Без права на помилування

Останнім часом українські ліберал-демократи дискутують про те, куди ж потрібно краще вступати Україні. Оперуючи поняттями, що – «там нас не хочуть, а туди не хочемо ми». Маючи на увазі, що хочуть, ніби, в ЄС, або – ЗВТ, а не хочемо ми в ТС з РФ.  Одначе, наш гарант вчора в  Москву так і не поїхав. Не треба бути великим віщуном, щоб зрозуміти, що з Москви його попередили про те, що гарант, або має виконати умови Кремля про вступ України в ТС, або він може не поспішати з приїздом в Москву. Бо  у випадку якихось інших, «хитрих» українських інтерпретацій московських вимог, його там не чекають. Про що українська сторона напаредодні заявляла, що вона буде «хитро відстоювати свої інтереси».

Фактично, це ультиматум Кремля. –Або Україна виконує всі їхні вимоги, або прийдеться українським олігархам, втерши носа, купувати газ по ціні фактично в 600 долларів. І українська металургія та й вся економіка  взагалі тоді заляже в глибоку депресію, без надії на відновлення в майбутньому. Що буде означати крах держави. І тоді Україні прийдеться підписувати беззастережний акт капітуляції.  Та забувши про свою «хитрість», вже проситися під протекторат Росії. А це буде означати втрату незалежності для держави, та втрату самостійного розтягування її українським комуно-олігархатом. Комуно-регіонали, підводячи суспільну думку до такого сценарію здачі України, вже говорять про те, що, - «а хіба не все рівно, на кого працювати українцю, головне ж в тому, щоб він мав роботу». Таким чином, пропонуючи поставити в заклання державу на користь матеріальному благополуччю, тимчасово набити шлунок, нехтуючи майбутнім народу України, та й самої її, як держави.

З іншого боку, Європарламент, який вже, навіть не просить, а вимагає від України схаменутися та виконати їхні умови. Вони відомі – випустити політичних в"язнів та привести Законодавство у відповідність до європейського, яке потім виконувати. Щоб воно було не декларативним, а обов"язковим для виконання всіма громадянами, незалежно від їхнього соціального та майнового стану. І тоді Україна зможе відкрити для себе європейський ринок та зможе мати сподівання в майбутньому приєднатися до ЄС, та стати одним із суб"єктів європейського демократичного співтовариства.

З ким же Європарламент має намір підписувати та ратифіковувати угоду?  Звісно, з чинною українською владою, з Регіоналами. З тими комуністично-олігархічними бандитськими кланами та угрупуваннями, які голодоморами, розстрілами та репресіями  колись захватили та утримували в своїх руках владу і які її захватили і тепер, та ще й досі не покаявшись перед народом за свої минулі гріхи та злочини. І тепер знову дивляться в бік Росії, сподіваючись на те, що «старші брати» допоможуть їм, понизивши ціну на газ, знизити собівартість металу, та відкрити свої безмитні ринки, тим самим даючи змогу і надалі самостійно збагачуватись, не ділячись своїми прибутками з Кремлем. Та на цей раз, очевидно, мріям українських комуно-бандитів збутися не вдасться. Споглядальне терпіння Кремля закінчилося і тепер Москва ставить ультимативні вимоги. І обійтися «хитрими домовленостями» з Росією, як це було колись, вже не вдасться.

Україна поступово притягується «Російським магнітом». Євроінтеграція ж, про яку розказують народу казочки керівні проросійсько- налаштовані українські очільники, - це лише гарна обгортка їхніх справжніх намірів, намірів майбутнього збагачення втягувши Україну в ТС, бо самостійно щось модернізувати та створювати в Україні вони не вміють і не хочуть. А куди завше приводять їхні благі наміри, всім відомо. Тепер же вони приведуть до втратии державності, яка й так вже теліпається на чесному слові. І поки в Україні будуть існувати  комуно-регіонали, доти ніякої Євроінтенрації та й взагалі ніякого поступу вперед, в справжнє демократичне «завтра» не буде. І сподіватися на якесь поліпшення життя, народу, в такому випадку, очевидно, не варто. Також, як і про щось немає сенсу з ними домовлятися. Та й про що можливо домовлятися з тими, хто веде країну в прірву. За свої принципи та гідність завжди потрібно не домовлятися з ворогом,  а безкомпромісно з ним боротися.

Наразі всілякі різношерстні демократи щось велеречують про громадянське суспільство. Про те, що воно, згуртувавшись навколо чогось, чи не навколо самого себе, та сповідуючи демократичні принципи, виведе Україну з соціально-політичного тупика, в який його загнали всі разом, бувші та чинні очільники і який може, вже  незабаром, перетворитися в повний крах. Об"єднання це має стати на основі порозуміння між собою. Та, мабуть, разом всім, потрібно порозумітися із владою бандитів. Бо з контексту того, що пропонують ліберал-демократи, виходить саме так. В мафіозно-корупційній державі, де закони підкидаються ногами, як порожні консервні бляшанки, як непотріб, який заважає бандитам творити свавілля. 

Якщо народ хоче хліба, видовищ та толерастії, але не має честі,  такий народ не буде мати ні хліба ні видовищ ні держави.  Він буде мати тільки батога над спиною і ярмо на шиї. Народ України повинен це зрозуміти. І поки цього розуміння не відбудеться, до тих пір ми і далі будемо погрязати по вуха в тому минулому, з якого ніяк не вдається вибратись. І такому народу завжди знайдуться ті, хто налигачем буде його заганяти в рабське стійло своїх особистих панських інтересів.

Хто ж вони такі, ці ініціативно угруруповані толерантники, що пропонують порозумітися? Це бувша компартноменклатура, розбавлена пристосуванцями номенклатури науково-промислової,  присолена попами, та митецько-виконавчими прихвоснями, викованими в ленінській кузні КПСС.
 

Ті, що завжди народу говорили одне, а собі облаштовуввли, тим часом, те, що було зручно та вигідно їм. Паразитуючи на ідеолооії своїх бородатих натхненників та на народному горбу. На розстрілах та репресіях, на знищенні тих, хто був не з ними, хто не притримувався, як вони казали - єднаючої та єдиноправильної лінії КПСС.  Ті, що дурили народ майбутнім благодаттям через рабську працю та злиденність, а собі будували та наживали комунізм. І таки нажили. І збудували. Тільки не своїми пухнастими руками, а кров"ю та потом народу. Скаліченими долями та закатованими в таборах та тюрмах мільйонами життів. І тепер ці перефарбовані моральні виродки та покручі  вже знову кудись  ведуть народ. Куди ж саме? 

Тепер вже ведуть в об"єднану толерацію.   В упогодження та неспротив владі. В духовно-астральну нірвану. А чому не в КПСС, панове-товариші? Сімдесят чотири роки ж вели і чому ж так і не довели?


Зараз мастодонти комунізму знову ведуть народ в світле завтра. Вже з ПРУ та КПУ. З новим горем України старої закваски. Які вже всигли абортувати своїх виблядків  на нове царювання. Достойну підготували зміну, що й казати. Народ має бути задоволений ними всі наступні десятки років.  І тепер, як і колись і як і завжди, народу декларують одне, а роблять інше. Навіть не усвідомлюючи свого ницого рагулізму, знову пхаються в поводирі. Не варто й гадати, кому на користь. Говорять про спільні домовляння, про зниження цін, великі досягнення, втілені реформи, а насправді, як то кажуть, скоро нічим буде й здачі вже давати.
 
Така безвідповідальність, безкарність, авантюризм, та політична демагогія, перетворені часом у фантом народних сподівань,  врешті- решт приведуть до підписання Україною акту капітуляції. Після чого вона втратить зміст  свого їснування. Які сенси можна шукати з тими хто нищить державу, прикриваючи свою хижацьку сутність  соціально-політичною демагогією про заботу про благополуччя народу?

Одним із таких, нових проектів, який народився в головах старого комуно-ленінського інтелектуального істеблішменту, є так звана «ініціативна група Першого грудня», яка поставила перед собою задачу схилити народ України до толерантного ставлення між, власне,  собою, та потім і у відношенні до влади. Закликаючи ще й у зверненні українців до Бога, до молитви за Україну. Займатися виховною роботою з народом, говорити йому про порозуміння та любов до ближнього та молитви, коли банда розтягує його майно, чи не це є це цинічним фарисейством?
 
Вони закликають до об"єднання людей з різними поглядами.  -Ніякої боротьби не потрібно. Наше бажання звільнитися, бути вільними, кажуть вони. Але звільнитися від чого? Що таке - громадянське суспільство, при протилежному уявленні та баченні людьми, які мають різний менталітет, різні політичні погляди, різну історичну усвідомленість та різне, протилежне відношення до України? Де одна половина сповідує російсько-імперські погляди, а інша половина – державницькі - проукраїнські. 

Чому ці – "інтелектуальні глибокодумці"  не говорять про розплату? За злочини перед народом та державою, які творилися і творяться десятиріччями. Як можна народу бути загально толерантним та порозумілим в політичному протистоянні, коли для одних йдеться про вибір між життям та смертю держави, а для інших це лише тимчасово від"єднана від основної територія їхнього проживання?

Чи можливо толерантно відноститись до того, що Україна занепадає і шукати вихід в молитвах? Як можна довірити злочинній  владі своє сучасне, та майбутнє і зазивати до порозуміння, та вишукуванні в собі духовної свободи, замість здобуття вправжгьої свободи не молитвами та толерастією, а повстанням та спротивом? Чому не про це говорять   першогрудневі ініціатори?

В чому хоч хтось, хто тримався за державне кермо і ухайдакав державу з третьою світовою економікою, несуть хоча б морально-етичну відповідальність перед народом? В тому, що живуть при комфортному для себе комунізмі? В тому, що підіграють злочинцям, які захопили владу і добивають країну? Які ж тоді вони моральні авторитети, за яких подають себе народу? Вони державні зрадники. Котрі налаштовують людей на  толерантне погодження з усим тим, що відбувається в державі. На непротивне, безмовне та бездієве спостерігання, та очікування манни небесної, до якої їх мають привести державні злочинці. 

Тепер і найвищі представники духовенства, колись розстрілюваного ними, як ідеологічних ворогів, зрадивши пам"ять тих своїх попередників, які загинули в таборах та підвалах ЧК-НКВД,  мантрують разом з ними про спасіння шляхом загального примирення.

В той час, коли окупанти доконують державу, 
Любомир Гузар закликає молитвою долати труднощі, як ефектиним засобом людського існування. Те, що відбувається в державі, він називає - труднощами. Читає народу проповідь  про те, що народ має дякувати Бога за все те добро, яким він його обдаровує. Чи не смішно це чути саме тепер?

 /-Молитва та сповнення Божого закону є, з одного боку, єдиноправильним, а, з другого - справді ефективним засобом повноцінного людського існування. Отже, питання продовження молитви за наше суспільство в усіх сферах його життя: державній, політичній, економічній, культурній – стає дуже актуальним.

-Було б, одначе, помилкою думати, що ми повинні продовжувати наші моління тільки тому, що не все гаразд.

Молитва – це не тільки прохання, немовби останній засіб, як подолати труднощі, на підтвердження приказки: як тривога, то до Бога. Про Бога треба пам’ятати завжди, а не тільки в час тривоги. Йому треба дякувати за все добро, яким Він нас обдаровує./

 
Чи це потрібно народу, та й чи почує Бог? Чи цього народ чекає від таких елітних поводирів?    

Очевидно, що в данній ситуації, яка склалася в Україні і продовжує свій руйнуючий поступ, народу потрібно не це. Молитвами тут нічого не вдієш. Не вимолиш і не випросиш, скільки лоба не бий в молитвах.

Лише через боротьбу можливо досягти справжню, а не декларовану свободу, не через споглядання і не через бездієве мовчазне солашательство. Не через толерастію об"єднання протилежних ідеологій, поглядів, уявлень, національних усвідомлень та приніипів  а в боротьбі з ворогом. Все інше є національною зрадою.  В боротьбі за відсторонення від влади тих, хто завів Україну в економічние та політичне болото, з якого вже не може знайти виходу.З тими, хто тягне Україну в протилежний від цивілізації бік. З тими, хто не любить український народ, не визнає Україну самостійною державою і вважає їх тимчасово від"єднаною частиною Східної імперії з «недолугою» українською нацією, котра заважає їм жити на, нібито, своїх історичних теренах. Ця антагоністична частина суспільства ніколи не стане думати, та сприймати щось по-іншому. Вона, як і завжди, буде тягнути українського воза назад, в минуле, всіляко передшкоджаючи будь-якому поступу вперед.

Чи можуть ті, хто закликає до антиморальних поступків претендувати на те, щоб бути моральними авторитетами української нації? Комуністи старої генерації, бувші провідники комуністичних ідей марксизму-ленінізму, що тепер добре прилаштовані до нової, але ідейно такої ж старої, антиукраїнської  влади, та обслуговці-поплічники  - псевдогерої, зібрані під одним дахом антинародного толерастичного зібрання. Куди вони заведуть Україну?
 
Хто, як не вони і винні в тому, що й ні одній людині і в срашному сні не снилося, не гадалося того, що сталося з державою. Чому ж немає того самостійного раю, який вони малювали народу двадцять років тому? І хто понесе кару за розграбоване майно та ресурси держави і чому не несе? І яку, -політичну? А що це таке, - політична відповідальність за злочини проти народу? Чому те, що створювалось всіма дісталося декотрим спритникам? Домовлятися, панове спритники, ми з вами будемо вже сокирами. І колись-то таки їх вигостримо. Час настане, не сумнівайтеся.

Україна продовжує йти шляхом перманентно-історичної помилки. І цю помилку, розтягнуту на довгі роки, ніякими домовляннями, порозуміннями, та молитвами виправити можливості немає і не може мати. Подальший поступ цим шляхом призведе до втрати України для українців. Так завжди буває, коли домовляються з ворогами.  Коли об"єктом торгів стає держава. Коли народ разом з державою виставляють на продаж. Коли втрачають честь. Коли перетворюються в космополітів. Тоді майбутнє держави, та утворюючої її  нації, набирає обрисів химерно-ілюзорного фантому. Без права на помилування наступними поколіннями та самою історією.

19.12.2012. Uatumbai

                                                                  ***