Показаны сообщения с ярлыком 2013.11.15 ВСД. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2013.11.15 ВСД. Показать все сообщения

16 нояб. 2013 г.

ВСД

                                                                                                   Із сподіваннями, що це вже закінчення.
                                             

                                                                       Початок: http://uatumbai-ret.blogspot.com/2012/12/blog-post_22.html
                                                                       Продовження: http://uatumbai-ret.blogspot.com/2013/07/blog-post.html



Не переймайтеся, вам цього діагнозу не поставлять ніколи. Бо вони про нього самі не чули і поняття не мають. Та краще про нього і вам не знати.
Від чого це? Від життя. Від маніпулювання твоєю свідомістю політологами, політтехнологами, політиками, журналістами, тактичними експертами, стратегічними дослідниками, непідкупними порадниками, та всілякою іншою наволоччю. Від тих відер помиїв, що виливаються на тебе кожного дня з радіо, та телебачення і газет. Від суцільної чорнухи в інтернет-ЗМІ і розуміння, що в майбутньому тебе нічого хорошого не чекає і змінити, та виправити нічого неможливо. Від власної писанини і перепускання всього цього бруду через себе, через свій розум, свідомість і нерви.  Все це маленькими шматочками, які притягуються один до одного, поступово складається у великий пазл, який з часом набуває критичної маси і потім зовсім неочікувано детонує на перший погляд якою-небудь зовсім незначною причиною.
   Я завжди був впевненим що маю міцні нерви. Але очевидно, всі ми живемо в світі ілюзій.

-------
Температура скачет от 35,5 до 37,5-38.    Воспаление нервного узла солнечного сплетения. Там пухнет и болит. И давно. Мне прокачивали печень, поджелудочную, смотрели желудок, лечили легкие и сердце. А когда я жаловался на вздутие и боль в солнечном сплетении, на это внимания никто из эскулапов не обращал. А это первый признак всд. А вони просто елементарно тупі. Хорошо, что уже почти все в прошлом. Сейчас это уже песочница. Но с битым кирпичем вместо песка. 11.30 В животе терпимо, не то, что раньше, но по-прежнему неприятно. Немного урчит. Почти ничего не ем. Маленький кусочек здобной булочки, мокрый сыр, ложку кашки. 13.00 темп.37,5. Попробовал выпить Стрептоцид, но он не помагает. Отказался от него.

--------------------------
12.11.2013. 21час.t 37.
Вечером сижу на кухне, укрытый покрывалом, дышу с кастрюли сосновыми почками. Надя включила телевизор. Глянул мельком. Богословская пенится понося Юльку. Небритый Власенко в чем-то оправдывается и объясняется. Скотарня. От всего этого хочется блевать. Выключил этот идиотизм. Говорю Наде: - только что включил компютер, почитал пять минут про Финляндию и меня начало плющить. Выключил и все. А раньше целыми днями мог сидеть. Надя, ты не дави мне на мозги, ладно? -Ладно, говорит Надя. Потом: -А как тебе лучше;  сосновые почки отдельно, или с маслом? -С каким маслом, спрашиваю? -Я же с маслом не пробовал. -Ну ты же пихтовое масло раньше капал для ингаляции. -А при чем пихтовое масло до сосновых почек, спрашиваю я. -Ты что не понимаешь о чем я спрашиваю? -Таки нет, не понимаю, говорю. Мне нормально просто сосновые почки. Так даже как-то роднее, привычнее запах. -Я тебе не про пихтовое масло, говорит Надя. -А про какое? Про сосновое? Так я же его не пробовал. Тут наступает конфликт двух наших логик, моя психика не выдерживает даже такой элементарной нагрузки, происходит нервный срыв и я плачу. Надя подсовывает мне какие-то таблетки. -Сейчас пройдет, говорю, не надо. Постепенно проходит. Говорю: Надя, еще несколько таких экспериментов и буду я сидеть в дурке и пускать слюни. Не прессуй мне мозги пожалуйста. Знай, эту болезнь вылечить ускоренно не выйдет, а поломать то, что еще осталось несложно. Иду и ложусь в комнате на диван. Укрываюсь одеялом и наслаждаюсь тишиной.
Заходит Надя и спрашивает:- тебе ничего не надо? Может тебе что-то почитать? Хочется выпрыгнуть из штанов от счастья и послушать в Надином чтении "Золотой ключик".

Да, от  прагматизма жизни под одеяло не спрячешся. Ну вот, я уже и шучу. Мысли о суициде, которые навязчиво преследовали меня последнее время, незаметно расстаяли. Осталась усталость. Было невыносимо больно. Физически и морально. Боль не проходила сутками. Сейчас боль ушла и появилась надежда. А раньше все было безразлично. Собственно, и сейчас тоже, но как-то не так. Я не могу слышать шум радио и телевизора. Мне неинтересно, о чем там торгуются и абсолютно неинтересно, что здесь, в этой долбаной стране будет дальше. И зачем здесь долбаные рагули рожают долбаных клонов. И зачем они их гордо ведут утром мимо моего окна в детсад. На что они рассчитывают? Какое счастье ожидает этих долбаных клонов на этой сплошной территории неубывающего с годами  мракобесия? Их тоже, как и мое поколение, как и поколения моих отцов и дедов будут всю ихнюю жизнь дурить через СМИ, обещая потерпеть пока нальются молочные реки с кисельными берегами, когда вот-вот уже завтра наступит покращення. И тут же сеять из широких рукавов впечатляющими цифрами достижений. Вот он, Азаров тому пример. Так пройдут и ихние годы жизни. В вере, ожидании, круговом обмане и нищете.

Кто-то потом это поймет, но и что из этого? А большинство так и не поймут ничего за всю свою жизнь. Большинство вообще думать не умеет. Умеет делать подлости, глупости, воровать, врать, но не думать. А об образно думать, так здесь и речи не идет. Это вообще редкое явление среди бегущих.
Функционально-примитивные биороботы ходят по улицам, выполняя заложенную в них примитивную программу. Ради чего? В чем великий божественный смысл этого действа? В чем хоть какой-то, хоть маленький, но перспективный смысл его? Так в чем же перспектива?

Неосторожно или сознательно вымолоченный сноп любви двух диваків держится за руку папы, или мамы и запрограмированно бежит с утра в детсад. Ну и хрен с ним, пусть бежит. Не буду развивать эту тему. Микельанджело Буонаротти из него не получится. Да и простого инженера, которого можно было бы уважать, за знания, ум и талант  тоже не получится. Да и кому он здесь такой умный нужен в этой стране... Все, кто имеет голову, отсюда тихо линяют, с удовольствием и безвозвратно. Такие вот перспективы. Вот это и есть здешнее счастье. Да еще и не каждому оно дано, доступно, то есть.

Те, кто сейчас еще пока подрастают, вырастут с уверенностью и убеждением в естественности жизни в мафиозном обществе, где деньги решают всё, где всегда нужно все покупать и откупаться, давать взятки и подмазывать, брать взятки и не понимать, что жизнь может быть устроена каким-то иным образом и по иным законам. Жить в мафиозно-структуированном обществе уже сегодня для них стала привычной и естественной, как способность ходить или дышать. Иных примеров они не знают и сравнивать им не с чем. Искоренить это уже сейчас невозможно, переубудить и перевоспитать их тоже уже невозможно, потому что ежедневные примеры подсказывают им на практике, как правильно жить и как жить неправильно.  И этот образ жизни стал уже естественным и законным в ихней повседневности.

Чесные, благородные, неподкупные, высокообразованные и справедливые борцы за правду папа и мама дают своему снопу шоколадку, чтобы он передал ее утром, придя в детсад, тете воспитательнице. И в сознании снопа формируется несомненная убежденность, что если он дает взятку и получает за это преференцию, то и ему должны давать, за услугу, которую он кому-то окажет, пользуясь своим социальным, или должностным положением. Вот он, исток тоненького ручейка, питающего большую реку мафиозных отношений.  Так рождается  мафия и то будущее для ихнего снопа, в котором ему предстоит жить.
А щи хлебают лаптем, панове. Так привычнее и вкуснее. Вы абсолютно отстали от модерных смыслов и взглядов на жизнь. Или вы успеваете идти в ногу со временем и прогрессируете вместе с ним?

--------------------
14.11.2013. 20год.t 36,4
Надя ввечері знову каже, що потрібно щось там пити від серця. Вона тепер взялся за лікування мого серця. Бо дуже велика дипломована кардіо, та ще пройшовши якісь не одні курси підвищення кваліфікації, набравша ще й суміжних професій професіоналка сказала їй, що у мене погана кардіограма і якщо я полежу тиждень в кардіології і мені там зроблять УЗІ серця,  та прокачають, , то може я ще 2-3 роки проживу. Вельми красно дякую, але не треба. Мені вже все лікували і серце також. До такого стану, що я вже не витримував болі в серці і випросив більше не капати на нього з капельниці.
А в поліклініці дуже обдарована ще одна професіоналка, теж кардіо, яку всі дуже поважають, сказала дивлячись на цю саму кардіограму, що серце хороше.
Всього ж кардіограм тих зробили шість, чи сім. І нафіга? Що вони кому дали, про що сказали, коли ту грамоту кожен по своєму інтерпритує?

-Надя, кажу, оці совєцькі матеріалісти тільки й знають, що хочуть вчепитися за щось матеріальне, за серце моє наприклад, або за наш гаманець, з якого за цей час лікування вже витрачено нами більше десяти тисяч гривнів. Це сума, в яку обійшлися ліки і наші теперішні вже знання, набуті нами самостійно, бо ті, на кого ми сподівалися, ніяк не виправдали їх, та неодноразові одні і ті ж процедури на різній  діагнозтичній апаратурі і лікування, яке нічого не дало у підсумку.
 "Там люди гибнут за металл и сатана там правит бал, о-го-го-го..." А мені потрібно лікувати духовне, нервове,  душевне, інтелектуальне. Те, що не можна помацати.

Але їх такому не вчили. І визначати цього вони не вміють. Вони, кожен, повзають, як таргани по лінійці, яку кому із них визначено і все. От і до. А далі вони навіть не розуміють, де той корінь хвороби шукати треба. Бо вони матеріалісти і шукають ту хворобу в матеріальному сегменті. Так їх вчили. А про духовний що вони знають... Це китайці знають. Ще там в Азії хтось знає. А тут людину фізично лікують. А коли результату немає, інтерес до неї втрачається і їй пропонується звертатися в обласну лікарню. Ще й там хабарі висосуть. А там доба дорівнює тисячі гривень. Витягни і поклади.
"Бумажные кораблики... Я мечтала о морях и кораллах, я шагнула на корабль, а кораблик оказался с газеты вчерашней".

Температура у мене ніби поступово нормалізується. Вже, здається, що не скаче галопом, як стреножений кінь. Але я поки дуже і дуже обережний в оцінках. Не хочу навіть казати щось подібне до якогось там обережного оптимізму. Хвороба досить серйозна, щоб тут якось жартувати. А перенесено і пережито за всі ці місяці таке і стільки, що й згадувати страшно. І як Надя це винесла все це на своїх плечах, то є велике її геройство. Без неї мені гарантовано вже зіграли б Моцарта, чи Шопена, без варіантів. Але уявно. Бо у нас тепер і це віртуальна необов"язковість, як і все інше в цьому житті.

В сонячному сплетінні поступово сходить запалення. Боюся накаркати. Ще бурчить в животі. Раніше здавалося, що "Чужий" схопився за шлунок і витягує його назовні. Так сьогодні, так вчора, так позавчора і так завтра і так буде післязавтра і вдень і вночі. Це крім інших "радощів".  Тепер попустило. Ще в голові непорядок. Рве свідомість на шматки, викручує її, як мокру ганчірку, аж через хребет і живіт вилізає. Мені Надя пропонує пігулки "від голови". Щоб не боліла. От така у нас інерція світосприйняття, матеріалістична. Я їй кажу, що голова у мене не болить. (?). Це, кажу, від нервів. Проходить потихеньку нервовий зрив, розлад нервової системи, невроз.  Потрібна тиша, спокій і ніяких конфліктних ситуацій, ніяких вирішень якихось задач, проблем, зайвої непотрібної інформації, а краще взагалі ніякої, розмов, доказів комусь чогось, ніяких новин  і ніякої полеміки. Чим тихіше навкруги, тим краще. Щоб навіть каструлі та тарілки на кухні не клацали. Ну, от таке. Як колись щось читав, що коли він - імярек захворів, то щоб у домі було тихо, навіть прислуга ходила навшпиньках. :) Тоді це виглядало якоюсь гіперболічністю авторського слова. Якби молодість знала...
---
Відносно намолочених снопів:
-Ти не любиш людей, якось неодноразово втовкмачувала мені своє раптове глибокодумне прозріння одна націоналістка, яка дуже мене якось одного разу  полюбила. Але потім накопала в мені стільки недоліків, що тут же й швиденько розлюбила.

 Сказано ж: "Не сотвори собі кумира". Дві тисячі років, як сказано, а все й досі не доходить. От, мабуть, тому й ходимо все колами, уроки повторюємо, бо ніяк простих істин засвоїти не можемо. Коли засвоїмо, тоді ангели нам далі дозволять рухатись.

 Де вони тепер, ці свідомі? Щось їх вже ніби й не видно. Чи добро з хати не виводиться? Все на покутті сидять під рушниками, очі вирячивши і чекають, коли ж вже станеться нарешті. А воно все ніяк не стається аж з 58-го року, як УПА перестало існувати, вичерпавши себе до останнього вояка.

Он, одного сопливого польового чи то незграбного циркача, чи то  прикинутого цирозником шланга з тюряги випустили, ніби недопалок виплюнули, то він тепер, як архар по горах, по різних сходах скаче, гарцює, як кінь, товстим крупом з боку в бік  поводячи і нічого вже в нього не болить. Тільки соплі витирає і щось там знову будувати планує. Те, що раніше побудувати не встиг. Тепер вже з оновленням фасаду, як годиться. В ногу з новими уявленнями старих циркових вистав.

А в інших за ділами державними праведними  навіть часу поголитися немає, так бідні запрацювалися, з екранів надутими сичами дивляться, баритоном голоси модулюють,  поміж своїх кругом зраду підозрюють. Знають, що тільки спіткнися, то зразу колеги по істиній вірі, та справедливості в спину й підштовхнуть, потопчуть і тут же й забудуть. То вони теж будують-мурують, кожен своє слинять.

Може "Свобода" то останнє сподівання? То це несерйозно. Вони вже двері в свій Едем відкрили, зарплату від влади нехилу отримали, пільги, Феофанію, від якої тепер товсті морди всі презирливо відвертають, бо тепер по закордонах відпочивають - душевні парламентські рани заліковують, чартери-шмартери на кокосові острови серед зими та літа організовують і безхмарне майбутнє вже мають, забезпечене на довгі роки. "Хорошая жена, хороший дом... Что еще надо человеку, чтобы встретить старость?!".

То хто ж гілку, на якій сидить, рубати буде, хто ж ту цицьку, яку смокче, вбік відфутболить?  Та й забудьте ви панове про той 1917-й. Немає тепер дурних. Подивіться, що на Кубі здобули, то соромно на те і самому дивитися і людям показати. Як і в інших місцях, де ту віру сповідують.

-Чому ж не люблю, кажу я їй. Я їх всіх люблю і снопів тих намолочених теж, що майбутнє тут будуть колись домуровувати за цими масонами, якщо встигнуть, звичайно. І бойових кролеґів і кожного окремо навіть, взасос і в саме гузно. Бо ж то все герої наші, вишивані, а  те, що "Героям слава!", це ж всім давно відомо.

"Я узнал, что у меня
Есть огpомная семья -
И тpопинка, и лесок,
В поле каждый колосок!
Речка, небо голубое -
Это все мое, pодное!
Это Родина моя!
Всех люблю на свете я!".

"ХLVI
Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
 Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней...
Все это часто придает
 Большую прелесть разговору.
Сперва Онегина язык меня смущал;
Но я привык к его язвительному спору
И к шутке з желчью пополам,
И к злости мрачных эпиграмм."

-----------------
Пт.15.11.2013.18год. t36
Повний місяць на Сході. Піднімається у вечірній тиші над дахами, осяюючи примарним світлом місто. Навколо нього світиться ореол туманного кола. Чи не на зміну погоди раптом?

А крім погоди тут нічого й не змінюється. Роками, десятками років, та мабуть і століттями. Це земля, чи територія великих, довгих і даремних очікувань. Якби це був якийсь острів десь в Ірландії, то було б зрозуміло. Там море, скали, холодний вітер і мох. А чому ж тоді тут чорноземи, вугілля і залізна руда?  Дивина, та й годі.

Ми ходимо колами пекла. Дантовими колами, ніби у великому глибокому кар"єрі, по стінам якого кар"єрні самоскиди, як мурахи, возять наверх руду. Велетенська глибока воронка, на дні якої ворушиться кар"єрний екскаватор - мурашиний слон, видобуваючи комусь солодке життя на поверхні.
І кожне покоління людей проходить шлях подібного до кар"єрного, свого дантового кола. Люди йдуть коридором, а по бокам в стінах вмонтовані гучномовці. Вони пояснюють йдучим людям, як правильно думати і як правильно потрібно йти. Що неможна відхилятися від означеного кимось зверхнім маршруту, виходити за межі віх, які стоять обабіч шляху в якості дороговказу, бо за віхами людина стає вигнанцем із того загалу, що просувається в омріяний рай. А йти потрібно всім правильно. І тоді колись настане благодення. Чи не знайома картина із Біблії? І кожного разу все повторюється в кожному колі і для кожного покоління і часу, в якому йому доводиться існувати. 

Різниця лише в якостях репресій, обману, здирництва, та індивідуального жебрацького стану людини, яка живе у всьому тому, все оте слухає, та молиться і вірить, невідомо на що сподіваючись.

-Ну не можна ж так, щоб завжди дурили, думає вона. -Колись же і правда переможе. Але правда та у кожного своя і кожен її розуміє по-своєму. Комусь правда, це посада і погони, які дають змогу розпоряджатися чужими життями, та долями на свій смак, та одержувати казкові від того навари на чужому горі, а комусь правда, це гроші і влада будь-яким шляхом здобуті. І знають вони добре, що не замаравши рук, та не продавши душу дияволу все це не здобувається і йти потрібно на всі хитрощі, та підлості, пройти через здавалось би для когось неможливе, вилізти із власної шкіри, забувши про совість, честь, людяність, порядність, для того, щоб добре засівалося і проростало буйною зеленню в тиші теплих кабінетів.

Це для інших, для тих, хто народжений, щоб його обдурювали, для тих, хто все життя буде рабом, який вірить і сподівається, говориться про совість та мораль. Для тих, хто принизливо проситься на роботу, даючи за послугу хабаря. Це для тих чесних і слабких, хто все своє життя шукає правду, гордо переступаючи в смердючому під"їзді через кавалки фекалій і ніяк її не може знайти.
Для тих, від кого нічого в цьому світі не залежить, бо бідні жебраки на історію не впливають, якими б чесними вони себе не уявляли і не здавалися. І справа не в тому, що купи, через які тобі приходиться кожного разу переступати, хтось прибере, а в тому, що завтра вони з"являться знову. І не тільки в під"їзді і зовсім не метафоричні. І ти в цьому живеш і не можеш через це переступити один раз і назавжди і жити інакше, бо про що б і як би ти не фантазував, шукаючи вихід з цього становища, твоє життя все одно ніколи не зміниться і воно до останніх твоїх днів буде саме таким, а не інакшим.
Та й от в чому біда: виявляється, життя влаштоване і пристосоване зовсім не для жебраків, а для баронів.
Жебраків воно перемелює, як січкарня хмиз. І якщо тебе ще не перемололо, значить ти поки не попав в коло чиїхось інтересів. І поки тебе використовують просто, як дійну худобу; козу, чи корову, такого гордого, чесного, та великодушного і безкінечно справедливого. З медаллю "Ветеран труда" в шухляді комоду.

-Помнишь, "Как гордо звучит БАМ?!".
-Так по ком звонит колокол?

---

Я розумію, що ця писанина для мого здоров"я граничить із злочином. Вона зовсім не допомагає виздоровленню. Але хочеться думки випустити з голови і кудись їх покласти. На якусь полицю, чи суху осінню гілку старого дерева, що росте надворі. Щоб не заважали наступним, які можливо колись прийдуть після них.

"Здесь лапы у елей дрожат на весу, 
Здесь птицы щебечут тревожно -
Живёшь в заколдованном диком лесу, 
Откуда уйти невозможно".

 t35,3.

Листопад, 2013.




                                                                                 ***


P.S.   22.12.2013

 Нарешті я вилікувався. І тепер я зовсім повноцінна людина. А витягла мене із цього багна проста сорокарічна медсестра. Розумна, весела жінка. Вона поставила мене на ноги, а потім два тижні ще лікувала.

Вона змогла за три дні те, на що нездатна була ціла череда дипломованих гицелів-шаромижників, що звуть себе професійними лікарями. По колу яких я пройшов три рази і вони мені понаставляли в карточці знаків запитання на онкологію.

Так вони розписалися в своїй неграмотності. Більше ні на що вони виявились нездатними. По своїм знанням ця медсестра  запхала за пояс всіх їх разом.

Майже закінчилось моє лікування і зараз я потихеньку набираюся сил і ваги, зовсім розтрачених під час хвороби. Все це не так просто, але є надія. Значить, будемо жити. На це й сподіваюся.


                                                                                  ***








Ratings and Recommendations by outbrain