Не маячит надежда мне

Нещодавно на ТВі був гостем дуже крутий та відомий, з світовим ім"ям, Народний художник України, авангардист Іван Марчук.  Розмовляв з Княжицьким. (розмова варта того, щоб з нею ознайомитись) http://tvi.ua/new/marchuk_mystectvo_zminylo_mene_povnistyu 

Ющ, в той час, коли крутив нам дулі з телевізора,  двічі бував на його виставках, бачив його картини. Вони йому дуже сподобались і він пообіцяв цьому художнику на Андріївському узвозі виділити майстерню, та, навіть відкрити музей його творчості. Обіцянки-цяцянки... Так от, цей чоловік на ТВі  сказав таку фразу - Головна ознака ліберальної демократії, це -  безвідповідальність.

Про що і я кажу вже давно, хоча й не художник. Але й у мене є теж одна фраза. Вона така: Народу пропонується від партій, або особистостей-мажоритарщиків вибирати собі серед них достойників, для державотворчої діяльності, наділяючи їх своєю довірою, величезними правами та обов"язками, але, чому, коли ці представники скоюють злочини проти народу, то несуть тільки політичну відповідальність, а не кримінальну , тобто, ніякої?

Наприклад; доведено, що із-за якогось рішення, підписання якогось документу, внутрішньодержавного, чи міжнародного, держава, а значить – народ, втратили певну кількість коштів. Немає значення, вкрали їх, чи розтринькали, чи подарували комусь, але втратила ці кошти держава. Вони були і їх не стало. Завдячуючи певній особі, чи особам. Рішення було політичне, а результат - економічно-кошторисна  втрата. Чому це не вважається кримінальним злочином?
Я навіть затрудняюся з прикладами, бо їх безліч. Від підписання договору по флоту, ціни на газ, до труби реверсу "Броди-Одеса", яка порожньо простоює. Продажу всього, куди не кинь, всіляких привласнень, корупційних схем та переводів коштів і так далі. І це роблять, як політики, так і ті, хто ними керує із-за політичних лаштунків. Таємно і явно. Про це знає народ і навіть весь Світ. Розплати немає. Результату нуль.

 От, поки в цьому питанні не буде логічної ясності, до тих пір про щось тут говорити, в цій державі, зайве. Взагалі, будь про що. Бо державою це недорозуміння, в такому випадку, назвати не можна.

Я мав одного знайомого єврея. Фронтовик, капітан, служив начальником фінансової частини в залізничних військах на Далекому Сході, ще при Сталіні. Він розказав, чому у нього екзема. У нього пропав аркуш якогось документу. Шукали, шукали і не знайшли. Все перевернув він , а листок, як корова язиком. Потім, через якийсь час, аркуш той знайшовся. Він, якось, попав між шухлядою і столом. А в людини з"явилася екзема. Так на все життя і залишилася.

 Страх відповідальності? Страх перед сталінськими репресіями? Може й так. Але відповідальність і базується на страху. На страху не стримати слово і втратити довіру людей, на страху за своїх близьких та рідних, на страху втратити честь, на страху стати зрадником, нарешті.

 Як досягти відповідальності,  як досягти того, щоб не розкрадали мільярди? При існуючій державній системі це не вдасться. Тобто - ніяк не вдасться. Потрібно змінити цю систему на відповідальну.  Але, де ж її взяти?  А тут тільки один вихід - знайти людей, які б працювали на високих державних посадах не заради грошей та власного збагачення, а за ідею. І щоб нею надихали інших, розповсюджуючи та пропагуючи своїм особистим прикладом її серед народу.
Коли депутат Верховної Ради, або міністр не буде ховатися за броньованим склом свого танка, а буде ходити серед народу по вулиці і у нього не буде підстав боятися, що його поб"ють, або плюнуть йому в обличчя. Коли Президенту не буде свистіти та улюлюкати гігантський багатотисячний стадіон, а встане і зааплодує йому в знак пошани.

Зрозуміло, що матеріально вони мають бути в розумних межах забезпечиними.  Але, для цього потрібно мати таку ідею. Яка, в свою чергу, народила б ідеологію. І вихованих на її постулатах людей. А ті люди, перш за все, повинні сповідувати особисту та загальноприйняту етику та мати честь і моральні принципи. А коли немає такої ідеї, то тоді всі поняття розмиваються і втрачаються орієнтири. І на перший план виходить, з одного боку, боротьба, або гризня за виживання, а з іншого боку, така ж, за збагачення.
 От така "боротьба видів"- хомосапієнсів, які, кожен по-своєму,  таким чином,  доводять своє  право на існування. 

Коло замикається, двері зачиняються, Хюндай зупиняється, бо  здох Хюндай і наступна станція не досягається. А ми гукаємо - банзай і чепчики вгору кидаємо, - Ми здобумо! Хай!

                                                                         ***