Така, hey Jude. Хто й досі не чув, то послухайте, увійдіть в образ. Просякніть відчуттями. Ага. Hey Ukraine.
Це менi ясно, а їм ще й не розвиднялося. Але, нехай собi мiсять. Глину, тобто. Глину своїх iлюзiй. А може й.., не тільки, хто знає, зараз все - може.
Он, як Тоні-Жопка, той, що славний лицар англійської Корони, приїздив, то наш, самий найсаміший, все покинув, та й побіг з ним ручкатись. Мабуть, духовну єдність почув. А може за досвідом. Бо все їздять по європам, переймають. А тут і їхати вже нікуди не потрібно. Самі сюди завозять. А як туди ці їдуть, то від них там тікають, бо і їх вже тіпає, коли на якомусь гольф-майданчику хтось із них згадає чергову інтелектуальну бомбу просвітленого Балкантавра. Да, то про що це я. А, про глину, ніби.
То з тієї глини, колись хтось має випалити цеглу. Щоб розбудовувати вже до кінця. До ручки. Під ключ, так би мовити. Але, от, поки ще дрова мокрi. Тих, яких ще немає. Бо дров, ще хтось колись має нарубати, тоді, як дерева виростуть, тi, котрi спиляли i в закордоння зiпхнули, i лисi гори тепер стоять. I тодi вже закачають рукави та й заходяться мизбудовувати, чи - виздобулити, чи як там воно, трястя його очеретом широким болотом, щоб їм уві сні ноги не скорчило. Бо нічим тікати буде.
А поки, хто кого миздобулить, то те видно навiть без окулярiв. Мабуть, Тоні показав, як правильно. Бо раніше, якось, задоволення не повне ще було.
А цi вже прийшли, - професiонали - реформатори, щоб вже дореформувати ще недореформоване. А як тих звали, то вже не пам"ятаю. Щось, нiби - швидкі руки. А перед ними - якiсь, начебто, чи - рудi голови, чи, зовсім без. А ще перед ними, то тодi була незалежнiсть. Повна. Прапорами махали з автобусів, промови виголошували, в пущу їздили. Все писали та підписували. Під конь"ячину. Стрибали та підтоптували. А потім в гамерики доповідали. Щоб у голові в тих гамерицьких друзів не свербіло. Бо, майже сторіччя, вони все той пірамідон ковтали, все чекали та журилися, коли ж доповідати будуть. Нарешті вже, дочекалися. Доповіли. А в самих бласко в очах блищало. Те, котре - BLASCO. Кожному своє, тобто - дісталося. Більшості ж бо, дуля на двох коліщатках.
Тепер шустерiзують, пiняться, хвилю женуть. Все дбають, стараються, роз"яснюють, як буде добре жити. Завтра. Або пiслязавтра. Кажуть, що ми вже маємо щось, і вони біля нас, якось. Зростає щось там в них. Навіть вже стовбурщиться в декого. Від радощів. Що скоро дореформують до вже повної незалежності. А тоді і воду за собою не зіллють.
І приходить думка, що iнтернет-видання з iхнiми форумними кочевряженнями контролюються з Печерських пагорбiв, око там таке, в трикутнику, дивиться з п"ятисотенної, а ота туфта, що там, на правдах та нєдєлях з уніванами малюється у виглядi викривань, аналiтики, прожектiв перпендикулярів, паралелей, спіралей та iншої х"вантасмагорiї, вiдiграє роль автомобiльного амортизатора, ресори, подiбно шустерiзацiї ящикового довбоздичення. Вони, ті щкрябуни, може й не знають того, пишуть собі, та й усе. Бо за так же, не писали б. На бублики заробляють. Жити ж в кризу розуму якось треба. А деякі, яких, що кіт наплакав, і від душі пишуть, але кошик той же самий. А відділяти зерна від полови, то таки, вельми невдячна справа. Нехай тим мельники займаються.
Тим часом, поки по низам дме вітер, то з дощем, то розганяючи, чи збираючи хмари, тими, що зверху, йде збiр урожаю, меду, та стрижка овець. Все заготовляють, в закрома своїх заокеанських рахунків. А ми дивимось, роззявивши рота, та думку гадаємо. Чому ми не соколи, чому не літаємо. Ми плачемо, колемось, але вперто продовжуємо їсти свій кактус. Бо розум наш трансформований в femmecup.
То і я собі думаю - кіш мір ін тухес унд зай гезунд.
Бо, таки набридло.
7.03.2011
Uatumbai®
