Показаны сообщения с ярлыком 2010.11.13 Беловежская пуща X Післямова. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2010.11.13 Беловежская пуща X Післямова. Показать все сообщения

13 нояб. 2010 г.

Беловежская пуща X Післямова













                   
                                          Беловежская пуща 
                                              X 
                                      Післямова


«Кремлівськими мрійниками» свого часу назвав Герберт Уеллс більшовиків, поспілкувавшись з Володимиром Леніним в його московському кабінеті. Британський фантаст взагалі любив надавати героям своїх творів несподівані риси. Навіть у «Машині часу» нащадки беручких «акул капіталізму» перетворюються на витончених і абсолютно беззахисних елоїв. У країні, яка пережила десятиліття «червоного терору» і голодомор, назвати більшовиків "мрійниками" язик якось не повертається. «Безнадійними романтиками» у нас прийнято називати дисидентів, в радянські часи мріяли про незалежну Україну. Зовсім не такою, якою вона опинилася насправді.

Втім, в міркуваннях з приводу наївності є і певна частка перебільшення. А може і снобізму людей, вже знають про те, якими стали20 років незалежності. От якби вони були такими проникливими в року так 1991-1992-му. А тим часом саме тоді «романтик» В'ячеслав Чорновіл, тоді ще не став «конструктивним опозиціонером», в гучному інтерв'ю зізнався, що не вважає, що потрібно святкувати 24 серпня. Якщо вже й відзначати - стверджував Чорновіл - так 1 грудня, коли за незалежність проголосували мільйони громадян. А в серпні кнопки «за» натискали тільки народні депутати, більшість з яких не встигло ще викинути партквитки КПРС.

Звичайно, і серед тодішніх парламентаріїв були ті, хто багато років мріяв про самостійну Україну, але вони розчинялися серед тих, хто голосував за особисту незалежність - в першу чергу від тодішньої непередбачуваної російської влади на чолі з імпульсним Борисом Єльциним. Якого тоді дійсно побоювалися. «Виходячи із смертельної небезпеки ...» - по суті це було про Бориса Миколайовича, а не про ГКЧП, на той час не страшному вже нікому.

Зрозуміло, що це був радше кон'юнктурний момент. Стратегічний прецедент був у іншому - люди, волею долі опинилися при владі, відчули себе настільки самодостатніми, щоб змогти заснувати державу. І по суті стати цією державою - в суворій відповідності з відвертою ленінської формулою, виголошеній у 1922-му - «держава - це ми». Очевидно, коло «нас» не обмежувався компанією депутатів, адже були ще мешканці інших владних кабінетів, численні чиновники, їх дружини, діти, домочадці і ... все. Інші в цю «рукавичку» не потрапляли, вони ставали «всього лише» підданими, просто живуть на території, підконтрольній новій державі. Сама ж держава виявилося незалежною ... від власної країни.

Цей підступ і відчув Чорновіл, намагаючись протиставити «номенклатурного» 24 серпня «народне» 1 грудня. Жест, звичайно, наївний. Оскільки для нової влади і грудневий референдум був усього лише санкцією, демонстрацією підтримки, необхідної для міжнародного визнання свого статусу. Настільки ж формальної, як результати референдуму 17 березня того ж (!) Року - під час якого ті ж люди проголосували а) за оновлений Союз і б) за Декларацію про суверенітет. З набору трьох взаємовиключних відповідей влади достатньо було просто вибрати потрібний, відповідний в даний момент.

Безумовно, романтиком був Чорновіл і тоді, коли бачив у всьому цьому хитру комбінацію комуністичної номенклатури. Номенклатури - так, але комуністичної - навряд чи. Оскільки ідеологічно вона вже тоді стала всеядною, могла бути навіть жовто-блакитною і ніяких іспитів на вірність ленінізму для залучення в свої ряди не влаштовувала. Навпаки - Леонід Кравчук і Чорноволу з товаришами пропонував - мовляв, приєднуйтесь, панове, «готовий навіть спертися на Рух», будемо разом будувати ... Що будувати? А загалом - то неважливо! Що хочете, те й побудуємо. Це, правда, парафразу «крилатого вислову» іншого Леоніда. Кучми.

Показово, до речі, що питання «що будуємо, капіталізм чи соціалізм?» Тодішній прем'єр ставив депутатам - тобто «своїм». Поцікавитися думкою інших жителів країни - якою вони її хочуть бачити - вже тоді, в 1992-му, необхідності не було. Не виникло і пізніше. У Віктора Ющенка подібні питання взагалі викликали роздратування. Він-то був впевнений, що держава - чи «національна еліта», якщо бути ближче до ющенківської лексики - повинно випереджати сподівання не надто освіченого народу, що не розуміє, скажімо, навіщо йому потрібно в НАТО. Втім, і третій, і навіть другий президенти готові були «порадитися з людьми», коли мова йшла про їх конституційні ініціативи. Тільки «всенародні обговорення» ці більше нагадували потьомкінські села - оскільки відповідь була відома заздалегідь і за дивним збігом обставин, як правило, збігався з думкою глави держави.

Про що при Ющенку з сарказмом примічали «регіонали», а при Кучмі - сам Ющенко. Та й Кучма свого часу, коли був опозиціонером, вельми непривабливо відгукувався про маніпуляції громадською думкою з боку Кравчука.

І це, між іншим, вельми показовий момент. Демонструє відмінності держави, створеної в 1991-м, від свого комуністичного попередника. Той не допускав навіть фракцій усередині «керівної і спрямовуючої», вимагаючи безумовної лояльності. Це - демонструвало широту душі і незакомплексованість: можеш - будь при владі, не можеш (чи не хочеш) - ходи в опозиціонерах. Опозиціонерам в Україну в президенти вибитися навіть легше (троє з чотирьох перемогли, будучи саме в опозиції). Все, як у «справжніх» держав, тільки ... всередині правлячого стану. Бо навіть найвідчайдушніші опозиціонери навіть для самих жорстоких гонителів опозиції залишаються - нехай навіть на рівні відчуттів - «своїми», що відрізняються від посполитих, що живуть за невидимою межею підданих.

Так було за Кравчука. Так було при Кучмі. Так відбувається зараз. Лідери «антикучмівської опозиції» свого часу багато обурювалися відсутністю при його режимі «соціальних ліфтів», але самі «ліфтерами» працювати не поспішали. Навіть на ворожій для себе території. І «біло-синя опозиція», критикуючи «помаранчевий беззаконня», визнавала непорушним поділ «ми-вони» аж ніяк не за географічною чи політичним принципом, а за принципом приналежності до «свого кола».

Тепер будується ударними темпами «Україна для людей» Януковичем і Азаровим. Але тут потрібно просто уточнити, які саме люди маються на увазі. Зрештою, повна назва «першої» Речі Посполитої звучало як «Річ Посполита обох народів». От тільки під народами розумілася виключно шляхта - Польської Корони і Великого князівства Литовського. Податні станові народом не вважалися. А в політичному сенсі - і не були ним. Спробували стати - держава розвалилася як картковий будиночок. Заодно «роздавивши», за влучним зауваженням Шевченка, і цих самих підданих.

Зрозуміло, в сучасній Україні і «посполиті» вважаються громадянами - інакше в пристойному суспільстві на захід від Бугу українську владу просто не зрозуміли б. Але рахуватися - не означає бути. У стародавньому Коринфі, скажімо, громадян теж було багато. Вони навіть збиралися час від часу на міській площі, демонструючи єдність влади і народу. Щоправда, збори це могло тільки підтримувати (як це було найчастіше) або відкидати (що траплялося набагато рідше) рішення, підготовлені вузьким колом посвячених людей. Так що формальне народовладдя коринфського типу навіть сучасники називали спеціально придуманим терміном - олігархія. Це вже потім слівце зі словника Аристотеля стали застосовувати для позначення власників заводів, газет і пароплавів. Тих, кому, як виявилося, і Моцарт писав мелодії для мобільних телефонів.

До речі, ще стародавні помітили: якщо держава не може дати своїм громадянам нічого, воно може запропонувати їм просто пишатися своїм підданством. А відсутність лояльності до влади тлумачити як дефіцит патріотизму або навіть готовність співпрацювати з ворогом. У цьому сенсі українська влада дійсно може спиратися на «тисячолітню традицію». Творчо осмислену за радянських часів з незабутнім, обіграним Візбором «зате ми робимо ракети і перекрили Єнісей».

І дійсно, невже патріот своєї країни може сумніватися у чистоті помислів тих, хто голосував за Акт Проголошення Незалежності (всі слова з великої літери)? А якщо й так - то хіба така, нехай поганенька, але все-таки самостійна держава не краще, ніж підпорядкування теж далеко не бездоганному сусіду? Ось тільки на перевірку виходить, що незалежність від зовнішніх чинників в українському випадку виявляється куди більш формальною, ніж незалежність від власних співгромадян - від яких в Україні дійсно практично нічого не залежить.

Нинішній криза продемонструвала, що країна як раз стала ще більш залежною від світової економічної кон'юнктури. А вже від геополітичної - і поготів. І якщо перші два президенти хоча б намагалися - один «між крапельок», другий - «багатовекторності», але тримати дистанцію по відношенню до світових і регіональних центрів сили, то Ющенко і Янукович - свідомо чи ні - погодилися «вбудовуватися» в проекти, автори яких живуть зовсім не в Києві. А вже про економічну самостійність більше, схоже, дбають горезвісні олігархи, ніж «патріотично налаштовані» чиновники.

Історія показує, що навіть ворожа держава здатна нав'язувати свою волю там, де подібний порядок не викликає опору, де його сприймають як належне. А найлегше це відбувається в тих випадках, коли країна є, а суспільства - як би це м'якше сказати - не спостерігається. Є населення, атомізоване, зайняте в кращому випадку самовиживанням, часто - за рахунок активної роботи ліктями в середовищі собі подібних. Найчастіше так відбувається після стихійних лих. Або руйнівних навал. Втім, 70 років правління «кремлівських мрійників» за наслідками можна прирівняти і до того, і до іншого.

Рано чи пізно невдоволення зайвою незалежністю держави при невикоріненій вимогливості до тих, що живуть на його території, виникає навіть серед атомізованого населення. І невдоволення це вимагає виходу. У Стародавньому Римі, скажімо, плебеї просто взяли і пішли з міста. Недалеко, на сусідній пагорб. І самовдоволені патриції відразу відчули порожнечу. Важко, звичайно, уявити, куди може піти населення 46-мільйонної країни. І є підозри, що в разі, якщо транзитні трубопроводи залишаться на своїх місцях, відсутність народу для можновладців може виявитися не таким помітним, як для римських патриціїв. Але головне - результат плебейського демаршу. Права громадян вони отримали, але Рим все одно залишився олігархічним державою - просто тепер олігархія включала не тільки патриціїв, але і впливових плебеїв.

У стародавньому Аргосі вчинили простіше. Незадоволені озброїлися дрючками й просто перебили найзнатніших і багатих. Сучасники назвали це словом «скиталізм». Напевно, тому, що не знали, що таке «погром». Втім, синоніми можна підбирати нескінченно. У Франції, скажімо, була Жакерія. Це коли селяни вбивали дворян - за становою ознакою. Правда, дворяни були озброєні краще і в підсумку перемогли. І станова держава проіснувала ще кілька століть. Річ Посполита Хмельниччину з Коліївщиною теж пережила. Але ненадовго. А Україна змогла повною мірою відчути, як холодна байдужість станової держави відрізняється від всепоглинаючого царського піклування.

Західноєвропейський варіант подолання прірви між країною і державою виглядає не занадто радикально і до того ж вимагає дуже багато часу і сил. Оскільки передбачає поступову самоорганізацію населення, що дозволяє - в кінцевому підсумку - обходитися без зайвої державної опіки. Найбільш наочний приклад - міські комуни, де навіть біженці і вигнанці з часом перетворювалися на бюргерів, у яких були не тільки обов'язки, а й права. Буржуазія, яка виросла з середньовічного бюргерства, зрозуміло, теж дбала в першу чергу про свої інтереси, але найманим працівникам, щоб відстояти свої права, теж довелося організовуватися - у профспілки і партії, які теж у кінцевому рахунку стали частиною громадянського суспільства.

Можливо, це не найшвидший спосіб вирішення проблеми - але, схоже, самий надійний. Оскільки дозволяє не витрачати, а накопичувати соціальний капітал - головний ресурс сучасного суспільства. Дефіцит якого є чи не головним українським дефіцитом.

За 20 років цього капіталу накопичено дуже мало, щоб претендувати на статус незалежної європейської країни. Втім, це той самий рідкісний випадок, коли все дійсно залежить від громадян. Від їх бажання стати іншими, підтримати сусіда чи навіть зовсім незнайомої людини. І, навпаки - від звичайнісінької ліні, втоми, невіри у власні сили. А якщо спробувати прискорити процес революційними методами, можна взагалі нікуди не потрапити. Є в світі країни, які накопичують соціальний капітал такими темпами, що прірва між державою і суспільством здається непереборною. А громадяни мають шанси швидше перетворитися на уеллсовскіх морлоків, ніж дістатися до важелів державного управління. Зате місцеві «мрійники» щосили пишаються прапором, гімном, місцем в ООН ... ну і всім іншим, без чого державу чомусь не вважають незалежною.

                                                                         &

Всі ці матеріали, з якими міг познайомитись читач,  були опубліковані в інтернеті і давно відомі. Але я зібрав тільки деякі з багатьох, для того, щоби ми всі ще раз згадали, як і ким «будувалася» наша «незалежна та демократична» держава, і ще раз замислились над тим, що нас чекає в майбутньому.
Пiд час, та пiсля описаних подiй, за пройдешнi роки, ще вiдбулося чимало афер; з невiдомо куди зниклими радянськими грiшми, вводом купоно-карбованцiв, приватизацiйних ваучерiв, якi потiм були скупленi в людей за безцiнь, вивозом капiталiв, продажем пiдприемств на металобрухт, або закордон,   банкiвськi, газовi, нафтовi, урановi, будiвельнi, валютнi, земельнi, таможеннi, та..., всiх iх i не перелiчити.
I зараз, вже дивлячись з висоти минулих двох десятирiч, на все те, що вiдбулося, задаєш собi запитання: З якою метою було розвалено колись таку економiчно та полiтично могутню державу, з якою рахувався ввесь свiт i для побудови якоi на протязi майже ста рокiв було пролито рiки поту i кровi? Хто виграв i хто програв? Кому стало краще жити i що дала народам колишнiх радянських республiк отi "незалежнiсть", "демократiя" та капiталiстичний устрiй iз звiриним оскалом, до яких, нiби, так прагнули тi народи i якi вони тепер "мають, те що мають".

А сталося ось що: Коли Горбачов, ментально не творець, а демагог, розумiючи, що стара радянська система консервативних кремлiвських старцiв не встигае за вимогами часу, за розвинутими захiдними демократiями, почав спробу оновлення через лiберальне, "с человеческим лицом" як вiн собi уявляв, трансформування полiтекономiчних процесiв з метою наближення їх до захiдних краiн, тодi "ортодоксально-iдейне", як вони себе видавали, компартiйне керiвництво всiх рiвнiв разом з червоними деректорами та кримiналiтетом, враз стали палкими антикомунiстами-демократами, лiбералами та набожними християнами i почали вiдкритий грабiж, розтягування та продаж держави, користуючись своiми зв"язками, соцiальним становищем та iншими можливостями i почали шматувати державу на частини з метою особистого збагачення та здобуття влади. I процес цей йде i понинi, бо, як вiдомо, влади та грошей нiколи не бувае багато.

Тi люди, якi були здатнi все це осмислити, зрозумiли, те, що на протязi подальшого їхнього життя тут нiчого на краще не змiниться i нiякого ренесансу в цiй, вiдкинутiй на десятки рокiв назад країнi, не вiдбудеться i вони, хто мав можливiсть, втiкли до iнших краiн. А ту публiку, що залишилась, ця, самоспечена новiтня "елiтарно-дворянська знать" та iншi допогепники, розводять тепер телевiзiйними безкiнечними шоу-з-придурками, або зiштовхуючи лобами на тлi мови, нацiоналних, культурологiчних, релiгiйних, або iнших "проблем вселенського масштабу", що вискакують у них, кожного разу, подiбно чортику з табакерки, як тiльки потрiбно вiдволiкти увагу тих, хто ще залишився, вiд нагальних справ по подальшому дерибану всiх можливих, ще недокрадених, ресурсiв.

Ця держава втратила все: мiжнародну повагу, честь, гiднiсть, совiсть, армiю, економiку, культуру i майбутне. Перетворившись на одиноку "беловежскую пущу", викинуту на задвiрки цивiлiзацiї.
А в iсторичному сенсi - просто щось впало i розбилося, i назва йому не - Фенiкс, а -  Трипiльська макiтра.

Я узнал, что у меня
Есть огромная семья.
И тропинка и лесок,
В поле каждый колосок.
Солнце, небо голубое -
Это всё моё, родное!
Это - Родина моя!
Всех люблю на свете я!(с)  

                                                       Jedem das Seine


                                             The End



                                                                                      
                                                                                                      ***


                                                   
                                                                                           


                                     



                                                           
                                                                     
                                                                           
                                         
 PS1- http://www.pravda.com.ua/articles/2010/12/24/5710752/       25.12.2010.
 PS2- http://www.pravda.com.ua/articles/2010/12/28/5716797/       28.12.2010.
                                   


Ratings and Recommendations by outbrain