Показаны сообщения с ярлыком 2010.11.9 Беловежская пуща V Як ВОНИ зброєю торгували. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2010.11.9 Беловежская пуща V Як ВОНИ зброєю торгували. Показать все сообщения

9 нояб. 2010 г.

Беловежская пуща V Як "ВОНИ" зброєю торгували


       



                               

                              Беловежская пуща
                                                                   V   
                                                    
                                                   Як "ВОНИ" зброєю торгували

У 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, Україна дісталося у спадок наймогутніше військове формування в Європі. Воно включало в себе:

- 4 військові армії;
- 1
танкову армію;
- 1
армійський корпус;
- 3
корпуса протиповітряної оборони;
-
Сорок третю ракетну армію;
-
Важку бомбардувальну стратегічну авіацію і т.д.

Чисельність військ цього угруповання становила майже 1 мільйон осіб. Озброєння цього формування складалося з:
-
Танків - близько 9 тисяч;
-
Бронемашин - 11 тисяч;
-
Артилерійських систем - 18 тисяч;
-
Літаків і вертольотів - близько 3900;
-
Міжконтинентальних балістичних ракет зі своїми стратегічними боєзарядами - 176 ракет;
-
Окремо оперативно-тактичних і тактичних ядерних боєзарядів - 2883 одиниці.

Крім того, на стратегічних військових базах і складах в якості недоторканного запасу, розрахованого на мобілізацію 10 мільйонів чоловік, тобто як мінімум, п”яти фронтів у разі ворожого нападу, зберігалося озброєння, військової техніки, продовольства, амуніції та іншого військового майна - за оцінками іноземних експертів - на 89 мільярдів доларів США.

Ось це-то спадщина, що дісталася нам від минулих громадянську війну, колективізацію, голодомор, Велику Вітчизняну і відновлення після неї народного господарства наших дідів і батьків і повинно було стати достатньо надійною основою для формування Збройних Сил незалежної України.

Всього-то й треба було: провести повну інвентаризацію майна і по-господарськи використовувати його в інтересах військового будівництва в країні, в інтересах України! Проте, багато хто, нині голосно кричущі на тему процвітання країни, думали і діяли інакше.

                                                                     Хто зберігав?

Розпоряджатися цим багатством стали люди, наближені до державного управління. До них тут же приєдналися так звані "комерсанти у погонах". Потім до створеного симбіозу присмокталися "жирні коти", вже відкрито грабували все, що можна: армії.,
народ, державу. Розмах корупції у Збройних Силах України досяг небувалих розмахів. Озброєнням та військовим майном торгували всі!

31 грудня 1991 Президент України Л. Кравчук видає Указ за № 28, яким створюється сумно відомий Комерційний центр при Міністерстві оборони. Але не минуло й місяця, як за поданням прем'єр-міністра України В. Фокіна 20 січня 1992 виходить новий президентський Указ про створення Державної компанії "Український дім".

Ця компанія наділяється надзвичайними, але протизаконними, повноваженнями: вона має право безліцензійного продажу іноземним державам і приватним фірмам наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, а також має право на здійснення експортних операцій з продажу за кордон озброєння і військової техніки погодженою з Міністерством оборони України номенклатури цих
озброєння і військової техніки!

Після цих президентських Указів торгувати зброєю, військовою і спеціальною технікою стали навіть громадські та неприбуткові організації, які, відповідно до Закону України і своїми статутними положеннями взагалі не мали право на здійснення будь-як
ої торгівлі.

Піонером серед цих організацій став так званий Міжнародний громадський фонд "Ділова діаспора України", президентом якого став заступник Голови Верховної Ради України 12-го скликання Володимир Гриньов. Членами цього фонду складалися Анатолій Сергійович Матвієнко, Олександр Вікторович Задорожній, Віктор Іванович Антонов та інші.

Слід зазначити, що, представлений 28 лютого 1992 року в Міністерство юстиції документи для реєстрації цього фонду, його керівники скріпили ці документи гербовою печаткою секретаріату Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Безконтрольна торгівля зброєю стала набирати обертів.
У 1996 році нашу військову спадщину розпродавали наліво і направо близько 114 фірм і компаній.

                                                  Грабувати - так мільйони!

Розмах торгівлі українською зброєю не залишився без уваги світової громадськості. Першими порушеннями міжнародних зобов'язань України стали поставки зброї до Хорватії та Боснії. Як заявив експерт Центру з питань оборони Лондонського університету доктор Джеймс Гоу, постачання Україні великих партій зброї до Хорватії здійснювалися виключно на неофіційному рівні. Вони політично не мотивовані і продиктовані лише фінансовими розрахунками.

Факти неофіційних постачань української зброї до Хорватії підтверджуються воєначальниками колишньої Югославії, а також повідомленнями в сербській і хорватській пресі. Про наявність величезного тіньового сектора, що займається торгівлею зброєю на міжнародному рівні, знають і в МВС, і в СБУ.

Наприклад, під час міжнародної конференції "Європейська співпраця в боротьбі з тероризмом і міжнародною злочинністю", яка відбулася в Києві в 1996 році, повідомлялося, що СБУ розкрила і запобігла грубі порушення закону в ході здійснення зовнішньоекономічних операцій деякими підприємствами Мінмашпрому України.

Зокрема, зупинена реалізація контрактів на постачання вибухових речовин іноземним фірмам, під прикриттям яких діяла міжнародна терористична організація "Тигри
визволенення Таміл Ілама".

Фактично, офіційні державні організації, що займаються торгівлею зброєю, були ширмою і здійснювали не більше 20% операцій з поставки критичного товару з України. Інші 80% торгівл
я була в руках тіньових структур. Високий рівень секретності даних про кількість і найменування організацій, що отримали право на торгівлю зброєю, і дозволяє існувати тіньовому сектору в Україні. Але і ця таємність ні-ні, та й дає збої.

Наприклад, одним із засновників українського чорного ринку з торгівлі зброєю став уродженець Києва, громадянин світу Дмитро Стрешинський. Саме він за допомогою заступника міністра оборони України генерала І. Олійника зумів перепродати за підробленими документами понад тисячу тонн українського озброєння і техніки (кримінальна справа відносно нього так нічим і не закінчилося).

За Стрешинськ
ого в Україну стали часто заїжджати відомі Інтерполу підпільні торговці зброєю Шульц і Шальк-Голодковский. Прикриваючись високопоставленими покровителями, вони "вибивали" в Міністерстві оборони зенітно-пускові ракетні комплекси "Тунгуска", "Тор", різні види ракет, стрілецьку зброю та боєприпаси.

Трохи пізніше колишній генеральний директор ТОВ "УкрАвіаЗаказ" Євдокимов В.В. в порушення вимог міжнародного Режиму контролю за ракетними технологіями, членом якого Україна є з 1998 року, за підробленими документами організував в квітні 2000 року вивіз авіатранспортом в Китай  шест
и крилатих ракет повітряного базування великої дальності Х-55 СМ.

У червні 2001 року Євдокимов В.В. незаконно вивіз ще шість крилатих ракет до Ірану. За ці протизаконні діяння колишній гендиректор Євдокимов В.В. рішенням Апеляційного суду Київської області засуджений на 6 років позбавлення волі.

                                                           

 Де-юре і де-факто до сьогоднішнього дня громадськість Україна не отримала відповіді на питання: чи існує проблема розрахунків з Російською Федерацією за боєзаряди ядерної зброї, вивезеної до Росії і які їх реальну кількість і вартість?

                                                 Невеликий екскурс в історію.

24 жовтня 1991 Верховна Рада України заявляє про без'ядерний статус України. Потім слідують Алма-Атинську та Мінську угоди 1991 року і Тристоронню Заяву президентів Росії, США та України від 14 січня 1994 року, де були вироблені домовленості щодо надання справедливої та своєчасної компенсації Україні за ядерні боєприпаси, що вивозяться до Росії для розукомплектування їх та знищення.

Тобто, за вивезені з Україн
и стратегічні ядерні боєзаряди, Росія повинна була поставити в Україніу1800 тепловиділяючих зборок для атомних електростанцій, а за тактичну ядерну зброю на суму 400-520 мільйонів доларів США з урахуванням утилізації, повинен був проведений взаємозалік боргу за енергоносії.

А ось як було насправді. Згідно з "Віденської Конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів" від 8 квітня 1983 року, тактична ядерна зброя, боєзаряди і майно до неї на період їх вивозу до Росії були державною власністю України.

За твердженням фахівців, тактичн
а ядерна зброя, в порівнянні зі стратегічною, проста і легка в обслуговуванні, має більш тривалий термін експлуатації і термін зберігання без заміни відповідних частин і компонентів за вимогами ядерної безпеки.

Тому, ця зброя могла, і мал
а б залишатися у України до 2010 року. Вивіз тактичної ядерної зброї з території України необхідно було проводити одночасно з заліком боргу за енергоносії. Про це ж говорить і постанова Верховної Ради України від 9 квітня 1992 року (№ 2264-ХII): "Вважати за доцільне не вивозити з території України тактичну ядерну зброю до розробки та введення в дію механізму міжнародного контролю над його знищенням з участю України. Рекомендувати президенту України вступити в переговори з керівниками ядерних держав світу щодо комплексного розв'язання проблем, пов'язаних з ліквідацією ядерної зброї ".

Але вивіз тактичної ядерної зброї, що почався в листопаді 1991 року, не зупинявся, а, навпаки, здійснювався з невиправданою поспішністю до 6 травня 1992 року, коли була вивезена остання партія цієї зброї.

Ця поспішність пояснювалася просто. Після того, як тактичну ядерну зброю було вивезено з України, у деяких фахівців виникли підозри щодо навмисної, на їхню думку, фальсифікації в обліку ядерного озброєння, переданого Російської Федерації, у бік зменшення його кількості, і в зменшенні його вартості.

1. Тактична ядерна зброя, вивезена з України, оцінювалася фахівцями в 1,5 мільярда доларів США, а не в 400 - 520 мільйонів доларів.

2. За документацією та обліком, які перебувають в Україні, було вивезено 2633 одиниці ядерних боєзарядів, фактично в Росію доставлено 2883 одиниці ядерних боєзарядів. Таким чином, різниця між кількістю переданих Україною і прийнятих Росією ядерних боєзарядів становить 250 одиниць.

Постановою Верховної Ради України № 87-IV від 11 липня 2002 року створюється Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України з перевірки фактів незаконної торгівлі зброєю і військовим майном та їх незаконної передачі в інші країни.

Ця комісія, отримавши відповідні документи про таємниче зникнення 250 одиниць ядерних боєзарядів, звернулася до СБУ за роз'ясненням (супровід
 програми ядерного роззброєння України здійснювалося саме цією силовою структурою).

І отримала таку відповідь (№ 1756 від 30 листопада 2002 року):

"Службою безпеки України в межах компетенції опрацьовано питання
 щодо обставин вивозу з України Протягом 1991-1992рр. ядерних боєзарядів ... Встановлено,  що у ході переговорів Між делегаціямі РФ та України, які проведено 12 - 15.08.02 р. у Кієві згідно з дорученням Прем'єр-міністра України (А. К. Кінаха - Г.У.) № 1704 від 4.07.02 р., представніків РФ проінформовано про Те, що при опрацюванні ліквідаційніх актів ЯБП Українськими спостерігачами виявлено 14 одиниць ЯБП , які не проходили по книгах Обліку, но належали Україні, і були вивезені до Россії для знищення.

З огляд
у на зазначене, українська сторона ініціювала питання  - Стосовно надання Нашій державі компенсації за ці 14 одиниць ядерних боєзарядів. «Російська делегація прийняла до відома вказану інформацію...»

                                        Взаємозаліки і найбільша таємниця сучасності

Отже, українські спостерігачі знайшли лише 14 необлікованих з 250 неврахованих, але вивезених з України в Росію ядерних боєзарядів.
І не дивно. Адже пройшло стільки часу.

Вивезення останньої партії грізної зброї відбулося 6 травня 1992 року, а українська делегація інформує російських колег про зникнення лише в середині серпня 2002 року. Через 10 з гаком років. Російській стороні нічого іншого не залишалося, як "взяти до відома" цю інформацію.

Поспішність при вивезенні ядерної зброї і відверта повільність при отриманні компенсації за нього насторожують не тільки україн
ських спостерігачів. Лише через 5 з гаком років після передачі Україною Росії останньої партії ядерних боєзарядів, а саме 30 жовтня 1997 між урядом Російської Федерації і урядом України було підписано Угоду про взаємний залік заборгованості за поставлені енергетичні ресурси і за розщіплювані матеріали (прем'єр- міністр Пустовойтенко В.П. - Г.У.)

Відповідно до ст.1 цієї Угоди, сторони здійснили залік заборгованості Української Сторони в сумі 250, 171 млн. доларів США. Заборгованість виникла в результаті реалізації міжурядових угод про торговельно-економічне співробітництво в 1993-1994 роках, у тому числі за нафту, поставлену в 1993 році російськими нафтовидобувними підприємствами, на суму 119,450 млн. доларів США, а також за нафту, нафтопродукти та інші матеріально- технічні ресурси, поставлені відкритим акціонерним товариством "Росконтракт" у 1993-1994 роках Державному комітету з матеріальних ресурсів України, на суму 130,721 млн. доларів США в рахунок компенсації Російською
Стороною вартості розщіплюваних матеріалів, витягнутих з тактичних ядерних боєприпасів, вивезених з території України на територію Російської Федерації в 1991-1992 роках, що складає 450 млн. доларів США.

Простий арифметичний підрахунок показує, що з суми в 450 млн. доларів залишається 199,829 млн. доларів. Цей залишок Російська Сторона зарахувала в порядку погашення частини державного боргу України за державними кредитами, наданими Російською Федерацією 26 травня 1993 (прем'єр-міністр Л. Д. Кучма - Г.У.) і 20 березня 1995 року (прем'єр-міністр Є.К . Марчук - Г.У.) у сумі більше 3 мільярдів доларів США, з терміном погашення до кінця 2007 року.

                                             Куди витратилися кредитні гроші

Питання про походження і призначення цих кредитів, до сьогоднішнього часу не віднесених до державного боргу України, залишається найбільшою таємницею української сучасності.

Згадана вище Тимчасова слідча комісія поцікавилася копіями документів на фактичну поставку нафти, нафтопродуктів та інших матеріально-технічних ресурсів в рахунок зарахованих Угодою 250,171 млн. доларів. Міністерство фінансів України у листі № 31-073-2-4/4248 від 15 листопада 2002 року повідомило, що таких документів у міністерстві немає, і взагалі Міністерство фінансів України залік і списання цієї заборгованості не проводило.

Та й звідки взятися цими документами. Та ж Тимчасова слідча комісія встановила, що організації-боржники і підприємства, які отримали матеріально-технічні ресурси, були навмисне ліквідовані або реорганізовані. На балансах структур, створених замість ліквідованих боржників, визначені урядом України борги не враховувалися.

Наприклад, постановою Кабінету міністрів України № 61 від 27 січня 1993 року, підписаним прем'єр-міністром Кучмою Л.Д., визначено, що питання закупівлі та постачання продукції, сировини та інших товарів на кліринговій або взаємопов'язаній основі за міжурядовими угодами про торговельно-економічне співробітництво , покладені на Державний комітет з матеріальних ресурсів.

Як тільки Кучма Л.Д. став президентом України, він своїм Указом № 789/94 від 21 грудня 1994 року ліквід
ував цей комітет і створив Державну акціонерну компанію "Укрресурси". Чомусь заборгованість ліквідованого комітету на баланс ДАК "Укрресурси" не приймалася, ніяких фінансових документів, розрахунків та інших архівних матеріалів щодо фінансово-господарської діяльності цього комітету в ДАК "Укрресурси" взагалі не передавалася.

Крок наступний зробив прем'єр-міністр Кінах А.К. Постановою Кабінету міністрів України № 503 від 11 квітня 2002 року він запровадив ДАК "Укрресурси" в структуру Державного комітету з державного матеріального резерву.

Таким чином, заборгованість суб'єктів підприємницької діяльності перед державою до цих пір, шляхом певних маніпуляцій під приводом реформування, залишилася не погашеною.

Враховуючи, що сьогоднішнє населення України складає вже менше 47 млн. чоловік, і існує тенденція до зменшення народонаселення країни, в 20
10-му році кожен житель України, включаючи новонароджених, буде винен Росії приблизно по 70 доларів за кудись і кимось витрачених більше 3 мільярдів!

                                 Як народжуються газові принцеси і газові королі

У I кварталі 2000 року частина неоплачених поставок використаного природного газу, без віднесення їх до державного боргу та без отримання згоди Верховної Ради України була погашена шляхом передачі Російській Федерації державного майна (важких стратегічних бомбардувальників Ту-160, Ту-95 МС, крилатих ракет та обладнання ) на суму 275 мільйонів доларів США за принципом залишкової вартості.


Мимоволі виникає запитання: чому передача цього стратегічного військового майна була передана за залишковою вартістю, тоді як погашення заборгованості за природний газ розраховувалося за ринковими цінами? Адже внаслідок цього тільки по ракетах Х-55 СМ випуску 1990-1991 рр.. (Нові, сучасні, зберігалися на складах, використовувався коефіцієнт - 0,5) упущена вигода для Міністерства оборони України склала більше 1,5 мільярда гривень (більше 300 мільйонів доларів США)

До того ж, слід зазначити, що Угода між урядом Російської Федерації і Кабінетом міністрів України від 8 жовтня 1999 року про передачу Російській Федерації важких бомбардувальників Ту-60, Ту-95 МС, крилатих ракет повітряного базування великої дальності та обладнання до сьогоднішнього часу встановленим порядком не ратифікована, а лише затверджено прем'єр-міністром України Пустовойтенка В.П.
постановою КМУ № 2032 від 2 листопада 1999 року
.

Вакханалія з боргами за газ і спроби розрахуватися за них військовою технікою тривали протягом останніх років.

Наприклад, "господарювання" над НАК "Нафтогаз України" Ігоря Бакая під пильним оком государевим загнало Україн
у в глибоку боргову яму.

Відомо, що 40% всіх продажів природного газу в 1998 - 2000 роках контролювали комерційні фірми І. Бакая - "Інтергаз" та її дочірні структури. Вже в 1999 році борг "Інтергазу" перед НАК "Нафтогаз України" становив близько 197 мільйонів доларів США при повній заборгованості компанії в 275 мільйонів доларів. І. Бакай продавав мінімум 12 мільярдів кубічних метрів газу через цілий ряд трейдерів і дочірніх компаній і мав річний прибуток близько 60 мільйонів доларів США. Ласим шматочком діяльності І. Бакая була перепродаж газу в країни Східної Європи, об'ємом 7-8 млрд. куб.м.
щорічно! Причому продавав за ціною ринкової!

Варто було Туркменістану відмовитися від поставок природного газу в Україну з-за хронічного неплатежу за спожитий газ, І. Бакай у 1999 році приймає рішення почати несанкціонований відбір російського газу з труби.

Таким способом було отримано близько 18 мільярдів кубометрів газу на суму 1,43 мільярда доларів США.
18 мільярдів кубометрів - це річний видобуток газу в Україн
і. Неважко підрахувати, що І. Бакай перепродував газ за ціною приблизно 80 доларів за 1 тисячу кубометрів.

Генеральна прокуратура України 29 січня 2003 року порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.5 ст.191 (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), а також ч.2 ст. 364 КК України.
Результату від порушення цієї справи аж ніякого. Як була велика сума заборгованості, так і залишилася.

А перед Міністерством оборони України за стратегічне військове майно, передане у 1999 році Росії, НАК "Нафтогаз України" не поспішає погасити заборгованість, яка станом на грудень 2005 року становить більше 300 мільйонів гривень (більше 60 мільйонів доларів США)

                                                       Незаконна торгівля зброєю

Тепер щодо отримання від Росії "ТВЕЛів" (тепловиділяючих елементів) за вивезені з Україною стратегічні ядерні боєзаряди. Перший віце-прем'єр України Юрій Єхануров у листі № 20-1217/4 від 23 квітня 2001 року повідомив, що за вивезені стратегічні ядерні боєзаряди в Україні протягом 1994-1999 років було поставлено з Росії ядерне паливо - 2685 тепловиділяючих збірок для українських атомних станцій на суму 792,2 мільйонів доларів США.
Оскільки це паливо було безкоштовно передано на атомні станції, де було вироблено електроенергія на суму більше 3 мільярдів доларів США, то виникає питання: а куди зникли ці гроші? Питання зависло в повітрі. На нього не відповіли Тимчасової слідчої комісії ні в 2002 році, ні пізніше, а ні Генеральна прокуратура, ні МВС, ні СБУ.

                                      Залишається невідомою тема ще однієї загадки

Яким чином і чому паралельним курсом поруч з отриманням безкоштовних ТВЗ (тепловиділяючих збірок) для атомних станцій України виступали дві комерційні фірми-посередники у забезпеченні поставок з Росії ТВЗ з отриманням величезних комісійних винагород. Це фірми "Торговий дім" (керівник Мартиненко М.В.) і "Брінкфорд" (керівник Жванія Д.В.).

С
кандал, який спочатку мав усі підстави стати одним із найграндіозніших в історії незалежної України .

ЗМІ неодноразово згадували про цю історію, оперуючи при цьому офіційними джерелами. Посилаючись, наприклад, на підсумки ревізії Міністерства фінансів у Національної атомної енергогенеруючої компанії (НАЕК) "Енергоатом", коли було виявлено, що тандем "Брінкфорд" (Жванія) - "Торговий дім" (Мартиненко) "... з 1997 до початку 2000-го ... постачав "Енергоатом" ТВЕЛами (тепловиділяючими елементами - "2000") і вивозив відпрацьовані ТВЕЛи до Росії. Причому при оплаті 250 млн. дол. поставив на 50 млн.дол. "

Діловий тижневик "Галицькі контракти" у вересні 2002 року повідомив ще й таку інформацію: "За даними ревізорів КРУ, посередник" Брінкфорд "на реалізації електроенергії АЕС заробив 118,4 млн.грн., А виробник" Енергоатом "- 2,7 млн. ... У 1998 році "Брінкфорд" був повинен "Енергоатому" 411,7 млн.грн. ". У 2002 році з цього приводу було порушено кримінальну справу проти низки посадових осіб "Енергоатома". Генпрокуратура обіцяла також "залучити керівників ряду комерційних підприємств, з якими укладалися завідомо невигідні контракти".

Зрозуміло, що зараз, після недавнього "відбілювання" Генпрокуратурою вищезазначених громадян за іншими звинуваченнями, правоохоронцям буде важко потривожити "хороших хлопців, які ніколи нічого не крали".

                               
                                               Як ліквідували сорок третю ракетну Армію.
                                      Читати -  http://2000.net.ua/2000/derzhava/ekspertiza/80538



Про це - про обставини розкрадання в особливо великих розмірах майна та військової техніки 43-ї ракетної армії, причетності до цього вищого командування армії детально, з фотокопіями документів викладено у книзі журналіста Анатолія Беня і полковника військової контррозвідки СБУ Петра Творун "Спецоперація" Нульовий варіант " .

Правда, відображені у книзі факти зловживання не зацікавили посадових осіб правоохоронних органов.А адже до цих пір невідома і доля грошей в сумі понад 20 мільйонів доларів США за продані Міністерству оборони Російської Федерації в період 1994-1996 років 24 одиниці стратегічних ракет
SS19.

Крім того, в результаті порушень чинного законодавства в 43-й РА Міністерства оборони України, тільки в питаннях використання державних ресурсів, заощадження матеріально-технічних засобів, вторинної сировини і фондів, державі завдано збитків на суму понад 67 мільйонів гривень (більше 13 мільйонів доларів США ).

Наприклад, з однієї ракети і УКП (уніфікований командний пункт) вилучали 455 г золота, 5 кг срібла і 90 г платини. А скільки всякого добра, в тому числі свинцю, міді, платини, алюмінію і т.п. в самих спорудах - шахтно-пускових установках (ШПУ), УКП, електростанціях, надпотужних кабелях зв'язку. Кожна ШПУ, кожен КПК - це ще і холодильний центр, енергоблок, трансформаторна підстанція, дренажна станція, антенне поле, від 3 до 18 тисяч метрів кабельних ліній і т.д. Тільки з 300 км кабелю чотирьох видів, що забезпечують життєдіяльність БРК, вийшло 250 тонн міді, 300 тонн свинцю, 600 тонн сталі, 300 тонн поліетилену та інших складових.

Порушуючи Закон України від 5 травня 1999 року "Про металобрухту" та постанова КМУ № 2287 від 13 грудня 1999 року "Про затвердження Положення про порядок реалізації металобрухту, утворення у військовіх формування", все це добро було реалізовано за безцінь за підписаними командуючому 43-ю РА генерал-полковником В. А. Міхтюку договорами з приватними фірмами.

Гроші до державного бюджету не зараховувалися, а використовувалися військовим керівництвом на свій розум. Можна уявити, за якими цінами реалізовувалися керівництвом сорок третього РА матеріальні цінності під час ліквідації ракетної армії, якщо американський автомобіль "Хаммер", з пробігом 49 тисяч кілометрів, був проданий їм громадянину Оберніхіну А.В., проживає в Криму, за 5 тисяч гривень
, (менше 1 тисячі доларів США).

                            Напевно, такі автомобілі не потрібні в Збройних Силах України

 






Є інформація, що покупця всюдихода "Хаммер" порекомендував генералам ракетної армії житель Києва хтось Яблонський, що іменує себе Великим пріором "Ордена тамплієрів". А нагородний меч командуючому 43-ю РА чомусь опинився в Китаївській "штаб-квартирі" "Ордена тамплієрів".


                                           Про "Кольчуги" та ембарго.

 
Про наміри продати станції контролю радіоелектронної обстановки "Кольчуга" в Ірак всупереч міжнародним санкціям, країна дізналася з так званих "плівок майора Мельниченка". Було оприлюднено зміст розмови між президентом України Л. Д. Кучмою і главою СБУ Л. В. Деркачем. З тих пір багато комісії перевіряли весь процес виготовлення "Кольчуг" на Донецькому підприємстві "Топаз" та подальший шлях реалізації цієї техніки Збройним Силам України та іншим країнам.

Починаючи з 1992 року з ВАТ "Топаз" було передано для продажу за межі України (для Росії, Китаю, Ефіопії, Туркменістану) 27 одиниць, в тому числі для державного підприємства "Конус" у Москві - 8 одиниць станції "Кольчуга".

Щодо ж реалізації "Кольчуги" в Ірак, Тимчасова слідча комісія ВР отримала 30 жовтня 2002 за № 10/2-18447-01 від Генеральної прокуратури України таку інформацію: "... Встановлено, Що з 1990 року після запровадження Радою Безпеки ООН обмежень торгово-економічних стосунків з Іраком та повної заборони на постачання озброєнь, всі торгівельно-економічні Контакти України з Іраком здійснюються тільки в рамках програми ООН "Нафта в обмін на продовольство" та шляхом надання гуманітарної допомоги.

Україна до Іраку станцій "Кольчуга" не поставляла. Звернень щодо надання дозволу на експорт станцій контролю радіоелектронної установки "Кольчуга" до Іраку Державна служба експортного контролю України не отримувала.

Таким чином, слідством встановлено, що і оприлюднено у засобах масової інформації та Інтернет-виданнях інформацію про факти здійснення Україною постачання до Іраку зенітніх ракетних комплексів ЗРК С-300, радіолокаційніх станцій, а такоже станцій радіотехнічної розвідки "Кольчуга", які ніби-то мали місце, у повнім обсязі спростована проведеним розслідуванням та здобутими доказами. Тому слідством визнано, що вказана інформація є повністю вигаданою І не відповідає дійсності.

У зв'язку з викладеними, 19 липня 2002 року заступником Генерального прокурора України Атаманюком О.Г. винесена постанова про відмову у порушенні крімінальної справи за епізодом ніби-то здійсненіх Україною всупереч санкціям Ради Безпеки ООН поставок до Іраку товарів військового призначення ... "

Може бути, і так. Але Анатолій Соломонович Ресман говорив, що знає безпосередньо людину, який продав 4 "Кольчуги" в Ірак! Це було задовго до опублікування плівок, та до розслідування комісій. Йому можна вірити. Тому що він причетний до багатьох тіньових справ, які чиняться в Україні. І підтвердження цього - нижче.

Міністерство закордонних справ України у листі № 414/12-994-1938 від 29 жовтня 2002 року повідомило, що резолюцією Ради Безпеки ООН № 661 від 6 серпня 1990 запроваджено повне ембарго на торгівлю з Іраком. Під заборону потрапляють всі товари і послуги, за винятком тих, які поставляються в гуманітарних цілях.

Однак, в порушення цих документів і Вассенаарської домовленості, уряд України підписав 9 жовтня 2003 року з урядом Республіки Ірак договір про торговельне, економічне, наукове та технічне співробітництво і створило постійну спільну комісію з цих питань.

У цю комісію було включено Почесного консула Республіки Ірак в Україні Оршанського Юрія Романовича. Щодо нього Тимчасова слідча комісія отримала від СБУ наступну інформацію: "серйозніше політічніх наслідків та небажаних для України санкцій з боку світового співтоваріства могла завдати й несанкціонована державою діяльність громадянина України Оршанського Ю.Р. та керованої ним фірми "Монтаж-Електро" за практічній реалізації домовленностей з Лівійською Арабською Джамахірією на поставку до цієї Країни обладнання "Подвійного використання".

Саме з Оршанським Ю.Р. хотіла зустрітися американсько-британська експертна група щодо можливості передачі Іраку системи "Кольчуга" в жовтні 2002 року, але ...

Як повідомили ЗМІ, Оршанський "терміново втік через Москву в Ірак".

Ще один факт реального порушення міжнародних санкцій щодо режиму Саддама Хусейна з боку України - постачання в Ірак технологічного обладнання з виробництва патронів для автоматичної стрілецької зброї.

Експорт технологічних ліній за кордон здійснювався з державного підприємства "Луганський верстатобудівний завод". Для цього були використані мобілізаційні потужності підприємства, що зберігаються на "особливий період". Ці потужності, з порушенням відповідних процедур, були забраковані, з верстатів і устаткування були збиті, зрізані і спиляні номери, країна і рік виготовлення, а також інші розпізнавальні клейма, зняті з обліку і експортовані в Ірак.

Протягом 1998-2002 років на околиці Багдада, де розміщено велике підприємство з виробництва різних боєприпасів, був побудований цех, у якому змонтовано і функціонувало українське обладнання, яке забезпечило повний цикл виготовлення патронів до автомата Калашникова калібру 7,62 мм. Цех займав площу приблизно з футбольне поле. Продуктивність його - 200 штук патронів за хвилину з коефіцієнтом 0,76.

Для вирішення питань, пов'язаних з монтажем обладнання, налагодженням ліній і здачею об'єкта "під ключ", в Ірак протягом двох років виїжджали близько 30 фахівців заводу. Процес оформлення працівників заводу за кордон здійснювався у режимі високої секретності. Перш за все, всі бажаючі поїхати за кордон робітники і фахівці були змушені звільнитися з підприємства. Закордонні паспорти вони оформляли як приватні особи (слід зазначити, що після повернення з Іраку вони були відновлені на колишніх місцях роботи). Візи їм були видані для поїздки в Сирію або Йорданію. Ніяких договорів або контрактів на роботу, якою вони займалися в Іраку, з ними не укладалось. Всім "добровольцям" була обіцяна щомісячна зарплата в розмірі 1200 (одна тисяча двісті) доларів США.

За словами деяких працівників заводу, які були в Іраку, розрахунки з ними здійснювалися з порушенням всіх усних домовленостей з фірмою-посередником. Спочатку, протягом 4-х місяців, гроші з розрахунку 1200 доларів на місяць, за вирахуванням 200 доларів на харчування, скрупульозно перераховувалися на раніше обумовлені адреси до Луганська. Пізніше почалися затримки з виплатою зарплати. Ці затримки пояснювалися тимчасовими труднощами. У підсумку, повністю заплатили лише першої групи фахівців, які повернулися в Україну у вересні 2001 року. П'ятнадцяти фахівцям заборгували від 4000 до 6000 (від чотирьох тисяч до шести тисяч) доларів США за виконану роботу. Ніякого оподаткування та розписів при отриманні грошей не велося.

Керівником групи фахівців був В. Петрікін, за виробництво гільз відповідав майстер цеху № 1 Е. Щербаков. Директором заводу в період прийняття рішення про експорт технології з виробництва патронів до Іраку працював Бондаренко Віктор Степанович.

За фактом незаконного вивезення за межі України технології для створення зброї слідчим управлінням СБУ 3 грудня 2002 порушено кримінальну справу за ст. 333 КК України. Справа ця розслідується і до сьогоднішнього дня. Тягнеться воно, здається, для того, щоб сховати під "тайною слідства" весь бруд і кримінал цієї міжнародної афери. Щоправда, деяку частину заборгованості за цей час працівникам заводу все ж виплатили.

Слід зазначити, що на базі колишнього військово-промислового монстра - "Луганського верстатобудівного заводу", який пережив конверсію, масове розкрадання і замовне банкрутство, - через 207 років після його заснування, в 2002 році, компанією "Брінкфорд" (керівник Жванія Д.В. .) було створено приватне підприємство "Луганський патрон".

У власності держави залишилася лише одна операція - спорядження бойових патронів.

Гільзи, капсулі, порох, кулі - все або закуповується приватними структурами за кордоном, або виготовляється на приватному підприємстві, яким став колишній Луганський верстатобудівний завод імені Леніна.

Хоча, як показує світова практика, виробництво патронів повинно належати виключно державі.

                                                                І ще один факт

Порушуючи взяті Україною зобов'язання не співпрацювати в делікатній сфері з державами, в регіонах яких проходять збройні конфлікти, розпорядженнями КМУ від 2.06.01 р., 12.06.01 р., 13.08.01 р., підписаними прем'єр-міністром України Кінахом А.К. , були передані до Македонії військова техніка та озброєння за залишковою вартістю на суму 52,7 (п'ятдесят два і сім десятих) мільйони доларів США.

Було передано Македонії:








 1. Танк Т-72 - 31 шт.;
2. БТР-80 - 22 шт.;
3. Літак СУ-25 - 4 шт.;
4. Вертоліт МІ-24 - 12 шт.;
5. Вертоліт МІ-8МТ - 2 шт.
6. Система залпового вогню "Град" - 6 шт.;
7. Велика кількість авіаційних ракет і ін.

Лише на третій рік після передачі озброєння Македонія почала пропонувати (!) за це майно акумуляторні батареї, тютюн і вино. Скільки ж потрібно Міністерству оборони України тютюну і вина на кожного солдата за цю передану техніку?

Чому у Збройних Силах України багато офіцерів та прапорщиків не можуть отримати квартири?

Відповідь. Нібито, немає грошей на будівництво для них житла. А чому немає грошей? Відповідь на це дана вище. Ще кілька фактів. Ось, наприклад, як втілювалася в життя схема для подальшого неврахованого продажу державного майна.

Згідно протоколу наради Міністра оборони України з керівним складом центрального апарату міністерства № 25 від 4 липня 1995 року, було вирішено до 15 липня 1995 вивчити та сформулювати пропозиції для подальшого використання науково-дослідних суден "Академік С. Корольов" та "Космонавт Ю. Гагарін ".

     
"Академик Сергей Королев"





Дорученням віце-прем'єр-міністра України Кінаха А.К. № 19601/96 від 17 жовтня 1995 року Міністерству оборони України було запропоновано внести пропозиції щодо порядку реалізації науково-дослідних суден "Академік С. Корольов" та "Космонавт Ю. Гагарін".

На це Міністр оборони України В. Шмаров листом за № 148/у-206 від 9 листопада 1995 року запропонував: "Враховуючи скрутне становище Із фінансуванням, Міністерство Оборони не спроможне забезпечити утримання науково-дослідніх суден" Космонавт Ю. Гагарін "та" Академік З . Корольов "... Вважаю за необхідне надати Повноваження Державній судноплавній компанії" Чорноморське пароплавство "(концерн" Бласко "- Г.У.) на продаж цих суден ...".

Генеральний директор Національного космічного агентства України О. С. Негода листом за № 1-3/1458 від 30 листопада 1995 року на доручення відповів: "... Державна космічна програма України не передбачає використання цих суден ...".

Таким чином, ці унікальні, найкрупніші судна наукового флоту, з безліччю лабораторій і унікальною апаратурою, космічними антенами діаметром по 25 метрів, мають по 2 дзеркальні антени діаметром в 12 метрів, були продані в 1996 році австрійській фірмі "SUD Merkur" за ціною 5,8 мільйони доларів США. Але і ці гроші осіли десь у зарубіжних банках, а Міністерство оборони за цю "операцію" офіційно не отримало ні копійки.



                                                                 Справка


Экс-президент Украины Леонид Кучма и бывший министр обороны, глава компании "Укрспецэкспорт" Валерий Шмаров причастны к контрабанде украинских ракет в Китай и Иран. Об этом заявил глава депутатской следственной комиссии и группы "Антимафия" Григорий Омельченко. Косвенно его слова подтверждает заявление еще одного экс-министра обороны Евгения Марчука

Экс-президент Украины Леонид Кучма и бывший министр обороны, глава компании "Укрспецэкспорт" Валерий Шмаров причастны к контрабанде украинских ракет в Китай и Иран. Об этом заявил глава депутатской следственной комиссии и группы "Антимафия" Григорий Омельченко.

Косвенно его слова подтверждает заявление еще одного экс-министра обороны Евгения Марчука. Он уверяет, что не досчитался сотен украинских ракет, которые по идее подлежали утилизации. По данным Омельченко, деньги от продажи ракет осели на зарубежных счетах. Омельченко профессионально отследил их передвижение - до избрания депутатом он служил в контрразведке.

В интервью "Известиям" Омельченко заявил: "В 1999-2002 годах я неоднократно направлял Кучме и Марчуку депутатские запросы с требованием проверить информацию о незаконной продаже за границу военного имущества и оружия, осуществлявшейся представителями организации "Укрспецэкспорт" и Службы безопасности. Эта деятельность причинила значительный ущерб Украине. Рассмотрев запрос, Служба безопасности сообщила, что пресекла деятельность международной преступной группировки торговцев оружием, которые хотели вывезти с Украины 20 крылатых ракет, способных нести ядерное оружие. Они были спрятаны на складах Министерства обороны, хотя по документам считались уничтоженными". 



                                                                        Ось ще приклади

В порушення Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" та постанови КМУ № 678 від 26 червня 1996 року "Про порядок передачі державного майна", з ініціативи керівництва тилу Збройних Сил України були реалізовані десятки військових складів ПММ, аеродромне обладнання, злітно-посадочні смуги і т.д.

Тільки на військовому аеродромі в м. Васильків Київської області, де велося бойове чергування літаків ППО ЗС України, був проданий склад палива з 55 підземними резервуарами, сполучними комунікаціями, з двома пожежними водоймами по 100 кубометрів кожен, з територією в 2,24 га землі директору спільного українсько-йорданського підприємства "Катрін", громадянину Йорданії Абуражух Махеду за ціною 115 тисяч гривень (менше 23 тисяч доларів США!).

Володіючи надлишками резервуарів колишнього військового складу, обсяг якого значно перевищує потреби для утримання і функціонування 4-х приватних АЗС, підприємство "Катрін", у свою чергу, отримує щорічно близько 4 тисяч тонн світлого палива, еквівалентного орендної плати більше 30 фірм, яким "Катрін "надає послуги зі зберігання палива.

Разом з тим, військова частина, яка була господарем складу, страждала від постійного браку палива для підтримки рівня бойового чергування і для внутрішнього життєзабезпечення.

У результаті такого продажу тільки цього складу, беручи до уваги ту кількість палива, яке протягом 3-х останніх років зберігали там за договорами оренди більше 30 фірм, упущена вигода для Міністерства оборони України склала більше 900 тисяч доларів США щорічно.

Тимчасова слідча комісія зацікавилася і питаннями використання і експлуатації літаків військово-транспортної авіації. Відповіді на запити комісії, отримані від керівництва ВПС ЗС України, дають підстави стверджувати про відсутність у цій військовій структурі необхідного обліку авіаційної техніки та інформації щодо її місцезнаходження.

Як наслідок, частина літаків продана за безцінь, інші приватизовані приватними компаніями, деякі разом з військовими екіпажами здані в оренду й експлуатуються по всьому світу. Є й заарештовані літаки, є просто неповернені на аеродроми базування ...

А що ж органи контролю?

Багаторічна тенденція Генеральної прокуратури закриття кримінальних справ, порушених за фактами нелегального продажу озброєння і військової техніки, заниження вартості військового майна та об'єктів, свідчить про те, що за всіма цими справами стоять високопоставлені особи.

                            
                                     Как убивают самолеты






 Во время всеукраинского празднования Татьяниного дня, трансформированного в неофициальный День Студента, на полтавском аэродроме совершался…

…последний акт трагедии капитуляции. Полтава закрепила за собой славу морга стратегической авиации. Здесь резали последний самолет уникальной серии – бомбардировщик Ту-22М3, знаменитый «Backfire».

Работы по ликвидации самолетов начали вести после подписания двухстороннего американо-украинского договора «Об оказании помощи Украине по ликвидации стратегического ядерного оружия и расширению оружия массового поражения» от 25 ноября 1993 года.

Подписанную пораженческую программу, которую сегодня именуют «победой украинского пацифизма», финансировали, естественно, наши американские «друзья». Любопытно, что программа долгое время находилась на бумаге, а самолеты дивизии стояли целыми и невредимыми. Дивизия жила, училась, летала.

Заморские «авиакастраторы» появились в Полтаве осенью 2002 года. Именно тогда внимание горожан, не привыкших к виду американской военной формы, привлекли одетые в нее неизвестные бравые мужчины.

После распада Союза Украине досталось 44 стратегических бомбардировщика (19 – Ту-160 Black Jack и 25 – Ту-95МС), и это не считая «Бэкфайеров». С 1996 по 1999 гг. половину из них порезали, а заодно уничтожили 487 крылатых ракет Х-55. Несколько самолетов (12) и ракет (581) Украина передала России, а 3 – были переведены в музеи. Любопытно, что Россия была готова купить все оставшиеся машины. Но как мы могли оставить без них дядю Сэма? Не дать ему возможности поковыряться в сверхсекретной технике?

Контракт на резку «русских» самолетов подписали Агентство сокращения угрозы Министерства обороны США и фирма «Ration Technical Servise Company», которая и начала свою «трудовую деятельность» 12 ноября 2002 года.

Уничтожение самолетов было декларировано соглашением «Об оказании помощи Украине по ликвидации стратегического ядерного оружия и предотвращении распространения оружия массового поражения».

Так, медленно и изощренно, наши заокеанские «партнеры по разоружению всего мира» принялись кромсать созданные сотнями умов и рабочих рук детища великой империи. Надо отметить, что начало каждого этапа «обрезания» сопровождалось визитами американских дипломатов, чиновников Министерства обороны из Киева и местных руководителей. Гремели дудки и барабаны оркестров, звучали торжественные речи. Американцы, как дети, радовались своему «успеху».

Когда «резня» только начиналась, руководитель программы ликвидации МО США Дональд Пармен говорил: «Мы уничтожаем самолет с уникальными летными показателями. В Штатах такой машины просто нет. Мы ликвидируем самолет, отражающий действительно высочайшие технологии». Потом он долго бормотал о необходимости разоружения, хотя над его головой по авиакоридору, любезно предоставленному Украиной, американские бомбардировщики летели крушить «талибский» Афганистан.

После пышного открытия авиаказни подъехала механическая гильотина и с противным визгом вгрызлась в металл. Официоз ехал пить водку в резиденции и рестораны, а бывшие летчики шли заливать отчаяние в близлежащие питейные лавки, возвращаясь потом в свои неотапливаемые квартиры…

С тех пор в городе привыкли, что на базе теперь хозяйничают янки. Любопытно, что в нескольких сотнях метров от базы находится здание контрразведки, и именно мимо него проезжают на свою «миротворческую работу» иностранные граждане.

25 января американцев встречали пикеты протестов. Те, кто пришел, протестовали бурно. Руководитель Русской Общины Полтавщины Виктор Шестаков заявил, что «…стараниями украинского руководства и его заокеанских поводырей, под маской борьбы за гипотетическую безопасность, наносятся окончательные удары по обороноспособности Украины. Так, за короткий срок страна останется с бутафорской армией из «потешных» казаков и роты почетного караула для встречи «наших американских друзей».

Прорваться к месту ликвидации было крайне тяжело - поглядеть на заключительный удар по авиационной обороноспособности Украины прибыл сам посол Хербст. Для охраны его, родимого, выставили аж пять караульных периметров! Но митингующие все же прорвались на аэродром, причем нередко эти прорывы сопровождались мелкими потасовками.

Но к этому моменту американцы уже покидали аэродром… Отрезанный нос «бэкфайера» сиротливо лежал на снегу, а механический нож, разбрасывая металлическую стружку, рвал на части фюзеляж. На лицах тружеников-демилитаристов просматривалось вдохновение, по щекам ветеранов дивизии катились редкие слезы. Прощай, оружие…
---
Вместе с суверенитетом республике достались солидные авиационные силы - четыре ВА, 10 авиадивизий, 49 полков и 11 отдельных эскадрилий, насчитывавших 2800 самолетов и вертолетов и 120 тысяч солдат и офицеров. По мощи украинские ВВС не уступали ведущим европейским державам.

На базе штаба 24-й ВА в Виннице в марте 1992 года было сформировано командование ВВС Украины. Провозглашенное командующим В.Антонцом "приведение ВВС в соответствие с миролюбивой политикой Украины* привело к масштабному сокращению частей, авиатехники и объемов боевой учебы, венцом которого стал выпуск из училищ офицеров-летчиков, не получавших летной подготовки. В 1995 году доля боевой авиации в общем налете ВВС снизилась до 10% (прочее доставалось зарабатывавшим деньги транспортникам), средний налет на экипаж составил 9 часов, а финансирование содержания авиатехники не достигло и 1% от потребного, заставив Верховную Раду констатировать: "Наши ВВС лежат под забором".

МиГ-27 и другая техника не один год предлагались на международных выставках вооружений и через каналы МО, но без успеха (называлась их цена в 16 млн. долларов, явно нереальная). В конечном счете, четыре МиГ-27М приобрела Шри-Ланка, до того современных боевых машин практически не имевшая. Самолеты прошли переборку и сменили камуфляж на нейтрально-серый цвет. Для их облета из Винницы командировали летчиков с опытом пилотирования МиГ-27, после чего в начале августа 2000 года самолеты на борту Ил-76 доставили заказчику. По опыту успешного использования в декабре 2000 года Шри-Ланка закупила на Украине еще три самолета - два боевых МиГ-27 и "спарку" МиГ-23УБ.


Успешной на этом фоне оказалась торговля техникой, выведенной за штаты и находившейся на хранении. Обычно она выставлялась на продажу по бросовым ценам и по "остаточной стоимости" 60-70-х годов.
30.07.2011.
В Україну прилетіли американці на авіаційні навчання. Журналістка телебачення бере інтерв"ю в українських льотчиків.
Льотчики та їхні командири розказують, що вони не гірше літають, ніж американці. А в чомусь навіть краще. Журналіска питає в українського аса, скільки років ви літаєте. відповідь-25. Скільки годин налітали в цьому році. 12. Скільки годин налітали за 25 років. 315.
315:25=12,6 годин нальоту в українського аса в рік. Висновок: Або українські літаки вміють літати самі, або українці асами вже народжуються.  Жаль, що не було поставлено запитання, а скільки ескадрилій має Україна. Мабуть шість. Пвідповідно до кількості літаків.
                                        За розвал армії - не розстріляти, а нагородити!


У повідомленні прес-служби Міноборони зазначається: «За цей час, незважаючи на всі труднощі і випробування, українська армія стала основним гарантом незалежності і територіальної цілісності нашої держави».
З «поздоровленням» трохи припізнилося. Воно б логічніше виглядало в 1991 році, коли в Україні ще була армія. Але не тепер.

Після розпаду СРСР і проголошення незалежності, республіка успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащену ядерною зброєю та сучасними зразками звичайного озброєння і військової техніки. На території України дислокувалися ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія ППО, а також горезвісний Чорноморський флот. Військове угруповання налічувало близько 800 тисяч чоловік особового 6500 танків, близько 7000 БТР і БМП, близько 1500 бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2500 одиниць тактичної ядерної зброї.

А що ж залишилося в Україні зараз від цього колишньої величі? А залишилося ось що: 245 тисяч чоловік особового складу, яких у наступному році скоротять до 200 тисяч. Зате у нас - 143 генерала. Правда, арміями кожен з них не командує - у нас немає стільки армій (при бажанні можна створити спеціальні армії-роти). Зате є генерали. Багато хто з них ще зовсім не старі і навіть (подейкують) вміють стріляти ...

 Про кількість військової техніки офіційна статистика делікатно замовчує. Напевно, щоб не нервувати тих радянських офіцерів-кадровиків, які півтора десятка років тому відмовилися приймати ще одну присягу. А було б цікаво дізнатися, скільки у нас залишилося, скажімо, танків. Сто? Чи двісті?

Якось бувший Міністр оборони Гриценко застеріг: мовляв, недостатнє фінансування армії може призвести до того, що вона не в змозі буде захищати Україну в разі потреби. Чисельність вітчизняного «війська» ВЖЕ в два рази менше чисельності збройних сил Єгипту (!), велика частина території якого припадає на пустелю. Якщо ж говорити про інші африканські країни, то вони цілком можуть нам'яти боки України, попередньо зміркувавши якийсь троїстий союз. Втім, Африка - ніщо в порівнянні з НАТО. Чисельність збройних сил цього блоку становить 4 мільйони людей. Тобто в 16 разів (скоро буде в 20) більше, ніж у нас. Ау, найпотужніше угруповання військ! 

Схоже, нашим можновладцям скоро доведеться самостійно освоювати військову справу і йти обороняти «неньку». Або формувати штурмовий батальйон з людей похилого віку вояків ОУН-УПА. Або почати термінову підготовку трьох мільйонів «роксолан», які, у разі війни, будуть наводити жах на геніталії ворожих солдатів і генералів.

Втім, є й привід для гордості.
За 19 років з елемента радянської армії була створена українська армія. Це безперечне досягнення повинне, допомогти «Військово» захищати у разі потреби Батьківщину. Тим більше що захищати її від НАТО вже не треба. «Ми знаємо, які завдання будемо виконувати, вони сформульовані, і саме для їх виконання здійснюється підготовка військ. Тоді (до 1992 року) було абсолютно незрозуміло - була армія налаштована протидіяти арміям країн НАТО. Ми від цього вже відійшли », - заявляв Гриценко, і -  зараз немає загрози.  Для мобілізації всіх ресурсів України на забезпечення оборони, але про всяк випадок на це необхідно витрачати аж 2% ВВП!

Справа не в Гриценко. Вірніше, не тільки в ньому. Той же Кузьмук на посаді міністра оборони запам'ятався хіба що збільшенням фізіономії. Це нормально. А ось те, що солдати строкової служби жодного разу не беруть в руки автомат Калашникова, не кажучи вже про серйозніші штуч
и - це ненормально. Ненормально мати армію, солдати якої не вміють стріляти і в очі не бачили зброї.

Загалом, закінчити цей сумний нарис хочеться відомим анекдотом: «На озброєння української армії прийнято перший вітчизняний непотоплюваний авіаносець, зроблений з цільного шматка пінопласту. Вороги в жаху
».




post scriptum. Рік 2012. Сіли та й зажурилися.

Юрій Костенко Народний депутат України, голова Української народної партії

 

''Ядерна'' подяка Україні

02 квітня 2012
В обмін на "ядерні" поступки Україна має отримати хоча б підтримку ЄС та США в діалозі з Росією

Україна за сприяння США вивезла залишки високозбагаченого урану в Росію. В зв'язку з цим, як "успішний" – оцінюють саміт ядерної безпеки в Сеулі в Адміністрації Президента України. Київ виконав свої зобов'язання та чекає чергову подяку світу за свої "безкорисливі устремління".

На моє переконання, нині треба вимагати від світової спільноти компенсації не за 100 кг високозбагаченого урану, а за все, що наша країна зробила для зниження ядерного протистояння в світі. В переліку добрих справ України – і відмова від ядерної зброї, і закриття ЧАЕС через вибухонебезпечні реактори РБМК (нині з такими реакторними установками ще працюють чотири АЕС – одна у Литві та три в Росії) і передача високозбагаченого урану Росії. За все це Україна повинна була отримати політичні та економічні можливості і щодо євроінтеграції, і щодо своєї енергетичної безпеки, і щодо іноземного флоту на своїй території, державних кордонів та багато іншого. Росія, яка без дозволу України вивезла всю тактичну ядерну зброю та не компенсувала її вартість, сьогодні прагне знову її розмістити на базі ЧФ РФ в Криму. Цими питаннями має займатися не тільки Україна, але й США та ЄС, політика яких щодо нашої країни чомусь донині формується під кутом зору виключно російських інтересів.

Чому ж Україна так бездарно позбулася своїх військово-політичних активів, якими можна було скористатися набагато розумніше та ефективніше? Незалежна Україна, замість думати про себе з перших днів, почала догоджати всьому світові. Стверджую це як голова спеціальної комісії ВРУ, яка займалася проблемою ядерного роззброєння, а також – перший керівник урядової делегації на переговорах із Росією 1992-1993 рр. щодо умов передачі їй ядерних боєзарядів. Наша комісія розробила, а парламент – 18 листопада 1993 року ухвалив спеціальну постанову щодо того, як Україні потрібно рухатися до без'ядерного статусу. Ця постанова, яка на той час мала силу закону та була обов'язковою до виконання, задавала алгоритм всього процесу ядерного роззброєння. Але Президент та уряд діяли як за радянських часів – "закон, що дишло", що й призвело до нинішніх сумних результатів.

Що ж передбачала постанова? По-перше, повернення Україні компонентів ядерної зброї для мирного використання або компенсацію Росією їх вартості. Умови щодо компенсації поширювались і на тактичну ядерну зброю, яка раніше була вивезена до Росії. По-друге, згідно договору "СТАРТ-1" Україна брала на себе зобов'язання знищити лише 42% стратегічних озброєнь. Решта – 58%, включно із ядерними боєголовками, мали залишитись в Україні до вичерпання їх гарантійного терміну, тобто аж до 2003 року. По-третє, виконання зобов'язань Україною пов'язувалось з "достатньою міжнародною фінансовою та технічною допомогою". Іншими словами, витрати України на демонтаж та ліквідацію ядерних арсеналів мали відбуватися за рахунок міжнародної спільноти, а не коштом українського бюджету, як це відбувається нині. По-четверте, Президенту доручалося провести переговори з державами та міжнародними організаціями "щодо міжнародних гарантій національної безпеки України". Тобто ліквідація "ядерного щита" мала відбуватися паралельно з входженням України до загальноєвропейської системи колективної безпеки – НАТО за прикладом країн Балтії. Це убезпечувало молоду незалежну державу від територіальних та політичних претензій з боку Росії та сприяло б швидкій євроінтеграції.

Але виконавча влада повністю проігнорувала як цю постанову, так і подальші рішення ВР щодо ядерного роззброєння (зауваження при ратифікації договору "СТАРТ-1"), що й призвело до таких гірких наслідків та багатомільярдних втрат. Захід, який обіцяв золоті гори, відразу забув про свої політичні та фінансові зобов'язання, як тільки з України було вивезено останню ядерну боєголовку. Ми залишилися сам на сам з імперською Росією та фінансовими проблемами щодо виконання своїх зобов'язань.

Чи могла комуністична влада, яку Рух залишив незмінною після проголошення незалежності, діяти інакше у той час? Ні, не могла, бо не було національного інтересу в діях тодішнього керівництва. Як і не було проукраїнської більшості у ВРУ, а уряд продовжував більше дивитися на Кремль, а не читав постанови ВРУ. Всі, без виключення, українські чиновники ще ментально не відділили себе від Москви й не готові були до політичної самостійності та національної відповідальності. Невеликою була й кількість військових та політиків, що тоді вважали ядерну зброю благом, а не злом для України.

І попри той факт, що законодавчі рішення щодо ядерного роззброєння на користь України ВРУ першого скликання все ж спромоглася ухвалити, українського виконавчого потенціалу тоді забракло. В результаті Україна втратила за безцінь увесь високозбагачений уран та плутоній (їх вартість виробництва відповідно оцінюється в 100 тис. та 1 млн дол. за 1 кг). А передали ми Росії десятки тон цих матеріалів разом із тактичними та стратегічними боєзарядами, а це сотні мільярдів доларів втрат.

Україна своїм коштом підривала всі шахтні пускові установки, попри той факт, що без ядерних боєголовок вони нікому не загрожували. Досьогодні залишається невирішеною проблема утилізації високотоксичних компонентів рідкопаливних ракет, а твердопаливні носії, складовані у Павлограді, представляють собою загрозу для всього міста. Паперові ж гарантії, надані Україні США, Росією та Великобританією за ліквідацію ядерних арсеналів, українське керівництво соромилося пред'явити навіть тоді, коли наш "вічно старший брат" забирав собі наш Чорноморський Флот, всі збереження українських громадян, долю наших активів у багатствах колишнього СРСР, а також нині здирає з нас найбільшу у світі ціну за свій газ.

Проте, хіба ж для широкої української душі це головне? Важливіше, аби ми подобалися світові своєю миролюбністю, та ще за свій власний кошт!!!

http://blogs.pravda.com.ua/authors/kostenko/4f794e9a8ea16/
                                                                                    

                                                                                            ***

Ratings and Recommendations by outbrain