Показаны сообщения с ярлыком 2012.08.7 Сьогодні завтра і завжди. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2012.08.7 Сьогодні завтра і завжди. Показать все сообщения

7 авг. 2012 г.

Сьогодні, завтра і завжди

                                                                            

 «Хто не пам"ятає минулого, у того немає майбутнього»


Передмова

Інколи приходить думка; а може радянська влада нікуди й не поділася, трансформувавшись тихцем у новий НЕП, тільки більшого масштабу, тимчасово маскуючись під псевдодемократію до наступної доби реваншу. Хто зна...

Українські Президенти повихрещувались разом зі свїми дружинами та багатьма Народними обранцями та діячами культури та мистецтва в масони і стали новою аристократією - елітарними дворянами. Їхні статки, маєтки, землі та можливості тепер будуть передаватися в спадок.
А навзаєм, народу кинули подачку у вигляді більших свобод. Свободи слова, свободи спогядати телевізійне словоблуддя та мріяти про своє тихе гніздечко та особистий засіб пересування. Що є вершиною їхніх уявлень, бажань та мрій. 

Свободу шукати та не знаходити пристойну та відповідну освіті та фаху роботу. І тимчасову свободу, поки ще приймають, кудись тікати. Кому в рідній країні такі "свободи" муляють. Можливо це і є таке масонське "просвітництво"?

Часто чути запитання: чому ми терпимо насильство та свавілля державної влади. Чому ми терпимо грабунок держави, корупцію, беззаконня та приниження. Чому ніхто не знає, куди прямує Україна. Чому немає ніякої державної політичної ідеї та програми. Чому ми не можемо згуртуватися. Чому втрачена довіра до влади і що буде з Україною в майбутньому. Чому ми все терпимо і що робити. І чому ми не можемо нічого вдіяти.
Доходить до того, що російськоусвідомленими громадянами йде повне заперечення держави Україна та українців, як нації, а самих українців заколисують ромовами про їхню нездатність до державотворення та недолугість, як нації взагалі.
 

Українців примушують позбутися пам"яті. Розпорошують їх серед інших націй, що підноситься їм, як сучасний європейський толерантний космополітизм, занурюють в "плавильний казан" об"єднаних ніяк необ"єднуваних культур, роблять спроби виховвти "нову людину",  як це вже не раз пробували робити на протязі віків,  "переплавляють" в націю,  яка не буде пам"ятати ні свого коріння, ні своєї історії, ні мови, ні культури і нічого, що було б можливим для усвідомлення українцем свого права та обов"язку, як громадянина, чинити свою, українську  державу. Йти шляхом, не тим, що йому нав"язуть, а шляхом випробуваним та визначеним минулими поколіннями українців, які своїм прикладом залишили історичний спадок, що є взірцем справжнього патріотизму задля створення та захисту від ворогів суверенної та самостійної держави Україна.
 

Статті на історичну тематику не пишуться "від себе". Приходиться тільки відшукувати та складати докупи вже написане дослідниками та істориками. Що і прийшлося мені зробити для того, щоб читачу було зрозуміло, як відповісти самому собі на запитання, які його хвилюють, про що було сказано вище.
Від себе я майже нічого не додавав, лише упорядкував в одне ціле історичні факти та події, які збирав звідусіль по зернині. А що з того вийшло, нехай читач оцінює сам. Одну пораду, все ж, собі дозволю. Щоб зрозуміти та зробити висновки із прочитаного, раджу не читати вибірково, а спочатку і до кінця. Хоча тексту, ніби й забагато, але він цікавий та повчальний. А головне - змушує задуматись.


"У вогні залізо перетоплюється на сталь,
у боротьбі народ перетворюється у націю."

(Євген Коновалець, голова УВО)
                                                                  

Кінець ХХ та початок ХХІ сторіччя український народ зустрів розгубленістю,  втратою політичних орієнтирів, депресією та нерозумінням подальшого шляху та мети свого існування. «Тисячолітня» імперія зла, імперія репресивного примусу, яка базувалася на догматичних ідеях марксизму-ленінізму,  довела неспроможність подальшого розвитку країни «добровільного» об"єднання народів та хибність насаджувальних комуністичними проповідниками  ідей, які породивши суспільство казармового типу, виявились не наснагою для прогресивного руху вперед, а гальмом, що призвело до проблем, які стали несумісними з її подальшим існуванням.  Теоретичний комунізм роз"їв та знищив сам себе з середини і імперія розвалилася.

В результаті, Україна, яка завжди була в складі імперського притяжіння та об"єктом впливу «міцно люблячих» її «старших слов"ян», тимчасово залишившись наодинці зі своїми проблемами та не спромігшись вийти із комуністичного мракобісся на цивілізаційний шлях, побудувала державу незалежної та самостійної охлократії.
Це те, що грецький історик Полібій визначав, як як форму занепаду, в якій загальне поступається місцем жадобі та егоїзму. Владу суспільно-політичних груп, що у політиці керуються популістськими ідеологемами, апелюючи до підсвідомості населення, котре вони називають лохторатом.
 

Перебування охлократів у владних структурах спричиняє публічний галас, безвихідні ситуації, політичні авантюри, бешкети та скандали. Охлократія, це показовий політичний феномен, характерний для суспільств, чия політична система знаходиться на межі загальнонаціональної катастрофи.

                                                                        __*__                  
                                                                                                                                   
                                  ТВОРЕННЯ                                                                                                      

Приймаючи християнство, князь Володимир Великий бачив у ньому передусім релігійно-ідеологічну систему, що через Церкву, мала б здійснювати цементуючий вплив на об’єднання руських земель та освячувала б патріотичні почуття народу. Через християнство державницька діяльність мала наповнювалася "гуманним змістом".
 Духовний та дипломатичний зв’язок із візантійським Сходом та Європейським Заходом, у Київській Русі  створював свою оригінальну картину світосприйняття, де християнство, поєднавшись із давньоукраїнським етнічним корінням, утворювало  особливу духовну культуру, котра мала лягти в основу української національної ідентичності.
А “Православне лицарство” - козацтво, девіз  якого був “За віру православну!” стало опорою Української державності. Таким чином, Українська церква та козацтво були головним виразником національної свідомості українців.
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру,  який утримувався коштом державної скарбниці, послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв - керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях. Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.
У травні 1649 року поляки, які використали умови перемир'я з українцями заради збирання збройних сил, а не конструктивного діалогу, розпочали масовий наступ на українські землі. Річ Посполита спланувала потужний комбінований удар, здійснити який повинні були три великі збройні формування на чолі з польським королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом.
25-тисячне військо, очолюване самим Яном Казимиром пішло у наступ з Волині, 15-тисячне на чолі з Яремою Вишневецьким рушило через Галичину. Але Хмельницький, разом зі своїм союзником ханом Іслам Гіреєм, вдавшись до тактики швидкого обманного маневру, 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Польський король миттю рушив на допомогу Вишневецькому. Але Хмельницький зумів зупинити наступ польського війська, якому, до того ж, відразу довелося поспіхом будувати табори для оборони своїх вояків.
Військо Речі Посполитої опинилося у катастрофічні ситуації - назрівала подвійна поразка - під Зборовом і під Збаражем. Про те у самий вирішальний момент підкуплений поляками кримський хан Іслам Гірей зрадив Богдана Хмельницького, пригрозивши відразу ж перейти на бік польського короля, якщо бойові дії зі сторони українців не будуть припинені. Іслам Гірей відвів своє військо і висунув умову - укладення угоди між поляками та українцями. Зважаючи на такі обставини, гетьману не залишалося нічого, як погодитися на провокаційні вимоги хана. Варто зауважити, що україно-татарський альянс з самого початку свого існування був дуже ненадійним, адже тривалий час Україна була для Кримського ханства лише об'єктом збагачення за рахунок грабувань.
З огляду на те, що Україна також була певною загрозою, кримського хана зовсім не приваблювала перспектива перемоги України у протистоянні з Річчю Посполитою, адже після неї неодмінно послідувало б неминуче зміцнення та становлення української держави. Під тиском обставин Хмельницький, 18 серпня 1649 року підписує Зборівський договір. Відповідно до якого реєстр українського козацтва з 60 тисяч зменшується до 40. Територія козацтва значно вкорочується: Полісся, Волинь та Поділля відходять до рук Польщі, залишаючи козакам право на землі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали повернутися до своїх маєтків, а для більшості селян знову відновлювалося кріпацтво.
У цей період Богдан Хмельницький та його прибічники боролися лише за політичну автономію для козацького регіону, інтереси ж селянства фактично були проігнорованими у Зборові, що не було випадковістю, адже гетьман, попри своє бажання покращити долю селянства, все ж не мав намірів цілковитого викорінення кріпацтва, адже такі дії неминуче підірвали б ту соціально-економічну систему, у якій Хмельницький та козацька верхівка посідали значне місце. Відтак у Зборові виник великий конфлікт між козацькою старшиною та черню.
Зборівська угода, яка, здавалося, скріпила досягнення поставленої мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не загладила суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба між ними пізніше спалахнула з новою, ще дужчою силою.
Своє правління гетьман Іван Мазепа розпочав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про що свідчать підписані ним "Коломацькі статті", які регламентували українсько-російські відносини. У них традиційна гарантія "прав і вольностей народу малоросійського" значно збагатилася пунктами, що і без того розширювали російську "всюдисущість" на українських землях, та які значно врізали козацьку автономність.
У Батурині осів стрілецький московський полк, козакам заборонялися зносини з чужоземними державами, гетьману заборонялося без дозволу царя призначати на посади, чи звільняти з них козацьких старшин, також верхівка Війська Запорізького повинна була сприяти російсько-українським шлюбам. За "Коломацькими статтями" гетьман звався "частиною "їхньої царської Пресвітлої Величності Самодержавної Держави". Завдяки своїй дипломатичності, розсудливості, знанню людей та придворних церемоній, а також демонстративною покою перед царем, Мазепа зміг таки завоювати його прихильність, а згодом і довіру. Гетьманська булава та підтримка Петра I відкрили перед Мазепою шлях до збагачення. Він стає одним із найбагатших феодалів Європи, заволодівши 20 тисячами маєтків.
Гетьман жертвує великі кошти на розвиток мистецтва, архітектери, малярства, релігії. Мазепа свою державну діяльність поєднує з активною підтримкою розвитку освіти та науки. Його коштом у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і селах фондуються школи, бурси та лікарні. Наділяв також маєтностями і монастирі, які на той час були справжніми світочами просвіти завдяки своїм школам та друкарням. Побудував в Україні близько 20 церков у стилі українського бароко, відновив Києво-Печерську лавру, огородив її монументальною стіною, поставив дві брами - Економічну та Святу. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набуває статусу академії. Гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства: йшлося про створення власного дворянства, яке б, окрім титулів, мало б власну землю та залежних селян. Понад тисячу дарчих на землі роздав Мазепа старшині, також ввів дводенну панщину у Ніжинському полку. Така політика, звісно, не могла не викликати обурення з боку селян. Імідж Мазепи значно знизився. Його стали називати "вітчимом" України.

                        ЗВИТЯГИ

На початку червня 1651 р. біля Кракова вибухнуло селянське повстання на чолі з Косткою Наперським, який діяв спільно з Богданом Хмельницьким. Але швидке придушення повстання і розправа з його керівниками на деякий час забезпечили тил польсько-шляхетської армії.
        Тим часом українське військо, очолюване Богданом Хмельницьким, з татарською ордою наближалось до Берестечка. Попереду йшов Вінницький полк на чолі з Іваном Богуном, який вів бойову розвідку і гарантував безпеку маршу. Цей полк встиг захопити важливі переправи через річки Горинку та Ікву.
        18 червня обидві армії стали табором одна проти одної. Першого ж дня відбулися невеличкі сутички. У битві на другий день польсько-шляхетське військо зазнало тяжких втрат. Багато магнатів і шляхти загинуло від козацьких шабель. З приводу цих боїв сучасник-шляхтич з сумом писав: «...Неприятель напав з рівною запеклістю... і цей день був для нас нещасним внаслідок загибелі багатьох знатних людей і добрих вояк». Перевага була на боці українського війська.
        20 червня почалася вирішальна битва, яку розпочали козаки. У розпалі бою, коли головні сили польсько-шляхетського війська ударили по лівому флангу, татарська кіннота на чолі з кримським ханом почала тікати. Іслам-Прей зрадив Богдана Хмельницького. Українське військо було під загрозою повного оточення. Дізнавшись про зраду хана, Богдан Хмельницький передав командування кропивенському полковнику Філону Джалалію і кинувся наздоганяти татар, щоб повернути їх на поле бою.
        Іслам-Прей не тільки не повернув назад, але й наказав затримати Богдана Хмельницького. Відсутність гетьмана поставила в тяжке становище українське військо.
        У цей критичний момент, коли українське військо внаслідок зради хана було оточене добре озброєною польсько-шляхетською армією, постало питання хто очолить військо і керуватиме обороною. Потрібна була людина, яка би поєднувала в собі талант полководця, сталеву витримку, сміливість, воєнну винахідливість і користувалася повною довірою у козаків.
        Козаки одностайно обирають своїм керівником прославленого полковника Івана Богуна, який поставив собі за мету будь-що вивести українське військо з оточення.
        Іван Богун уживає всіх заходів, щоб перетворити козацький табір на неприступну фортецю. Героїчна оборона козаків тривала протягом десяти днів. Сутички з ворогом відбувалися майже безперервно.
       Усі намагання польсько-шляхетського війська взяти табір приступом не мали успіху. Не увінчалися успіхом і спроби шляхти шляхом переговорів обманути козаків, щоб потім винищити всіх. Козаки залишилися непримиренними до своїх ворогів.
        Козацький табір одним своїм боком був притиснутий до грузького болота. Іван Богун бачить єдиний шлях для виведення українського війська з оточення в налагодженні переправи через це болото. Завдяки воєнній винахідливості і рішучості Івана Богуна переправа була влаштована. Для наведення переправи було використано все: частину возів, провіантські бочки, кожухи, сідла, хомути тощо.
        Спроба польсько-шляхетського війська перешкодити переправі козаків зазнала невдачі. Посланий загін шляхетської кінноти був відігнаний козаками. Тоді польська шляхта вдається до провокації. Під впливом поширюваних ворогом брехливих чуток, що-старшина почала тікати, серед козаків виниклу паніка. Всі кинулись до переправи. У цей час польсько-шляхетське військо пішло на штурм табору. Багато козаків загинуло. Козаки не встигли вивести майже весь обоз і більшу частину артилерії. Але завдяки воєнній майстерності Івана Богуна значну частину українського війська все ж удалося вивести з оточення.
        У битві під Берестечком українське військо виявило надзвичайну мужність. Прикладом відваги і стійкості козаків може служити героїчна боротьба загону козаків кількістю до трьохсот чоловік, який засів на острівці серед болота й оборонявся хоробро і завзято. Потоцький запропонував їм помилування. Але козаки вирішили не здаватися ворогові, атакували шляхту і в нерівному бою загинули всі до одного.
        Внаслідок розколу, що стався в польсько-шляхетському таборі, подальше просування на Східну Україну було припинено. Посполите рушення розвалювалось. У Яна Казимира залишилось лише наймане військо та загони тих магнатів, які мали володіння на Україні. Наміри Яна Казимира негайно переслідувати і знищити українське військо були зірвані.

Загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648-57 уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами - Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. Восени 1653 Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.10.(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.
Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бугурліним. У його складі були також окольничий 1. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовентсва. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6(16).1.1654. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.
 Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово переменно не бывает".
Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор - хоругву, булаву та шапку. Після П.Р. представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники І. Богун, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті П.Р. та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.

1654 р., стало відомо про масовий спротив духовенства “воз’єднанню”. Не присягнули московському цареві митрополит Сильвестр Косів, архімандрит Києво-Печерської лаври і все українське православне духовенство, розуміючи, що навіть військова угода з Москвою несе загрозу Україні та її церкві. Збірник документів “Воссоединение Украини с Россией” показує, що з 3,5-мільйонного населення
тодішньої України московському цареві присягнули (під тиском) 127 328 чоловік, а це складає 2,5 % населення разом із церквою, не присягнули вісім козацьких полків на чолі з Іваном Богуном та запорізькі козаки. Таким чином, Українська церква була головним виразником національної свідомості українців. Уже одна фраза Митрополита Косіва про те, що Українська церква ніколи добро-
вільно не поєднається з “Московською Варварією”, свідчить про розуміння московської експансії в Україну і що загроза не є номінальною, а передусім реальною. “В Москві не знали ні прощення, ні поблажливості. Тут визнавали наявну послугу і розплачувалися за неї соболями.
Дуже промовистим є факт, що Патріарх Діонісій за те, що зрікся зверхності над Київською митрополією, чим погодився з незаконним перепідпорядкуванням Української церкви московському патріарху, отримав три сорока, тобто 120соболів і двісті золотих монет.
Уже наступного 1678 року неканонічність цього акту була визнана Собором Константинопольської церкви, а Патріарха Діонісія було позбавлено влади. В Україні релігійна боротьба найтісніше переплелася з боротьбою народу проти національного й соціального поневолення, перетворилася в її невід’ємну складову частину.

Московський патріарх, започаткувавши політичний поділ на “Малую Русь” і “Великую Русь”, отримавши додаток до титулу митрополита, отримав основу об’єднання України з Московією. Ліквідовуючи Українську православну церкву, у Москві розумі-
ли, що таким чином український народ, втрачаючи ідеологічні основи, втрачає своє майбутє. Не випадково цей період в українській історії названо “Руїна”.

Ідеї єдності на релігійному ґрунті виступали на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли потреба консолідації нації була нагальною.  У цьому процесі найважливішим є досягнення єдності і між усіма її представниками спільноти задля створення національної державності.




               СКРИЖАЛІ «ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ»

1482 р. — Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.

1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1626 p. Цензурування творів Лаврентія Зизанія в Москві.

1627 р. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено «Учительське євангеліє» Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського.

1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите.»

1654 р. — Переяславська угода з Московією Прийняття «протекції» московського царя. Русь-Україна та Московія зобов'язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі.

1654-1708 pp. — Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків- проти старшин.

1656 p. — Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віденський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде «оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество» і вимагає припинити військові дії.

1659 р. — Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський спільно з татарами вщент розбиває москалів. Але внаслідок внутрішніх чвар українці не закріпили перемогу. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно скористались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинський, вирізавши в Україні коло п'ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому „высечь и выжечь“ всіх українців на 150 верст коло Києва». (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.

1667 р. — Розчленування Руси внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання ляхів з Руси-України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна-до Польщі. Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» (В.Лизанчук, с.34,35).

1672 р. «Заказ крепкой, чтобы люди польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».

1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші '«не сходные с книгами московскими».

1685 р. Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України.

1686 р. – Ліквідація автономної української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

1687 р. Коломацькі статті, за якими Москва зобов'язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.

1689 р.- Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха — "… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...". Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», визнали москалі в 1905 р. («Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова»).

1690 р. Московський собор православної церкви засудив «Кіевскіе новыя книги» С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивилівського, І.Славинецького, наклавши на них «проклятство та анафему».

1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1703-1720 pp. — Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.

1704 p. — Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.

1708 p. — Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.

1708 р. — Захоплення через зраду виродка Носа і зруйнування столиці Гетьманщини М.Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей, церкви та місто пограбували, а потім спалили. «Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців», — доповідав французький посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991.С.59).

1709 р. — Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянськоі" академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах. музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало не можливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І.Огієнко, «Українська культура»). "… Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури", визнав пізніше князь М.Трубецькой.

1709 р. — Хан-цар Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі "… товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали", — писав самовидець, кошовий Стефаненко.

1709 р. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.

1709 р. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1713 р. — Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь-Русія-Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюрські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як «Росія»).

1718 p. — Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, "… численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались" ("Історія Русів", ст.303-304, вид.1956 p.).


Драгоманов

Михайло Петрович Драгоманов Походив з дрібномаєтного дворянства Полтавської губернії. Батько Драгоманова в молодості жив у Петербурзі і співпрацював в російських альманахах 1820-1830-х рр..,
Драгоманов належав до гуртка космополітів і пояснював це таким чином: «Сам українець за походженням, і бачачи в Києві не мало того, про що в решті Росії поняття не мали, я багато в чому поділяв сумніви та ідеї українських націоналістів, і багато в чому вони мені здавалися реакційними.

За своїм соціально-політичним поглядам Драгоманов був яскравим представником української інтелігенції 1870-х рр.. В області національного питання він з'єднував федералістичні прагнення революційно налаштованих представників тодішньої української інтелігенції з невизначеним індивідуалістичним космополітизмом демократичного спрямування. Порвавши на цьому грунті з Київською українською громадою і виступивши проти централістичні тенденцій тодішнього народництва, Драгоманов в кінці кінців став за кордоном виразником ліберально-конституційних тенденцій.
Драгоманов в своїх дослідженнях прийшов до висновку, абсолютно протилежного теорії «самобутності» української «народної творчості»: «Дуже багато з того, що ми тепер знаходимо в нашій країні і навіть у сфері її неграмотного населення, це продукт не місцевий і не" народний ", а загальний всім історичним народам продукт культурний» («РозвҐдкі», т. I, стор 155).

У 1863 міністр внутрішніх справ Валуєв забороняє друкування українських популярних і педагогічних книг з огляду на те, що «ніякого особливого малоросійської мови не було, немає і бути не може».


ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ (Драгоманов)


Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось христянство по великій частині світу, між різними народами християнськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загальне, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами одної родини і звались: християни мови або нації італьянської,
французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одного народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-християнськи.
Я доводив,   що,   дякуючи  тому,   що  москалі, котрі  переважно склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, нікому не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і повстало пізніше других слов'янських, а зразу стало здоровіше, ніж
другі слов'янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати справи людського життя,- громадського, родинного, особистого,-
не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку, щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди.
При цім я показував, що найліпше, що було писане на нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича,
Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що все, писане національством, виходило мертвим.


«Вартість розмови про космополітизм і національ-
ство для українства. Зв'язок цеї справи зі справою
російського письменства на Україні. Фальшивий
космополітизм і правдивий бік українства в Росії.
Вартість російського письменства для теперішньої
України. Упадок українського письменства й науки
про Україну. Всеслов'янська вартість російської
мови.»

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість, я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені траплялось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не грозимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космополітизму».
На це мушу відповісти так: перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять
іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим
національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм «обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне націо- нальство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших
сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Червоного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ніколи не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірнішу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку. Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й людськості в прикладі до наших обставин.
Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-
небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено, поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами.
Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть
виключати мене з української сім'ї, як колись попи виключали єретиків з церкви.
Час показав, що думки ліберал-соціаліста Драгоманова дійсно були чудацькими.

Грушевський

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Під час революції 1905—1907 pp. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки — такою вбачав М. Грушевський українську державність.
Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму у складі Росії.
Наукова концепція Грушевського історика про етнічну (але не державну) соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика.
1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні.
1924 року, заради завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину.
1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні очолив Історичну секцію ВУАН.
1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого "Українського національного центру". На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських.

З 1917 р. Грушевський відстоював принцип федералізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розу¬мам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому - до федерації всього світу», був рішучим противником етнічної державності. М. Грушевський: «Нова Україна має постати демократичною республікою, в якій були б гарантовані всі пра¬ва і свободи», забезпечена «рівність всіх людей». Однак вирішити цю проблему діячам Центральної Ради не вдалося.

Винниченко

Разом з М. С. Грушевським активно відроджував українську державність Володимир Винниченко (1880—1951). З весни 1917 р. ця ідея, писав пізніше автор «Відродження нації», конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західноєвропейської со¬ціал-демократії. Відродження національної державності Вин¬ниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної ав¬тономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії.
                        

                                                                      ДИРЕКТОРІЯ

1. Обрання Директорії. У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу, створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради.  На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

2. Перемога антигетьманського повстання. 15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.

16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

3. Проголошення Декларації Директорії. Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.
В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:
- вища державна влада передавалася Директорії УНР;
- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);
- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

4. Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.
Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.
Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

5. Скрутне становище влади Директорії. Становище нової влади було дуже скрутним.
Серед керівництва Директорії не було єдності Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з більшовиками проти Антанти. Прихильники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти більшовиків, пропонуючи встановити військову диктатуру.
Ускладнилися відносини і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно того, якою буде влада - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з B. Винниченком. Відкритим залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню.
Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В. Чехівський, C. Остапенко, Борис Мартос, I. Мазепа, В. Прокопович.
У Директорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив С. Петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя.
Реальна Влада на містах зосереджувалась у військових структурах, a саме - у виборних отаманів на пів партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.
Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території під Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава.
Ще складнішими були проблеми у внутрішньополітичній сфері. Хоча Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія), міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ I російська білогвардійська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.

6. Друга війна радянської Росії проти УНР. Ще наприкінці листопада - на початку грудня 1918 р. радянська Росія, яка 13 листопада 1918 р. анулювала Брестську мирну угоду, без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919 р. після тривалих безплідних намагань В. Винниченка, В. Чехівського, М. ІІІаповала Та інших дипломатичними засобами порозумітися з більшовицькою Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи па героїчну боротьбу українських військ проти частин Червоної армії на теренах Лівобережної України (у січні 1919 р. радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав та інші міста), 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.
Прагнучи ліквідувати хоча б один із фронтів, більшість членів Директорії виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. He погоджуючись з цим рішенням, 11 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С. Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.
У квітні 1919р. радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

7. Спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Протягом літа - осені 1919 р. Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції 1919-1920 pp. звели нанівець ці намагання.
Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. Але наприкінці 1920 р. Директорія УІІР втратила контроль над територією України, і С. Петлюра був змушений емігрувати.

8. Причини поразки Директорії. Причинами поразки Директорії стали:
- неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах;
- відсутність єдності національно-демократичних сил;
- боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян;
- у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва;
- нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би створити широку соціальну основу нового режиму;
-війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.;
- розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного характеру, єврейські погроми;
- союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії;
- керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею незалежності УНР.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ: РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА

Поява незалежної України була зумовлена кризою і розпадом попереднього ладу. Тому слід розібратися в суті радянського ладу і в характері національної радянської державності.
Радянська державність прямо і безпосередньо пов'язана з комуністичною ідеєю, реалізація якої ставилася у залежність від трудового ентузіазму населення країни, від його активної участі в державному управлінні через ради. За деякими ознаками комуністична ідея нагадувала християнську. Як і остання, вона захоплювала багатьох, але, якщо пастирі обіцяли гармонію і щастя лише у потойбічному світі, то вожді - за життя. Більше того, для досягнення щасливого і заможного життя при комунізмі називалися конкретні строки - від п'яти до двадцяти років.

Намір вождів ощасливити людей поширювався не тільки на населення власної країни, а й на весь світ. Тому цілком закономірно, що навіть у 1980 p., який М. Хрущов за два десятиліття до того назвав кінцевою датою побудови комунізму, організатори Московської олімпіади обрали її символом п'ять кілець-континентів, з яких виростав стилізований профіль Спаської вежі Кремля. Провал будь-якої конкретної комуністичної програми не примушував прихильників комунізму піддати ревізії свою ідеологію.

У 1995 р. у Франції було опубліковано узагальнюючу працю шести науковців з різних країн, які присвятили себе дослідженню комунізму, —"Чорна книга комунізму". Перекладена на багато мов, вона розійшлася по всьому світу. Зокрема, у 1999 р. з'явився її російський переклад. У цій книзі обсягом в 768 сторінок розповідається про злочини комуністичних режимів в Європі, Азії і Латинській Америці. На палітурку винесена підсумкова цифра жертв комунізму - 95 млн осіб.
"Чорна книга комунізму" завершується розділом, що написав Стефан Куртуа. У розділі під короткою назвою: "Чому?" багато цікавих спостережень і глибоких узагальнень. Проте цей розділ, як і вся книга, на жаль не дають переконливих відповідей на питання, чому комунізм нерозривно пов'язаний з терором, у тому числі оберненим проти самих носіїв комуністичної ідеї? чому суспільство виявилося безпорадним перед організаторами масового терору? чому радянська система влади стала недієздатною саме тоді, коли їй вдалося перебороти будь-який опір у суспільстві ? чому, нарешті, разом з КПРС розвалився Радянський Союз?

Оскільки "Чорна книга комунізму" не має відповідей на ці питання, то сьогодні для багатьох читачів вона видається нагромадженням жахів, а не аналітичним дослідженням. Більшість людей, які народилися і досягли похилого віку за радянської влади, не схильні малювати той період суцільною чорною фарбою. Вони можуть з достатніми підставами назвати безліч позитивних моментів тогочасного життя, які робили його змістовним, і не тільки тому, що це були роки, коли вони ще залишалися бадьорими й повними сил.
Коли Верховна Рада УРСР вийшла з-під тіні КПРС і стала користуватися повновладдям у своїй республіці, вона вирішила заснувати власний друкований орган. У січні 1991 р. почала виходити парламентська газета "Голос України". Замість звичайного гасла "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" вона обрала інше: "Владу - Радам!". Всупереч правилам орфографії слово "Ради" у множині писалося з великої літери. Гасло зійшло з першої сторінки газети тільки в березні 2000 p., тобто після "оксамитової" революції у Верховній Раді. Парламент був і лишається дзеркалом суспільства. Якщо парламентська газета відчувала певну ностальгію за реаліями радянського життя, то такі настрої були властиві й суспільству.

Виходячи з безсумнівно терористичної природи радянської влади, іноземні дослідники не розуміють джерел такої ностальгії. А нам, кого ця влада виховувала з дитячих років, нелегко розібратися в суті явищ, покритих багатошаровою пропагандистською полудою. Вивчаючи недавнє минуле, нам треба постійно звертатися до самих себе, вичавлюючи по краплині прищеплені стереотипи.

Дослідження голодомору 1932—1933 pp. дало змогу придивитися до "робітничо-селянської" влади рад з іншого боку. Визріла стаття, яку я відніс у газету "Сільські вісті", що виходила у 1991 р. тиражем в 2,5 млн примірників. Стаття називалася незвично: "Чи потрібна нам Радянська влада?" Мабуть, таке питання здалося головному редактору І. Сподаренку риторичним і не з усіма тезами статті він погодився, однак газета опублікувала статтю без жодних змін у тексті, хоча й під іншим заголовком: "Яка влада нам потрібна?" .
Тепер стаття залишається тільки історіографічним фактом. Вона втратила актуальність, якщо підходити до неї з точки зору предмету дослідження, проте набула іншої цінності: як джерело для дослідження процесу подолання пропагандистських стереотипів у свідомості людей, вихованих при комунізмі.
Повертаючись до суті тої влади і національної державності, слід відділити радянську революцію від комуністичної й відповідно - владу радянських органів від компартійної диктатури. Таке розщеплення тандему "компартія - ради", відомого під звичною назвою "радянська влада" відповідатиме правді життя і дасть змогу зробити принципово нові висновки щодо природи успадкованих сучасною Україною владних інституцій.

Очевидно, не треба доводити, що до жовтневого перевороту ради не були владою. Вони стали нею тільки тоді, коли злилися з компатійною диктатурою. У результаті цього злиття якраз й утворився політичний феномен, знаний під назвою "радянська влада".
У радянській історіографії повновладно фігурували Лютнева буржуазно-демократична і Жовтнева соціалістична революції, а Українській не надавалося належної їй ваги. Поняття про комуністичну революцію взагалі не існувало. Якби ми слідували традиціям радянських історіографів то нині мали б зосередитися на подіях виключно Української революції? Це означало б, що за останнє десятиліття ми нічому не навчилися. Треба відійти від канонів політизованої історії і вивчати минуле таким, яким воно було насправді. Простежимо, яким чином усі революції, що відбувалися на українській та російській землях, взаємодіяли або взаємопоборювали одна одну.

Десятиліттями Лютнева революція відділялася залізобетонною стіною від більшовицького перевороту. Жовтневий переворот аж до 1 лютого 2000 р. відзначався в Україні двома вихідними днями - як найбільше свято. Воно мало урочисту назву: Дні пам'яті Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Вважалося, що Жовтнева революція відбулася за один день. З наступного дня більшовики почали брати владу в свої руки по всій велетенській території колишньої імперії. Цей кількамісячний період до початку громадянської війни теж отримав урочисту назву: "тріумфальна хода Радянської влади".
Насправді Російська революція, як її називали в усіх тогочасних газетах, була цілісною. Вона спалахнула в лютому (березні за новим стилем) 1917 p., пройшла через кілька політичних криз і два перевороти - провальний правий (корніловський) і переможний лівий (ленінський). Закінчилася вона в січні 1918 р. розгоном Установчих зборів.

Саме така періодизація революції сприймалася її сучасниками як аксіома. Не надаючи з доктринальних причин вагомого значення розгону Установчих зборів (здійсненому попри те, що вимога про скликання їх містилася в партійній програмі більшовиків), В. Ленін все-таки називав жовтневий переворот переворотом, а не революцією. Тільки після смерті вождя, в десятилітній ювілей захоплення влади більшо¬виками комуністичні пропагандисти відділили більшовицький переворот від Лютневої революції непроникною ідеологічною стіною, аби возвести його на п'єдестал як окрему Велику жовтневу соціалістичну революцію.

Головним політичним продуктом Російської революції були ради робітничих і солдатських депутатів. Історія революцій не знала раніше таких організацій. Уперше вони виникли в Росії у 1905 р. як комітети з керівництва загальним страйком. Петроградська об'єднана рада робітничих і солдатських депутатів була створена у 1917 р. цілком стихійно, без прямої участі політичних партій. Якраз вона й відіграла вирішальну роль у поваленні самодержавства, що б там не казали тогочасні лідери кадетів.

Поява рад пояснювалася напруженістю соціальних суперечностей, загострених тривалою війною. У народних низах поширювалися озлобленість, відчай і ворожість до панівних класів. Поряд з цілком зрозумілою вимогою припинення війни ради висунули екстремістські гасла: "Землю - селянам!", "Фабрики - робітникам!"

Російська революція від початку розвивалася як пролетарська. Про її буржуазність аж до більшовицького перевороту заявляв тільки В. Ленін. Та хіба можна називати революцію буржуазною, якщо основна її сила - ради вимагали експропріації поміщиків і буржуазії?
Ленін твердив, що тільки його партія є авангардом пролетаріату, а всі інші служать інтересам буржуазії. Однак насправді робітники й одягнуті в солдатські шинелі селяни більше прислухалися до есерів і меншовиків, які контролювали ради, а через них - дії сотень тисяч озброєних людей.
І партія есерів, і партія і соціал-демократів розглядали ради як тимчасові органи революції. Вони не бажали перетворювати їх на органи влади. Метою революції вони вважали скликання Установчих зборів. Лідери цих партій не сумнівалися, що завоюють більшість у цьому представницькому органі (так воно і сталося). Вони примусили ради віддати владу Тимчасовому комітету Державної Думи. Думці утворили легітимний Тимчасовий уряд, головним завданням якого вважалося скликання Установчих зборів.

В.Ленін після приїзду з еміграції заявив, що ради - це органи влади і тому в країні - двовладдя. Перед більшовиками ставилося завдання витіснити есерів і соціал-демократів з рад, щоб на плечах рад прийти до влади. Висунуте Леніним гасло "Вся влада - Радам!" означало, що більшовики не повинні були зважати на суверенні права народу, який мав через демократичну процедуру виборів в Установчі збори визначити склад органів державної влади. Ради як класова інституція протиставлялися загальнонародним інституціям.

В Україні ради утворювалися переважно у великих містах, робітничих селищах Донбасу, на фронтах. Як правило, вони стояли осторонь національно-визвольної боротьби. Індустріальний пролетаріат, який в Україні був переважно російським або русифікованим, організовувався й по лінії професійних спілок та фабрично-заводських комітетів. Профспілки і фабзавкоми часто бували ініціаторами утворення рад робітничих депутатів.

Партія більшовиків не покладалася лише на ради. Від березня 1917р. вона вербувала червоногвардійців. Бойовики Червоної гвардії з'явилися у Катеринославі, Харкові, Одесі, Києві, в містах і селищах Донбасу.
Більшовики наполягали на передачі влади радам ще тоді, коли ради контролювалися есерами і соціал-демократами. В.Ленін не сумнівався у тому, що його партія витіснить з рад конкурентів. Ця переконаність значною мірою грунтувалася на частковому збігові вимог більшовиків з вимогами рад.

Збіг вимог рад і більшовиків визначив кінцевий успіх ленінської партії. Це треба підкреслити з усією силою, щоб зрозуміти характер і долю Російської революції: не буржуазної і не більшовицької, а робітничо-селянської, точніше - пролетарської. Ще точніше було б назвати цю революцію радянською. На жаль, прикметник "радянський", так само як і іменник "соціалізм", були приватизовані й спотворені до невпізнанності більшовиками.

Робітники в радах вимагали передачі підприємств у колективну власність. Селяни і солдати прагнули конфіскації і розподілу поміщицьких земель. Ліквідація класу великих власників збіглася з вимогами ленінської партії. Однак програма більшовиків передбачала ліквідацію всієї приватної власності, у тому числі "дрібнобуржуазної" (селян, кустарів, ремісників, дрібних торгівців).
Одразу після провалу корніловського перевороту Ленін узяв курс на завоювання влади. Щоб забезпечити успіх, він тимчасово відмовився від власних програмних гасел і підняв на щит вимоги рад. З ними більшовики й перемогли у жовтні 1917р.

Насправді це була перемога рад, але більшовики вже контролювали їх. (Контроль над радами ленінська партія не втратила аж до конституційної реформи 1988 р.) У руках більшовиків і створеної ними організації чекістів ради перестали бути тими радами, якими вони були в 1917 р. Після того, як це трапилося, надійшла черга для втілення передбачених програмою більшовицької партії соціально-економічних перетворень.

Комуністична революція, у якої було мало спільного з пролетарською, почалася з весни 1918 р. і тривала, якщо брати до уваги її політичні наслідки, нескінченно довго — до 1938 р.
Події Української революції тепер загальновідомі. Як і Російську, її слід датувати 1917—1918 pp. Проте цим схожість між ними й обмежується. По-перше, Українська революція була національно-визвольним рухом, який розвивався за власними законами. По-друге, вона охоплювала всі українські землі, включаючи територію Австро-Угорщини.

Державотворча діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах — законах, що мали статус конституційних законів. 23 червня 1917 р. Перший Універсал проголосив право українського народу самому порядкувати на своїй землі. 16 липня Другий Універсал повідомив про перетворення Центральної Ради на крайовий орган представницької і законодавчої влади. Цим же Універсалом (єдиним, який було узгоджено з центральним урядом Росії) легітимізувався утворений раніше і підзвітний Центральній Раді виконавчий орган влади - Генеральний секретаріат.

20 листопада Третій Універсал оповістив про створення національної демократичної держави - Української Народної Республіки. В ніч на 25 січня 1918 р. було оприлюднено Четвертий Універсал, за яким УНР ставала незалежного.

Після розпаду імперії Габсбургів естафета Української революції була підхоплена на західноукраїнських землях. 13 листопада 1918 р. відбулося проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.
Безпосереднім результатом Української революції стало возз'єднання двох республік в єдину соборну демократичну державу - Українську Народну Республіку. Ця знаменна подія сталася 22 січня 1919 р. Однак сусідні держави вже почали окупацію обох республік. Наближалася до своєї трагічної розв'язки українсько-польська війна 1918—1919 pp. у Східній Галичині. Йшла до фіналу друга українсь¬ко-російська війна 1918—1919 pp.

Всі російські політичні діячі від монархістів до більшовиків панічно боялися відділення України від Росії. Дізнавшись про те, що київський уряд зайнявся підготовкою виборів до Всеукраїнських установчих зборів, Тимчасовий уряд розпочав процедуру притягнення генеральних секретарів до карної відповідальності. Жовтневий переворот більшовиків припинив чергову кризу у відносинах Петрограда і Києва.

Однак більшовики виявилися ще більш небезпечним ворогом української національної державності. Щоб утримати Україну, вони використовували різноманітні методи: збройну силу, підступну демагогію і цілком реальне задоволення вимог народних низів. Популярність більшовиків в Україні істотно зросла, коли Раднарком ініціював конфіскацію майна великих власників і мирні переговори в Брест-Литовську з Німеччиною та її союзниками.
Центральна Рада не знаходила протиотрути економічному екстремізму більшовиків, якого не поділяла. Найбільш радикальні її заходи не суперечили засадничим принципам інституту приватної власності. Тому ці заходи не задовольняли пролетаризовані низи, частка яких за роки війни істотно зросла. Національні гасла Центральної Ради перестали захоплювати народні маси, оскільки більшовики теж пропонували українцям незалежну республіку, тільки не демократичну, а радянську.

Розібратися в тому, де кінчається демократія і починається демагогія, маси не могли. Парламентаризм асоціювався у них із тим, що вони знали, а знали вони Державну Думу. Національна революція не втратила своєї соціальної бази, проте все більша частка українців відверталася від чужих їм інтелігентів з керівних структур демократичної УНР і приєднувалася до ближчих по духу пролетарів радянської УНР, які з ентузіазмом обіцяли стомленим масам все і відразу.
Утворений в Харкові уряд радянської УНР назвали не Раднаркомом, як у Петрограді, а за аналогією з виконавчим органом Центральної Ради — Народним секретаріатом. Під його прикриттям червоногвардійці з російських та українських міст пішли на Київ і після здобуття міста влаштували в ньому криваву різанину - першу такого масштабу з монголо-татарських часів.

У відчаї Генеральний секретаріат після укладення Брестського миру звернувся до урядів Німеччини і Австро-Угорщини з проханням надання захисту від інтервенції з боку Росії. Цим він підписав собі смертний вирок. Австро-німецькі війська, які посунули на Україну на прохання УНР,  українським історикам  не випадає називати інтервенціоністськими. Але не можна заперечувати окупаційного характеру їхніх дій.

Демократичний струмінь Російської революції вичерпався вже після жовтневого перевороту, хоч демократія ще агонізувала до початку 1918 р. Демократичний струмінь Української революції вичерпа¬вся у квітні 1918 p., з розгоном окупантами Центральної Ради, а от її національний дух не згасав іще впродовж кількох років.

Коли заходить мова про комунізм, нас огортає магія слів: навіть сьогодні термін "комунізм" тлумачиться не як означення реального політико-економічного ладу, в тенетах якого борсалися три покоління громадян України, а слово-символ майбутнього суспільства загального благоденства.
Політико-економічна суть комунізму корінилася не в розподільчих відносинах (славнозвісне: "матеріальні та культурні блага - за потребами"), а у відносинах власності.

Експропріація засобів виробництва у великих власників і "усуспільнення" дрібних власників становили соціальні катаклізми небачених масштабів. Хотілося б привернути увагу до феномену комуністичної революції, його витоків та рушійних сил, а отже і до його впливу на характер і зміст української державності.

Російську і Українську революції 1917—1918 pp. спіткала комуністична мутація, яка виникла в Росії і була силою прищеплена в Україні. Мутація в Росії обернулася радянською державністю, яку заперечували всі революційні сили, але відстоювали більшовики. Мтація в Україні набула форми національної радянської державності, нав'язаної народу трьома послідовними збройними вторгненнями з півночі.

В основу функціонування рад як державних органів більшовики поклали принцип неподільності влади. На цьому ж принципі грунтувалося й самодержавство. Незважаючи на полярну протилежність політичних режимів Російської імперії та Радянського Союзу, між ними простежується наступність: обидва - носії диктатури, а не демократії.

Партія Леніна не заперечувала самого факту диктатури, але заявляла, що це - диктатура пролетаріату. Щоправда, тут же лунали дві заяви: ради є державною формою диктатури пролетаріату, а більшовики - революційним авангардом робітничого класу. З них логічно випливало, що після захоплення контролю над радами "диктатура пролетаріату" ставала диктатурою партії більшовиків. Та ніхто з рядових членів багатомільйонної КПРС аж до кінця її існування не відчував себе диктатором.

Державна партія будувалася на принципах "демократичного централізму", який вимагав безумовної підпорядкованості її нижчих ланок вищим. Завдяки цьому влада диктаторського походження зосереджувалася на останньому щаблі компартійно-радянської конструкції - в Центральному комітеті РКП(б) - ВКП(б) - КПРС.

Найважливішою сферою діяльності компартійних комітетів, аж до Центрального, стало "радянське будівництво", тобто творення мережі рад з контрольованим складом депутатів. Безпосередньо на себе партійні комітети брали обмежену частку державних функцій. Левова частка управлінської роботи покладалася на виконавчі комітети рад.
Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала політичну владу, але не брала на себе відповідальності за поточні справи. Ради позбавлялися політичного впливу, але наділялися повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі непорозуміння між партійним і радянсь¬ким апаратами попереджувалися призначенням на відповідальні посади в радянських установах тільки членів партії.

Компартійно-радянський тандем не випадково назвали "Радянською владою". Через систему рад диктатура заглиблювалася в народні низи. Досягалося це шляхом наділення мільйонів громадян реальними, хоч і обмеженими управлінськими або контрольними функціями. У результаті створювалася ілюзія народовладдя. Сумніватися в народності такого політичного режиму було неможливо. Тим більше, що свої кадри він черпав з народних низів. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як раніше таким знаком вважалося дворянське походження.

Завдяки перетворенню рад в органи влади і утворенню компартійно-радянського владного тандему партія більшовиків фактично поділилася на дві частини з принципово різними функціями. Внутрішня, тобто апаратна, партія була нервовим центром радянських, профспілкових, силових та інших органів. Зовнішня партія складалася з мільйонів рядових членів, які виконували функцію "передавального пасу" від верхів влади до народних низів.

Конституційна реформа 1936 р. одягла ради в парламентські шати. Реформу проводили партапаратники, які одразу пристосувалися до прямих, пропорційних і рівних виборів при таємному голосуванні. Як і раніше, компартійні комітети могли без будь-яких утруднень дозувати соціальний, демографічний, національний і партійний склад радянського депутатського корпусу.
Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав можливість вибудовувати державу в довільних формах. Видимі конструкції держави не мали значення, бо за ними ховалася не відображена в конституціях диктатура жорстко централізованої партії. Така особливість дала змогу вибудувати і національну радянську державність. Іззовні вона здавалася істотною поступкою визвольному руху.

"Незалежна" радянська Україна створювалася у 1917 р. з тактичних міркувань, щоб полегшити поглинення УНР. Проте її створення вплинуло на розв'язання доленосного для України питання про територіальну цілісність українських земель. Центральна Рада визначала кордони утвореної нею держави дев'ятьма губерніями (без Криму) з переважно українським населенням. Тимчасовий уряд бачив автономну УНР у складі п'яти губерній, територія яких була приєднана до Московської держави у 1654 р. Такої позиції спочатку дотримувався й Раднарком. Коли виникла потреба скликати Всеукраїнський з'їзд рад, він зняв заперечення щодо східних й південних губерній (Ново-росії і Слобожанщини). Там було більше рад, ніж на корінних українських землях, і ці ради були більшою мірою більшовизовані.

Після громадянської війни Раднарком збирався "автономізувати" Україну, тобто позбавити її національної державності. Виявилося однак, що джина вже випустили з пляшки. Таку ідею мало хто підтримав навіть в українських компартійно-радянських колах. Наприкінці грудня 1920 р. радянська Росія і радянська Україна уклали договір про воєнний і господарський союз як рівноправні держави. Раднарком у цей час розмістив в Україні шість армій чисельністю в 1,2 млн бійців. Та йому було ясно, що виключно силою таку велику республіку не втримати.

У 1921—1922 pp. колишня Росія існувала як країна без назви, що складалася з дев'яти (включаючи Далекосхідну Республіку) формально незалежних держав. У передостанній день 1922 р. була утворена єдина союзна держава. Національні республіки поступилися своїм паперовим суверенітетом, а Росія - своєю назвою. Як і попередня "договірна" федерація, Радянський Союз скріплювався диктатурою державної партії. Цього було досить.

Щоб підкреслити рівноправність союзних республік, всі вони у складі федеративної держави дістали рівні з новою Росією права. Серед інших фігурувало право на вільний вихід з СРСР. И.Сталін відстоював "автономізацію" республік, але підтримав ідею утворення поряд з Російською нової, Союзної, федерації. Популістське "право на вихід" залишилося за союзними республіками навіть у сталінській Конституції 1936 р.
Відразу після утворення СРСР головною лінією національної політики стала коренізація. Український різновид її дістав назву "українізація".

Політику радянської українізації не слід ідеалізувати. Головним змістом її було укорінення влади в україномовному середовищі, у зв'язку з чим чекісти, професори і пропагандисти мали перейти на мову того населення, у середовищі якого вони працювали. Однак у певних вимірах радянська коренізація не могла не зближуватися з тією українізацією, яку здійснювали національні уряди.
Спільним знаменником для обох типів українізації - національного і радянського - була дерусифікація. Переслідувану сотні років рідну мову українці тепер почули у школах і закладах культури. Українізація здійснювалася навіть за межами України - в місцях компактного проживання українців.

На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення державної влади, в Україні вона сприяла духовному відродженню. За економічним та людським потенціалом УСРР дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася підвищеною увагою конкуруючих кланів у Кремлі. "Кращим другом" України став Й. Сталін, який призначив на найвищу посаду в республіці свого підручного - Л. Кагановича. Користуючись всебічною підтримкою Кагановича і Сталіна, нарком освіти М.Скрипник витискував з офіційної політики українізації максимум можливого. Однак таке становище тривало недовго - до завершення боротьби за владу в центрі тоталітарної держави і здійснення комуністичних перетворень.

Тоталітаризм має десятки визначень, найкоротшим з яких є те, що формулюється через протиставлення тоталітаризму й демократії. Демократія є пануванням суспільства над державою, тоталітаризм — пануванням держави над суспільством.
Коротке визначення завжди вимагає пояснень. Треба пояснити, зокрема, чому царське самодержавство і подібні йому абсолютистсь¬кі режими не слід кваліфікувати як тоталітарні способи правління, хоч монарх був персоналізованим уособленням держави, а суспільство складалося з підданих, а не громадян.

Тоталітаризм міг виникнути тільки на високій стадії розвитку техніки та економіки, коли аграрне суспільство перетворилося на індустріальне, а ринок почав інтенсивно глобалізуватися. Традиційні форми політичного устрою у передових країнах все більше відставали від досягнутого техніко-економічного рівня, внаслідок чого спалахнули грандіозні цивілізаційні кризи - Перша світова війна 1914—1918 pp. і Велика економічна депресія 1929—1933 pp. У кризовій ситуації в демократичних країнах почало формуватися громадянське суспільство.

Однак у деяких з них через несприятливі внутрішні й міжнародні умови виникла злоякісна тоталітарна мутація.
Механізм такої мутації був універсальним. Певна сила піднімалася з народних низів і знищувала конкурентні форми організованого політичного життя. Практично кожному членові суспільства переможці нав'язували вигідні тільки для них цінності та погляди (технічні засоби для цього вже існували). Як правило, тоталітарна диктатура мала яскраве ідеологічне забарвлення і трималася на трьох китах: державному терорі, пропаганді й вихованні.

Тоталітаризм радянського зразка виявився особливо живучим не випадково. Політична та економічна диктатури в ньому поєднувалися в одне ціле.
Фашизм і його різновид нацизм обмежувалися в економічній сфері контролем над підприємцями і регулюванням виробництва. Ці тоталітарні режими були позбавлені внутрішньої стабільності й робили ставку на мілітаризацію та війну. Компартійно-радянський тоталітаризм був до певного часу стабільним і в умовах миру. Стабільність забезпечувалася соціально-економічними перетвореннями, що передбачалися комуністичною доктриною. Суть їх полягала у зни¬щенні приватної власності на засоби виробництва і побудові директивно-планової, командної економіки.
Радянська влада будувала адекватний собі економічний фундамент.

Експропрійовані під прапорами націоналізації або усуспіль-нення засоби виробництва на ділі не переходили у розпорядження нації або суспільства. Під виглядом державної власності вони опинялися у фактичному володінні державної партії, і в першу чергу - керівництва Центрального комітету, яке скориставшись принципом "де¬мократичного централізму", прибрало до рук усі партійні та державні структури. Приватна власність як засіб, що унеможливлює експлуатацію найманої робочої сили, не зникла, як проголошувала марксистська теорія, а була націоналізована, зосередилася в руках купки вождів, тобто політичних олігархів. Практично кожний член суспільства став економічно залежним від влади. Ця обставина у поєднанні з терором, пропагандою і вихованням якраз і забезпечувала тривалий час внутрішню стабільність радянського ладу.

             "БЛАГИМИ НАМІРАМИ…"


Свою "революцію зверху" більшовики почали після завершення "тріумфальної ходи Радянської влади", тобто з весни 1918 р. Якраз тоді з'явилася славнозвісна брошура В.Леніна "Чергові завдання Радянської влади". Комуністична революція ставала черговим, після встановлення диктатури на території всієї країни, завданням ленінської партії.

Чому історики не відокремлюють подій пролетарсько-радянської, тобто народної в своїй основі революції 1917-1918 pp., від подій комуністичної, тобто партійної революції? Мабуть, й досі дається взнаки вплив історичної концепції сталінського "Короткого курсу історії ВКП(б)".
Збіг стихійного екстремізму народних низів, що вимагали "експропріації поміщиків та буржуазії", з доктринальним екстремізмом більшовицької партії - головна інтрига подій, що розгорнулися.

Скориставшись моментом більшовики спочатку оволоділи радами зсередини, а потім розпочали власні соціально-економічні перетворення. Ніхто з тих, хто вийшов на вулиці Петрограда з вимогою "Геть самодержавство!", не помітив, що у революційному гнізді з'явилося більшовицьке зозуленя.

Ради висували дві вимоги, які стосувалися приватної власності: "Фабрики - робітникам!", "Землю - селянам!" Ці вимоги збігалися з комуністичною програмою більшовиків "на вході", коли мова йшла про "відібрати", але розходилися "на виході", коли потрібно було ви¬значитися, кому вони мали дісталися.
Робітники вимагали передачі фабрик у власність трудових колективів. Вони не могли собі уявити, як інакше можна розпорядитися фабриками після їх експропріації. Однак кожний такий випадок кваліфікувався з боку держави як небезпечний анархо-синдикалізм. Засоби виробництва мали стати власністю "робітничо-селянської" держави. "Пряме чи посереднє узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво, - підкреслював Ленін, - є величезним перекрученням основних засад радянської влади"2. Єдина поступка, на яку погодилися більшовики, полягала у наданні істотних прав робітничим організаціям у сфері управління виробництвом. Певною мірою це було вимушеним заходом, бо без управлінських або контрольних функцій сотень тисяч робітників націоналізована промисловість не змогла б існувати.

Навіть зовсім збіднілі селяни трималися за приватне господарство і вимагали поділити поміщицьку землю зрівняльно. Таким був всім зрозумілий зміст гасла "Землю - селянам!" Перед жовтневим переворотом більшовики взяли це гасло на озброєння, але після завоювання влади зробили спробу змусити селян працювати в радгоспах або одержавлених комунах. Ця спроба завершилася провалом. Коли уряд X. Раковського навесні 1919 р. почав роздавати поміщицьку землю радгоспам і цукровим заводам, українське селянство повстало, і республіку захопили денікінці. Спроби реквізувати селянську продукцію шляхом продрозкладки теж призвели до масових повстань. В.Леніну зрештою довелось "платити за векселями", виданими ним селянству напередодні жовтневого перевороту. Ринкові відносини між містом та селом були відновлені.

Неп був паузою в комуністичній революції. Ця пауза через боротьбу за владу в Кремлі тривала мало не ціле десятиліття. Атака на селян відновилася 1929 p., засобом перетворення селян на колгоспників став масовий терор, була здійснена депортація у віддалені райони Росії десятків тисяч так званих куркулів. Щоб змусити колгоспників працювати на державу, Сталін застосував терор голодом, від якого в Україні загинули мільйони людей.

Кошти, які вилучалися з села за допомогою механізмів економічного примусу, спрямовувалися на індустріалізацію. Кінцевою метою сталінського штурму було перетворення СРСР в індустріальну розвинуту державу, здатну провадити на міжнародній арені наступальну політику.

Досягнення в капітальному будівництві 30-х pp. вражають. За одне десятиліття Україна випередила за рівнем індустріального розвитку ряд європейських країн. Але промисловий потенціал використовувався в першу чергу для головної мети - зміцнення військової могутності СРСР.
Напередодні Другої світової війни ця мета була досягнута. В СРСР з'явилася розвинута командна економіка - ідеальний фундамент для тоталітарного режиму. Вкрай неефективна, вона мала проте одну істотну перевагу над економікою ринкового типу: винятково високий мобілізаційний потенціал.

Попередній аналіз засвідчив, що національна державність в СРСР мерехтіла на межі реальності і нереальності. Це пояснювалося самою структурою радянської влади. Реальність влади радянських органів створювала у громадян союзних республік ілюзію того, що вони мали власну державність. Однак не менш реальними були компартійні комітети, які скріплювали всі радянські органи влади сталевими обручами позаконституційної диктатури. Тому національна державність була ніби законсервованою. Лібералізація національної політики або послаблення компартійної диктатури могли б наповнити її реальним змістом.

У 20-х pp. перспективи радянської України здавалися обнадійливими. Слідом за М.Грушевським Збруч перетнули десятки тисяч галичан. Українці в сусідніх країнах сподівалися, що національна державність з часом стане реальною. Лідер впливової у Західній Україні партії націонал-демократів Д.Левицький в газеті "Діло" писав: "На Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї - чужі рямці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності"
3.
Цим сподіванням не судилося здійснитися. Коли Сталін посів вакантне місце вождя державної партії, Україна опинилася в епіцентрі репресій. Саме існування найбільшої національної республіки Сталін сприймав як виклик. Для режиму, позбавленого як освяченої Богом легітимності, так і реального конституційного регулювання, навіть власноручно створений харківський (з 1934 р. —київський) субцентр влади уявлявся як постійна загроза. Сталін знав лише один спосіб боротьби з потенційною небезпекою - превентивні репресії, й тому услід за спрямованим проти українського села терором голодом розгорнулося планомірне винищення української інтелігенції. Масові репресії 1937—1938 pp. стали заключним акордом комуністичної революції. Виник лад, контури якого визначала програма РКП(б).

Під час Другої світової війни Україна особливо постраждала через своє вразливе геополітичне становище. Разом з тим вона зробила істотний внесок у перемогу над ворогом і вперше після 1922 р. вийшла на арену міжнародного політичного життя як окрема держава. Вагомим результатом зустрічей Великої трійки в Тегерані та Ялті стало об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.
Післявоєнні роки виявилися не менш тяжкими: голод 1946—1947 pp., масові репресії в західних областях, непосильні податки на колгоспників. Як і раніше, Сталін ставився до України з особливою підозрою. Є свідчення М. Хрущова про те, що українці уникли суцільної депортації тільки завдяки можливим складнощам при проведенні цього процесу, пов'язаним зі значною чисельністю українського народу.

Після смерті Сталіна Україна знову почала одержувати політичні "дивіденди" як найбільша (після Росії) союзна республіка. Вона ста¬ла, як зауважив з іронією канадсько-український історик Б.Левицький, "другою серед рівних". Уперше Компартію України очолив українець. Однак невдовзі республіка позбулася "привілеїв. Частка її в загальносоюзних капіталовкладеннях зменшилася майже удвоє.

Громадянам України комунізм запам'ятався у пропагандистській оболонці "розвинутого соціалізму". Це був період лібералізованих порядків і відносної матеріальної забезпеченості. Мало хто здогадувався, що командна економіка гниє і розкладається. Силове поле радянської імперії почало слабнути. Для країн "соціалістичної співдружності" і союзних республік виникла перспектива здобуття незалежності.

Системна криза радянського ладу мала дві основні причини. Перша з них - глобальна: наслідки Другої світової війни. Ця війна настільки прискорила розвиток техніки, що її можна вважати початком завершального етапу індустріальної епохи, передднем постіндустріальної доби в історії людства. У передових країнах розгорнулася науково-технічна революція. Замість вугілля і металу на передньому плані опинилися високотехнологічні галузі.
Сталінські стратеги не помітили цієї революції. Скорочення відставання за видобутком палива і виплавкою металу вони сприймали як свідчення радянських успіхів в економічному змаганні двох систем. Коли через десять років після війни пленум ЦК КПРС вперше за весь час існування партії розглянув питання про науково-технічну революцію, то виявилося, що вона обходила стороною навіть підприємства воєнно-промислового комплексу.

Демократичні країни Заходу не змогли конкурувати зі своїм тоталітарним союзником у поборенні Третього рейху. Винятково високий мобілізаційний потенціал і, звичайно, наявність ресурсів, що могли бути мобілізовані, сприяли тому, що Радянський Союз успішно протистояв економіці мало не всієї Європи, яка потрапила під владу Німеччини. В ядерно-космічній гонці ця єдина перевага планового господарства над ринковим проявилася ще один раз, але вже останній. Програма висадки людини на Місяць була згорнута в СРСР за браком коштів. У постіндустріальну добу тоталітарна економіка і науково-технічний прогрес виявилися несумісними.

Щоб знайти другу причину системної кризи радянського ладу, слід згадати, що використовували для здійснення контролю над суспільством вожді чотири важелі: терор, пропаганду, виховання і економічну залежність практично кожного члена суспільства від держави. Цей останній важіль означав, до речі, що держава зобов'язувалася задовольняти потреби населення в засобах існування. Однак із задоволенням потреб людини завжди було сутужно. Про що свідчила сама можливість величезної концентрації матеріальних і людських ресурсів на цілі, визначені вождями? Тільки про те, що держава могла не звертати уваги на повсякденні потреби людей, позбавлених політичної та економічної свободи.
Коли таке становище тривало нескінченно довго, пропаганда і виховання переставали бути дійовими важелями зміцнення державної безпеки. Єдиним надійним гарантом стабільності залишався масовий терор. Побудований за допомогою терору, радянський лад продовжував існувати, користуючись залякуванням населення як наркотиком.
В.Ленін на порозі смерті, очевидно, побачив ті загрози для суспільства, що випливали з практики реалізації доктрини, яку пізніше назвали "марксизмом-ленінізмом". Тому видається досить ймовірним, що він готовий був обмежити комуністичну революцію вже досягнутими результатами.
Сталін, однак, використав непівську зупинку для підготовки нового штурму. Як вже зазначалося, засобами страхітливого терору йому вдалося створити суспільно-економічний лад, який максимально наближався до первинних умоглядних рекомендацій В.Леніна і М.Бухаріна. Тільки терор міг підтримувати цей лад у робочому стані.

Питання про те, чому суспільство мирилося з терористичною диктатурою Сталіна, вимагає додаткового дослідження. Безнадійна, але безкомпромісна боротьба українських націоналістів показує, що можна було б діяти інакше.
За три з половиною десятиліття сформувалося покоління людей, привчених до того, що держава їх годує. Держава годувала погано, але всепроникаючий терор усував небезпеку соціального вибуху. Коли смерть диктатора спричинила вакуум влади, провідні члени так званого колективного керівництва - Л. Берія і М.Хрущов у боротьбі між собою продемонстрували готовність надати населенню політичні послаблення і підвищити його матеріальний добробут. Хрущов переміг, а його пропагандисти демонізували Берію. Наступники Сталіна розуміли, що вони не мали того впливу на суспільство, який робив опір терору неможливим. Масовий терор як спосіб державного управління виявився вичерпаним. Але припинення масового терору одразу викликало системну кризу радянського ладу.

Причини кризи були зумовлені органічною неспроможністю радянського ладу адекватно відповідати на виклики часу: тримати на плаву колосальний воєнно-промисловий комплекс, розвивати освіту та науку відповідно до вимог науково-технічної революції і одночасно забезпечувати добробут населення. В добу Л. Брежнєва ціною занепаду економіки було досягнуто паритету в озброєннях з країнами НАТО. Становище на якийсь час врятувала світова енергетична криза, яка пролилася на Радянський Союз несподіваною зливою "нафто-доларів". Намагатися вирішити нерозв'язні суперечності радянського ладу і шукати вихід зі складного становища довелося вже М.Горбачову.

М. Горбачов не раз заявляв, що почав у квітні 1985 р. курс на перебудову за власним вибором. Мовляв, СРСР міг існувати й далі без перебудовних потрясінь, а за ним залишався б пост генерального сек¬ретаря ЦК КПРС.
Можна погодитися лише з однією частиною цього твердження: кампанія "перебудови" була започаткована останнім генсеком із власної волі. Все, що трапилося потім, мало цілком об'єктивну логіку розвитку. Коли М. Горбачов необережно торкнувся створеної В.Леніним конструкції влади з метою її вдосконалення, бюрократична "перебудова" зірвалася в каскад блискавичних і радикальних змін, тобто в революцію.

Влітку 1988 р. XIX конференція КПРС схвалила ініційоване в оточенні Горбачова рішення про "повновладдя рад". Наприкінці того ж року Верховна Рада СРСР проштампувала рішення, схвалене партконференцією. Суть його полягала у докорінній перебудові органів радянської влади. Вони перетворювалися на повновладні структури, прямо не залежні від партійних комітетів. Після цієї конституційної реформи "керівна і спрямовуюча" роль КПРС повинна була реалізуватися в інший спосіб, насамперед - шляхом виборів партійних функціонерів у ради і їхньої роботи на чолі рад або виконкомів рад.
У такій реформі номенклатура не відчула небезпеки. Вона звикла до того, що депутатство в радах було доповненням до високого партійного чину. Фактично ж руйнування тандему "партія-ради" докорінно змінювало державний устрій. Радянський центр влади почав стрімко перетворюватися на первинний, тому що тільки він мав легітимне походження. Компартійні комітети втрачали авторитет, а з ним і владу. СРСР перестав бути тоталітарною країною, хоча ніхто тоді (навіть на Заході) цього не помітив.

Перші вільні вибори до Верховної ради УРСР в березні 1990 р. дали владу, як і передбачали ініціатори конституційної реформи, представникам КПРС. Але в західних областях вони призвели до появи феномену, який здавався протиприродним: антикомуністичної радянської влади.
Конституційна реформа М. Горбачова позбавила КПРС статусу державної партії. Цього теж ніхто не помітив, але наслідки цього проявилися негайно, тому що на КПРС були "зав'язані" всі структури наддержави. Спочатку, ще у 1989 p., розвалилася зовнішня імперія в Центрально-Східній Європі. Після виборів 1990 р. проти компартійно-радянського центру виступили парламенти союзних республік. Почав набирати силу національно-визвольний рух.

У березні 1990 р. почала працювати 1-ша сесія Верховної Ради УРСР нового скликання. На відміну від попередніх часів, коли сесійні засідання парламенту тривали лише кілька днів, щоб проштампувати завчасно підготовлені в партійних комітетах рішення, Верховна Рада стала працювати на постійній основі.

381 місце в парламенті з 443 належало членам КПРС. Комуністична більшість протистояла Народній раді, але була неоднорідною. Найбільшу питому вагу в ній (25,5 %) мали керівники народного гос¬подарства: від міністрів до директорів заводів - 97 осіб. На другому місці (22,3 %) були партійні керівники: від секретаря ЦК до секретаря парткому колгоспу - 85 осіб, на третьому (12,6 %) - радянські працівники: голови виконкомів, начальники їх відділів та управлінь - 48 осіб, четверте місце (9,2 %) належало головам колгоспів - 35 осіб, п'яте (8,1 %) - науковцям і професорсько-викладацькому складу вузів - 31 особа.

Комуністична більшість у парламенті не була згуртованою ні ідеологічно, ні організаційно. Немало депутатів-комуністів досягли високого соціального статусу також завдяки власним діловим якостям, а не лише партійній приналежності. У них не було потреби гуртуватися навколо жорсткої лінії ЦК КПУ. Деякі з них співчували опозиції, а секретар парткому колгоспу В. Філенко навіть став одним з лідерів Демократичної платформи в Компартії України, а пізніше - Народної ради у складі Верховної Ради УРСР. Група науковців і викладачів вузів (за винятком С. Дорогунцова) взагалі перебувала поза компар¬тійним контролем.

ЦК КПУ все ж таки спромігся сформувати парламентську більшість, яка дістала офіційну назву "За суверенну Радянську Україну", а фактично увійшла в історію під назвою "група 239", бо саме таку кількість голосів набрав другий секретар ЦК Л.Кравчук під час його обрання головою Верховної Ради. Восени 1990 р. ця більшість розпалася на дві течії: прихильників союзного центру, які гуртувалися навколо першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка, і націонал-комуністів на чолі з головою Верховної Ради Л. Кравчуком. Позиції останніх у парламенті зміцнилися після приїзду в Київ 19 листопада 1990 р. голови Верховної Ради Російської Федерації Б.Єльцина. Підписанням у цей день договору між Україною і Росією по суті оформлявся ситуаційний союз двох найбільших республік СРСР, спрямований проти компартійно-радянського союзного центру на чолі з М. Горбачовим.

Комуністи-парламентарії вже не мали єдиної стратегічної лінії й пливли за течією, прагнучи пристосуватися до ситуації, яка стрімко змінювалася. Настрої в суспільстві негайно передавалися у союзний і республіканські парламенти. Так само колізії політичної боротьби у парламентах ставали відомими виборцям. Робота з'їздів народних депутатів СРСР і Верховної Ради УРСР транслювалася по радіо і телебаченню.
Народна рада - парламентська опозиція, яка складалася здебільшого з членів Народного руху України, проголосила своєю метою утворення незалежної держави з усіма атрибутами влади - власною армією, системою національної безпеки, грошовою одиницею, самостійною зовнішньою політикою.
Як тільки почали працювати Верховні Ради союзних республік 12-го скликання, питання про межі їхнього суверенітету і обсяг повноважень союзного центру негайно постало на порядку денному. Кожна союзна республіка формально завжди мала право вийти зі складу СРСР. Проте лише тепер створилася можливість використати цю конституційну норму.

24 березня Верховна Рада Литовської РСР поспішила прийняти законодавчий акт "Про відновлення незалежної Литовської держави". Проте президія Верховної Ради УРСР засудила ініціативу литовців. Позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР, що відбувався тоді, визнав цей акт недійсним. Знаменитий "парад суверенітетів" почався не з Литви.

Аналіз послідовності приймання декларацій про державний суверенітет союзними республіками дає змогу зробити цікавий висновок. Депутати парламентів союзних республік, за винятком прибалтійських, психологічно не були готові реалізувати можливості, надані їм радянською конституцією. Неготовність зникла, як тільки ці можливості випробував у боротьбі за Кремль Б. Єльцин. 12 червня 1990 р. Російська Федерація прийняла Декларацію про державний суверенітет.
Росія була державоутворюючою республікою. Безглуздо було б говорити стосовно неї про національно-визвольну боротьбу. У Москві відбувалася боротьба за владу між М. Горбачовим і Б. Єльциним. Останній скористався популістською конструкцією радянської державності, щоб ухилитись від підпорядкування загальносоюзному центру.

Проте вважати дії Б. Єльцина головною причиною розвалу СРСР помилково. Радянський Союз розвалювався разом із партією, що його створила. Зникало силове поле, у котрому, подібно фантомам Станіслава Лема, тільки й могла існувати ця наддержава.
Через два тижні після прийняття Декларації про державний суверенітет Верховною Радою Російської Федерації український парламент розпочав розгляд ідентичного питання. 5 липня від імені Народної ради В. Чорновіл запропонував негайно відкликати з Москви групу з 63 народних депутатів УРСР, які були делегатами ХХУПІ з'їзду КПРС, щоб вони мали змогу взяти участь у розгляді доленосного для України питання про її суверенітет. Пропозиція була настільки природною, що її змушена була схвалити більшість парламенту. Уперше опозиція і більшість проголосували солідарно.

Розуміючи значення документа, депутати зважували кожне сло¬во, кожне формулювання Декларації про державний суверенітет України. За дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текст приймався 16 липня 1990 р. поіменним голосуванням. 355 з 385 зареєстрованих у цей день депутатів проголосували за,  4  протии,  26  не взяли участі у голосуванні,  5 утримались.
Державний суверенітет України визначався в Декларації як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; від імені народу України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною.

Виникає закономірне питання: якими були рушійні сили національної революції?
Перебудову започаткував компартійно-радянський апарат в умовах майже цілковитої політичної летаргії суспільства. Апарат започаткував й конституційну реформу, яка цілком несподівано для нього привела до ліквідації тоталітаризму. Однак не можна називати представників компартійно-радянської номенклатури рушійною силою антикомуністичної революції. Навпаки, вони якраз прагнули врятувати соціально-економічнии лад, який уже вичерпав життєвий ресурс і перейшов у стадію саморуйнування.
Радянський лад разом із створеною під нього командною економікою став анахронізмом на тлі прискореного суспільного прогресу в країнах Заходу. Звичні важелі управління почали відмовляти, тому спроби останнього генсека лібералізувати сталінський соціалізм були, по-суті, вимушені. Однак ліки, прописані його командою прогнилій системі, виявилися занадто сильними, і перебудова зірвалася - в революцію.

Цей зрив спостерігався в усіх союзних республіках. Проте революційний процес відбувався в них по-різному і привів до неоднакових результатів.
Компартійно-радянській номенклатурі в республіках вдалося зберегти контроль за подіями. В них почалося своєрідне повернення до того укладу життя, який радянська влада так і не знищила до останку, а пристосувала до своїх потреб і модернізувала.

Досить коротким і прямим був шлях до демократії і ринку в республіках Балтії. Навіть у сталінську добу їхня радянізація здійснювалася не до кінця. У більш ліберальні часи почалося стихійне відторгнення цінностей комунізму, яке виявлялося навіть у політичній позиції національних кадрів компартійно-радянської номенклатури. Відторгнення тільки поглибилося, коли союзний центр почав знищувати національну специфіку цих республік штучним заохоченням напливу мігрантів.

Україна належала до числа тих республік, де тоталітарна виробничо-владна конструкція наскрізь пропалила соціальне середовище. В ньому не було жодних матеріальних проявів дорадянських соціально-економічних і політичних структур, зникла навіть пам'ять про них. Залишалося тільки чуття національної відмінності, яке, однак, об'єднувало більшість атомізованого комунізмом населення.
Незважаючи на істотні регіональні відмінності, українці продовжували відчувати себе українцями і проявили непохитну волю до суверенізації своєї республіки. Компартійно-радянська номенклатура зрозуміла це і як могла підтримала споконвічне прагнення власного народу. Уперше це трапилося у Верховній Раді УРСР під час прийняття Декларації про державний суверенітет.

Рушійні сили національної революції в Україні формувалися безпосередньо під час революційних подій. На ходу в революцію включалися так звані неформальні організації, об'єднувані Народним рухом України, визначали свою позицію до змін мільйони громадян України всіх національностей, які працювали або несли службу в структурах союзного підпорядкування. Переважна частина Компартії України висловилася за суверенізацію республіки і власної партії. Цього не могла не враховувати компартійно-радянська номенклатура, яка ще зберігала за собою всі важелі влади. В ній стрімко зростала частка націонал-комуністів.

Чому "прораби перебудови" не змогли утримати в своїх руках ко¬нтроль над ситуацією? Є дві причини. Перша з них очевидна. Ленінсько-сталінська виробничо-владна конструкція російського комунізму перетворила Радянський Союз у наддержаву на грунті індустріалізму, але в постіндустріальну епоху вона не спромоглася відповісти викликам історії. Будучи економічно неефективною від народження, ця конструкція, однак, виявилася життєздатною в період кризи капіталізму. Проте, коли переборовши кризу розвинуті капіталістичні країни пішли далеко вперед, ця конструкція тримала Радянський Союз разом з усім "соціалістичним табором" в рамках індустріальної епохи.

Реформатори з оточення М. Горбачова не розуміли, що радянський лад вже вичерпав усі резерви розвитку і повинен був розпастися під вагою проблем, породжених самим його існуванням. Це був спонтанний розпад, майже несподіваний як для політичних сил всередині СРСР, так і для армії кремленологів та радянологів у науково-дослідних центрах країн НАТО.

Друга причина менш очевидна. Вона випливає з уже названих властивостей радянського режиму - хитромудрої комбінації влади радянських органів, яка грунтувалася на демократичній конституції, з диктатурою компартійних вождів, цілком незалежною від суспільства і навіть від "зовнішньої" партії. Борсаючись у безнадійних спробах реформувати те, що реформуванню не піддавалося, команда М. Горбачова змусила компартійно-радянську номенклатуру зробити непоправну помилку на інституціональному рівні: радам віддали усю повноту влади. Виявилося, що без тандему "партія-ради" радянський режим став нагадувати рибу, викинуту на берег. Від нього з відразою відвернулися найбільш далекоглядні апаратники.

Розгляд цієї причини краху перебудови підводить нас до прихованих рушійних сил Української революції 1989—1991 pp. Як не див¬но на перший погляд, їх слід шукати у досить віддаленому минулому.
Російську революцію, яка почалася у лютому 1917 р. і закінчилася розгоном Установчих зборів у січні 1918 p., визначний англійський історик Е. Карр називав більшовицькою. З ним можна погодитись лише частково, коли брати до уваги власне більшовицьку тактику і результат цієї революції. У ході революції більшовики на певний час відмовились від власних гасел і взяли на озброєння народні. Такий маневр якраз і надав їм можливість опанувати ради зсередини, зробити їх інструментом власної диктатури. Сполучення стихійного екстремізму представлених у радах мас з доктринальним екстремізмом комуністичної програми (від якої ленінська партія після смерті Леніна не збиралася відмовлятися) забарвило народну революцію у більшовицькі кольори задовго до жовтневого перевороту.

Коли ради були цілком перетравлені "диктатурою пролетаріату", більшовики повернулися до своєї програми і почали втілювати її у життя.
Тандем "компартія-ради" відіграв визначальну роль і в успішній побудові радянської імперії на терені колишньої Російської імперії. В. Ленін наділив національні радянські республіки незалежним статусом, а в 1922 р. надав їм рівні з метрополією і величезні за обсягом повноваження тільки з однією метою: щоб уникнути лобової сутички з революційним рухом пригноблених народів. Білогвардійська Росія зробити такого не спромоглася, і це було однією з причин її поразки. Творець комуністичної доктрини і партії розумів, що за наявності "диктатури пролетаріату" конституційні повноваження республік нічого не варті.

Коли М. Горбачов зруйнував тандем "компартія-ради", національні республіки уперше дістали можливість скористатися своїми конституційними правами, у тому числі й правом на вільний вихід з федерації. Звідси випливає один незаперечний висновок: Радянський Союз справді розвалився в результаті визвольної боротьби, але учасники сучасного національного руху скористалися конституційними правами, завойованими зовсім іншими людьми задовго до їх народження.

Радянський Союз розвалився в результаті накладення одна на одну двох революційних хвиль: тієї, що була породжена перебудовою, і тієї, яка докотилася від Другої української революції, інших національних революцій, викликаних розпадом Російської імперії.
                                                      
                 Д.Донцов

         УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціалізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіавеллі або Мацціні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин - і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю. 

Коли ми схочемо обняти однією формулою всі  прикмети нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його відповіді на питання взаємовідносин між одиницею (або їх сумою) і нацією, з одного боку, а з другого — між різними націями. І в однім, і в другім випадку (хоч з першого погляду видається інакше) ставить наше провансальство «партикулярне» понад «загальне». В обох випадках ігнорує воно вольовий чинник націоналізму: не нація, лише що інше є causa sui*; вольовий, моторовий центр націоналізму лежить не в нім самім, лише поза ним; формально – ця воля обмежується (у нашого провансальства) – санкцією інтелекту, експерименту («законів суспільного життя») і «спільною правдою»; матеріально — всякими на позір «вищими», та, в суті речі, партикулярними ідеями («нищої братії», «черні», класу, провінції, «людськості»).
Цей самий світогляд привів до занепаду поняття нації, до занепаду ідеї боротьби, всякого зрозуміння для неї і почувань, сполучених з нею.

І в однім і в другім випадку – це було нехтування вольовим моментом у національнім чиннику, в національнім почутті. Поняття нації, особливо політичної, якому іманентні поняття волі до влади й боротьби, стало неясне і непотрібне.
Суттю того світогляду було недовір'я до вибуховості, до пристрасті. Найвищим рушієм, двигуном людської душі був «розум», не воля. На чинний спротив і агресію той світогляд не міг здобутися.

Суть провансальського світогляду – це «гуманність» і «толеранція». Для них закон життя не боротьба, лише солідарність і взаємна любов. Для них вороги й ворожі нації це, хоч і кати, є або «брати в соціалізмі», «брати в поступі» або в «людськості», в «Сході Європи», в «слов'янстві», але завжди – брати. Для мужньої психології ворог є ворог. 

Цілий цей світогляд носив печать неймовірної обмеженості. Воля тут виявлялася, але зв'язано. Провансальський афект обмежувався примітивним відчуванням болю або втіхи, ніколи не розширяючись до почуття протесту, агресії. Провансальська фантазія обмежувалася стаціонарним «нині» або стаціонарним «завтра», гонячи, як у дійсності, так і в будучині, за ідилією, за гармонією між явищами, але не за чимсь, щоби рвалося геть, стреміло над них. Ідеал був – спокій і тиша цвинтаря, не стремління, що живе далекою мрією і виривається з пут сучасності.

Коли захочемо шукати за матеріальним підложжям цього світогляду, мусимо схарактеризувати його як світогляд провінціальний, парафіяльний, світогляд рідного загумінку і, ще стисліше, – плебейський світогляд. 
Цей світогляд допровадив нашу громадську думку до повної прострації, яка є тим страшніша, що рідко хто її спостерігає. 

Я схарактеризував цей світогляд як світогляд не нації, а верстви, провінції, плебсу. Але є в нім щось гіршого. Це є світогляд націй-паріїв, націй-фелахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас. Це був світогляд нижчих рас, переможених. 

Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливом, віри в свою справу, ні розмаху, ні пафосу. Вона мусила привести до духовного роздвоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву.
І дійсно, сліди цього всього, як страшний баланс українофільства, бачимо виразно в нашім провансальстві.

          “МІСТИКА” І “РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ”

Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або підпорядкувати їх одній сильній “вищій” ідеї на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, другий до повалення ворожої ідеї. Фр. В. Ферстер зве перший спосіб “федералістичною політикою”, назва, яка об’єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: “містику” і “реальне життя”, програму максимум і мінімум; відхрещувалось від “далеких ідей”, стремлячи до “досить благополучного життя”, застерігалося проти “висовування чисто маніфестаційних гасел”, які відвертали увагу від “реальних щоденних справ”; все пристосовувалось до “сили народу”, до моментального стану національної свідомости, до існуючих політичних границь; протестувало проти “зараннього рішення справ дальшої будуччини”, радило годитися “з людьми інших максим”, “оминати великі програми”, щоб осягнути “малі реальні здобутки”.

Розгортати “шумні гасла” могли лише “схолястики” і “теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням”. В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян майбутнє, з його інтересами ненароджених; “не категоричний імператив національного обов’язку, а фактичні, в умовах даної дійсности, потреби мас”, “без задної мисли” цілковитого заперечення чужої ідеї, проти “порушування високо-політичних справ”, за “програму на дану годину”, проти “дражнення” сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися “тепер”, або яких “нарід ще не розуміє”, не “романтика”, а “реалізм”.

І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за “реальні наслідки” з нехтуванням “романтичного” ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише “для лакомства нещасного”, але як носій – у своїй думці – “вищої ідеї”, що одушевляла його дрібну працю, і мала окультивувати “дикі поля”. Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення “гуманних ідей”, письменности, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі.

“3амки в повітрі” Шевченка, “фантастичні омани”, без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими “замками в повітрі”, а тримати їх образ стало перед нацією. Координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих “замків”, завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними “реальні щоденні справи”, накидуючи пасивній масі той містичний ідеал.
Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці. “Все починається з містики – каже Пеґюі – і все кінчається політикою”, все починається “шумними ідеями” і кінчається щоденною працею. “Справа полягає в тім, щоби в кожній системі містики не з’їла політика, що зродилася з неї”.

Щоб кожний крок “щоденної праці” був натхнений великою “містичною” метою.
“Малі реальні здобутки” не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш: націю з її шляху. Коли “реальні здобутки” реклямуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі.

“Малі реальні здобутки” – це отрута для народу. Коли такі гасла, як “добра пожива й відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “досить благополучне й щасливе життя” висуваються як самоціль, то такі “здобутки” смертельні для нації. Лише зв’язані з щоденними потребами нації “маніфестаційні кличі”, велика “містична” ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789p., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу... Нема небезпеки, що всеобіймаюча “далека” ідея “відверне нас від боротьби за реальні здобутки”; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті “здобутки” відірве нарід від думки про здалеку ідею”, спихаючи його поволі до ролі племени.

Я говорив про всеобіймаючу ідею, як про услів’я sine qua non піднесення нації. Але не досить сказати це. Так само, як жадний “ конвульсивний рух”, не натхненний великою ідеєю, безплідний, так і велика ідея безплідна, коли не опирається на своїм національнім патосі. Без ідеалу не може жити нація, в якім, наче в осередку, горів би запал і надія народу, який стояв би понад усе дочасне, не знав би жадних “чому”. Але таким ідеалом може бути тільки ідеал, Що є вірним перекладом підсвідомої волі до власновладства якраз тієї нації, що черпає свій зміст не з гасел відірваної доктрини, лиш з цілости власних потреб народу, з його географічного положення в світі, його минулого, традицій, історії та психіки.

Не вільно виводити свого ідеалу “розумом владним без віри основ”, невільно приймати за добре те, що ми “логікою розсудили”, що воно добре. Не вільно створювати собі абстрактно цей ідеал, “придумати логічно ідеальний устрій”, “вільний від споминів історії” та “зрослих на історичнім ґрунті інтересів, звичок та інстинктів”; не можна приймати за ідеал відірвану концепцію “науково обґрунтовану і логічно доведену”. Абсурдом є ставляти замість “національства”, замість власного права, якісь темні ідеї “всесвітньої людськости” або ідеї людяности і до них припасувати ідеал нації. Всім тим абстрактно-розумовим брехливим доктринам треба виголосити безпощадну війну, бо вони лиш калічать націю, відбираючи розмах її стремлінню, паралізуючи її порив.

 “Добрий закон повинен бути добрий для всіх людей так само як добра геометрична теорема добра для всіх”. Глибоко помилкові слова великого Кондорсе! Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися. Модерна соціологія, застосовуючи засади біології до суспільного життя, каже, що “треба зректися поширеної звички дивитися на якусь установу, звичай, моральну норму так, ніби вона була сама в собі і через себе добра або зла для всякого суспільного типу”. Для кожного суспільного типу є свій критерій добра й зла, здоров’я й хвороби. Драстично висловлює ту саму тезу прислів’я: “что русскому здорово, то немцу смерть”. Та біологічна і соціологічна правда каже нам відкидати всі ідеали, якими нас годувало українське провансальство, збудовані на відірваних “загально людських ідеа¬лах або на почуванні себе “органічною частиною загального (чужого) цілого”.

Нас учили, що наші гасла повинні йти “від інтелекту”, не “з почуття, з настрою”. Якраз навпаки! Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення.

Нація, що прийняла чужу ідею, – як м’ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, – і нація тратить у собі “магнетичну енергію”. Коли нація хоче, стати як сталь, напоїти себе “сталою” магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї.
“Ми й знаємо, а тільки не хочемо” – ось формула відношення до чужого ідеалу члена народу, якому той ідеал насильно, “розумом” накидають. Саме “знаю” без “хочу” безплідне, бо не перше, а останнє е двигуном у громадськім житті. Це “хочу”, що “сидить в печінках” нації, нагальне домагається власного “знаю”, а коли його не знаходить – стає нездібним до руху.

Коли розумове сприймання світу й його оцінка не базується на нашім світовідчуванні; коли напрямок, у якім іде нація, який вибрав її розум не є дорогою, про яку мріє її серце; коли розум і почування, логос і ерос у незгоді, найкращі зусилля нації лишаються безплідні. Нація стає або цілком знаряддям чужої ідеї, себто йде за нею механічно, без внутрішнього підйому, або повстає проти аномалії й розриває дике сполучення свого “хочу” з чужим “знаю”. Бо “людина може хотіти лиш те, що любить”, а любити може лиш своє.

Тих “знаю” безліч перемандрувало по нашій території, по душі нації, починаючи від Адама Кисіля, почерез Куліша, через наш інтернаціоналізм, аж до монархічних апологетів “европейського Сходу” і “трьох галузок руського народу”, або галицької “автономії”... Гоголь міг тричі гукати, що Москва то його “родина”, (це було від розуму, від “знаю”), але (як казав Достоєвський) він не міг знайти в тій Москві ні одного ідеалу, з якого б не глузував (це було від “хочу”). “Росія в (його) голові розсипалась і розліталась, (він) ніяк не міг зібрати її в одно ціле”. Як тисячі інших, в чужім “знаю” він не міг дати нічого позитивного, лише неґативну до нього і критику. В нас хотіли знайти синтезу між “знаю” і “хочу” одні (“ніжні”) в рідній “рясі”, відмовляючи в ній чужий “отче наш”, другі (всесвітяни) для вигоди вбирали навіть чужу “рясу” (“я пов-торяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі”, в Семенка).

Одні лишалися провінціональними патріотами, другі за ціну прийняття “шумної” чужої ідеї, ставали перекінчиками. Але ані патосом “ніжности”, ані ренегатства не можна перемогти провінції. Її переможемо не коли лишимося в думках “органічною частиною чужого цілого”, лише коли свою частину піднесемо до значіння цілости. Коли на своїм підсвідомім “хочу” поставимо своє ж таки яскраве, сильне й зачіпне “знаю”.
Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціялізму, гуманізму, ліпше з тайників національної психіки, з потреб нації, з її амотивної, іраціональної волі до життя й панування. Осміяна філістрами філософія брітанського націоналізму (“right or wrong, my country”), або німецького “Deutschland Uber Alles”, повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом. Лиш той ідеал добрий, що спирається на національнім інстинкті, який ставить себе понад усе партикулярне й дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жадними зусиллями. В тім відношенні доктрина, що розвивається в цій книзі, як суто націоналістична, протиставиться яскраво і правому і лівому провансальству, яке виразно застерігалося проти “націоналізму”, протиставляючи йому вузький ідеал тієї чи іншої кляси або провінції.

На тім націоналізмі, на тім пристосованні національних приказів до вдачі й психіки нації, повинні ми збудувати цілу нашу ідеологію, політичну, суспільну, культурну, релігійну. Те пристосування значить, у першій мірі, безоглядне утвердження, іманентної кожній нації, волі до життя й розросту, а дальше плекання й розвій тих первнів нашої психіки, які повстали з нашої історії, з нашого положення крайнього сходу Окциденту. Ті первні, це західньоевропейської концепції родини, громади, власности, це засади органічности нашої культури, особистої ініціятиви, соціяльної окреслености й виразности, сформованости, ієрархії, не числа, особистої активности, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріялізму. “Скрізь, де панує европейський дух – каже Поль Валєрі – спостерігається максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум видатности, максимум амбіції, максимум могутности, максимум змін у зовнішній природі, максимум зносин і виміни...

Цікаво, що европейця не означує ні раса, ні мова, ні звичаї, але стремління й розмах волі”...
Перенесений у сферу конкретних відносин, той ідеал був би для нас суверенність, “імперіялізм” у політиці, свобідна від держави церква – в релігії, окциденталізм – в культурі, вільна ініціятива й розріст – в економічнім житті.
Але для втілення цього ідеалу потрібний власне той “розмах волі”, а для нього повний розрив з дотеперішньою ідеологією провансальства. Ідеології останнього і того націоналізму, який розвиваю тут, не можна погодити з собою. Уживання і панування, симбіоз і власновладність, гармонія й контрапунктив-ність, оборонність і аґресивність, скептицизм і догматизм, мінімум і максимум, матеріялізм і романтизм, нарід і нація, юрба та ініціятивна меншість, “стихій-ність” і активність, толеранція і виключність, раціоналізм та іраціоналізм, партикулярність і загальність, всеобіймаючість, розум і воля, провінціяльство та всесвітянство і націоналізм – ось у якім протиставленні можна схопити суть обох ідеологій.

Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії – є запереченням дотеперішніх засад “розуму”, “стихійности” й “порозуміння”; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були “раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді”. Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власно-владність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там “щастя маси” – було змістом життя, клясова боротьба – життєвою формою, безвірність - життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активніст і могут¬ність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя – “романтика”, віра. Там патріотизм був “важке ярмо”, не “сантимент”, тут – він повинен стати власне “сантиментом”, власновільним поривом, запалом.

 Чинний націоналізм не заперечує ієрархічної синтези різних засад, лиш приходить до неї зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтези універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншости, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своїй синтезі провансальство.

Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націо-налізму, це момент панування, влади, активности, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обстави-нами, відірваними засадами, партикулярному, народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би новою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час.

Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. “Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторо-ни свого генія”. І ті “універсальні сторони” (про які була мова в II частині) чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Той “розмах волі” жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають на ново перед нами.

Це є та “універсальна сторона українського генія, та остра й свіжа ідея, сполучена з безмотивною волею до життя, що повинна нас вивести поза вузькі концепції “автономії” і “сходів Европи” на світову арену, вернути до тих часів, коли до голосу нашої нації прислуховувалися всі ті, які приглядались рішенню світових проблем. Це та синтеза, яка обіймає завдання нації – “перед визволен-ням і – на другий день” по нім. Той голос на ново зуміємо видобути з себе лише коли в одній гармонії, получимо нашу національну ідею й національний ерос. Аж тоді “вогнем залізного ентузіязму” загориться відсвіжена Україна та її ідея. Аж тоді скінчиться наша “анархія доктрин”, “ослаблення волі”, і “роздвоєння душі”. Аж тоді наші “прекрасні конвульсії” переміняться в один великий рух, якому зуміємо надати ціль і бажаний розмах.

В нас досі не могли знайти свого “знаю”, і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і “обставини”. В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє “знаю”, бо бояться його, бо не можна погодити непогодиме: ідеали спокою й свободи й могутности, поєднати “революцію” з “музикою”, волю з безжурністю, насолоду й ідилію – з бороть-бою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантурничістю, спокій з рухом, щастя з “розмахом волі”, рабство зі свободою... “Ми” приймаємо чуже владарне “знаю” тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зістатися з нашою “красою”, лишивши чужинцям їх “силу”. Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз на завжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драма-тичний, волевий світ сильних народів володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні.

Бо, всупереч провансальцям, “воля, слава, сила, відмірюються силою бо-ротьби” не “страждань” і “сліз”. Боротьба за існування є законом життя. Все-світньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував не-давно на панування в Балтиці; лотиш, який в ім’я “більшости” створив там свою державку і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я доступу до моря, всі вони, для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною й фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути. Прекрасно співають англійці “пануй Брітанія над морями, і ніколи, ніколи, ніколи ми не будемо рабами”... Або “панування” або “рабство”! Ту ж думку висловлював і співець “Слова о полку” про князя Ігоря – або “сідло золоте” – або “сідло невольницьке”...

Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але перед-умовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу...



                   НАЦІОНАЛІЗМ

Основними ідеями «Націоналізму» є: передусім антитези драгоманівському «малоросіянству». Трактованню Украї-ни як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного й соціяльного характеру. «Націоналізм» протиставляв ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно - повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльним - негація соціялізму. Це була повна антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціялістичного українського провідництва...

На питання «Що?» «Націоналізм» відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел «федерації», «самостійності», але... в рамках «общего отечества», Росії. На питання «Як здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: боротьбою, національною революцією проти Московщини; не шляхом «порозуміння» чи «еволюції».

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціялізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася ним же самим в його «гімні»: «Гей, українець просить немного...». Ідея «Націоналізму» замість «немного» ставляла «все»! Замість «просить» - жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гімну): постулят «любови, ко всім слов`янам, а в першу міру до москалів, як до «старшого брата», що мав вести інших, «Націоналізм» відкидав як наївне і шкідливе капітулянтство.

За питанням «Що?», «Яка мета нації?» і за питанням «Як осягти її?» на третє питання - «Хто має довершити? » - «Націоналізм» відповів: людина нового духа. Якого? Духа, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з «рабським мозком» і «рабським серцем» (слова І. Франка). Роз`їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках, «Націоналізм» протиставляв не знаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду (крикливо окреслену против¬никами як «догматизм», односторонність і «емотивність»).

...Який образ уявляється намі коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-методіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? Певно, не ті, з якими лучаться в нас імена Дайте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин -  і контемпляція, інтуїція -  і логіка, агресія -  і пасивність, догматизм - і релятивність, віра - і знання...

...Спонтанна воля до життя нації — безмотивна і безрозумова — була для наших провансальців чистішою метафізикою. Ми бачили, як один з соціалістів обурювався, що найвищій формі об`єктивації національної волі (державі) хочуть «шовіністи» надати характер якоїсь «окультної сили». Саме про цю «квалітас окульта» говорить і Шопенгавер, пишучи про волю взагалі. Не дивно, отже, що наше провансальство, що дивилося на чинник волі як на щось підрядне, інстинктово ненавидячи і всі форми його вияв¬лення, заперечувало її найвищий вияв у нації.

...Українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постуляти все були предметом «теоретичних дискусій», отже, «ворожі» точки погляду (не афекти) все можна було годити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами.
...Наше провансальство «ніколи не відділяло українське питання від загального пляну суспільного і політичного оновлення Росії», себто нації-паразита. В нашого провансальства не було свідомості, що українська національна ідея є революційна ідея. Воно не припускало, що для її пере¬моги потрібний революційний запал. Звідсіля його ненависть до «шовінізму», «афекту», «пристрасти», як головних чинників боротьби: ті почуття непотрібні й шкідливі для принципіяльного угодовця. Він не розумів, що таке національна ідея, яка керується гаслом «або-або», і звідсіля його ненависть до понять, що виражаються словами «експансія», «панування», «влада». Бо угодовець «бореться» не за владу, а за «рівність», за «визволення» (економічне й культурне) ціною угоди з владою.

...Думка, що боротьба, експансія нації і т. п. мають бути метою одиниць, тому що це потрібне для цілого, є для провансальця найбільш абсурдною річчю в світі. Лиш «теологи» безпардонно касували самовистарчальність окремих речей, підкреслюючи першенство «запального», ідеї «вічного». В тім і був Гераклітів момент філософії тих «теологів», так ненависної соціяльним епікурейцям. Про¬вансальці мали свою теорію: в них не «поодиноке» означувалось «цілим», не випливало з нього, а навпаки, «ціле» було витвором поодиноких речей, що існували вже перед тим. Це був послідовний атомізм, який приводив до анархізму, подібного до Штірнерівського, хоч він і носив маску «людяности» і «громадськості!». Фоєрбах проголосив «дух, «ідею», «теологічною примарою», признаючи одиноко реальним тілесну, змислову людину, але він визвав ще права-колективу.

...Замість вкласти в поняття нації велику ідею, високу ціль, що стала б понад «партикулярним», вони зробили собі Бога з феноменального - обмежили об`єм поняття нації. Замість включити в поняття нації не тільки «нині», але й «завтра» вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нації в часі. Вони були поза часом, а їх ідея - ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму й викликаючи почу¬вання, фанатизм, вони зробили національне почуття плитким і яловим; обмежуючим його інтенсивність.

...Я схарактеризував цей світогляд як світогляд не нації, а верстви, провінції, плебсу. Але є в нім щось гіршого. Це є світогляд націй-паріїв, націй-феллахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас. Це був світогляд нижчих рас, переможених.

...Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливами, віри в свою справу, ні розма¬ху, ні патосу. Вона мусила привести до духового роздвоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву. І дійсно, сліди цього всього, як страшний балянс українофільства, бачимо виразно в нашім провансальстві.

...Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,- означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечности, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріюмф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовому «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціо¬нального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Дру¬гу - протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир Ліги націй.

...До емоціональности і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету- «аморальність». Це не є, звичайно, аморальність в змислі увільнення від етичного критерію, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напружености тих ідей та їх сторонників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким мо¬ральним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже, коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю провінціонального «кальоскагатоса», який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політичного бездоганного міщанства, який до загальнонаціональних, взагалі гро-мадських справ підходить з міркою своїх приватних вигод, турбот та інтересів.

Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його!
В тім суть і глибше значіння зв`язку між поступом і правом на нього. Бути перейнятим великою ідеєю і фанатизмом до її зреалізування — це ще не забезпечує перемоги, треба мати ге¬ній її справді здійснити! Правда, що ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет «романтичної» яка не мала на своїм чолі фанатиків, але також не перемагала й та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч один крок наперед. Бо так само, як не може утриматися при житті й пануванні кляса, що перестала бути суспільне корисною, так само не може утриматися при житті й пануванні в свічі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськости. Ті раси звичайно знаходять легку синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом.

...Нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації, яка дбає не про конкретне, але про «вічне», мусить признати величезну ролю в житті націй насильства. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового...

...Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали - завше народ! Ми відповідаємо - ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані, чинник, пануючою умовою є існування активної, відважної, спрагненої влади меншости, цієї правдивої носительки великих ідей, найважнішого чинника історії.

...України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив`язання, і тоді цей вогонь з`їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія «кающегося дворянина» знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.

...Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лише в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від «слов`янства» або «Сходу Європи», нарід від племени або кляси, націона¬лізм від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? Образ того, що треба було любити, зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить, і «еросу», а значить, і прав¬дивого націоналізму, який притягав би маси.

...З цим має раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов`янофільство, «Схід Європи», соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейняти поняттям політичної влади над людністю і територією, а по-друге - натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б пізволила їй піднести «благоустройство» країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.

...Нація, що прийняла чужу ідею,- як м`ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослаб-ло чи перестало - і нація тратить у собі «магнетичну енергію». Коли нація хоче стати, як сталь, напоїти себе «сталою» магнетичною енергією, мусить черпати її у власній ідеї.

...всупереч провансальцям «воля, слава, сила відмірюються силою боротьби, не «страждань» і «сліз». Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Перед Кожною нацією є дилема; або перемогти, або згинути...

Ту мужню нашу славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття і за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу...


                ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Не можна сказати, щоб на темнім тлі нашого провансальства не було кількох бодай винятків, не було кількох людей, які менш або більш ясно не відчували б того маразму, де завела нас оця філософія безсилля. Одні – виразно, і їх голос був гуканням в пустелі. Другі – самі апостоли провансальства, відчували менш яскраво трясовину, в яку попали, а їх голоси були голосами тривоги й сумніву. Та одні і другі, – свідомо чи ні, рвалися з цієї трясовини на вільніший світ, до твердого ґрунту під ногами.

І характеристично! – всі вони, ці розрізнені голоси, били в одну точку, підходили (хоч не завше свідомо) до ядра тієї болячки, яка нищила націю, — до занепаду волі.
Роз’їдена розумуванням віра не була жодною вірою, і тому сумніви, мов примари, стояли перед кожним чином.  Ні одна релігія сили, ні жоден її пророк ніколи не сумнівалися, що їх «власний план» є власне «божеським» планом, ніхто в своїм чині не піддавався сумнівам, бо воля і віра стояли в них на першім плані; в наших недошлих пророків – отрута гіпертрофованого «розуму». Тому никнув у них і миршавів всякий щирий і великий порив, тому нидів всякий прояв національного пафосу...

Але були й голоси, що ясно вказували на головну болячку українського націоналізму – на занепад волі до самостійного життя. В краснім письменстві першою представницею вольового світогляду була так мало в нас зрозуміла Леся Українка: з її філософією чину для чину, з відразою до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду «євнухів і кастратів», з її звеличанням експансії, жорстокості і права сильного. В політичній публіцистиці – подібні голоси теж були. Почасти до них належить знана книжка «Україна ірредента», вже хоч би через те, що висунула гасло «від тепер почати тій малій горстці свідомих уже українців будити серед української суспільності в Росії, оскільки це лиш можливо, думки про політичну самостійність України». 

Далеко важливішою публікацією (хоч і недооціненою) була «Самостійна Україна» М.Міхновського, перша брошурка, видана РУП (ліпшого вона нічого не видала) в 1900 році. Коли в «Україні ірреденті» ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в «Самостійній Україні» ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. 
Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і волею, на занепад останньої – Микола Гоголь. 

Коли в цих немногих провідників нашої громадської думки стрічаємо нотки протесту проти декадентського світогляду провансальства, то найкращий і найповніший свій вираз знайшов він, звичайно, в Шевченка. Гоголь протестував проти «меркантилізму» окруження, Куліш — проти життєвої мудрості «під'яремних биків», протиставляючи їм кожний свою, ще не здійснену ідею, свою фантазію. Цю фантазію – «загальне», що стоїть над «поодиноким», що має бути накинуте силою тому, що вже існує, свідомо бере собі за провідника муза Шевченка. 

І тому його в нас так мало розуміли! З кожної великої особистості, не розуміючи її, але улягаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що, як таке, відповідало його власному світоглядові. Тому найпопулярнішою річчю в Шевченка стала в нас «Катерина», в Лесі Українки – «Лісова пісня», цебто якраз найменше характеристичне для генія цих авторів.
У цім туподумстві провансальства і треба шукати причину того, чому всі ці виломи, які робили в його світогляді-в'язниці (іноді) Гоголь і Куліш (і завше) Шевченко, Леся Українка, автор «Самостійної України», – зараз заростали мохом провансальської маніловщини. Наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що його оживляли в їх трухлявій совісті Шевченко та інші, мов той Гамлет, – диявола. Слова цих кількох пророків занадто суперечили вдачі провансальців, щоб без застережень могли вони ті слова прийняти. Забагато в їх макбетівській натурі було «молока людської лагідності». Мов горох об стіну, ударялися слова отих пророків нового світогляду в мур їх скам'янілих чеснот, а «ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизму».

Але як би мало не були зрозумілі в нас ці нотки нового, волюнтаристичного світогляду, все ж їхнє значення для нації є величезне. Вони свідчать своєю істотою, що світогляд провансальства, світогляд упадку, все ж не лишався без спротиву, і то не найгірших серед українців. А зневіра й сумніви провідників того світогляду лише підкреслюють, що він не давав їм ані тієї певності себе, ані тієї віри, яку повинна мати здібна і спрагнена чинів велика нація. 

Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу.

Першу з цих підстав протиставляю тому духовному «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Другу – протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир ліги націй. 

Я згадав вгорі дві головні підстави всякої революційної ідеї, отже, і національної: перша – волюнтаризм (антиінтелектуалізм), друга – войовничість (антипацифізм). Тепер, отже, до цього приходить третя – «романтика». І ні одна велика ідея, що сперечається з другими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом «романтики».

Я говорив про романтичний характер великих доктрин. Тепер треба підкреслити їх другий аспект: догматизм, безсанкціональність. Ті доктрини завжди з'являються в супроводі категоричного наказу, почуття, що наказує безоглядний послух.
«Романтичні» ідеї (що ставлять «загальне», «ідеал» над особисті інтереси), сполучені з релігійним почуванням (абсолютною вірою в них), дуже часто з'являються в історії в формі так званих «ілюзій», «легенд», «міфів».

Форма, яку найчастіше в людській історії приймає ілюзія, — це легенда «останнього бою». Заперечення того, що є, і захоплююча картина катастрофи, що принесе нове. Ідеї доступні масі лише «переложені в короткі правила, що викликають образи, в формули, які не узмістовлюють «кілька ідей нараз» (вони недоступні масі), лише є «прості й афірмативні, ґвалтовні й ясні».

Однією з таких образових ілюзій, охоплених у «ґвалтовну і ясну» формулу, є легенда «останнього бою», що забезпечить перемогу справі. Сорель пропонує ці конструкції назвати міфом, легендою, до яких він зачислює первісне християнство, реформацію, революцію, маццінізм.

Віруючі католики «уявляють собі історію церкви як ряд битв між Люципером і церковною ієрархією, підтримуваною Христом... і яка повинна остаточно скінчитися перемогою католицтва». Тим легендам Сорель надає велике значення, він твердить, що «можна говорити без кінця про повстання і не викликати жодного революційного руху, коли нема легенд, прийнятих масою». На його думку, «не любов або ненависть, бажання, пристрасті... Уява лише впроваджує в рух ці моторові сили, представленням нам предмета й мети настільки могутніми, щоб ці пристрасті розворушити», для «останнього обрахунку».

Певно, дійсний перебіг Французької революції ні в чім не нагадував «чарівний образ, що захоплював їх перших бійців», але «без цих образів чи могла б перемогти революція?». Так само Мацціні «стремів до того, що мудрі люди його часу звали божевільною химерою, та нині не можна мати сумнівів, що без нього Італія не стала б ніколи великою державою, і що він більше зробив для об'єднання Італії, ніж Кавур і всі політики його школи», – бо він головне був пророком національної «ілюзії», провідною зіркою італійського відродження. Про ці надії-видива казав Кардуччі, що вони є підставою всякого ідеалізму.

Вгорі я говорив про «романтичний» характер великих революційних ідей і про їх «релігійний», догматичний характер. «Ілюзіонізм» є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» – ірраціональне, надзмислове, конкретному — невидиме і незнане, і це «теологічне» в нім; він протиставляє доказам – голу афірмацію, і це «догматичне» в нім. І первень чуттєвий «ілюзіонізму» (він не дискутує), і його первень інтелектуальний (що хоче здійснити ідею неіснуючу і принципово протилежну конкретній) — умотивовують його войовничість, антипацифізм. Як такий, «ілюзіонізм» входить складовою частиною (разом з «релігійністю») до згаданої третьої підстави всякої, отже, і національної, революційної ідеї – романтизму.

Всяка нова ідея нетолерантна.  До цих слів можна хіба додати, що всі великі події в історії – наслідок фанатичних ідей. 
«Фанатизм (каже німецький філософ) – це захоплення абстрактним, відірваною думкою, яка з запереченням відноситься до існуючих відносин. Суттю фанатизму є те, що він у відношенні до конкретного спустошуючий і руйнуючий». В цих словах — цілий родовід фанатизму. Він молиться до «відірваного», – бо виріс з «теологічної» доктрини, яка стоїть понад змисловим світом явищ, яка думає про світ «ілюзій та оман»... Він є руйнуючий, – бо виріс з нової «релігійної» ідеї, якої місце лише на звалищах старої, їй противної... 

До емоціональності і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету: «аморальність». Це не є, звичайно, аморальність в сенсі звільнення від етичного критерію, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напруженості тих ідей та їх прихильників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде як ніде. Отже, коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю провінційного «кальоскаґатоса», який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політично-бездоганного міщанина; який до загальнонаціональних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів. 

Мораль, яка є мораллю всіх нових і свіжих рас, всіх сильних одиниць, всіх нових, повних майбутності, ідей...
Все тут сказане треба зачислити до однієї (четвертої) з головних прикмет всякої великої ідеї (і руху, що йде під її прапором), яку долучаємо до обговорених у попередніх розділах. Ця ідея є непримирима, безкомпромісна, фанатична, «аморальна», за свої приписи бере лиш те, що в інтересі species. Цими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і це, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії. 

Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим безінтересовним пафосом («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будучину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати роль в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для «поступу».

Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лише фанатична, безкомпромісна повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгодити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як, наприклад, іспанська або магометанська, що, окрім свого фанатизму і безсумнівної «теологічності», мусили уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: «Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну роль лише через універсальні сторони свого генія».

Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи та інші народолюбці відповідали – завше народ! Ми відповідаємо – ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той, що приймає.

Чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея зроджується, є – активна, або ініціативна, меншість. Називають її по-різному: «класово свідомий пролетаріат» (в противність до переважаючої маси «несвідомого»), «національно свідома інтелігенція», «аристократія», «правляча кліка», «тирани», (її політичні витвори: СССР, фашистська держава), але – суть цієї меншості та її роль в усіх громадських одиницях та сама. Це група, яка формує неясну для «неусвідомленої» маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею. 

Отже, при всякім стані суспільності, для утримання її при житті, для успішної оборони і всякої акції взагалі — неминучою умовою є існування активної, відважної, спрагненої влади меншості, цієї правдивої носительки великих ідей, найважливішого чинника історії.
Творче насильство — як «що», ініціативна меншість — як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя.

                УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ

Те, що бракує українській ідеї, це «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї і сотки туманних, замість однієї яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям. 

України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив'язання, і тоді цей вогонь з'їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія «кающегося дворянина» знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.

Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії, – є запереченням дотеперішніх засад «розуму», «стихійності» й «порозуміння»; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були «раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді». Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там «щастя маси» – було змістом життя, класова боротьба – життєвою формою, безвірність – життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя — «романтика», віра. Там патріотизм був «важке ярмо», не «сантимент», тут — він повинен стати власне «сантиментом», власновільним поривом, запалом.

Чинний націоналізм не заперечує ієрархічного синтезу різних засад, лиш приходить до нього зовсім іншим шляхом. Він теж-приходить до синтезу універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншості, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своєму синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активності, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними засадами, партикулярному народові, чужим ідеям там, і активне накидання себе їм тут. Це те, що є новою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час.

Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. «Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія». І ті «універсальні сторони» чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Той «розмах волі» жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають наново перед нами. 

В нас досі не могли знайти свого «знаю», і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і «обставини». В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє «знаю», бо бояться його, бо не можна погодити непогоджуване: ідеали спокою й свободи й могутності, поєднати «революцію» з «музикою», волю з безжурністю, насолоду й ідилію – з боротьбою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантюрністю, спокій з рухом, щастя з «розмахом волі», рабство зі свободою...

«Ми» приймаємо чуже владарне «знаю» тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зостатися з нашою «красою», лишивши чужинцям їх «силу». Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз назавжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світ сильних народів-володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні. 

Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу...
______________
Україну потрібно сприймати, як релігію, як догму, як аксіому, як фундаментальний абсолют своїх устремлінь та бажань. Сенс життя у боротьбі. (Uatumbai).

«Лиш плекання зовсім нового духу врятує нас!».


                                                                               ***















Ratings and Recommendations by outbrain