Показаны сообщения с ярлыком 2012.05.31. Останній день весни. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2012.05.31. Останній день весни. Показать все сообщения

31 мая 2012 г.

Останній день весни

    Білий чистий аркуш паперу, якого немає в природі. Чорні букви, які лягають в рядки на цьому аркуші, яких теж немає в природі. Нематеріальні думки, які мають народити зміст на цифрових  носіях інформації.  І я ще не знаю, про що. Для того, щоб щось написати, потрібен поштовх. Для мене він не буває визначеним в бажанні. Він визначається потребою. Яку я часто заганяю в глухий кут. І бажання втікає. Писати потрібно голодним. І про це я давно знаю.

Один мій давній знайомий, якось цю думку висловив у віртуалі. Та він, окрім мене, ніким не був зрозумілим.  Інколи він думає, що є віртуальним журналістом. Та це не зовсім так. А може, й зовсім не так, а тільки здається.  Можливо, колись, він стане віртуальним письменником.  Але, скорше, не стане. Його мучать віртуальні думки, та на них він не знаходить відповідей. Але я сподіваюся, що колись вони знайдуться. І тоді він зійде на наступну щаблину свідомості та життєвого досвіду.

Писати краще вночі. Тоді думки не розхвойдуються у відволікаючій  реальності. Але можна і в денній тиші.  Коли поряд лежить чорний пес, під стукіт дощу звернувшись в клубок і про щось інколи зітхаючи.  Зітхати нам не приходиться довго, бо надходить не зовсім впевнене нагадування про помпаж двигунів, тобто – обіцянку. Запуск яких неможливий, бо закінчився гас сподівання на мою громадянську свідомість.  

Ноги стають на підніжки офісного крісла, права рука натискає червону ручку на ньому і тиском повітря відстрілюється фонар віртуальної думки, яку я тут, невідомо для чого,  прагну довести віртуальним слухачам.  Ручка дотискається  до кінця, спрацьовує піропатрон почуття справедливості, але не мого і я зовсім невіртуально вилітаю у напрямку кухні.  Через п"ять секунд крісло відвалюється і наді мною з"являється полотно соргового віника, та я вже вдало приземлююся на кухонний стілець. Беру ніж, набираю в миску води і починаю чистити картоплю. Картопля має бути смаженою, тому вона нарізається соломкою, відразу солиться, перемішується і викладається на гарячу сковороду з олією. Кладеться лавровий листочок, посипається перцем з приправою, та нарізаними цибулею з часником.  Коли вода випарується, краще на деякий час прикрити кришкою і зменшити палання вогоню свого нетерпіння. Мої віртуальні друзі, які схочуть проекспериментувати у цьому жанрі, результатом мають бути задоволені.

Ці друзі, інколи пишуть мені віртуальні листи, які я не можу потримати в руках. Листи бувають наївними, романтичними,  патріотичними та розумними. Вони ніколи не бувають поганими. Вони завжди відверті і чесні. І в них завжди звучать надія та сподівання. А ще запитання та підтримка. Я завше дуже вдячний цим людям і розумію, як їм хочеться, щоб їхні мрії збулися. І теж, разом з ними,  на це сподіваюся.

Сьогодні останній день цьогорічної весни. Але, цього року, ще однієї не буде. Вона не повернеться і переграти цю симфонію не вдасться, як би не хотілося. А також зійти з тієї стежки, по якій ти йдеш.  Щоби знайти іншу. Первинність намірів визначає мету, а мета не завжди буває істинною. Стрілка магнітного компаса ніколи не показує напрямок меридіана, а тільки напрямок на магнітний полюс.  І коли первинно не внести азимутальної поправки, мета стане недосяжною. І чим пізніше будуть внесені корективи, тим більший відворот від початкового курсу потрібно буде робити. Інакше приземлитися на дах лазні не вдасться. Як не вдасться навіть пролетіти над нею. А тільки в нікому невідомому напрямку, який ніколи не приведе до мети.
Ми йдемо віртуальним курсом і ми не знаємо, куди прийдемо. Бо у нас немає мети. Ми не робимо поправок, бо наші цілі різні, як різні і наші первинні бажання та наміри. І за цьогорічною весною наших сподівань прийде пора осені, яка  підіб"є  підсумки прикладених нами зусиль.

Бараболька давно вже засмажилась. І навіть із задоволенням вже проковтнулася. На підвіконні сидять маленькі горобчики і мама-горобиха годує їх хлібними крихтами, засовуючи кожному до рота.  І тоді вони, дякуючи, а може від щастя, трясуть хвостами.  Дощ пройшов і чорна собака мене залишила. Та я знаю, що вона мене ніколи не зрадить і завжди, хоч би одним оком, буде тримати мене в полі свого зору. Може, щоб далеко не втік. А може боїться, щоби не зрадив її. Та я не зраджу.  Бо знаю, що її життя їй таке ж цінне, як і мені моє. Тому ми розуміємось без слів. Та й навіщо зайві слова, коли вже завтра настане перший день літа. Та все ж, мені більше до вподоби осінь. Вона завжди буває дивовижно неповторною. Як і життя кожного із нас.


                                                                               ***

Ratings and Recommendations by outbrain