28 сент. 2012 г.

Postshizomod

Я піду, проголосую,
Liberte - Prosperite,
Процвітанням забуяє
Моє щастя золоте.

"Дурдом" перешизонувся на темі "Охраннікі". Охрелел, тобто. Більше в державі нічого "цікавого", що було б вартим уваги "патріотів-супротивників" не відбувається. Влада вже набридла зі своїми одноманітними "цікавостями", якими кожного дня так наполегливо добивається їхньої уваги. Викидаючи зі своїх широких штанів чергову "канхвєтку покращення". Яка щодня  все тільки товстішає та видовжується. Професійні аматори-патріоти - комунобандеро-лібералокантропи, бла-бла-туфтонці Ордена "Золотого серця", "Великого кулака", "Королеви пласмасової цицьки," "Того-сього-так-перетак-то не буде ніяк", кольорових прапорів та задипаних підштанників, ой під дубом, під вербою, почекаєм ми з тобою. Коли прийде. Він, вона, воно, тут - на вибір. Не критично.

Поки наступить день щастя та прозріння. І настане Наснага. Наснага має обов"язково Настати, бо без неї ніяк не може бути справжнього Натхнення. А Натхнення має Надихнути. Впердолити на тугий спротив, по самі помідори. Які, до речі, помідори, прошу із салату брудними руками не витягати, вони ще згодяться. Вам з майонезом, чи ненада? А.., ну то тоді ось вам с віном. У вінє, себто. Що? Раки, я ж вам кажу.., раки, панове. Раки їдять руками. Не хочете мити, то їжте хоч вухами, тільки не вдавіться, я вас прошу, бо "швидка" не приїде, не сподівайтесь. І лушпайками з бараболі теж не давіться. Слава Богу, її в цьому році вродило, як ніколи. Не знають, куди вже пхати, носяться з торбами, як дурний з милом, всі льохи нею позабивали по саму зав"язку, а там ще торішня догниває. Мабуть до війни готуються. Сіль, то ще з минулої на горищах лежить. Чекає свого часу. Кажуть, що скоро вже наступати будуть. На чужой території, але на свій старий мозоль.

А що ото там такеє чорніє на сайті зверху, ви не підкажете? Чи то прапор якийсь новий, чи що? Ой чиє то жито… А.., то ніби - "За волю". Люблю за волю. Воля, то добре. Дайте Волю правду знати! Ні за наклеп! Ні за поклеп! Ні за що! Ні про що!, як оце я зараз, еге? Е, ні, я зараз якраз - про що. На "ДД" цілих два дні висіло, оте, чорне таке та противне,   аж нерви дратувало. Тепер вже не дратує. Тепер вже затихло, повіялось кудись. Може який наказ був зняти, а мо" то власна ініціатива, хто його там знає. Нам про те не відомо.  На "УП" ще теліпається. Скоро тільки в святцях поминати стануть, так, як з "Мовою" було. Вже мовчимо. І не мо і не му. Проковтнули та й забули. Як завжди. Тепер - "Про наклеп" піклуємось. Так і з цим буде.

Бо клепати не язиками треба, а к!оси до рейок. Мізки в голові клепати потрібно було. І давно вже. А зараз, то вже проїхали, браття. Але, то ж потрібно було, а як - не хочу, то шо..? А як - непанімаю, бо я лібе всіх, а вони лібе мене і навіть - орал. Ну, не орел же заокеанський, га? Бо таргани, як лелеки не літають. А тільки зі стелі на підлогу вміють падати.
Ось так поборсаються трохи та й спустять. Воду, - що.., що.  Да, в золотий. Добре, що ви такі догадливі, так і не подумаєш зразу. Золото в золотому. Движиме в недвижимому. І капітан Немо, ні, митець гОмер на параші з мандоліною. Хм, щось тут точно є. І зверху, золотий ти наш, сидиш і на всіх нас какаєш. З високого польоту. На гелікоптері. Озолочуєш цей, як його, - раніше був - "мій нАрід", а тепер невідомо що там ще залишилося. Якась субстанція. Ніби - міцного духу і холодного розуму. Десь, примерзлого навіть. Здається, це називається - холодець.

Моголопостбандерівці  та інші "брати- хлібороби" грєлку в клоччя рвуть. Та не кваптеся ви так, завтра нову принесуть.
Тепер вже і думати незручно, якось, не те, що  згадувати, за що ж то колись всілякі там гетьмани воювали. З турками, поляками, татарами... Бо ось, виставляють на продаж останні півтори тисячі підприємств, які ще й досі не підгребли, забули за ділами праведними, а потім, чи оптом, чи то в роздріб і Неньку за тим усим столкнуть. А шо, ребята, могйом! Хто ще може до такого додуматись в світі.., а ми можемо. Пацани все можуть, а шож і утнемо, і ціну отримаєм. Груддю ляжемо, а правнучків забезпечимо. Ще й тим, хто в двадцять п»ятому столітті жити буде, вистачить. Нам головне, щоб хоч одного пазюрця запустити. А нАрід?  А  яка йому різниця, на чию кишеню він буде горба свого гнути, на якогось Вітю, Ахмеда, Мухамеда, Ганса, Лі чи ібн Захермаха.
Головне, щоб шмат хліба був з салом та цибулею і тілівізер коники показував. Щоб шарабайка смердюча возила і вареники ковталися.

Чорне, - то журба. Журяться за словом правди. Траур вивісили. Щось на тута не довго музика іграла. Через два дні удачно відсоболєзнували. Якось навіть, без апломба так, тихо і майже непомітно, без гвалту, по сімейному. Скромно так, панихида пройшла, без ексцесів. Навіть і не заплакав ніхто слізьми тихими, гіркими. Закопали і вже й свічки загасили.

Осєльодчика под водочку нє хотітє? Так ми щас, подсуєтімся, айн момент. Может патіфончек завєсті прікажєтє.., то ми вже і новую голочку встромілі. Можно і лезгіночку, як забажаєтє, красний пане. Не пожалєйтє рупчик за услугу. А як ще рупчик не пожалієте, то у вишиваночку впихнемося і спойом. Могйом і за сініх і за бєлих і за красних і за сєрих і за самого Нестора Івановича, широкої душі чоловік був, як і ми самі, хай спочиває з миром.  А ви тілько рупчик покладіть.

В лікарні підкупимо, в суді відкупимось, митницю закупимо, міліцію схопимо, податкову задобримо, десь прогнемося, десь проб"ємося, від жінки відгавкаємось, від сусіда відсунемось, до миски присунемось та й якось воно буде все хіп-хоп. Ми такі, не дурні та проворні. І не ледачі. А особливо, як з кумом красти вночі йдемо. Так всігда було і так всігда буде. Не пропадем.

Базарний день. Стоять біля базару недалеко дві сиротинки поряд - дві палатки. БЮТ і Регіони. Біла з серцем і синя з перцем. Хто на базар поспішає, а хто з базару. Валить народ хвилями, а до палаток ніхто не зазирає. Стою, дивлюся. Аж тут,  до білої підходить жінка, яка несе в руці велику рибу. І як тільки не вислизне, ви подумайте:  -Дайте но дівчата пару газет, бо ось купила, а завернути ні в що. Ага, думаю, є ще довіра до опозиції. Значить, вона переможе.  Не пішла в синю палатку, до рідніших звернулася.

Бачив якось, на календарі було написано, що переможе весною. Чи - весна сама переможе, не пам"ятаю точно. Здається, років з п"ять тому. Там ще якась біла кішка була намальована, під зебру в полоску. А на іншому купка землі в ладонях і бамбук в ній. Що ж, весна покаже, може й переможе. Але, щось не зрозуміло при такому "спротиві" та таких агрономах, якою саме весною той бамбук має вирости. Хоча кажуть, що, як написано та ще й іконописно так намальовано, то тому треба вірити. То я й вірю. Бо що ж мені ще залишається…
Сусідська курка теж вірила, що завтра зранку її півень знову піснею розбудить. Да, життя таке непередбачуване...

Тут хтось просив, щоб я анонс писав спочатку. Бо декому потрібно зосередитись на головній думці, а він її не знаходить. Таке собі - розсередження думок, виходить. Чи може роздвоєння, чи розтроєння, а чи повне розчепірення,  але, то не так важливо, як воно називається, головне, що то не зовнішнє, а внутрішнє. То, каже - прошу пана автора, щоб пояснив, що мені йому ставити, плюс, а чи може мінус. Ну, то це вже я теж, прошу пана, ставте хоч банки собі на лоба. А я - що віжу, то пою. А як ще може, що забув, то потім допишу, ага. А поки бажаю всім міцних снів. Тільки довго не спротивлюйтесь, краще зразу сходіть, задекларуйте перед сном, та не забудьте воду за собою  злити.

І поки панство буде споглядати солодкі перемоги у своїх снах, то я буду думати тим часом, та прикидати, що ж станеться після виборів, коли ніхто вже зараз нікого нікуди не закликає товктися на вулиці і навіть такий супротивний ТВі лише кочевряжиться в останніх  гумористичних судомах. Боюся, щоб з першого листопада панству  O du lieber Augustin, alles mein. Гітлер - капут, себто, не настав, хто й досі ще непонімає.  Бо після виборів ластами повітря туди-сюди можна буде вже не ганяти. Їх можна буде тільки склеїти.

Яка ж таки головна думка, запитаєте? Та яка ж вона, коли в генераторі, який її генерує, ґас давно скінчився.  Тому й ліхтарі в кінці алеї не горять. От на цьому й alles.  А що проросте і скільки голівок воно буде мати, то вже весною побачимо. Залишилось всього нічого, тільки зиму пережити. Та хіба нас чимось злякаєш... Отож.

                                                                                       ***

17 сент. 2012 г.

Після неділі вівторка не буває

Жoвтнeвi вибopи, як i пepeдбaчaлo бaгaтo пoлiтoлoгiв, пoлiтичниx oглядaчiв тa жypнaлicтiв, якщo нe бpaти дo yвaги величезне духовне піднесення вибopцiв зaxiдниx тa цeнтpaльниx oблacтeй,  мaйжe нiчoгo нoвoгo нe пpинecли. Пpaвлячa пapтiя нaбpaлa меншість,  a oпoзицiйнe oб"єднaння під секретною назвою «ОО» oдepжaлo почесне пpaвo, по вівторках, бyти пpиcyтнiми cпocтepiгaчaми в Пapлaмeнтi, тa тим, щo нa пoдaльшi тaмoшнi piшeння вoнo вжe нiяк впливaти не буде, бо вони йому зовсім нецікаві. І тому «ОО» спакувало речі і виїхало в екзил, копати картоплю.

Hapoд вийшoв нa вyлицю oпpoтecтoвyвaти фaльcифiкaцiї, aлe бyв poздiлeний cилoвикaми нa чacтини, а ті на ще менші, а ocoбливo aктивниx тa бyйниx xaпaли i  вiдвoзили у вiддiлки для yтиxoмиpeння і промивання мізків водопровідною водою. І пicля нe дyжe тpивaлиx пpoтecтiв пocтyпoвo вoни зiйшли дo дeкiлькox пaлaтoк, якi тeж, пiд piзними пpивoдaми, бyли пoтиxeнькy розібрані. Tим паче, щo нeзaдoвгo дo caмиx вибopiв oчiльники oпoзицioнepiв пoпepeдили своїх виборців, щo тoгo,  кoгo зaтpимaють чи заapeштyють зa пpoтecтнi дiї, вoни витягaти з бyцeгapнi нe бyдyть, тaк як кoжeн справжній пaтpioт зoбoв"язaний caм вийти нa cпpoтив влaдi, якщo xoчe жити в дeмoкpaтичнiй кpaїнi. І caм пpo ceбe пoтiм пoдбaти, у ниx нa вcix pyк нe виcтaчить. Ta, oчeвиднo, i бaжaння тeж. Бo гoлoвним для ниx, цe caмим пoпacти дo Bepxoвнoї Paди, щоб виручати не поодинці, а всіх разом, в масштабах країни.  Iнaкшe, нe вивaлювaли б мiльйoни нa "вибepи мeнe", peклaмy ceбe - нелюбимиx, тa на боротьбу з непiдкyпом вибopцiв. Дe тiльки бepyть вoни, бiднi тa yбoгi, тaкi кoшти? Бo в дeклapaцiяx caмe тaкими вoни й виглядaють, бeзpiдними cиpoтaми, щo живyть пiд мocтoм, нa вyлицi.  

Пicля тoгo, кoли вoни пoкинyли людeй на милість влади щe й пiд чac гoлoдyвaння пpoти мoвнoгo зaкoнy i пoїxaли вiдпoчивaти на води, дoвipa дo ниx cтaлa ще більш знaчнoю. І люди щe paз зpoзyмiли тa oцiнили високу ступінь їxнього cпpaвжнього пiклyвaння пpo ниx тa дepжaвy. А не те, під яке вони маскувалися, працюючи в підпіллі всі роки їхньої каденції. Циx, зовсім простих, відвертих, чесних та не зapoзyмiлиx і не нaxaбниx,  не втpaтившиx coвicті в тяжкій борні, нapoдниx пoвoдиpiв, яким, oкpiм народної вигoди, нiчoгo в цьoмy cвiтi давно вже нe цiкaвить. Moжливo тoмy, ocoбливo нaпoлeгливиx пpoтecтiв нe cтaлocя.

Ociннi xoлoди, a пoтiм i зимoвi мopoзи cтaли вoдopoздiлoм, який набагато збільшив cпoдiвaння нa пpoтязi вcьoгo 2012 poкy нa дeклapoвaнi рідною влaдoю пoкpaщeння  i вони плaвнo пepeвeлиcя в  пpигoтyвaння дo Hoвopiчниx cвят. До яких, Віктору Ющенку подарували пожиттєву посаду очількика комітету по поверненню історії в зворотньому напрямку шляхом склеювання трипільських глечиків на ще раніше подарованій йому державній дачі, а по сумісництву,  виколупування дохлих бджіл із своїх вух. Проффесору Віті Фаркопу подарували кам"яний саркофаг від опозиції, який привезли з Єгипту і поставили на «Майдані».

Becнa зycтpiлa нeвипpaвниx мpiйникiв нoвими, paдicними нoвинaми. Пepшoю з якиx бyлo пpийняття Bepxoвнoю Paдoю зaкoнy пpo вибopи Пpeзидeнтa кpaїни Пapлaмeнтoм. Пoтiм,  пiдвищeнням цiни нa гaз тa eлeктpoeнepгiю, нoвим пoдaткoвим тиcкoм нa пiдпpиємництвo,  пaдiнням кypcy нaцiнaльнoi вaлюти, здopoжченням тoвapiв, пpoдyктiв тa пocлyг, тa iншими пpиємними нecпoдiвaнкaми, до яких народ так звик за останні роки і тому навіть не звернув на них ніякої уваги. Bжe повністю ігноруючи слізні прохання закордонних хитрунів по наданню державі iнвecтицiй вiд зaxiдниx пapтнepiв тa MBФ, влaдa cтвopилa зeмeльний бaнк, який, чepeз нeвeлий пpoмiжoк чacy передбачувано та сплановано збaнкpoтyвaв i дecятки тa coтнi тиcчяч гeктapiв кoлиcь дepжaвнoї зeмлi, яка була їй тягарем, бyли cпoчaткy за безцінь викyплeнi бaгaтими cпpитникaми, a пoтiм пepeпpoдaними iнoзeмним блaгoдiйникaм.

Гaзoвa тpyбa cтaлa нe cтpaтeгiчнo-пoлiтичним чинникoм, a oбyзoю. I її пo-бpaтcьки, мaйжe в якocтi мeтaлoбpyxтy, пpийшлocя пpoдaти рідним та двоюрідним бpaтaм. Cтвopeнa мiжнapoднa кoмпaнiя нa шeльфi Чopнoгo мopя ciмдecят вiдcoткiв видoбyтoгo гaзy, пo дoгoвopy, нaзaвжди oдepжaлa в cвoю мoнoпoльнy влacнicть. А той, що залишився, продали Китаю на запальнички. Taким чинoм в дepжaвi ycпiшнo вiдбyлacя oбiцянa нapoдy епохальна peфopмaцiя пoкpaщeння, нa якy він тaк довго сподівався та poзpaxoвyвaв.

Bдячний нapoд пoчaв пaкyвaти вaлiзи та штypмyвaти iнoзeмнi aмбacaди, i мpiяти пpo нoвe пoкpaшeння вже в Нoвoмy cвiтi. Aлe Hoвий cвiт живyчи в iншиx кoopдинaтax, нe зpoзyмiв, чoмy нapoд, мaючи тaкi блaгoдaтнi пpиpoднi yмoви, нeзpiвняннi чopнoзeми, тeплe мope, шиpoкi cтeпи, вeликi лicи,  виcoкi гopи, глибoкi piки тa чиcтi oзepa, oдepжaвши y cпaдoк poзвинyтy  eкoнoмiкy тa  пepeдoвy пpoмиcлoвicть, тeпep з пpocтягнyтoю pyкoю cтyкae дo ниx y двepi і суне з порожніми смердючими торбами. I з oбpaзoю та підозрою вiдмoвивcя вiдкpивaти cвoї двepi для paдicниx простодушних  гocтeй, якi вжe вiдчyвaли пpиємнe cвepбiння внизу живота, yявляючи ceбe тeж бeз п"яти xвилин зoвciм тaкими caмими пoвнoцiнними eвpoпeйцями, пpo якi їм poзкaзyвaли бiльшe двox дecяткiв poкiв вибpaнi ними пoвoдиpi y їxнe cвiтлe мaйбyтнe, лoцмaни eвpoпeйcькиx фapвaтepiв.
Пaнoвe, a ви дaвнo нe гyкaли "Cлaвa!"? To вжe й пopa. Бo тyт і кaзoчцi кiнeць.  Aлe, кoли copoмитecь, тo i я зa вac мoжy. Cлaвa Укpaiнi! Як тaм дaлi, - гepoям cлaвa?

B зeлeнoмy лузі кopiвкa пaceтьcя
Tиxo в xлiвoчкy, лиш мишкa шкpeбeтьcя
Ha пoлaтяx кypoчкa квoкчe, нeceтьcя
Paдicть нa cepцi i paзoм зi мнoю
B oбopi щасливо cвиняткo cмiєтьcя.

                                                                                    ***

12 сент. 2012 г.

Вересневий етюд в натурі


Відверто кажучи, якийсь такий настрій, що не хочеться нічого нікому доводити. А тільки стояти на дворі, дивлячись на осінню тишу, на природу, яка готується до останнього показу неперевершеної своєї осінньої краси, незабаром розкиданого буяння різнобарв»ям тонів золототавого листя дерев, та прощальних погожих сонячних днів перед сумними передзимовими дощами. Відчувати свіжий ранішній подих осені, милуватися білими хмаринками, що кудись повільно подорожують в блакитному високому небі, пити чорну каву та слухати beautiful музон.

Доводити вже, щось, давно не хочеться. Чи є в цьому сенс, коли його немає. Та, все-таки спробую щось і собі надряпати, щоб не казали, що даремно протираю біля комп"ютера старі штани. Але, боюся, що ліричний настрій внесе все-таки і свої корективи в цей вересневий «твір».

Ёлочки, сосёлочки,
Зеленые, колючие
В Воронеже девчёночки
Весёлые, певучие...


Чи не з"їдять миші кота, поки він спить.


Іншими словами: Чи не станеться так, що ХХІ сторіччя покаже та доведе світу впевненість у тому, що українці не є державотворчою нацією і вони неспроможні та нездатні створити та утримати тсвою національну державу. Як це було декілька разів в історичному минулому з саме такими спробами та такими ж сумними наслідками. Які весь час повертали українців в початковий стан ніби зачарованого кола, яке ніяк вони не можуть розірвати та витягнути його в пряму лінію зрозумілого напрямку, яким би їм хотілося йти в своє майбутнє. А чи хочуть…


Ліберальні демократи, не маючи вже ніякого уявлення, як виправляти цілий ряд політичних помилок в минулому, в тому числі, також, і в міжетнічній та міжконфесіональній політиці, вже доходять до повного маразму, пропонуючи російськомовним громадянам звершити над собою ментальне харакірі, примусити себе до толерантного ставлення до етнічних українців, які відстоюють свої національні та політичні ідейно-засадничі цінності. Умовити тих, хто відкидає саму думку про те, що в українців подібні цінності взагалі можуть бути в принципі. Мабуть розраховуючи на їхнє, таке ж толерантне розуміння на те, що російськомовна частина народу після прийняття закону про мови, почнуть читати українською та відчують себе українськими патріотами і почнуть вивчати мову. І таким чином, з часом перестануть дивитися позад себе, на Схід, тим самим тягнучи Україну в минуле та гальмуючи її поступ в майбутнє. Що є добре помітним на протязі двадцяти років української "незалежної" політики, яка від самих етнічних українців навряд чи залежить.


І хоча серед етнічних українців є чимало етнічних націоналістів, але серед них не так багато, як може здається, націоналістів політичних, що є завжди об"єнуючим фактором для нації та визнача його історичний цивілізаційний шлях.

Тут потібно дещо пояснити, те, що етнічний націоналізм притаманний будь-якій нації, як невід"ємна її частина, що втілена в історично, мовно та культурологічну самоусвідомленісь і має своє відображення в звичках, мові, побуті, традиціях, мистецтві, архітектурі, тощо. Це - любов до звичного, до призвичаєного з дитинства. Відчуття комфорту в знаходженні серед собі подібних, тих, хто несе в собі та поділяє певну національну культуру.


Політичний націоналізм, це інше. Неможливо француза умовити стати ментальним німцем. Неможливо українця примусити стати ментальним росіянином і навпаки. Якщо дитина виховується на одних традиціях, то вступаючи в життя у неї завжди будуть зберігатися в душі ці, привиті їй з дитинства, установки в її свідомості цілістності свого «Я». Належності до певної культури, яка зберігається нею на протязі всього життя. Не може людина, вихована в російськомовній традиції, яка є носієм російської культури, стати духовно українодумаючою. Навіть тоді, коли й добре знає українську мову. Також, як ця людина може знати традиції українського етносу, його історію та культуру, але сприймати все це тільки відсторонено, екстраполюючи на уявлення своєї традиції та своєї культури, привитих з дитинства. В кращому випадку, може бути лише безродним космополітом, але не українцем по духу.


Від того, що Україна розділена на два приблизно однакових політико-ментальних табора, Україна знаходиться в перманентній невизначеності свого політичного шляху. Тому, що від «здобуття» вдаваної незалежності, вона керується ментальними російськодумаючими та московськопідкореними політично «державотворцями», вихідцями з КПСС, які ведуть Україну курсом, який їм визначає Кремль. Відбувається це поступово і ніби непомітно, кожного дня «по рисовій зернині», корегуються курс «на Восток» і він залишається незмінним. А самому українському етносу декларуються самі найкращі мотиви «європейської казки», в театрі, де за лаштунками йде зовсім інша «п"єса». Про яку глядачі не мають зовсім ніякого уявлення.


Таким чином український «кіт», тобто – народ, лежачи та благоочікувано споглядаючи на діяння та запевнення своїх «апостолів», може з великою долею вірогідності, толерантно «проспати» своє майбутнє. Яке не буде мати нічого спільного з європейським. І «миші» - росіяни україни за мовчазною згодою російськомовних пофігістів, що їм потакають своїм «демократичним» невтручанням, не тільки відгризуть йому хвіст у вигляді територій, але й поступово з"їдять і його самого. Бо апетити Російської Федерації щодо України мають не локальний характер і Кремль цього не приховує. Поступово та цілеспрямовано посилюючи свій вплив на Україну, як політичними, так і економічними засобами; підтримуючи фінансово розвиток політичного потистояння всередині України, шляхом виділення із свого державного бюджету значних коштів на фінансування проросійських та праворадикальних партій, насаджуючи свою культуру через розвиток російської мови, друку літератури, в тому числі й агітаційно-пропагандистьської та багато іншого, явного та прихованого.



Завоювання території держав завжди передувало завоювання свідомості її мешканців. В Косово є християнські церкви, яким вже триста років, але Косово вже фактично не належить Сербії та не контролюється нею, хоча формаьно-юридично ще поки входить в її склад. Але це не є чинником якогось впливу на нього Сербії.

Бо з часом цкй анклав став розмовляти албанською мовою, а та, в свою чергу, принесла іншу культуру. В підсумку, християни були вигнанані із своєї споконвічної землі, вони її втратили.

Можна продовжити, та перенести цей приклад на Україну. Та, думаю, що він і так зрозумілий, відносно того, яка є небезпека та побоювання того, що може статися з деякими українськими регіонами в майбутньому.


І коли говорять про те, що всі мешканці України мають право. І це так, право мають всі. Але не право підривати державність країни, її існування, проводячи політику несприйняття та відторгнення всього того, що є невід"ємною частиною державоутворюючої нації, її духовним наповненням, ідеєю свого існування. Навзаєм, привносячи протилежні «істини», які є особливостями іншої сторони.


Але, є ще одне. Поки ми шукаємо, чи тільки збираємось шукати, а може ще й не збираємось навіть, вирішувати одну проблему, нас підстерігає інша і, можливо, навіть більш серйозна, ніж здається на перший погляд. Тим більше, що ніхто на неї не звертає особливої уваги та не ставить в ряд найбільш небезпечних. Йде скуповування землі. В Києві, в інших містах, прилеглих до міст територій і не прилеглих теж. Десятки, та сотні тисяч гектарів перейшли в приватну власність окремих людей. Вони скуповують не тільки українську землю, а й землю, територію інших держав, в тому числі й острови. Ці люди формально живуть в Україні, але не фізично. Вони насправді живуть в іншому світі, який досяжний тільки їм і не має ніякої дотичності до знайомого та звичного нам.


Чи не станеться в недалекому майбутньому так, що обидві сторони, які поки вовтузяться в своїх політичних та ментальних різнобіжностях і ніяк не вирішать проблему, життя несподівано поставить перед фактом, що вони вже втратили все і стали лише непотрібним баластом в країні, де за цей час хтось все привласнив та декілька разів перепродав, разом з ними, і що вже не залишилося і самого фактичного суб"єкту їхнього опонування.


Навколишній звичний світ змінює наші давно усталені уявлення і дедалі більше трансформується в нові форми буття, стає агресивнішим та безпощаднішим своєю прагматичністю та незграбним цинізмом. Відсутністю жалю, безучасною байдужістю, непевністю в майбутньому, усвідомленням своєї непотрібності, безперспективності, та незначущості таких маленьких особистих бажань, але разом з тим, таких далеких від їх реалізації. Все пізнається в порівнянні. А порівнювати з часом стає все більш складно і маленькі бажання перетворюються у великий суцільний смуток. І тоді починаєш думати, що ті бажання не зникли, вони всього лише перетворилися в мрії. І колись прийде час, і вони збудуться. Бо не буває ж так, щоб зовсім нічого не збувалося. Це ж неправильно, несправедливо, бо кожна казка повинна мати тільки щасливий кінець. Але реальність знову стукає у двері нашої свідомості, спростовуючи сподівання і тоді свідомість знаходить і собі нову форму буття, перетворюючись в філософське сприйняття світу. Яка ж все-таки вона винахідлива, наша свідомість…


Ні, неможливо створити націю на обломках старої попраної віри. Тому, що віра, якою б вона не була, глибоко залягає в душу людини і вмирає тільки разом з нею, навіть коли вона вже зламана. А на нову немає місця. Та й самої її теж немає. А ті кволі паростки, які пррросли, хтось безжально затоптав.

Українська політична еліта, в яку ми віримо, успадкувала в собі всі елементи тієї старої віри, а також паству, яка звикла підкорятися тим же інструментам поверхневого спийняття демагогічного, нічим не підтвердженого та безвідповідального впливу. Старій школі старої партноменклатури.


Якісних змін не відбувається тому, що вони нікому не потрібні. Нація, народ, хоче консервативного спокою, тому, що така йому притаманна сутність, в своїй більшості. А політичній єліті спокій потрібен для того, щоб втілювати в життя свої бажання, ті, що неспіввідносні з нашими мріями, як би хто не доводив те, що кожна казка обов"язково повинна закінчуватись щасливо. Політичний устрій держави змінювати ніхто не буде. Економічний теж. Влада залишається в руках олігархархічної верхівки. Продовжується політика збагачення на вивозі ресурсів та орієнтація на імпорт і вивозиться капітал.


Ось наша реальна казка. Вона живе і продовжує жити своїм життям, по своїм правилам, незалежно від наших сподівань, мрій та уявлень.


Незабаром розквітнуть хризантеми і будуть нагадувати, про те, що за ними прийде зима. Це останні осінні квіти, які зустрічають морози. І перший снігопад байдуже покриє їх своєю білою ковдрою. Вони схилять свої голівки, а потім загинуть, так і не зрозумівши, чому.
Камо грядеши...

***


1 сент. 2012 г.

Танок в тумані

Два справжніх інтелігенти, Огризко та Гриценко за участю ведучого, пана Найєма, сьогодні на ТВі нагинали якогось ПРУцяка Зубанова. ПРУцяк трохи пручався, але не дуже, хоча спроба з його боку щось там довести, місце мала, та не вдалося. Це у них там, на ТВі, ігри такі бувають; запросити якогось ПРУцяка, демократично так, а потім в хвіст його, падлюку, в хвіст а потім і в гриву. «Ви ж тільки подивіться, добрі люди, яка вона, ця ПРУцячня нездатна, а от ми, та ми, та якби ми, то тоді огого якби!» От, якбо! Ну, то поки не того, а якби того, то..!І уважно спостерігаючому з тим дійством глядачу, в цьому місці, мабуть, за сценарієм, повинно потеплішати на душі, яка має сповнитись оптимістичною надією та довірливими сподіваннями. Але. не спогадами.

Да, то потім, як вбулися, то розмова пішла знову по тій же протоптаній стежці і по тому ж колу, що й завжди. Жаль, що не було Соболєва. Він знає, як потрібно про газ, він в цій темі собаку давно вже з"їв. Але, нічого, Гриценко все нормально на пальцях, з різними паралелями та меридіанами, хрестами та амбразурами досить красномовно та докладно все намалював та розтовкмачив зрозуміло. І як пасічник взимку на лижі став, в буквальному та переносному розумінні, дременувши відпочивати, коли Європа морозила свої хвости та задвірки, і як він з Путлєром погризся, ну, вобщєм, про все розказав і про все державні таємниці видав, і навіть про те, що у Юлі всі руки тоді були з"вязані і що поставив її друг Путлєр в позу і станцювали вони український гопак на кремлівському мармурі із обопільним задоволенням. А потім поцьомкались і розійшлися. Хі-хі, панове еуропейці. Україна вас в біді не залишить, можете на нас розраховувати і спати спокійно. Цьом.

То це я так, про те, про що там говорилося. Але, це не головне. Аж тут я почув дійсно цікаву думку. Одкровення ціле, можна сказатии, апостольське. Пани Гриценко з Огризком, а дивіться, які все-таки мудрі люди, от що значить інтелігенти, це вам, панове, не якісь там слюсарі-сантехніки, то Гриценко тут і каже:  -А знаєте, дорогі друзі, думав я собі думав, прикидав все докупи і так і сяк, і додавав і віднімав і переставляв місцями туди-сюди і прийшов до висновку, що з одного боку платівку ми вже слухали, а з іншого ще слухаємо. О! Ну, тут Огризко так вухами поворушив і кивнув. Чи ікнув. А далі Гриценко вже зовсім крамолу з себе вичавив. Але думка глибока, що й казати. Ні, він же насправді, сам же дійшов, своїм розумом, не шпійон же американський, якийсь, щоб так знущатися над людством віруючим по заданію центра.  І каже: - Треба нових у Верховну Раду вибрати! А цих всіх наспляжу! Теж всіх! Щоб тільки засмерділо за ними і щоб більше поврітря нам тут не псували. От тоді і буде у нас українська Рада. Верховна. І во вєкі вєков і всігда!

Нє, ну це все ясно, як день Божий і давно навіть, що там і казати, тільки чого ж ніхто оцінок ніяких не дає тому, що було і чому ніхто на себе політичних відповідальностей не бере, а всі кажуть, що вони с"амі найкращі, найздатніші, найрозумніші і найінтелігентніші, тіко не дає звєрь рогатий будувати нічо.  Все, якось, тільки розбудовувати весь час виходило. Але добре, не все ще загублено, щось і на завтра залишилося, на десерт. Готуйте ложки та виделки, панове, та не обляпайтесь, як жувати незабаром будете. -Тепер найнагальніша задача знайти думаючих і відповідаючих патріотів і вибрати їх. -Головне – не помилитися і не промахнутися, кажуть наші стратеги.  

Тільки тут декілька питань постає. Це в мене. Хто їх туди пустить і на яких підставах, цих, нових найкращих, але бідних. За які такі коврижки, коли державою не керує навіть вже, а царськоправить Сім"я. Скоро царське крісло в спадок передавати будуть, не вірите? Ну, добре. А де вони, ці самонайкращі, народовишукані інтелігентно-патріотичні нехочуневибирайтеменелюдоньки бо недостойний, несправлюся. Га? То я так теж прикинув, та й думаю собі – от холєра ясна, ось розумні інтелігентні люди нарешті додумались. Думати, правда, прийшлося довгенько. А механізму, щоб додумати до кінця, свою таку стратегію, то, якось, не додумали. Щось механізм той, думання, весь час клинить, якось. І як же тоді шукати тих най-найкращих та вибирати їх. І де вони потім, ті вишукано-вибрані, мільйони на ту кампанію свою нашоїхвибрану вишукають та візьмуть, де?  То так думав, думав, нє, не сьогодні, а давно вже, і додумав, що нічого з цього роя не бджіл не полетить. Бо мертві ті бджоли і вже давно.

Тому, платівка ця стара-престара, і як її не став і чим її не слухай, а дурилок інтелігентських вже час закінчився. І не тому, що це я так собі думаю, чи мені щось там здається, а тому, що об"єктивно так виходить. Виходячи з того, через що пройшли за чимало років і до чого дійшли, сподіваючись кожного разу на добре, не на погано ж сподівалися, чи не так? А виходило кожного разу все гірше і гірше, ніж було до. А так же сподівалися, так гучно горлали та прапорами різнокольоровими розмахували, бантики в"язали, бюлетні заповняли, гульки з радощів влаштовували і шо?  А нічо. Пшик. Та якби ж то хоч пшик, а то ось вже що...

От і бачу, що вже й інтелігенти почали розуміти, що платівка наша така вже зачовгана, що до подальшого використання вже не придатна, як її не крути. І Європа вже від нас відвернулася, яку ми так серцем своїм вигрівали колись, взимку. Та й потім душею теж довгенько. І з протилежного напрямку на нас косо дивляться та все свої – «братні» інтереси тут, у нас, здобувають.
Вже розраховувати ні на тих, ні на інших не приходиться. Добігались, значить, ми, по векторах наших різних, все ніяк заміж вийти не могли. Ну, не придурки, ви тільки подумайте. Прибалти вже й забули, а ми ще й досі ніяк свою цноту не продамо, та й задарма вже ніхто брати не хоче.

То наші ті-ві-айці, сьогоднішні, вони ж інтелігенти, як же їм ту свою думку до кінця було довести, то ніяк щось не виходить у них. А вона ж прямо сама на язик проситься. Вимітати потрібно. Всіх і без розбору. По грузинському прикладу. Але ж - як, от в чому питання. Попробуй ти їх тепер вимети. Значить, мести потрібно іншим віником, залізним.  Та й це не вийде, при нашому  нашоскрайньому відношенню до всього, та нашому уявленні, як і себе в державі, так і держави відносно себе.  

Що не кажіть, люди добрі, але немає в нас, українців, чогось отого, що є у прибалтів та поляків. Немає чіткої визначеності та такої ж цілеспрямованості. Все на владу сподіваємось - народну, пригожу, добру, чесну, гарну та розумну а як не справджуються ті сподівання, то тоді на Бога.
І не ледачі ж, ніби. Он, які хати муруємо, на сторіччя, ніби там десятками поколінь жити думаємо. І в італіях та португаліях нічними горщиками духм"яніти не гидуємо, а у себе вдома ладу навести, ну ніяк не хочемо, хоч ти що кажи, хоч плач.

Яка ж тоді нам карта лягає, в такому випадку? А  тільки та, що коли ми самі ось так свій шлях бачимо та вибираємо, то тоді ніколи у нас нічого тут не полюбиться і не народиться. Бо корова наша тоді ялова, виходить.  І залишається нам тільки сподіватися на просто час, та саму історію, яка в тому часі, невідомо куди виведе нас, разом з нашою Україною, манівцями такого довго блукання в дикому чортополосі боязливої, безвідповідальної  та байдужої до всього нашої невизначеності.  Ось і все.

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?...

(Іван Франко "Мойсей").

31.08.2012

                                                                         ***


Ratings and Recommendations by outbrain