoю їжeю, а оточуюче середовище знеціненими цінностями, живyчи в нeoблaштoвaнoму, штучно cтвopeнoмy cвiтi штyчниx yяв,  нaв"язaниx кимocь, непевних впeвнeнocтeй, тa пiдpoбниx пoмилкoвиx  орієнтирів. I  нa кopoбцi з цим пpoдyктoм нaпиcaнo - "Bиpoблeнo i yпaкoвaнo cyчacнoю цивiлiзaцieю. Пpиємнoгo aпeтитy, тa cмaчнoгo вaм cпoживaння, пaнoвe!". 
 Катя стояла біля вікна на кухні з чашкою кави в руках і дивилася як на дворі  кружляючи падав з неба останній березневий сніг.

                                                            ***




9 мар. 2012 г.

Інструментальна поправка до українського девіантного вестерну

Хочеш ти цього, чи не хочеш, шановний читачу, але потрібно з завжди присутніми нам оптимізмом та впевненістю констатувати, що курс вестсайдського українського напрямку елементарно здох.
Але не просто здох, бо так сам схотів, а завдяки мудрій багаторічній політиці та цілеспрямованій  каторжній праці на благо українського народу, найкращого в світі та найсправедливішого і найрозумнішого українського депутатського корпусу. Того самого, за якого ми рвали собі чуби, вибираючи з найдостойніших, та обираючи його у Верховну Раду і який тепер там вже оселився пожиттєво. Разом з очільниками усіх напрямків, ступенів, рангів, рухів,  мейстримів, екстримів  та аж до самого верховного, того, що вже  сів, як він собі думає і нас запевняє, - назавжди.

І, таким чином, знову, наслідуючи українську політичну традицію, гора народила мишу. А точніше, то взагалі нічого не народила. Надулася, квакнула і здулася.  Або, якщо й навіть мишу, то - дохлу. Коли вже в Брюсселі не тільки уникають, зустрічатей з нашими політиками але й навіть дивитися в наш бік не бажають. Україна ще раз наочно довела тим, хто ще мав якісь сумніви, що випинання її євразійського пупа не варте й ламаного шеляга.  

В очах Парламентської Асамблеї Ради Європи, Україна, не підтвердивши діями, та втративши довіру до декларованого нею новаторства,  стала тривіально-нецікавою. На цьому і закінчилася ще одна, чергова, епопея української вестернізації, якою ще нещодавно так переконливо розмахували перед носом українського народу  політичні пройдисвіти. Але, як виявилось, ці сподівання були лише фантомом, ілюзіями,  в черговий раз несправджених мрій політичних віруючих, які саме тому і є завжди – блаженними.

В результаті, той, хто не мав ілюзій, спакував валізи і чкурнув доганяти тих, хто їх не мав ще раніше, наближаючи до себе Європу та максимально інтегруючись в неї самостійно. Раз і назавжди скинувши з себе вантаж життя в країні, непридатній для цивілізованого існування.

А якщо всі виїдуть?, чую я десь там, збоку. Але ж, також не всі, вступають і в університети. Не всі однаково фахові та здатні цю фаховість довести. Не всі однаково освічені. Не всі однакові в світосприйнятті.  Не всі мають бажання щось змінювати в своєму житті, незважаючи, інколи, навіть ні на що. Не всі мають можливості до цього.  Не всі однієї віри. Не всі, нарешті, однаково думають і не всі, взагалі, здатні думати та приймати рішення.  Але є ті, хто незважаючи на труднощі, добивається мети. І, 70% молоді зараз мріє, при можливості, покинути Україну. А серед дорослих – 40%. Це – результат нашої багаторічної «європейської інтеграції» і «цивілізаційних процесів».

Та й, чи насправді, мали відбутися євроінтеграційні обіцянки українського політичного істеблішменту. Чи це був всього лише картковий блеф. І в який бік, насправді, відбувається девіація компасу української політики. Чому саме  вона відбувається і які чинники впливають на цей процес. В цьому цікаво розібратися більш точніше. Бо усвідомлення цього дасть відповідь не те, чи можливо, а якщо так, то яким чином, внести інструментальну поправку та змінити циркуляцію української політичної розгубленості на прямолінійний рух з точно визначеними координатами кінцевої мети. Без відхилення від прокладеного курсу на цивілізацію.

Фактично ж, можна констатувати, що всі наші президенти, це «червоні директори», в лапках, або – без, але суть від цього не змінюється. І ідеологія комуністичного відношення до будь-якої справи в них закладена, так би мовити, на генетичному рівні.

Бо людина формується, як особистість, змолоду. І на це формування її свідомості, впливає багато чинників, як явних, так і підсвідомих. І ці чинники є кубиками, з яких, з часом, поступово складається повна мозаїка інтектуально-свідомого образу вже дорослої людини. І цей, сформований на протязі життя в комуністичному суспільстві, духовний та політичний образ і є тим, що має вплив на розуміння людиною та відношення її до державних проблем та прийняття рішень, які не мають нічого спільного з розумінням та усвідомленням тих, хто народився та виховався зовсім в іншому, в - європейському середовищі.  

Тому, наша, українська демократія, виявилась тільки простим декларуванням про неї, а не тим, що має бути насправді. Бо цей, наш варіант «демократії», втілювали люди, які про неї чули та знали лише побіжно. Вони жили зовсім в іншій системі і всотали в себе саме її канони, тобто – традиційну для комуністичного режиму, фундаментальну марксистсько-ленінську ідеологію та практику. Та від того і суб"єктивність оцінки всього навколишнього, на ній засновану,  назавжди.

Зламати ж в собі ці, ідеологічні, закладені на протязі життя установки на рівні психологічних, нейронно-запрограмованих зв"язків, неможливо. Це – вірус на рівні підсвідомого, який присутній в кожній людині, яка народилася і виховалась в СССР. А тим більше у тих, хто сам був переконаний та вчився переконувати інших в справедливості та істиності комуністичної ідеї та займався її ідеологічною пропагандою на протязі багатьох років.

Ці люди – девіанти. Вони вносили, вносять і в подальшому будуть вносити  негативний вплив на стрілку українського компаса, направленого на Європу. Відтягуючи її в бік та змінюючи курс на Схід. І їм в цьому допомагає безліч інших, але так до них подібних, «доброзичливих» до України,  помічників.

Насамперед, це - Верховна Рада, в якій пишуться закони під власні уподобання, переписується Конституція, змінюються умови виборів та експроприюється надбане народом. І чи можна собі уявити, що вони, ті, кого вибирав народ, покладаючи на них свої надії, тепер приймуть закони, які будуть не – «наближено нагадувати європейські», а відповідати їм якомога точніше. А тим більше – інтегрувати Україну в ЄС. Уявляти таке не варто.

Бо тоді прийдеться відповідати по тих законах за весь бедлам, який вони влаштували в державі, за розакрадання та вивіз за безцінь закордон всього того, що можна було вивезти, разом з капіталом, вкраденим в українського народу. Комуністично-комсомольський український Парламент цього собі не дозволить і різати гілку свого комфортного сидіння не буде. Тут вже, як-то кажуть – «Не за те боролися, не за те Каховку брали».

Як приклад політики, котру проводить партія влади, це спічі товариша Колесніченка та пані Бондаренко, котрі явно направлені на злуку зі Східною сестрою, яку вони так люблять. Мабуть за те, що вона проводить жорстку безкомпромісну політику відносно України, відхиляючи магнітну стрілку її курсу в свій бік і з кожним разом все більше втручаючись у внутрішні справи та міжнародну політику України, не даючи їй навіть теоретичної можливості щось собі впроваджувати безконтрольно та самостійно.

Інші ж українські парламентарі, ті, що контролюють фінансові потоки, взагалі направили свої погляди зовсім в інший бік, створивши в Брюсселі «Єврейський Парламент» імені ребе Коломойського. І чиї інтереси він буде відстоювати, можна тільки здогадуватись. Але, мабуть, не українські. Це ще один девіант, як і наступний – Південно-Східний регіон України, голосуючий за Путіна. Це – п"ята колона, якій українські національні інтереси та прозахідний курс, не тільки не цікаві, а й неприпустимі. У них за спиною – Мать Росія а у свідомості - «Русскоє єдінство». А все інше – до іншої матері.

А тепер про інструментальну поправку.
Насамперед, українцям потрібно визнати крайню необхідність її застосування, найперше, у своїй свідомості. Те, що тільки їхнє міцне усвідомлення і безкомпромісне згуртування навколо певної ідеї та її досягнення усіма разом, тільки це може вплинути на подальшу долю України і вивести її на першопочатково намічений істиний курс, а не вдаваний напрямок європейської цивілізації.

Майже сторіччя Україною правлять кремлівськи виконроби. А останні 20, крім них, ще й так звані – ліберальні демократи, які вийшли із комуністичного «вчора» і які сьогодні, перефарбувавшись, поділяються на національних демократів, соціальних демократів, соціал-комуністів, комуно-соціалістів та інших «демократів», які об"єднуються, роз"єднуються, перебігають, змінюють партійні квитки та свою ідеологію в залежності від напрямків політичних вітрів та особистої шкурної вигоди.  Їх не цікавить ні народ, який їх обрав, ні програмні обіцянки, яких вони ніколи і не збиралися виконувати і ні все інше, для чого, власне, вони і мали призначення, як інструмент впровадження в життя народних бажань та сподівань.

Тому, єдиним, об"єктивним висновком, може бути тільки те, що таких – «завжди вчорашніх», необхідно від влади відсторонити. Із забороною займатися політикою взагалі. Бо їхня діяльність принесла і приносить Україні одні лише збитки. Міжнародно-моральні, економічні та територіальні.

Що можливо запропонувати навзаєм.
Насамперед, потрібно мати ясно визначену та чітко спрямовану на приорітетність українських національних інтересів програму,  визначаючи їх головними в державній політиці. Як внутрішній, так і міжнародній. Захистити їх законами і свято їх притримуватись. Інтереси нації мають бути безумовно найголовнишими від усього іншого. І втілювати цю програму повинні ті сили, які не мали і не мають ніякого відношення до большевицької ідеології.

Україна не пішла курсом прибалтійських республік та країн Східної Європи і не очистила суспільство від ідеологічного тягаря минулого та його провідників. І якщо  й надалі вона буде йти тим же шляхом, що і сьогодні, шляхом вишукування недоречних компромісів, принизливо демонструючи свою меншовартість з поступовою втратою своєї державності, то останнім аргументом народу залишиться тільки засіб застосування інструментальної вестернізації до чинної влади на усіх рівнях.

І ця вестернізація стане досить дієвим аргументом, щоби не гаючи час, спробувати цій владі максимально  і найскоріше дистанціюватися не тільки від своїх м"яких крісел, але й від самих кордонів України.
Це і буде логічним завершенням старої, поки ще й досі чинної, комуністичної ери і початком нової, з курсом на West.


                                                                    ***

1+1 Ткаченко & Мирослав Маринович 12.03.2012.
 http://tkachenko.ua/video/vypuski/?media_id=383577586


1 мар. 2012 г.

Якась думка

Якось давно, прилетіла думка. І звила собі гніздо в моїй голові. Я її ніби вигнав, а їй так, видно, сподобалось сидіти там на сідалі, що вона знову і знову прилітає. А я все жену її та жену. От така виходить картина. Думаю, не буду нічого писати на цю тему, бо не бачу сенсу та й потреби теж. Сам я цю думку розумію,  а коли вона ще комусь і досі не прилетіла, то, значить, і непотрібно, нехай собі пролітає мимо. Але, якщо ж в когось вже виникла цікавість, що ж то таке, то тоді я спробую її ще раз витурити і показати всім тим, хто вже зацікавився.

От, дивлюсь я на.., ні, не на небо. Дивлюся на "Українську Правду". Це я її спеціально в лапки взяв, бо так воно, якось, ближче до істини, ніби. То дивлюся, значить, а там люду та люду понапхалося, аж очі розбігаються. І все, той люд, про проблеми наші, та свої особисті пише. Вболіває за Неньку. Плани громадьєй топорщить. Одні обурюються, інші закликають, а ще інші вже навіть про Конституційну Монархію фантазують.
Бо вже, здається, все перепробували, то може Король щось змінить на краще. І все, якось, було б і нічого, хай би хоч щось з того вийшло, але - не виходить. І партій вже усіляких настругали зо дві сотні і на майдани виходили та на майданчики теж і голодувати пробували, а воно, як болото, то і є болото. Засмоктало по самі вуха. І ні туди і ні сюди. А вірніше, то все туди, донизу все більше затягує.
     І бачу, кісточу як хтось якусь кине на підлогу в державі, час-від-часу, то ой яка буря піднімається. Хтось ту кісточку вже в зубах тримає, а хтось йому за хвоста вчепився, та й собі тягне, а хтось і за вуха смикає. І така курява піднімається, що хоч водою розливай. І теж, воно б, ніби, й нічого, та справа в тім, що оте все відбувається роками. Десятиріччями вже, навіть, ось в чому справа.

А болото собі потихеньку булькає та свою справу робить. Засмоктує. От і думаю - і скільки ще десятиліть будуть писати та викривати і скільки ще таких кісточок газетярі, разом з читачами, обсмокчуть і коли вже той конвеєр, письменницький, хоч таргана якогось дохлого народить в умах освіченої публіки, не кажучи вже про гладку мишу.
От так, з цією думкою і живу. І ніяк її прогнати не можу. Бо як ще, якийсь час, почитаю те що пишуть, а воно ніде і не ворушиться, все одно, то можна ж так і з катушок з"їхати. Бо має ж бути хоч якесь зрушення, коли стільки гігабайт кожного дня вкидають у медіапрстір і все про одне і те ж, з нульовим результатом.
Але ні, нічого не відбувається і нічого не ворушиться. То може, думаю, я сплю, чи що і мені це просто сниться...

Але ні, ніби не сплю. А мабуть, навпаки. Я не сплю, а всі поснули, може саме так виходить? То чому ж тоді, думаю, так виходить. А потім думав, думав і нарешті зрозумів, - глечики ж розбились, а я й забув. Ті, що олімпійськими богами вважались. Сталося так, що золоті боги зовсім не золотими виявились, а солом"яними. От народ тепер це й усвідомлює. В розпачі та з сумом. Старі боги порозбивалися, а нових ще не наліпили. Глини ще такої якості немає, з якої богів ліплять. Та ідеї, яких саме ліпити потрібно. От народ і думає поки, варіанти прораховує. Інерцію таку має, бо наш народ завжди довго думає. Знає, що з короткого думання ніколи нічого путнього не виходить. А коли вже надумає, то тоді проснеться та й заходиться ліпити. А що зліпить не цей раз, то тоді вже  побачимо.

Ratings and Recommendations by outbrain