Показаны сообщения с ярлыком 2010.08.24 День несправджених ілюзій. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2010.08.24 День несправджених ілюзій. Показать все сообщения

24 авг. 2010 г.

День несправджених ілюзій

Подаю повністю цю статтю, як чітке визначення ілюзій українського народу. В кінці автор пише: "Що нам лишається? Згуртуватися навколо політичних сил які лишаються справжньою опозицією владі." Але не називає, хто саме є наразі цими політичними силами. Можливо читач сам визначить, хто саме?

http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6642.phtml

День Мрії

День Мрії 20-і числа серпня 1991 року відбувалися весело. Радіо заливалося новинами. У Москві щойно сконав невдалий путч. Дзвонити знайомим з Руху, УРП чи СНУМу вже задовбало – знали вони не більше за радіо. Про мітинг у Києві вони взагалі двох слів не в’язали: що робиться, що відбувається, чи треба їхати?

Знайомі з Києва взагалі про мітинг нічого сказати не могли, мовляв «робиться щось там у Центрі, але в нас тут і поголосу нема». А Запоріжжя жило своїм звичним життям наче і не робилося нічого.

Аж раптом 24-го по радіо було зачитано Акт проголошення Незалежності України.

І небо на землю не впало. Менти що давали присягу Радянському союзу не кинулися садити клятих бандерівців. Офіцери радянської армії що клялися захищати «соціалістичну батьківщину до останнього подиху» під час путчу лаялися так що аж за парканом військової частини було чути (я жив неподалік). А після новин про Незалежність ніхто й не ворухнувся. Все тривало як наче так і треба.

До речі РУХ, УРП та СНУМ про Акт проголошення Незалежності у Запоріжжі дізналися так само як і я – з радіо. Кілька днів вони не могли сказати з цього приводу нічого путнього – Київ мовчав. Київським офісам було не до того – вони Незалежність святкували.

Їм і пізніше було не до того. Коли кораблі Чорноморського морського пароплавства віддавали під заставу – РУХ тим не переймався. Днями дістав стару підшивку «Самостійної України», перечитав – аж дух захопило. Які баталії тоді гриміли між Чорноволом, Драчем та Горинем за керівництво у РУХові!

Техніка військових частин що були розташовані на території України була залишена теж якось без «політиків-патріотів». Аж дивно стає. Хто зраз пам’ятає як з сторожовик СКР-112 що підняв український прапор, переходив в Одесу під загороджувальним вогнем москалів? Хто згадає подвиг генерала Башкірова? Палкі ура-патріоти хоч близько були в тих частинах?

Всі питання на кшталт встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами, формування української армії та фінансової систему держави будували не представники націонал-патріотичних сил. Їх всі будували колишні совкові службовці. Адміністративна система так само без змін проіснувала ще з совкових часів.

РУХ, УРП, ДемПУ та інші націонал-патріотичні партії особливо на самому початку своєї діяльності украй широко рекламували свою підтримку приватних підприємців. Ви чули про бодай один випадок коли б вони урятували б підприємця від бандитського наїзду? Чи може чули про випадок коли вони звільнили начальника УВД за те що брав на лапу від бандитів?

Що ж робили тоді націонал-демократи? Процитую Володимира Золоторьова: «…якось під кінець СССР знайомі націоналісти попросили мене передати якісь папери… одному дідусеві, що приїхав з діаспори. Дідусь виявився представником одної з бандерівських організацій, ми з ним гарно побалакали «за життя» і залишилися задоволені одне одним. Прощаючись, дідусь раптом промовив: «А РУХу ми більше грошей не дамо. Бо крадуть». На цьому тлі стає цілком зрозуміло і те чому РУХ швидко опинився в «конструктивній опозиції» до уряду Кучми і ті звички якими прославилися чиновники команди Ющенка.

До чого я все це знову перелічую? А до того, що як це не гірко але треба визнати. 24 серпня 1991 року українці НЕ здобули волі та незалежності. «Незалежність» отримана нами в серпні 1991 року була подією на кшталт об’єднання Західної України з усією іншою у 1939 році. Українські землі-то більшовики об’єднали, але й політичний лад на тих землях вони встановили такий що найбільш активна частка тамтешньої молоді вже за кілька років переселилися у лісові криївки повстанців, аби гнобити «об’єднувачів та визволителів» зі зброєю у руках. Те саме сталося й 91-го. Незалежність здобула не Україна – національна держава що дбала б про інтереси своїх громадян та розвиток культури українців. Незалежність здобула УССР - маріонеткове більшовицьке утворення.

Після путчу 91-го комуністичним ватажкам стали очевидні дві речі – союзне керівництво стало слабим і безпорадним в порівнянні з керівництвом РСФСР. А якщо керівництву Росії стало можна бикувати перед керівництво совка, чим гірша компартія України? Все подальше було справою техніки.

Треба визнати. Націонал-патріотичні сили виступили не більш ніж статистами у розвалі Союзу, який вчинили керівники республіканських осередків КПСС просто через слабкість центру. Центри республік, які ще недавно мусили постійно звітувати перед Москвою, раптом самі здобули можливість стати «Москвою», на своїх теренах. І цією можливістю вони скористалися зі статком.

А РУХ? А націонал-патріоти, спитаєте ви? Навіщо вони знадобилися комуністам? А дуже просто.

Комуністи самі ніколи б не пояснили населенню України чому раптом вони забажали незалежності. Ідея незалежності України просто брутально суперечила всій комуністичній ідеології. Проте це зміг зробити РУХ. Перефарбування з комуніста на патріота від чиновників за вимагало найменш витратного тюнингу – повісити вбраний рушниками портрет Тараса Григоровича у кабінеті, вбратися у вишиванку, проспівати кілька пронизливих промов «про бідолашну неньку-Україну» і нуль питань.

Протягом останніх 19 років і в Україні і в Росії було проведено ті процеси, заради яких власне еліти СССР й пішли на руйнацію імперії. Була проведена широкомасштабна приватизація майна імперії. Все що раніше було державним – стало чиїмось власним. А оскільки керувати «державним як власним» ці потвори не вміли навіть за совка – результати наявні.

Друге – була майже знищена совкова «соціалка». Факт лишається фактом – безкоштовних медицини-освіти-культури (за фактом) та ще й доступної роботи пересічний громадянин і Росії і України позбувся легко і майже без опору.

Як це сталося? А дуже просто. Громадянин звиклий завдяки совку «мислити ширше» переймався зовсім іншими питаннями. Будь-яке обурення з незаконної приватизації та знищеної «совкової соціалки» об’являлося пережитком комуняцького минулого (у них) або замахом на державотворення (у нас). Пізніше з’ясувалося що мало приватизувати майно та скинути соціалочну вагу з бюджету – «чесно вкрадене» майно треба ще й зберегти від чергового дерибану, а головне – його треба легалізувати на Заході. У Росії цю роботу мав зробити Путін (і йому багато вдалося). У нас естафету розпочав Кучма і мав передати її Януковичу. Саме в той час Росія почала «вставати з колін». А в Україні з’явилися «шлях у Європу» і бренд Голодомору.

Шановні, а ви ніколи не замислювалися чому всі ці колишні партапаратники починаючи від Кравчука раптом потяглися до націонал-патріотичної ідеології? Кравчук став президентом на хвилі здобуття Україною Незалежності. Кучма вперше виступив як опонент Кравчука і сперся на Західну, а вдруге – як противник комуністів і союзник молодих реформаторів Пінзеника, Ющенка, тощо. Ви не замислювалися чому Табачник зразка 2003-го року нарікав Голодомор геноцидом української нації, а Табачник зразка 2010 року той самий Голодомор зве просто стихійним лихом?

Та тому що до 2004 року вся ця екс-комуняцька команда не вважала націонал-патріотичні сили чимось серйозним. Вони усвідомлювали їхній вплив на маси, вони залюбки користувалися популярністю націонал-патріотичних ідей серед громадян України, але вони й думки не припускали що вся ця компанія здатна на щось більше.

Все змінив грудень 2004-го. Їх нечувано налякав Майдан. Вони не дарма ще й зараз ненавидять Ющенка – той як хакер вклинився у вправно працюючу програму і змусив її працювати на себе. Зрозумівши що суспільство потребує нового лідера змальованого в націонал-патріотичні кольори, Ющенко залюбки зайняв це місце і вдався до акцій громадянської непокори. Далі – справа техніки.

А результат – недолугість керманичів націонал-патріотичних партій стала очевидною. Вони й самі явно передчувають свій скорий кінець, тому й кинулися «у тушки» з таким натхненням. А нинішня влада у націоналізм більше не грається. Вони чудово усвідомлюють що за якийсь час все може повторитися знову. Вони на власній шкірі зрозуміли наскільки сильною може бути ця енергія і що сталося б якби на місці Ющенка у 2004-му опинилася б особа калібру Саакашвілі.

Такий страх вони ще не скоро погодяться забути. І намагатимуться вдруге тих помилок не повторювати.

Націонал-патріотичні партії старого зразка довели свою повну неефективність. Вони розслабилися. Вони звикли смачно їсти. Вони запливли салком. Вони ще можуть бути опозицією (бажано – конструктивною), можуть бурчати про ті чи інші дії влади. Але буцатися з владою на рівних вони не стануть. І запропонувати суспільству громадсько-політичну модель кращу за «російсько-донецьку» з «відкатною економікою» та ще й взяти на себе відповідальність за її виконання вони не зможуть. Це ж ризикувати треба! А так гарно смакувати анчоусами під пальмами Балі!

Ми залишилися знову на тому з чого почали. Так, Україна все ще офіційно суверена та незалежна держава. Швидше за все (принаймні я так гадаю) такою вона й залишиться. От тільки бути незалежною і вільною – принципово різні речі. Польща з Беруті теж була офіційно незалежною державою. От тільки з Варшавського договору вийти вона не могла без загрози розкачування Варшави москалицькими танками.

Зможемо ми здолати таку ситуацію? Істрія покаже. А допоки ми маємо чесно визнати, у серпні 91-го ми здобули незалежність, але не волю. Незалежність здобула УССР, а владу в ній опанувала стара совкова посткомуністична еліта. Ця країна не передбачає створення демократичного суспільства. Вона не заточена стати країною яка дбатиме про культурну спадщину та самосвідомість українців (все ж таки українців в Україні 78% згідно перепису). Вона не стане і не зможе стати національною українською державою за європейським взірцем.

Що нам лишається? Згуртуватися навколо політичних сил які лишаються справжньою опозицією владі. І боротися далі. За свої права. За свою волю. За справжню незалежність нашої держави.

Поки що істинна незалежність України лишається гарною мрією. Чи втілиться вона у життя – залежить від нас.

Дракон - Дмитро Калинчук

Ratings and Recommendations by outbrain