31 мая 2012 г.

Останній день весни

    Білий чистий аркуш паперу, якого немає в природі. Чорні букви, які лягають в рядки на цьому аркуші, яких теж немає в природі. Нематеріальні думки, які мають народити зміст на цифрових  носіях інформації.  І я ще не знаю, про що. Для того, щоб щось написати, потрібен поштовх. Для мене він не буває визначеним в бажанні. Він визначається потребою. Яку я часто заганяю в глухий кут. І бажання втікає. Писати потрібно голодним. І про це я давно знаю.

Один мій давній знайомий, якось цю думку висловив у віртуалі. Та він, окрім мене, ніким не був зрозумілим.  Інколи він думає, що є віртуальним журналістом. Та це не зовсім так. А може, й зовсім не так, а тільки здається.  Можливо, колись, він стане віртуальним письменником.  Але, скорше, не стане. Його мучать віртуальні думки, та на них він не знаходить відповідей. Але я сподіваюся, що колись вони знайдуться. І тоді він зійде на наступну щаблину свідомості та життєвого досвіду.

Писати краще вночі. Тоді думки не розхвойдуються у відволікаючій  реальності. Але можна і в денній тиші.  Коли поряд лежить чорний пес, під стукіт дощу звернувшись в клубок і про щось інколи зітхаючи.  Зітхати нам не приходиться довго, бо надходить не зовсім впевнене нагадування про помпаж двигунів, тобто – обіцянку. Запуск яких неможливий, бо закінчився гас сподівання на мою громадянську свідомість.  

Ноги стають на підніжки офісного крісла, права рука натискає червону ручку на ньому і тиском повітря відстрілюється фонар віртуальної думки, яку я тут, невідомо для чого,  прагну довести віртуальним слухачам.  Ручка дотискається  до кінця, спрацьовує піропатрон почуття справедливості, але не мого і я зовсім невіртуально вилітаю у напрямку кухні.  Через п"ять секунд крісло відвалюється і наді мною з"являється полотно соргового віника, та я вже вдало приземлююся на кухонний стілець. Беру ніж, набираю в миску води і починаю чистити картоплю. Картопля має бути смаженою, тому вона нарізається соломкою, відразу солиться, перемішується і викладається на гарячу сковороду з олією. Кладеться лавровий листочок, посипається перцем з приправою, та нарізаними цибулею з часником.  Коли вода випарується, краще на деякий час прикрити кришкою і зменшити палання вогоню свого нетерпіння. Мої віртуальні друзі, які схочуть проекспериментувати у цьому жанрі, результатом мають бути задоволені.

Ці друзі, інколи пишуть мені віртуальні листи, які я не можу потримати в руках. Листи бувають наївними, романтичними,  патріотичними та розумними. Вони ніколи не бувають поганими. Вони завжди відверті і чесні. І в них завжди звучать надія та сподівання. А ще запитання та підтримка. Я завше дуже вдячний цим людям і розумію, як їм хочеться, щоб їхні мрії збулися. І теж, разом з ними,  на це сподіваюся.

Сьогодні останній день цьогорічної весни. Але, цього року, ще однієї не буде. Вона не повернеться і переграти цю симфонію не вдасться, як би не хотілося. А також зійти з тієї стежки, по якій ти йдеш.  Щоби знайти іншу. Первинність намірів визначає мету, а мета не завжди буває істинною. Стрілка магнітного компаса ніколи не показує напрямок меридіана, а тільки напрямок на магнітний полюс.  І коли первинно не внести азимутальної поправки, мета стане недосяжною. І чим пізніше будуть внесені корективи, тим більший відворот від початкового курсу потрібно буде робити. Інакше приземлитися на дах лазні не вдасться. Як не вдасться навіть пролетіти над нею. А тільки в нікому невідомому напрямку, який ніколи не приведе до мети.
Ми йдемо віртуальним курсом і ми не знаємо, куди прийдемо. Бо у нас немає мети. Ми не робимо поправок, бо наші цілі різні, як різні і наші первинні бажання та наміри. І за цьогорічною весною наших сподівань прийде пора осені, яка  підіб"є  підсумки прикладених нами зусиль.

Бараболька давно вже засмажилась. І навіть із задоволенням вже проковтнулася. На підвіконні сидять маленькі горобчики і мама-горобиха годує їх хлібними крихтами, засовуючи кожному до рота.  І тоді вони, дякуючи, а може від щастя, трясуть хвостами.  Дощ пройшов і чорна собака мене залишила. Та я знаю, що вона мене ніколи не зрадить і завжди, хоч би одним оком, буде тримати мене в полі свого зору. Може, щоб далеко не втік. А може боїться, щоби не зрадив її. Та я не зраджу.  Бо знаю, що її життя їй таке ж цінне, як і мені моє. Тому ми розуміємось без слів. Та й навіщо зайві слова, коли вже завтра настане перший день літа. Та все ж, мені більше до вподоби осінь. Вона завжди буває дивовижно неповторною. Як і життя кожного із нас.


                                                                               ***

30 мая 2012 г.

Не стукайте до мене у вікно

Поштова зала. Дві черги людей стоять до оплати комунальних рахунків, тощо. Поряд, молодий самець, якоїсь чебуречної національності, щось вишукує, шкребучи пальцем ззаду між ногами самки, вдягнутої в джинси. Самка, весело хіхікаючи, водить у різні боки від задоволення сідницею. На ідилістичну картину скоса поглядають люди із черги. Разом зі мною...

Виключити самця із солодкої реальності його уяви, перетвореної у цинічну зневагу до присутніх людей, не складає ніякої проблеми і рука стискає пальці в кулак, у передчутті точного попадання в намічену ціль.  І коли ліва нога вже майже відривається від підлоги  кроком до неї, десь, із глибини свідомості, випливає образ зали судового засідання. Де суддя, ім"ям закону, виносить мені вирок за злісне хуліганство. Бо однією із складових ліберальної демократичної толерантності є те, що моя особиста свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. А свобода вишкрябувати пальцем у когось в проміжності законом не заборонена.

А що би сталося, якби вони, як це кажуть, - переспали, стоячи під стіною тієї поштової зали. Подумаєш, а може то вони танцюють так. Яке кому діло. Вільні люди у вільній країні. Тільки й того, що прийшлось би шіріньки порозстібати. Якось,  щось побібне бачив на відео.
В якійсь західноєвропейськіій країні, серед дня, на вулиці, приперши дівчину до стіни, хлопець теж "присипляє", задравши їй одну ногу. Та так старається, що аж штани упали додолу. Проїхали дві вантажівки, шофери повернули голови.., за ними велосипедист. Теж подивився і поїхав далі. Ще: місто, поперек широкого тротуару, по якому йдуть люди,  стоїть кам"яна стіна, на якій з обидвох сторін прикручені пісуари, біля яких, стоять ті, кому якраз приспічило. Всі їх обходять і навіть, як ми на собак в подібних випадках, не звертають уваги.
Ми ще, інколи, з собак сміємося. А там, очевидно, до тваринних проявів чужих бажань,  давно вже звикли.

Я бачу, як виходять на вулицю паради українських педерастів, та я не бачу парадів сміттярів, столярів ябо водопровідників. Мене запевняють, що Україна педерастична - це добре, це по- європейські. І мені пропонують бути толерантним,  інакше не пустять у світле європейське цивілізоване майбутнє. А мої пальці все більше стискаються в кулак.

Політексперти-професори із неіснуючих інститутів якоїсь там стратегії, мені нашіптують, що ідеологія робить тупим. А я бачу, як толерастія перетворює людей в ідіотів. Мені підсовують російськомовну, російськодумаючу Україну, а я знаю, що тоді не буду мати ніякої. 

І тому я вас прошу - товариші, панове та добродії, чи як ви там себе тепер називаєте, не стукайте у вікно моєї пам"яті і не викривлюйте зображення на стіні моєї свідомості. Не сподівайтеся, що моя рука потягнеться  на світло чадного ліхтаря вашого масонського просвітництва. 
Тоді вона потягнеться до зброї.

12 мая 2012 г.

Україна аграрна


Аграрне мислення в українця закладене територіально, природньо, історично та кліматично.
Українці ведуть рослинне життя. Вони п"ють енергетичні напої, ганяють корів на пасовиська, або своїх жінок на город, чи навколо нього, коли їм нудно, та орють рогами землю, сподіваючись набути якомога більше енергії. Від землі, на якій росте урожай,  від сонця та хрумтячих огірків під смажені карасики, що вночі накрав на ставку і від напоїв, які дають українцю зранку відчуття  сили та волі. Українці вщерть толерантні. Вони мріють домовитись з тими, хто їх пригноблює, кожного дня по рисовій зернині щось у них відбираючи.  

Воно, ніби, й непомітно. Але, у підсумку, коли українець через якийсь час, протирає очі, йому становиться очевидним, що знову..,  його знову обікрали. Це тоді, коли він ще до обіду не обікрав колгосп, завод, або власну жінку. І тоді він б"є шапкою об поріг і починає клясти своє життя, клясти владу та всіх, хто попадеться йому в цю хвилину на розум, щоб день не пройшов марно та нецікаво. А увечорі він засинає під муркотіння телевізора, який до ранку запевняє його в тому, що життя вже стало краще і вранці він сам у цьому переконається. Якщо прокинеться.

А назавтра, коли українець просинається, з чавунною головою, все повторюється спочатку. Так проходять роки українського очікування нового пришестя. Ті українці, що тепер вже всі стали – ВОНИМИ, роблять вигляд, що об"єднуються. Але теж не всі, бо один одному не вірять,  історично знаючи про падлючу підступність зради.  Але, все ж, втретє після зими,  мутять гетьманське віче, задля годиться майбутнім гетьманам. Не забуваючи при цьому, що їх, як претендентів на здобуття, багато, а булава одна. Тому, конкурс на місце, завжди великий, а булава не розпилюється, бо не завод, не золота, а мідна, а, значить, немає сенсу і немає дурних. Після виборів, коли журі оголосить переможців, всі побачать, хто ж виявився самим розумнішим у цьому конкурсі краси і хто кого взув, щоб потім мати легітимне право роззувати українця.

Але й тут всім спостерігаючим за тим дійством українцям,  очевидно, що то тільки аграрні сподівання на збирання врожаю у майбутньому парламенті. Із того зерна, якого вони не садили. І тому українець їм не вірить. Українець нікому не вірить.  Ще з того часу, коли  у нього колись водилося пару золотих п"ятірок, або кожух, то тоді його обдурили і забрали все. І він знає, що коли пропадає віра, то починається постмодернізм, і тоді потрібно тікати. Бо добра не чекай. І українець тікає закордон, благо кордони поки ще не закрили.

Із закордоння українець плаче за Ненькою, по інтернету повчаючи тих, хто ще не встиг, або не зрозумів, що вже пора тікати, як потрібно облаштовувати Неньку.  Щоб, коли він повернеться з капіталом, йому було б де будувати нову хату і народжувати в ній купу омріяних маленьких українців, які потім теж будуть жити, проклинати вже нову владу та мріяти про нове щастя.  

Але омріяного капіталу накопичити не виходить, бо й там українець не стає банкіром, а кельмою, віником, або винюхуючи вранці духмяну нічну вазу, але теж не свою, будує своє особисте щастя. І через деякий час українець починає розуміти, що щастя немає, воно обійшло його стороною і що тепер він обдурив себе сам. І тоді знову він задається вічним питанням – що робити.  

Відповідь на нього проста і українець цю відповідь добре знає. Але він думає, що хай, краще, все хтось зробить за нього. Замріяно сподіваючись на те, що так воно колись і станеться, гризучи в інтернеті один одному спини та замріяно домовляючись зі своїми ворогами про своє майбутнє щасливе благополуччя. Котре, подібно краденому карасю у його снах, все вислизає та вислизає із його рук.



© Uatumbai [12.05.2012]
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/14297/user_id/10676.phtml                                                                           ***

5 мая 2012 г.

Помилка в слові, чи дозвіл на проживання?

Пропозиція читача, до мене, як до автора "Згадати все":

03.05.2012
«Українські національні цінності» - це що? Перелік маєте?
Особливо сподобалось: «протилежні від українських, погляди». Що за витвір? Дуже цікаво.
«хто відкидає українські національні цінності та зкликати когось до взаємопорозуміння». А якщо не відкидати, а ще чимось вартим доповнити?
«Бо тоді українці завжди будуть  в програші.» Українці будуть в програші, на мою думку, якщо не зможуть відповісти на вищезазначені питання.
І невже скрізь вороги? Впевненні? Докази маєте. Чи Ви про внутрішніх? Які звуться «таргани в голові»?
Чому Ви вважаєте, що держава повинна бути «національна»? Це не єдиний шлях державоутвоерення. США, Ізраїль, Швейцарія - перелічую деякі гідні приклади не національних держав. Може в іншому місті пошукати відповіді на питання, з огляду на те, що в тому місці, де Ви шукаєте, не дуже добре тхне? Принаймні на цих землях.


==============================================

«Може в іншому місті ( чи місці? (Uatumbai)) пошукати відповіді на питання, з огляду на те, що в тому місці, де Ви шукаєте, не дуже добре тхне? Принаймні на цих землях».

-----

         Все нове, це тільки продовження низки подій та висновків від роздумів, які, подібно намисту, нанизуються часом років на  нашу свідомість.  Де наслідки минулих причин становляться причинами наступних наслідків, які чередуючись, та відтворюючись у нових формах, продовжують плин нашого життя.
Та хоча усвідомлення з часом і змінююється, з оптимістичного на протилежне, та все одно, життя залишається незмінним.  Як незмінними залишаються і мотиви, котрі приводять до протилежних висновків протилежних полюсів тих, хто ці висновки робить, а за ними і подій, які в свою чергу, підживлюються з того боку, де в Україні встає сонце.  Або заходить, коли це стосується іншої сторони. Колись я про це дещо казав, але знаю, що все з часом забувається і тому, інколи, потрібно повторювати те, що вже давно було сказане. Одним, щоб пам"ятали, де живуть, а іншим про те, щоб не забували хто вони.

Що ж таке - українські національні цінності і чому піддається сумніву  їхнє існування?   Чи береться при цьому до уваги те, шо кожна нація базується на своїй історії, та саме цінностях, які історично складаються та відшліфовуються, подібно дорогоцінним каменям в руках ювеліра, щоб потім своїм сяйвом передати наступним поколінням зміст існування нації та шлях, який їй визначено Богом та найкращими прикладами тих людей, котрі йшли тим же шляхом впродовж багатьох віків  до нас.

І як і  в кожної нації, в українців є свої, притаманні тільки їм, національні цінності. Які ми зберігаємо, як саме святе у своїх серцях.
Також, як і всі інші нації, навіть тоді, коли вони в силу якихось певних причин, або обставин, розпорошені серед інших народів, або – націй, ніколи не забуваючи про свої коріння, котрі проростають з певної території, яка історично являється колискою культури нації і називається Батьківшиною.  А люди, які її населяють та ідентифікують себе з цією територією, як її головний етнос, називають себе патріотами цієї території, або – держави. Маючи національні культурологічні атрибути, які свято зберігають, передаючи в спадок наступним поколінням. Їх багато. І знаходяться вони в середовищі літератури, мистецтва та мови, яка є головним та обов»язковим носієм національної ідентичності, та об»єднуючим фактором певної нації.

Одним із таких національних атрибутів в українців є вишиванка. А в інших націй – хиджаб, а в когось – фофудья, яка символізує російський квасний імперський патріотизм, інтегрований в релігійно-політичний шовінізм.  І яким би не було політкоректним концептуальне твердження про те, що нація є сукупністю усіх громадян держави, незалежно від  їхньої етнічної приналежності,  різні етноси все ж не зливаються в один етнос. Навіть при використанні однієї мови.  

А реальність зовсім інша, що показує не тільки досвід Західноєвропейських країн, але й України. Бо не можна належати до нації, не належачи до неї кровно та духовно. І це саме те, - відсутність загальнодуховного усвідомлення,  і приводить до непорозуміння тих, хто духовно орієнтований на Схід і усвідомлено позиціонує себе адептом Східної культури, та з іншого боку - самих українців, котрі мають свої національні почуття та національні цінності, протилежні від цінностей своїх Південно-Східних опонентів. Таким чином, погляди та відчуття своєї історичної місії та бачення цієї місії у обидвох сторін залишаються протилежними та незмінними у часі.  

І коли українці на протязі десятків років робили кроки до порозуміння, то весь час натикалися тільки на глум, або цинічну ненависть тих, хто вважає себе набагато більш цивілізованим етносом, весь час поглядаючи назад, на велику і таку рідну для них країну за своєю спиною, при цьому відкидаючи всі доводи українців про те, що вони взагалі є нацією і що територія, на якій вони живуть, історично належить їм.

Тому домовитись та знайти загальнооб»єднуючі цінності нам не вдається і не вдасться. А від цього, коли українці хочуть мати свою державу та не бути в ній прислужниками та другосортними громадянами в очах нації, попередники якої були поневолювачами України, тоді українці повинні робити своє. Не звертаючи уваги на вектори відволікання їх від справи побудови української держави. Та тільки одне хвилює, чи не запізно вже, чи не станеться і цього разу, як завжди.

---
Справка для допитливих:

США керуються англосаксонськими правовими нормами та протестантською мораллю, і панівну роль там відіграє  WASP -  White-Anglo-Saxon-Protestant - білий англосаксонський протестант.

Швейцарія
Дисертація: етнополітичні конфлікти в поліетнічних федераціях: природа і практика вирішення в умовах глобалізації Автор: Карсанова Олена Созрікоевна (31.01.2012)

Потенціал «живих регіональних патріотизмів» може бути використаний в федералістських програмах сталої міжетнічної взаємодії, проте добитися результату аналогічного швейцарському, який спирається на історично сформований кантональний патріотизм не вдається ні політико-правовими, ні ідеологічними засобами. Конституційно-політичний устрій сучасної Швейцарії не може служити моделлю попередження етнополітичних конфліктів в поліетнічній державі.

Ізраїль
Для ісламу абсолютно виключено визнання права на суверенітет "невірних" в межах ісламського світу. Ізраїль, як держава "невірних" на Сході, кістка в горлі всієї ісламської системи. Навіть "паритетна" двунаціональна держава, за яку виступають деякі ізраїльські ультраліві - річ абсолютно неприйнятна для ісламу. У межах "світу ісламу" для "невірних" діє принцип: «нехай вони будуть принижені». Тут євреї - "невірні" можуть мати тільки статус звільнених на особливих умовах військовополоненних. Цей принцип є такою ж інтегральною частиною ісламу, як те, що договір з "невірними", можливий тільки як тимчасове перемир'я. Євреї на Сході можуть бути тільки релігійною громадою, нехай навіть і з широкою автономією у внутрішніх справах, але саме громадою, а не суверенною державою. У євреїв з мусульманами до сих пір триває багатовіковий спір (як і раніше з християнами) про те, хто ж є справжнім обраним народом. Вся мусульманська традиція представляє саме Ішмаель, а не Іцхака істинним спадкоємцем Авраама, а самого Авраама - першим послідовником Ісламу. Загравання Ізраїлю з ХАМАСом в 70-і роки показало безнадійність спроб відокремити релігію та ідеологію від політики всередині ісламського суспільства.

http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/14210/user_id/10676.phtml                                                                        
                                                                     ***

2 мая 2012 г.

Дещо про вічне


В очікуванні жовтневих виборів, патріотично налаштовані ліберали різних «опозиційних» рухів , які незадоволені діючою владою, в своїх просторікуваних фантазіях, всілякими варіантами планують шляхи своєї перемоги. Та всі ці варіанти зводяться до одного рішення – потрібно йти на вибори і проголосувати. Але проблема не в цьому. А в тому, чи не буде це вобором без вибору, як це було вже в недалекому минулому. І чи не попаде виборець у ситуативне замкнуте коло, ставши перед ділемою вибору меншого поганого, або більшого поганого, при будь-якому його виборі, незмінності політекономічної системи, що є загальним поганим, невизначено продовжуваним в часі.

Власне, хто ж з ким «бореться». Практично, це партія соціал-ліберального напрямку, яка зібрала деяких, розрізнених претендентів на владу, в блок БЮТ, та чинних соціал-лібералів партії Регіонів. Загальним у них є те, що обидві ці партії не тільки позиціонують себе, як соціал-лібералів центристського спрямування, але й те, що вони є партіями правлящої бюрократії та олігархії, інтереси якої ця бюрократія відстоює. От тільки соціал-ліберальні та демократичні цінності, про які ці партії декларують, насправді, дуже далекі від європейського їхньго зразку.
Для того, щоби виборцю орієнтуватися, за кого йому потрібно голосувати, йому потрібно визначити для себе, якою ж ідеологією наповнені ці партії.

Та після багаторічного тотального домінування ідеології марксизму-ленінізму, в незалежно-самостійній вже, Україні, всяка ідеологія була відкинута, як явище. І державу почали будувати, використовуючи замість неї, лозунги, обіцянки, демагогією про покращення.  Запевнюючи людей, що потрібно лише ще трохи зачекати. В невизначеній, а тому, нікому невідомій даті, того Дня народження.

І коли двадцять років великого очікування так і не народили для очікуючих ніяких позитивних результатів, тоді знімаючи з себе всяку відповідальність, влада запустила нові політтехнологічні версії, що сам народ винен в усіх його невдачах. Народ не за тих голосує, не тих обирає, не хоче об»єднуватись в громадянські організації самоуправління і взагалі ні на що не здатен, крім стояти з простягнутою рукою біля українського Парламенту. Одночасно з цим, чинячи нездоланні перепони, щоб задавити будь-яку ініціативу, законодавчими, економічними та політтехнологічними важелями впливу на суспільство.  

І тому, в результаті таких дій політиків та партій, які час-від-часу змінюють обличчя правлячої верхівки, переймаючись лише особистими проблемами збагачення,  сьогодні  народ України втратив орієнтацію у виборі, набувши стану апатії, зневіри та аморфного розчарування.  Але його знову і знову старанно звинувачують у безініціативній недолугості та закликають обирати себе найкращих, які вже себе показали, як самих недолугих та нездатних будь-що змінити в державі на користь народу, показали, що особисті амбіції превалюють над інтересами та бажаннями народу жити в країні, про яку він завжди мріяв і якої так і не домігся.

Незмінними залишаються тільки старі обіцянки, вже нарешті, втілити ці вікові мрії та сподівання людей, видаючи себе вже за нових апостолів у старих заплямиваних рясах, минулих кошерних трапез.

Але здатним бачити та думати, ці технології давно відомі і зрозумілі. Бо, подібно до того, як без проекту неможливо побудувати інженерну споруду чи механізм, так і без ідеології неможливо побудувати державу.
Тому що ідеологія, це система ідей, оцінок і поглядів на історичне минуле та сучасне, з проекцією на майбутнє.   А коли його немає, то тому, на завершення, залишається тільки пригадати всім відомий приклад про музик із басні Крилова «Квартет».

Ratings and Recommendations by outbrain