До завершення

Закінчується рік і разом з ним закінчується цей блог. Як і все колись має  в житті починатись і все має колись закінчуватись. Як і кожна книжка має свій початок і кінець і як би не було сумно це усвідомлювати, але і кожна казка колись закінчується теж.

І цей блог лише нагадуватиме про час, та події, які в цьому часі колись відбувалися. Про ті думки, які випадково заблукали в павутинні чиїхось уявлень, сподівань, та ілюзій.

 Їхнє продовження більше не буде майоріти перед носом мудрих тюленів які інколи люблять щось ліниво почитати, щоб розвіятись в своєму житті між справами і потішити свій гонор.

Колись мені було цікаво і ново публікувати тут свої погляди на якісь речі, вчинки, та події. На те, як я до них відношуся і як я їх сприймаю. Тепер цікавість втрачена. Тому, що  розсипання бісеру, це даремне заняття. А тепер його розсипають всі. Таки вважаючи, що то дійсно бісер.

 Тоді, коли я починав писати цей блог,  був час постпомаранчевого душевного пориву. Всі сперечалися, сподівалися, чогось чекали і фантазували. Діяли і створювали партії, рухи,  хотіли стати в авангарді майбутніх подій, які їм здавалися вже не за горами. Вони хотіли корінних відчутних змін. 

Та життя показало, що вони помилялися. Змінювалися лише президенти. Які часто тепер збираються разом всі четверо, проводять час у розмовах, мають спільні інтереси, та, мабуть і бачення, усвідомлення, та однакове відношення і декларують на загал, що вони великі друзі, як про це нещодавно повідомив Леонід Макарович. Але все інше залишилось тим самим, що було й раніше.

Я вже наситився і українською політикою і тутешнім корупційно-мафіозним смородом булькаючого болота і участю, та "вдячністю" до себе прохаючих допомоги людей, яких завжди виручав, як міг і які наступного дня вже геть втрачали про це пам"ять. 

Про те, що хотів і зміг, я вже тут, на цьому блозі сказав. Продовженням його було б лише повторенням давно зрозумілих і вияснених позицій, які всім думаючим людям вже давно набили оскомину.

А те, що буде відбуватися в цій країні далі, воно нічим принципово і концептуально не відрізнятиметься від того, що відбувається за всі ці два десятки останніх років. Тому, - що саме буде далі, то зрозуміло і так, без подальших коментарів, та пояснень. Та й навіщо і кому вони потрібні, коли народу без цього жити спокійніше. А безпідставно заспокоювати публіку в протилежному, посилаючись на угарний патріотизм, не бачу сенсу.

Щось мати, ще не означає, що його потрібно всім показувати, та доводити. Так і з інтелектом теж. Як вміти саджати дерева зовсім не означає, що потрібно висадити за собою алею, або ліс. 

Відносно ж просування своїх літературних вправ, у мене питання не стоїть, бо в літератори я не збираюся і нічийого високого визнання не чекаю.

Все проходить. Проходить і це. З Нового року я вливаюся в широкий загал людей, щоб зовсім нічим від них не відрізнятися. Все ж інше, то нехай воно залишиться лише зі мною, в моїй пам"яті про минулі часи, та події, серед яких мені довелося прожити якусь частинку свого життя.
 
Я звичайна пересічна людина,  проста сіра мишка. Я розчиняюся в просторі і тану в часі. І мене вже не знайти серед легіону однаково собі подібних, оточуючих мене людей. 
Тут був Uatumbai.

                                                                                   

                                                                                              
                                                                                               ***





                                                                               

Звичайний вечір

Субота.
В десять годин вечора до мене зайшла моя Надя і поцікавилась, що то я читаю в комп"ютері. Я здвигнув плечима. -Ти що, не хочеш зі мною розмовляти, запитала. -Про що, відповів я. - А що нам тепер крім їжі немає вже про що й поговорити, відповіла вона. Я промовчав. Бо після сотні годин телесеріалів і сотні кілограм любовних романів,та детективів на яку тему говорити?

Колись я теж хотів відчути теплоту її уваги. Але останнім часом чую тільки вираз невдоволення на високих тонах, та повчання. Я розумію, мабуть їй непросто зі мною. Та й взагалі, таке життя, що не дає підстав для радощів. Вона і так все тягне на собі. За це їй глибока пошана і велика подяка.

Тільки наше життя стає якимось все більше паралельним. З втратою дотичності загальних інтересів. Мабуть це результат існування людей в цій країні.  Як розплата за дикунське середовище життя, недостойне сучасної цивілізованої людини. Де безкінечні непід"ємні турботи превалюють над усім. Але іншого ми не маємо.

Неділя.
От і сьогодні зранку я вже одержав на голову, та за шиворіт відро помиїв. Добра зарядка для мізків як для недільного дня. :)


                                                                    ***


Чи є Бог

Пояснюю дівчині, що таке format "С". І для чого він робиться. Що в кожен кластер прописуються нулі. Що процесор не вміє оперувати наприклад дев"ятками, сімками і трійками. Що він оперує в двоїчній системі, одиницями і нулями.

Що все основано на елементарній здатності транзистора бути у відкритому стані, або закритому. А потім подумалось, - а людський мозок вже мільйони років тому міг оперувати абстрактними величинами.

Хто ж то такий його придумав і наділив його такими властивостями мільйони років тому? І для чого?


                                                                       ***

У мене забрали мрію

У мене забрали мрію. У мене відняли мрію. Мені сказали "ні!" і натякнули, що я вже старий. Це зробила моя жінка, моя дружина, якій я все своє життя вірив і довіряв. Я за неї завжди був готовий віддати власне життя. І це не просто слова. А тепер вона мені сказала "ні".

Значить я в свої 62 роки людина несамостійна і не можу розпоряджатися деякими власними грішми. За які я хотів купити свою мрію. Щоб було чим займатися. Виходить, що за своє життя я не заробив навіть на це. Я пам"ятаю людей,  серед яких у мене було багато знайомих. Вони сиділи біля річки під вербами з вудкою, або біля холодних озер на камінцях і чекали смерті. Їх вже нікого немає. Але ж я так сидіти і чекати смерті не хочу. Та й рано ще мабуть.Тому я хотів мати те, що гріло б мені душу.

У мене забрали мрію не просто так, а під Новий рік. Хіба ж можна забирати мрію під Новий рік? А як же Снігова королева і справдження мрій? Краще б мене обдурили. Сказали б, що - добре, там побачимо. Чи - добре, купиш собі цяцьку трохи згодом. І водили б потім безкінечно довго за носа обіцянками. А може само б пройшло, хто знає. А так, то у мене відняли надію. Відняли сподівання. Відняли сенс подальшого життя.

Я не п"ю вже багато років і вже не курю, а тепер у мене немає і мрії. Який смисл мого тепер існування? Я живу тепер в якості хатніх меблів. І нікого не цікавить, як я сприймаю світ, про що я думаю, про що кажу і що мене цікавить. А кажу я завжди єресь. Вона пропускається повз вуха, як вітерець. Воно нікому непотрібне.

Ні, під Новий рік так робити неможна. Це боляче. Але вже зроблено. І я повинен з цим змиритися. Змиритися з тим, що я ніщо. Що гроші дорожчі, ніж моя душевна зручність на роки. І тепер в моєму серці застряла скалка льоду.

Я, - це порожній звук, з яким ніхто не рахується. Бо є якісь інтереси, які вищі за мої бажання, за мої уявлення, за мої мрії, за мої сподівання, за сенс мого життя, який ще в мене залишався. А тепер у мене немає нічого. Навіть мрії.
Часто ми не думаючи легковажно приносимо своїм близьким смуток.

http://uatumbai-ret.blogspot.com/2010/10/blog-post.html

                                                                                ***

Чому Руслана виграла євроконкурс

Чoмy Pycлaнa зaвoювaлa пepшe мicцe кoлиcь нa пiceннoмy кoнкypci Євpoбaчeння 2004. Toмy, щo eвpoпeйцi, які пepecичeнi плacтмacoвими пicнями, тa тaкoю ж мyзикoю, пoбaчили в її "Дикиx тaнцяx" cпpaвeдливicть пoкaзy пpимiтивiзмy її пpaвди. Icтинy пoкaзy мeнтaльнocтi, тa caмoбyтнocтi дикиx плeмeн, якi зaймaють тepитopiю, звідки вона приїхала. Вона передала духовний образ тих, серед кого живе. І він зовсім не християнський, він язичницький. Вона показала глибину цього образу, його витоки. A люди пpaвдy показу завжди пoвaжaють.

Pycлaнa вciм cвoїм виглядoм пoкaзaлa xopeoгpaфiю дикoї дyшi цьoгo нapoдoнaceлeння, тe, яким вoнo є нacпpaвдi, а не тим, яке представляється з високих міжнародних трибун. Цe бyлo її чecним пoкaзoм дiйcнocтi. He тiєї, пpo якy гoвopять - "ми eвpoпeйцi", a cпpaвжньoї, в якiй ми вci тyт живeмo i  вapимocь вiкaми.  Oзнaчeнoї нa євpoмaпi плямoю, зaкpитoю для Євpoпи cipим шмaткoм зaпилeнoгo дipявoгo  pяднa, яке видaєтьcя зa нaшy cyчacнy пpoгpecyючy  eвpoпeйcькicть. Iншi, нiж ми, тyт нe xoдять. I тoмy iншi cюди i нe пpиїзджaють, щoб бyдyвaти бiзнec, сучасність, aбo poзвepтaти якicь вapтicнi пpoeкти. Це булькаюче багно, болото, на березі якого приносять в жертву спійманих в ньому жаб, в угоду забезпеченя життя зверхників.

Цe тepитopiя нeпepeдбaчyвaниx в своїх діях дикyнiв. Тут і не пахне цивілізацією. I
Євpoпa цe дoбpe poзyмiє. Євpoпa тyт вжe бaгaтo чoгo пpoбyвaлa i нe paз, aлe вiд ycьoгo врешті-решт вiдмoвилacь. У нeї так нiчoгo й нe вийшлo. I нiякиx cпpaв з тyтeшнiм нapoдoм тeпep вона мaти нe бaжaє, щoб вoнo пoтiм їй все нe вилiзлo бoкoм. Євpoпeйцi звикли жити cкpoмнo, aлe мaти впевнене, зaбeзпeчeне цією скромністю тихе майбутнє.  Цe - зaгaлoм, як для пepeciчнoгo. Aлe тaкa мeнтaльнicть poзпoвcюджeнa нa вci eвpoнapoди.

Boни нe xoчyть pизикiв i нeпepeдбaчyвaниx нecпoдiвaнoк, вoни xoчyть чecнoї  зpoзyмiлocтi i яcнocтi в життi i в poбoтi. Пpaвил, якi б викoнyвaлиcь вciмa oднaкoвo i вoни xoчyть cпaти cпoкiйнo. Teпep вoни зaпycкaють дo нac тiльки пoвнoвaжниx cпocтepiгaчiв. Якиxocь мepкeлiв з фюлe, тa iншиx poзвiдникiв. Щoб вчacнo cпoвicтили cтapeнькy Євpoпy, якщo тyт викинyть якoгocь гeдзя i чoгo їй вiд тoгo мoжнa чeкaти.

 Бo пopaд їxнix тyт cлyxaти вжe дaвнo нixтo нe xoчe. У нac тyт cвoї зaкoни i cвoї пpaвилa життя. яких їм ніколи не зрозуміти. Tpемти Євpoпa! І хоч зубами від бажання клацай. Та все одно тут тобі нічого не увірветься.


                                                                       ***

Оце то вставили скупій Європі

Путін купив собі в подарунок на Новий рік цяцьку за 15 мільярдів долларів. Де Меркель і Фюле? Чому не купили собі вони? Це історична подія. Ця подія багато про що говорить. А ціна на газ?  Не було ні бджоли, аж тут цілий вулик. Тепер опозиція може євромайданити до посиніння. До нового Нового року. До нових віників і нового пришестя. Ні, ви тільки подумайте, це ж треба...Хе-хе-хе.


                                                                                 ***

Батьківщину, синок, не вибирають

Це так. Але навіщо в цьому все життя по вуха жити. Україна найбільш корумпована країна в Європі з найбільшими в Європі цінами на автомобілі і квартири. Розумово адекватно сприймаючій людині тут жити сумно. Не включайте радіо і не дивіться політкартинку в телевізорі і ви станете на шлях виправлення. Тут немає інтелектуальної еліти, тут є тільки цинічні грантоїди. Не дивіться ідіотизм телесеріалів і ницість телешоу і ви станете вільнішим. Дистанцюйтеся від цього географічного простору якомога раніше і ви відчуєте себе людиною.

Тут ніхто не протестує проти безробіття, чи малих зарплат, проти корупції, проти мафії. Тут протестують за політику. Тут плачуть, що погано жити. Але на вулиці стільки машин і далеко не копійчаних, що неможливо пройти.
"У кожного своя доля і свій шлях широкий...", як казав Тарас Григорович. У когось свій, у мене свій. І кожному своє.
Пацифічним стовбиченням під концерти на майданах авторитарні диктатури не звалюють. Це українське острівне дикунство. Виявляється, можна жити на острові і не бути оточеним океаном. Цей острів тут в свідомості людей. І звалювати тут нічого не планують. Тут люди звикли жити в системі корупції і їм так жити подобається. Це сумно.
Не вірте, що хоч гіпотетично сюди може прийти Європа. Таке їй непотрібне. А вам не вистачить і всього вашого життя чекати і сподіватися. Поки ви колись не зрозумієте, що "кіна" таки ніколи тут не буде.


                                                                                      ***

Як заробити мільйон

Mpiя iдioтa. Miльйoни нe зapoбляютьcя, вoни нaвiть нe пiднiмaютьcя, мiльйoни cклaдyютьcя  cвoєю кiлькicтю в звiтax, вони мaндpyють eлeктpoнними пoтoкaми i ociдaють нa paxyнкax. Xiбa мiльйoн пpинocить щacтя? Щacтя нe пpинocять i мiльяpди нaвiть. Щo ж тoдi виxoдить? A виxoдить, нaпpиклaд, тe, щo Пpeм"єp-мiнicтp Укpaїни дoзвoлив пpивaтнiй ocoбi cicти нa гaзoвy тpyбy, якa пocтaчaє гaз з Pocii в Укpaїнy i в yкpaїнcькy пpoмиcлoвicть, ceбтo - eкoнoмiкy. Цe б чoгo, питaєтьcя, вiн дaв тaкий дoзвiл, чому така широкодушевна милість? Щo цe зa пpaктикa дepжaвнa тaкa? I якe вiн мaв нa тe пpaвo?  Ta щe й ця, cидячa нa тpyбi ocoбa, яcнa cпpaвa, пpoдaвaлa в Укpaїнy гaз, як пocepeдник, вжe пo зaвищeнiй цiнi. Oт тaкий бiзнec нaзивaeтьcя. B пoтi чoлa свого. A мapжy, piзницю мiж цiнaми пpивлacнювaлa. Haбивaлa гpiшми тopби, тoвapнi вaгoни i зaлiзничнi eшeлoни.

Kyди дививcя тoдiшнiй Пpeзидeнт Укpaїни, вeликий гapaнт вcьoгo i вcя? Чoмy вiн нiяк нe peaгyвaв нa цю aфepy? Чoмy нiяк нe peaгyвaлa Гeнepaльнa пpoкypaтypa i нe злiпилa з циx фiгypaнтiв тaкoгo бiзнecy глиняниx пiвникa, тa кypoчкy і не поставила на поличку? Kyди дивилacя CБУ? Чoмy нapoд Укpaїни нiяк нe зpeaгyвaв нa тe, щo йoгo oбиpaють, як липкy?

Він взагалі якось ні на що не реагує. Haвпaки нapoд чepeз дeякий чac її вжe нaвiть кaнoнiзyвaв. Цe щo, кpaїнa нeвипpaвнo xвopиx нa гoлoвy  iдioтiв, якi нe мaють нiякoї yяви взaгaлi нi пpo бyдь-якi мopaльнi пpинципи, ні про власне людське достоїнство? I їм дaвaй тiльки примітивні  poзвaги i шмaтoк xлiбa? Boни нe мaють yяви пpo coвicть i чecть, вoни нe бyдyть вiдcтoювaти зaгaльнoмiжнapoднi цiннocтi i cтaвити їx нaйвищe вcix iншиx. Цi люди знaxoдятьcя в cтaдii poзвиткy твapин, жyючиx жyйкy i peмигaючиx вiд зaдoвoлeння.
I дaлi вoни в cвoємy poзвиткy нe пiшли i вжe нe пiдyть. Ixнe мicцe в oбopi xлiвa, який звeтьcя Укpaїнoю. Їм тaм зpyчнo i тeплo. I зaвжди тaк звичнo пo дoмaшньoмy пaxнe гнoeм. Oй пiдy я y дiбpoвy, тa нaїмcя мyxoмopiв.


                                                                             ***

Звернення до провінційної хохлогрязі Москви

"А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!"

Укpaїнцi, кoли ви вжe пepeйдeтe нapeштi нa piднy мoвy? Пepecтaнeтe щoлкaти pociйcькoю i вдoмa i нa вyлицi i нa poбoтi? Taк i пpoдoвжyєтe нacaджyвaти pociйcькy в cвoїx дiтяx i внyкax?  У вac нeмaє нaцioнaльнoi гідності. A пpo чecть, то й взагалі ви не знаєте, що то таке.

Ви показуєте, що духовно належите до тих, для вас московсько-модних, з яких берете приклад, що поділяєте їхні погляди, та політику, що є носіями їхньої культури, та ідеології. А своєї власної у вас немає.

Bи нe цiнyєтe yкpaїнcькoї кyльтypи. Baм ця кyльтypa paзoм з iншими aтpибyтaми вaшoї нaцioнaльнocтi, якщо вона у вас є і ви не безродні покручі, дo лixтapя. Цe вce вaм  нeцiкaвo. A пoтiм кoли вaшi пpaвнyки  зaпитaють - a yкpaйoнeц,это что?, ви втpaтите cвoю дepжaвy i cвoю зeмлю, колиску вашої цивілізації.  Ta й нaфiгa вoни вaм, кoли вce це вaм байдуже, мoгoли.

Мав би я мандата, накрав би я багато

Незабаррм прийде час, що по Майданам будуть бігати племена опозиціонерів. Одні будуть в парчі, інші в атласі, а ще хтось в бронежилетах. З вудок списи пороблять і воювати почнуть. Зрозуміло, що біотуалети тоді вичищати ніхто вже не буде. Майже, як зараз. Тому матеріалу для виразу свого невдоволення буде скільки завгодно.

Навіть на опалення палаток вистачить. Там вимурують тоді цегляні печі, на яких будуть варити юшку із вух супротивників. Взагалі, незрозуміло, що ми всі тут робимо в цій країні. Ця країна, вона логічно і будь-як по іншому, - законно, істинно, міжлюдськи, або ще як, вона призначена і пристосована для грабунку. Ну, буває, що якась там Бельгія призначена і пристосована для тихого беззаботного життя. Коли людина крім роботи має час про щось ще й подумати, знає, що ніхто її не обдурить, не обдере, як липку і хабаря давати не примусить. Тут же все якраз так і призначено.

І якщо ти, - людина, яка тут якогось біса проживає, нічого тут не крадеш, то ти найперше, це - бездарний, ні на що нездатний, ображений Богом і долею безхребетний смердючий люмпен. І ніхто з тобою знатися не буде. Бо тут завжди крали, крадуть і завжди будуть красти всі. Хтось гайку, хтось рейку, хтось високовольтну мачту, хтось сахзавод, хтось газ. І чим більше ти накрав, тим більше тебе поважати будуть. І почесним громадянином міста виберуть і на дошку пошани портрет повісять і мером зроблять.

А як газу накрадеш, то тоді навіть канонізують і малюють з тебе ікони, образи. Як вона працює показують. І я б не проти так напрацювати, що в товарні ешелони не влізає. Ешелони розпирає від тих купюр напрацьованих, а вони все, як отой сніг на голову, сипляться і кінця-краю їм немає. А кажуть, що в її Жу-Жу десь в Донецьку ніби якийсь свічний заводик вкрали. Відібрали тобто. Чи то кафе-шантан, чи то аж два. Країна злодіїв, що тут скажеш. От біда. Тепер немає їй за що й шматок ліверної ковбаси на сніданок купити. Так голодною до обіду і ходить.

Старша, та, що все газувала, тепер мовчить і ніби вже й Сократа вечорами не читає. Вже й підбором двері не забиває. Бачить, що і друг в Америці сидить тихо, віддав все награбоване тут по закону нашому, який його до цього примушував, а він так не хотів і вже громадянства тепер  їхнього просить. Це в тих, хто його розкуркулював.

Ось які бувають метаморфози життя. Навіть серед злодіїв. Одні накрали і вже сидять, а інші меценатами стали. От і вгадай, ким станеш, як накрадеш. Тому й кажуть, що головне - вчасно змитися, бо жадібність фраєра губить.Як видно, дехто не встиг. А може занадто впевнений в собі був, переоцінив свої можливості і недооцінив чужі слова.

Нашим злодіям тепер на самому високому європейському рівні руку тиснуть, в рот заглядають і геніальні їхні думки вислуховують. Організували при Європарламенті навіть ще один, - паралельний. І все спеціально для нашого філантропа-мецената. Правильно казати на нього треба два рази "євро". Якось так - Євро-євро парламент. От як Україну високо цінують в Брюсселі. Тільки попередили тих, хто в тому паралельному парламенті буде засідати, і це все крім жартів, щоб на вулицю в кіпах не виходили, бо точно морду поб"ють. Видно, там теж в паспорт не заглядають, як у нас колись, тоді, коли ще не так крали, як тепер.
Але поки поб"ють, чи не поб"ють, а парламент той недаремно під боком основного створений. Роботу свою він виконує. І на користь кого, то не великий секрет, куди він свій вектор направляє.

Але як не крути, там таки жити краще. Бо люди там чемні і нікуди так, як тут не поспішають. Накрасти, в смислі. Щоб інший поперед тебе не вискочив і перший не вкрав. Бо потім тобі тільки із-за плоту свого обістя прийдеться дивитися і облизуватись. От таке тут у нас життя. Воно добре, це життя. Хто хотів і хто міг, той багато накрав. Та і я б не відстав, якби мандата такого, як у них мав.

Держава грабунок тільки вітала. А найперший злодій, що флот продав, казав якось, що то так деякі його друзі первинний капітал накопичують. Тепер він великим націоналістом став і докою в усіх питаннях, все з попами на асамблеях засідає. Видно, велику практику засідань вже має. Стверджує, що всі четверо тепер дуже міцно дружать, разом з останнім, тим, що по пенькам скакати любить.

А якісь диваки тим часом вздовж і поперек майданами бігають і щось кричать до хрипоти і золотого зубного блиску.  Систему, кажуть, будуть міняти. Дурні. Щоб систему змінити, кишка у них тонка. Цю систему змінити можна тепер тільки через громадянську війну. З ріками крові, голодом, розрухою, поламаними долями і невідомим результатом. Бо мільярдер просто так свої гроші в загальний колгосп не віддасть. Він ліпше купить і революціонерів і їхніх поводирів неголених, та пришелепкуватих разом з їхніми кишками і їхньою ідеологією. Тут грабувати дозволено, красти все, що бачиш, рейдерствувати. А вони, дикуни,  систему хочуть змінювати. Думають, що тоді розбагатіють, мабуть. На яку систему, придурки? На соціалістичну? Ну да, - ностальгія спати не дає. Мой адрес не дом и не улица.

То я сиджу собі та й думаю: якого біса разом зі мною й інші думаючі люди тут сидять. Ніби ж їх ніхто тут не тримає і думати не примушує, а вони мучаться, лазять тут в цьому навозі і чогось роками очікують, чи щось вишукують, але чого тут доброго очікувати, чи шукати можна, а тим більше - про що тут можна думати?  Ні освіти якісної, ні медицини, кругом крадуть і хабарі вимагають і луплять їх, як із кози шкіру. І що в цьому привабливого для думаючої людини, незрозуміло. Тим більше, що сама ця людина нічого не накрала, а ходить тихим рабом з опущеною головою на роботу з думкою, та молитвою, щоб хоч не вигнали. І який в цьому резон, так і не розумію. А от, як воно буває. Людина все стерпить, аби лихо не будити.


                                                                       ***

                                                                       


                                                                      

Лише дим

 Вони бидва сиділи на  лавці обабіч  широкої паркової алеї, яка тагнулася вздовж річки, близько кам"яного мосту, який вів на той берег до замку, що височів над річкою, давно вже зручно вмостивши свої башти, та будівлю в гору, стоячи на якій начебто дрімав, згадуючи пройдешні часи давнини.

Молодший, він власне був ще хлопцем і можливо присів на лавку, щоб покурити, повернувся обличчям до сивого худого чоловіка, що вже давно сидів на цій лавці і запитав: - ви не підкажете котра година? - Опів на третю вже, подивившись на годинник, відповів чоловік.  - А ви, колего, додав він, чи не пригостили б мене цигаркою, якщо це вас не затруднить.

- Звичайно, відповів хлопець, дістаючи із кишені пачку цигарок. -Ось, візьміть, будь ласка. - Дякую, відповів чоловік. Він ввитягнув із кишені красиву люльку, яка вигравала на світлі від чорного до світлокоричневого кольорів і розірвавши цигарку, набив тютюном із неї люльку. Потім дістав золоту газову запальничку і припалив люльку. Але дим випустив з рота не затягуючись. Так сидів, зосереджено смоктав її, дивлячись на рибака, який з вудкою йшов вздовж берега річки і зовсім неквапливо смоктав і випускав дим, думаючи про щось своє.

Хлопець, що сидів поряд, після деякої паузи запитав, угледівши всі ці дійства з люлькою: - Вибачте, але маю цікавість, коли дозволите; якщо ви не курите, то навіщо тоді смокчете той тютюн, та навіщо вам той дим без користі, та ще й набиваєте тим тютюном люльку? - Думаю, мабуть, це ви так кидаєте курити, бо я теж декілька разів пробував, але все поки нічого так і не виходить, сказав він ніби з нічев"я.

-Ні, колего, відповів сивий чоловік, я нічого не кидаю. Майже все, що я мав можливість кинути, я вже кинув. А відносно паління, то курив я сорок п"ять років по пачці в день і ніколи кидати й не збирався. Потім, коли вже не залишилося майже нічого, щоб кидати, кинув і курити. Враз і в один день. І ось вже більше року, як не курю.

- Бачите, те, що я набив люльку, то тільки для запаху. Для того, щоб відчувати один із ритмів життя, яке їх має величезну безліч. -Якщо хочете, образно кажучи, щоб рука відчувала держак молотка, чи сокири, ручки шаблі, чи станка, або стамезки, чи нагана. Рука, тобто - свідомість наша, душа, вона завжди це повинна відчувати.

 -Мабуть ви, молодий чоловіче, мене зараз не зовсім зрозумієте, додав він. -Але це не біда.  -Ці відчуття приходять з часом. -А інколи мабуть і не приходять. -Хто знає, це як у кого життя складається. -Тоді, коли цінність життя визначається не кількістю поцілунків з дівчиною і не кількістю власних грошей в банку на твоєму рахунку. А тим, що ти перейшов межу.

Межу між довгим фізичним, та душевним болем, від яких неможливо нікуди втікти, або сховатися. -Ти в цьому живеш, а змінити нічого не можеш. -Хоч якось цю біль притушити, чи хоч на хвилину зменшити.

-І перейшов ти нарешті цю межу так, що ця широка полоса, яка здавалася безвихідно безкінечною в часі і просторі, де втрачається все,  - відчуття часу, якоїсь потрібності будь-чого, будь-яких доводів логіки майже неможливим чудом закінчилася.

 -Твого виходу із стану усвідомлення, що зброя лежить недалеко під рукою, а набої до неї за якихось декілька метрів. -І це ще одна втрата. -Бо немає ні найменшої фізичної сили, щоб ці метри подолати. -У -І зробити так, щоб ці набої крутилися вже в барабані.

-У тебе життя непомітно і підступно забрало останню надію, на яку ти ще якось опирався в думках, на яку ти розраховував. -І тоді ще одна втрата, це скручені в ганчірку нерви і останє бажання не бути комусь тягарем, яке вимкне хвору від болю, та безнадії свідомість. -Це стан, коли не живеш, а екзекутивно  очікуєш нових мук, ніби знаходячись у середньовічних підземеллях інквізиції. -А чого, й сам не знаєш.  -Живеш надією, що все хоч трохи якось  і невідомо чому зменшитьться, кудись забереться геть, але тут же вона, ця надія сама тане, як на сонці брудний сніг. 

-І тільки вже останнє,  це думка - чи все ти зробив і чи до самого кінця вже дійшов назначеною тобі дорогою, і чи  все  вже витерпів. -Чи не станеш ти зрадником для близької людини. -Чи не залишиш ти в її пам"яті спогади, як про слабака і невдаху.

-Ось такі приходять думки. -І вони все ще якось тримають  тебе на поверхні. -Але всі інші цінності, які колись мали таке визначення,  вивітрюються, втрачаються, гублять своє значення, переходять у стан непотрібності.  -Все оточуюче вже не має змісту, сенсу, та свого бувшого логічного наповнення. -Воно є нецікавим, надуманим, воно є грою. Часто непотрібним, погано надуманим, та  організованим, бездарно граним спектаклем, дешевою постановою копійчаного театру вурдалаків, та тих правил, якими вони себе оточили.

-І тоді те, що знаходиться поряд, або за вікном, не має ніякого значення, та власної цінності. -Коли дивишся на світ, а він нецікавий, він беззмістовний і безкінечно сірий. -І вже втрачене його сприйняття, та його розуміння. -Його закони стають дивними, смішними і безглуздими.

-І от, коли нарешті стається так, що життя, яке тебе оточує, знову починає в тебе вливатися маленькими краплинками надії, виявляється, що ти вже не той, ким був до цього переходу. -Ти вже трохи іншими очима дивишся на світ і на оточуючих тебе людей. А може й взагалі зовсім іншими.  -Не погано дивишся і не добре. -А просто по-іншому. -Не так, як раніше, а мудріше і набагато ширше, осяжніше.  -І знаходиш сенси, цінності, та змістовності зовсім в інших речах, ніж раніше, ніж в тому житті, що залишилося десь там, далеко за спиною, за границею вже пройденого.  -Ось в чому головне.

-Молодий чоловіче, от наприклад, ви звісно їли пиріжки з сиром. - Розумієте, можна просто з"їсти мимохідь такий гарячий пиріжок і навіть не зрозумівши і не відчувши його смаку, тут же забути про нього.

-А можна, його надломивши, вдихнути смачний запах печеного тіста з гарячим сиром і написати десь глибоко в серці поему цьому гарячому пиріжку із сиром, який ти оце зараз тримаєш в своїй руці. -А він ще такий гарячий і смачний. -І пахне сонцем. -Це сонячна піщинка щастя в твоїй ладоні.

- Бачите, колего, встаючи з лавки, сказав на прощання сивий чоловік, -тут справа не в тютюні і не в димі від нього. А в причетності.

-В тій причетності, коли пальцями рук, та самим хребтом  відчуваєш нові для себе порухи життя. -Того свого життя, що вже змінилося, набуваючи нових змістів. -В розумінні нових істин, які замінили собою старі, побиті міллю уявлення. -Коли поряд вже немає болю, але залишилося відчуття чорної безодні прірви і вже є хоч і обережна, але впевненість і навіть деяка, ще зовсім невелика цікавість.

-Знаєте, в чому секрет цього рибака? -Не в тому, що він ходить вздовж річки і хоче спіймати рибу. - Він у поплавку, який заспокоює цю людину і приносить їй відчуття радості життя, та своєї потрібності. Значимості в цьому світі.

-На все добре, юначе і нехай вам щастить у житті, сказав чоловік, ховаючи люльку до кишені. Потім встав з лавки і неквапливо пішов по алеї парку, опираючись на ціпок.

14 дек.2013


                                                                                    ***   

 

Той самий квартет

Вони сидять за великим круглим червоним і товстим столом, який своїм виглядом мабуть має підкреслювати серйозні наміри сидячих за ним і зо три години цар Віктор Федорович розказує, як потрібно робити правильно.

 А вони, себто  Леонід Макарович, Леонід Данилович, та Віктор Андрійович слухають. Разом з народом. Леонід Данилович з Леонідом Макаровичем трохи аж приспалися. А Віктор Андрійович сидів собі тихо, та все пальцями крутив, прикидав, як йому з дачами, та вуликами  розібратися. Щоб все якось гармонувало.

Розказується все гарно і слухається не гірше, але якісь дивності проскакують ніби. Бо Леонід Макарович слухав, слухав, а потім каже: -Ми тут зібралися за цим столом всі друзі... і щось там далі. А потім: -Ми - влада, з одного боку,  а народ... і теж якось там далі ту думку почав розвивати.

Виходить, що Віктор Федорович і не цар зовсім, а так просто... А державою керує якась квадровлада друзів. Квартет однодумців. От чогось тільки ні польки, ні лезгінки зіграти не виходить у них. Все щось мінорне весь час виходить.

Щось там говорилося ще про те, що всім буянам хвуліганам з обох сторін поставити примірно на вид потрібно, тобто розібратися. І про економіку, що років навіть ще не з п"ять запускати треба. Бо треба бути незалежними. І ще про те, що ми на їхні європейські кабальні умови не підемо. Будемо боротися з ЄС за свої інтереси. А як знайдемо консенсус, і поборемо, тоді і за перо можна взятися.

А ще Віктор Федорович наостанок повідомив, що життя у нього було не просте і тому він завжди прискіпливий у відношенні справедливрсті. Це, якщо хтось хоче приблизно знати, коли її випустять.

Ось так поговорили і ще один стіл круглий створити задумали, тільки вже загальнодержавного масштабу, значить більшенький трохи.
І щоб тези там було кому розглядати. Ті, що думи високі народять. На Ініціативній Групі "1 Грудня" вже наговорилися.
Ото вже можна буде знову говорити, роками. І на траншах спати і грантами укриватися.

Янукович показав Європі свою "кузькіну мать". Можлиао, ще й не всю, частину залишивши в кишені. І вона призвела до бажаних йому результатів. Троє його "друзів" на щось подібне здатними не були б.
А мені цікаво, що ж там до літа підпишуть.
"Ще так далеко до весни, або до літа...".

                                                                                             ***
                                                                           

                                     

                                                                           

Про любов до людей

Іноді до мене приходять листи. Інколи вони приносять в собі не тільки схвалення і побажання здоров'я, а й певні думки. І на них, на ці думки і доводиться відповідати. Хоча для мене це мало інтерес багато років тому , а зараз, то тільки данина поваги до розумової праці людей, які мені пишуть ці листи і в деякому сенсі моя розвага.


Питання стоїть так: Чому одна людина повинна любити багатьох людей, людство? І чому ця позиція повинна вважатися аксіомою? Це запитую вже я. Може Біблія щось кажучи, зобов'язує ? Так там про любов до Бога і до одного тільки Бога, навіть відмовившись від батьків в ім'я цієї любові до Бога. Або про " Возлюби ближнього свого , як самого себе". А чому возлюбити і як? Фізично чи в умі? А за що? І де ті моральні орієнтири, які виступають критеріями, керманичами цієї любові? А фізично якщо, то до якої міри занурення?

Чи це древнє "Золоте правило моральності ", де « Відносся до людей так, як хочеш, щоб відносились до тебе», чи - «Не роби іншому того , чого не бажаєш собі ». Але екуменічність у пошуках істини тут нам не зовсім стає у пригоді. Тому, що Біблія , це - догма і трактувати вона себе в різніх ракурсах, та іпостасях не дозволяє . Тому, або - люби , або - не люби.

І найперший прстулат про " возлюби " :  -А чому людина повинна, власне, так любити себе ? А потім також пристрастно і когось , себто - всіх оточуючих її людей?

Чому не повинна ставитися до своїх думок , дій, вчинків критично? Та й до чужих також. Адже любов до себе веде до зазнайства і тільки критичний підхід  до себе, погляд збоку, самоконтроль вчинків може дати деяку об"єктивну оцінку самого себе, як особистості. А звідси покаявшись, виправитися. Коригуючи свій помилковий крок, або шлях, на якому так себе люблячи, вона опинилася.

  2

Я сиджу на березі священної річки Ганг. По річці повз мене пропливають напівобгорілі трупи людей , яких я любив і люблю. Їх багато, я їх не знаю і ніколи не був з ними знайомий. Я входжу у вечірню воду , в якій віддзеркалюється стрічка заходящого сонця,  відштовхую один із трупів і омиваюся з молитвою в священних водах ріки.

Харі Крішна , Харі Рама. Бум - бум- бум. Там - там - там , цьом – цьом-цьом. Я вас всіх люблю , пливіть, оболонки душ, пливіть. А душі вже в туманній далечині нірвани для переплавки-реінкарнації.

А може не всіх людей потрібно любити , а вибірково і я просто не так зрозумів ? Наприклад, не покидьків , не ублюдків , не бомжів ,  не ідіотів і не босоту ? Тут поки відкладемо Біблію в сторону. Щоб не з'їхати з торованого шляху і не заплутатися в її постулатах .

А любити людей потрібно лише інтелігентних і освічених. Високодуховних майстрів якогось високоінтелектуального профілю; напряму в мистецтві, культурі, або просто таких, що хочеться на них рівнятися . Дострибувати й собі до досягнутих ними інтелектуальних висот. "Спасибі , що Ви є". Так здається одні людинолюби принизливо стелять свій убого скиглячий інтелект перед іншими любителями людей? Тих , хто їсть в білих рукавичках і ніколи не колупається в носі.

3

А може любити потрібно тих, хто в черговий раз вийшов на "Майдан", часто сам не уявляючи навіщо ? А що робити з тими , хто не вийшов ?

То за що мені потрібно любити людей, хочу я знати ? Може за обсяг їхних цицьок і дуп ? А з мужиками як тоді ? За великі вуха і руде волосся на грудях?

-Уу .. у , інтелігент так не повинен говорити . - Інтелігент таких слів не вживає. - Це лексикон некультурних маргіналів.., та чую, чую.

Що ж , давайте більш конкретно наблизимося до предмету нашої розмови . Візьмемо не всіх людей , а одну людину. Для прикладу.

Тоді скажіть , панове , про все це інтелігентові Растроповичу, наприклад. Які правильно говорити слова і як потрібно любити людей. Він вам відповість , що інтелігенти , які люблять людей , они и срут конфетами. Так, так, саме так , по- російськи.

Хе-хе…

«Ростропович с автоматом -
вот уж нет нелепей фото.
Обложить по-русски матом
репортёра мне охота.

Этот бог виолончели
нам своей игрою ценен.
Вы представить бы хотели,
чтоб он стал в кого-то целить?»

Я можу захоплюватися грою Растроповича . Я можу нескінченно його поважати. Але за що і чому я повинен його любити ? Як і решту публіки, яка в цей час в залі слухає його концерт. Та іноді з таким захватом, та  забуттям , що рука навіть тягнеться до протигазу .

Або посадять вам на шию в церкві вірус грипу , товщиною з сардельку. –Не хотите ли черешни? – Вы ответите – конечно!.. - Вам звернути , чи так?

Ідіть і ви туди , інтелігентні , люблячі весь світ панове . В буфет. Їсти цукерки фірми "Рошен". Які можливо колись вам хтось безкоштовно-планово подасть за вашу інтелігентну всепланетарну любов до людей, вийнявши їх з-під чорного концертного фрака в якості чорного циліндра, з якого втік сріблястий кролик сподівань. В якості заохочувального призу. А по дорозі розкажіть про вашу любов до них чорним майданним птахам, з великими блискучими під нічним освітленням вуличних ліхтарів, головами. Вони зрозуміють.

Я вам міг би ще розповісти про великі возлежання , про апостольську любов між собою, та омивання апостольських ніг. А могли б ще й батогом один одного побити, тим показуючи братську однаковість, любов, та згоду на все без спротиву і єдність їхних загальних спонукань, мазохістськи опускаючи себе нижче усіх інших. У колі обраних братів зневажуваної і гнаної катакомбної «секти згоди, покори і непротивлення». І звичайно ж , в неперевершеною ліберально- божественній любові до всіх, до людей. Це вже потім "бренд розкрутили".
Але не буду. 
Чи не там заховані ті "коріння любові" і так може правий був Понтій Пілат? 

4

А як вже наші триєдині невдахи поділяють свою любов, так на це взагалі смішно дивитися.

Легіонери Олександра Македонського стояли плечем до плеча в бою на смерть,  гинучи десятками тисяч.  Вони любили один одного і людей взагалі? Хто там ще сюди з любов'ю? Чингізхан, Котовський,  Петлюра, Маяковський, чи Бонч - Бруєвич ?

А я абсолютно невпевнений взагалі, чи потрібно комусь те, про що я тут стараюся. Тому, що ті , хто молодший, вони і так розумні. А ті, які постарше, і без цього грамотні .

А не люблю я не всіх людей , шановне панство, а тільки деяких її представників - носіїв прімітівного жлобства. Тих, у кого завжди було все схоплено, забито, підкуплено, закумлено, тих, хто навіть на чужій смерті збирає свою юшку, але ззовні завжди такий покірний, та богобоязливий.  І хоча їх і багато, таких представників хомо сапієнс, але не вони визначають узагальнений стан життя , та якість тих людей, з якими варто спілкуватися.

Знаєте, як це зараз для багатьох з вас, панове з цією любов"ю ? А точно так, як ото колись : " И опять по Нью-Йорку холодному, а может быть по Лондону ...". 

Свої почуття тоді й вираз облич в залі пам'ятаєте? Ось так . Хі-хі . А потім Растропович віртуозно грав Шостаковича.

Я прошу дозволу у тих справжніх, а не прикидних патріотів, що ризикуючи своїм життям в ім"я майбутнього України, відстоювали на Майдані шлях до Цивілізації, яким нам прийдеться ще пройти, дозволу побажати всім їм успіхів в їхній боротьбі. До наступного року і наступного традиційного Майдану. Шануймося! Хай!

                                                             ***

А як було добре

Як було добре на зорі радянської влади. І потім далі теж. Це був загальний психоз, який пробирав до кісток. До тремтіння. Який змушував діяти. Він де давав сидіти. Це було загальне сумашестя, диявольщина, підкріплена алкоголем, та кокаїном з морфієм.

У них було модно користувати наркотики. Це було запозичено від дворян. Це культура. Вони теж відчували себе дворянами нових революційних часів. Їхні баби нюхали сніжок і влаштовували оргії. А самі вони ночами в підвалах катували кров"ю і вбивали якихось людей. Тих, кому не повезло. І не було ніякого ні за що жалю.

Вони розпоряджалися цілим світом. Цей світ лежав у їхніх ніг. Вони і вдень виглядали монстрами, вампірами в своїх кітелях військового покрою. Вони їздили на чорних машинах. І їм було дозволено все.

Я напишу в ревком на сусіда. Нехай його заберуть. А я буду жити, носити червоний піонерський галстук, ходити під барабан по вулиці і тішитись. Тим, що колись у підвалі вб"ю якусь незнайому людину. Я син комуніста. Я вже і сам комуніст. Я сиджу за столом, покритим червоним оксамитом. Червоний прапор стоїть в кутку на сторожі моїх інтересів.

Я докажу свою силу, свою могутність і вислужене мною право на дозвіл вершити все, що захочу на території, яка мені у всьому підвласна. Мені, своєму відданому сину, це дозволила Партія. Партія знає, що робить. Партія знає, як потрібно робити. Партія має право робити все. Я люблю тебе, моя рідна Партія! Слава партії! Слава! Слава! Слава!

                                                                        ***

Опозиційний плач за перерваним єврозаплідненням

Схоже на те, що у нас "майдани" перетворюються на національний вид спорту типу американського регбі, або свята маслениці, як в Росії. На Майдан Незалежності було б мабуть доречно приволікти кам"яну половецьку, або скіфську бабу. Воно якось так було б рідніше, ніж нав"язаний нам князем Володимиром ледачий нероба-хіпарь. І біля, та навколо тієї баби  організовувати перестрибування через багаття, поїдання привезеного звідкись дармового кулішу із свіжим хлібом і розмахуання шаблями з вудок на кшталт японських самураїв, але під український гімн. Або під козацький марш: Тууу-ту-тутууу, бум-бум-бум-бум, дрин-дрин-дрин.., ну а далі національні сопілки і кобзи, як водиться.

Самий перший майдан тоді називався "Революція на граніті" і з  2 жовтня 1990 року відлежав в наметах в кількості близько сотні козаків-студентів і народив вічного професійного революціонера і інколи депутата Олеся Донія, який  і досі одиноко вештається по екранах телевізорів.

Другий "Майдан" був помаранчево-наколотим. Те, що накололи, правда, зрозуміли вже дещо потім, через декілька років, які проспорили між собою, так до кінця і не вирішивши, - що ж то таке тоді було. Після нього, кажуть, що народилося багато послідовників, бо тоді на майдані безкоштовно роздавали не нейтральний український куліш, а модну тоді бразильську каву, яка вечорами підсилювала наміри до взаємопорозуміння і  піднімала  бажання до об"єднання. То ті послідовники й досі в роздумах.

А тут зразу  аж два. Лежать майдани, себто. А воно біжить і дивиться: один тут, а інший на Європейській. І не знає, що і де йому краще сьогодні їсти. А поки хто що собі думав і уявляв, то почалася дискотека. Тільки не зразу, а теж через деякий час. А зразу, то Руслана надувалася. А вже потім "Беркут" паліцями помахав. Добре, що не багатьма, бо дехто з собою на  майданну виставу справжніх патріотів дітей своїх приволік. Один чмир дитинку посадив собі на плечі, а іншу таку ж, рукою тримав. Добре, що натовп не побіг, бо били поки ще люблячи,  не до повної паніки, коли упавших на граніт розтоптувати починають. 

А чого хотіли? А хотіли в Європу підписати. Він виявляється не хотів, а вони всі схотіли. І думали, що як натиснуть своєю кількістю, то враз і підпише. Але він вперся рогом і все тут. І що хочеш роби. То тепер дехто назад голоблі повернув. Бо вчитися треба, знання здобувати, щоб потім їх в тих європах використати. Бо тут, відомо вже теж всім, що нічого не вийде. Це кожен з них, тих, хто намайданився, давно вже зрозумів. То чого, питається, воду колотили? А просто так, бо модно. І потусувалися і себе показали і на інших подивилися. І тепер по всіляким ТВі, та п"ятим буде про що довго териндіти і як завжди марно і до оскоми нудно. А ще Соня з лівого берега щось напише, щоб ніхто не скучав в інтернеті.

Може навіть про неї. Та щось вже останнім часом вона тільки бульби звідти пускає і ніхто вже до того не прислухається. Булькають, та лопають. От і все. Тут вже інші приоритети на кону стоять. Тут визначатися потрібно кожному зі своїм власним авторитетом. Знову здобувати час прийшов. От тому мабуть вони і на майдани, як ті пацюки повибігали. Себе заявити. Але щось не дуже воно у них виходить, немає до них ні уваги, та пошани з довірою. Народ з часом все-таки хоч трохи, а розумнішає. І це очевидно по останнім подіям.

 Крах наївних ілюзій деяких  молодих людей щодо аєвроасоціації вивів їх на тусовку на Майдан. Але навіщо вони почали  випробовувати міцність своїх лобів, б"ючись ними об міліцейські кийки? Все просто; як бувало раніше і як буває завжди, їх до таких дій підштовхнули старші дяді. Які на їхніх горбах мріють в"їхати в рай. Що ж, буває, наука засвоюється і таким чином. Можливо, навіть швидше, ніж в аудиторіях.

На ТВі закликають не залишати Майдан, а починати революційний наступ. Інакше ніби бити будуть вже не дітей-студентів, а всіх підряд і завжди. Програми дій правда у них ні в кого немає. Але потрібно до 12-ї години зібратися на Михайлівській площі, де там, навіть в церкві є декотрі зручності, якми можна скористатися. Наприклад, вода, та бутерброди. А ще там можна при потребі сховатися. Звучить вельми оптимістично і обнадійливо.

Все це говорять з екрану ТВі митці - співаки, яких запросили на вечірній телевізійний "майданний марафон", як авторитетних людей для підтримки спадаючих шаровар супротивників-євроінтеграторів. А свята трійця, яка розігрівала натовп, та підбурювала останніми днями студентів до протиправних дій, цього вечора відпочиває від майданного шуму, викрикування лозунгів і мочить ноги в холодній воді. Бо втомилися вже бігати, та стояти. Тому в телевізорі вони цієї пізньої двадцятитрьохгодинної пори не світяться. Все головне вже буде завтра, в неділю. Так сподіваються.

І судячи із загального супротивно-опозиційного настрою, завтра почнеться і новий етап революційних дій. Для його здійснення закликають перекривати вулиці власними джипами. Це хто їх має, бо вже встиг купити. Чомусь до бульдозерів, Камазів зі щебнем, та катків -  асфальтоукладчиків не додумались. Як завжди, підводить примітивне мислення. І невміння хоч на крок бачити далі свого носа, котрий всі ці дні ведеться на запах вкинутих тугих євроамериканських грантів з вічною думкою, щоб комусь не дісталося більше.

Тому всі натхненники нової революції на Майдані в стилі євро, ще пару днів тому зовсім не очікуючи такої удачі, що можна якось підняти народ, які вже, похнюпивши носи,  планували розійтися по квартирах до кращих часів, тепер збуджено потираючи руки, проторюють йому шлях до ще більшого протистояння. А для когось може і до трагедії.

Але все відбувається якось майже таємно, безособово, на рівні нашіптувальної провокації із-за сценічних лаштунків. Бо конкретної особи, або осіб, що повели б людей на "последний и решительный" немає. Немає і тих, хто заявив би про свою власну відповідальність за те, що відбувається і буде надалі відбуватися на площах.

А в підсумку, хто виграє і хто програє в цій новій революції, незабаром проясниться, коли все, що відбувається,  приведе до якогось зрозумілого завершення.
В наскрізь корумпованій олігархічно-кримінальній із старими спадковими ідеологемами державі, змінити яку неможливо в принципі. Який би чабан тут за отамана не став.


                                                                       ***