16 янв. 2011 г.

Хуви


Скажiть, ви качали коли-небудь залiзо. Вам приходилось. Менi теж, признаюся вам. З яким успiхом? Дозвольте про тi враження мої трохи згодом. А поки про тих, якщо з вашого дозволу, хто мене оце лiктем пiд ребро штурхає.  А чого це вони так зi мною нечемно поводяться, вам цiкаво? Та я й сам щось не дуже петраю. Мабуть розбудити хочуть, чи шо, бо мо" я ще собi сплю. А мо" й дiйсно сплю, бо таки нiби й сниться. Пiдiйшла до мене моя собака, нишком так, та тиць мене своїм мокрим носом в мiй сухий. А я мовчу. Сплю собi. То вона нiби зразу теж не зрозумiла, бо постояла, щось собi помiркувала, а потiм так лагiдно своїм теж мокрим язиком по моїм, здається, до того ще сухим губам, раз, другий та ще. Видно, щоб прихильнiсть свою довести. I любов. А я нiби до неї - та згинь з очей, дiдько б тебе схопив! От чортiвня на мою голову. Причепилася зранку.

Вчора, кажу, Василя ж було. Що, не пам"ятаєш, чи шо, як ми з Василем, сусiдом, того... Квакнули трохи. По випадку. Спочатку, правда, тiльки пригубили. Це на Маланки. А як пригубили, то потiм i сьорбнули. Теж на неї. Бо добряча ж, зараза. Нє, ну ви таке ще подумаєте, звiсно, шо не Маланка. Та й нас же було троє. Разом з собакою. А Маланки, то нє, не було, хоча.., якби захотiли, але нє. Бо зараз не про те. Про те якось потiм може. Та якби й була, то й шо, хiба тут до неї. Бо як по третiй хильнули, та перший шпандерик вже прикноцали з перчиком та часничком, то ти, собацьо моя люба, шо тоді сказала. Що чула якось, чи читала, а мо" хто нагавкав тобі, що Кобзаря нашого, українського, не любить, Тараса Григоровича Шевченка. Тут я, каже народився, тут і Родіна моя. А Кобзаря вашого не люблю.

Не подобається, значить. Чи просто так поперек горла став, чи писав не так, чи горілку пив, та ще й гроші пропивав, чи ще щось там про – кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, але – не подобається, тай усе. І взагалі – не гламурний якийсь чоловік то є. Не соврємєнний. Он і Гарбуз якийсь, що в в бузині сховався, теж так каже. Чи може навпаки. Бузина в гарбузах. Щось не згадаю, як там правильно. Але нехай. Не вирубали вчасно, бо як завжди, полінилися. От воно й заросло потроху бур"янами, чи то – бузиною. Але якось візьмемося, бо, як казав наш Великий Провідник – тоді вже й вигостримо. Та й заходимиось будити. Коли самі проснемося. Не все ж нам спати, колись то й проспимося ж. А потім ще й люльку викуримо. А тоді вже й візьмемося.

То що ти кажеш, собако моя, ще кажуть, шо на якій мові хочу, то на тій і балакаю? Еге.., то нехай собі цвенькають. Хто ж проти. Тільки тоді нехай землю українську, нашу, Родіной своєй не називають. Бо немає в них тієї Родіни. Що кажеш, моя собачко, чом це? А тому, що вони вже не там, в Росії, але ще й не тут, в Україні. Бо росіяни, загалом, завжди не те, що навіть з повагою відносились до України, а й заздрили навіть.

Ото, як попаде кацапочка на Україну, а потім приїде додому, до батьків, в Росію, то й питають – а как там, на Украінє живєтся? А вона вже й газету з собою привезла та на мові їм читає, не зовсім й добре сама ще може, але пишається, що з України. Україна – це добробут, жирне життя там, майже Європа. Знали це. І поважали. Як на Україні – значить влаштована, значить забезпечена, не голодна і не обділена нічим. Аби розум та руки роботящі були. І до культури Європейської, з якою українська змішана, теж можливість має прихилитися, зрозуміти дещо, незнане раніше.

А як ще й  борщу українського їм та гостя зварить з салом, та дерунів з сметаною, а як ковбаси привезе домашньої з часничком та кров"яночки, та вареників... Єх-ха, кажуть.., казали, тобто. Зараз теж сумують. Все питають, коли в нас нарешті так само буде, як колись. Бо в Росіїї майже нічого про Україну не говорять по ящику, так - самую малость. То й не дуже знають тепер, що тут діється. Все навпаки тепер стало якось. Тепер там, ніби жирніше, ніж тут. А може здається, хто знає.

То, розкажу тобі далі, вухата моя. А ти голову мені на коліно свою поклади та слухай. Вони, оті, що народилися тут, десь на Сході, Півдні, чи взагаді в Донбасі, думають, що мала їхня Родіна тут, а велика в них за спиною. І та, що за спиною, Росія, тобто, завжди їх захистить і приголубить, єслі что. І від цього відчуття їм не потрібна ні мова українська, ні Шевченко, ні культура українська.
Ось як сприймають вони народ, серед якого і на землі якого живуть:

[У вас навязчивая идея-превратить русскоговорящего украинца в украиноговорящего, шоб сделать его "настоящим" украинцем.
А нафига мне, русскоязычному, искать какой то смысл, тонкости в стихах Шевченко. Шоб понять загадочную украинскую душу?? А нафига?? Мне мож приятнее почитать Есенина.
Вам не нравится шо я такой сякой, не понимающий тонкостей поэзии Шевченко живу в Украине и ем ваше сало?? Дык это ваши проблемы, не мои. Мне нравится жить в Украине и есть ваше сало))))Я заработал деньги, и купил сало.
Вечером хочу смотреть фильм на ТВ на русском и буду смотреть. Не назло вам, а просто потому, шо мне так хочется. И на москалей-россиян я не буду смотреть как на врагов. Они мне роднее, чем поляки или австрийцы.
Пора уже вам смирится с положением вещей, которые вы не в силах изменить по своему желанию.]

Це цитата однієї моєї розмови на форумі з такою людиною. На що я відповів:

-Тобто Ви, сповідуєте Російську культуру, є її носієм, вона Вам рідніша та "своя" являючись етнічним українцем. А українське Вам - нафіга. Але українське сало Вам потрібне. Вибачте, але тоді виходить, що Ви манкрут, яничар і окупант.

І одержав ось таку відповідь: 

 [-я помню свои корни И они не в незалэжной Украине.
Как в той песне-мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз.
И последнее-за Збручом я хотел бы видеть украинцев, предъявляющих мне какие то претензии по поводу мовы, экзаменов, места проживания и пр. Шоб они оттуда мне их предъявляли))]

Ось так, ми, два українці, стоїмо на одній землі і не розуміємо один одного.

Україна втратила досить велику кількість людей. Вони вже не українці по своїй ментальності і породжують собі подібних. Але крім того, ще й має їх на своїй території, як - колаборантів пропагади та агітації. Свідомо, або не свідомо, але на прикладах, все ж вона відбувається. І це - національна трагедія України.

Де ж та Україна, скажи мені моя вухата собачко. Якісь анклави одні навкруги, руськоязичні та руськодумаючі.

Бо мова та Шевченко – то є носії української культури, самоідентифікації українця по признаку – «свій»-«чужий». Перемикач такий в нього в голові стоїть. В росіянина, а чи в іншого когось, теж стоїть, до речі.

І от що виходить. Живе такий російськомовний громадянин, чи громадянка в Україні, але носієм культури є - російської. Культури Газманова, «Любе» та Пугачової, наприклад. А на вулиці зустічає таку ж людину, але – українокультурну. І одразу отой перемикач – клац і –«чужой». Що ж тоді виходить. А виходить так – «і там мене немає і тут мене немає, де я?». Бо в українокультурної людини теж свій перемикач спрацював. І теж став в положення – «чужий».

То Who ви? Хто ви, панове, чи добродії, чи товариші, чи господа, чи сударі з сударинями? Хто ви тут, на Україні?  А ніхто. Ви тут просто – хуви.

І коли вам не подобається Шевченко, а значить, наша, українська культура, то краще мовчіть. Не пробуйте вибити в нас наріжний камінь нашої культури. Не пісяйте в нашу люльку. Бо ми ж не вибиваємо її вам в тарілку зі щами. Не хочете йти нашим шляхом, то хоч не заважайте. Бо українець, коли читає Кобзаря, плаче. І це не перебільшення, зрозумійте. Шоб пізнати Шевченка, потрібно змалечку за руку з батьком сходами зійти на Чернечу гору. Там пізнається і Кобзар і Україна, втіленням котрої він є.

 То перший крок, яку українець, ще дитина, робить в своєму житті для пізнання себе та своєї причетності до народу та його культури, серед якого йому жити. То святе. Не чіпайте його.  Бо як спробуєте забрати ще й те, що не забирали навіть фашисти, які відносились до Шевченка, що висів в хатах на покуті в рушниках разом з іконами, з повагою, кому ставили памятники та рахувалися комуністи, то українцю тільки й залишиться тоді покачати оте залізо знизу руки до плеча, слухаючи, як тріщить храповий механізм, та згадати Бандеру, Шухевича та інших. Бо немає в нього більше тих, хто дорогу вкаже йому, того, в новітній історії його, хто подасть приклад, як і що робити. І тоді українець проснеться.

Не будіть його. Нехай спить собі на своїй Вкраїні милій, де лани і гори, де Дніпро і кручі. Бо, - Все покину і полину
До самого бога
Молитися... 
а до того...
Я не знаю бога.


Uatumbai®



Ratings and Recommendations by outbrain