Показаны сообщения с ярлыком 2010.08.5 А втім... побачимо. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2010.08.5 А втім... побачимо. Показать все сообщения

5 авг. 2010 г.

А втім.., побачимо.

Не думав, що інтерв’ю Юрія Андруховича викличе таку бурю емоцій в інтернет-спільноті а, мабуть, разом з цим, і в українському суспільстві, або - прошарку суспільства ще здатного думати та щось аналізувати. Очевидно, що це інтерв’ю стало капсулем, запустившим ланцюгову реакцію тих усвідомлень, які до цього часу дрімали в головах багатьох людей, небайдужих до майбутнього України.

Але спрацювало й інше; - сумнозвісне українське меншовартністне колінопреклоніння перед «великими і жахливими», а наразі - «великим метром українськості», котрий майже в приватній розмові виказав свою думку, мабуть, і сам не сподіваючись на таку велику увагу до своєї персони, коли декілька мовлених ним речень вже не один день займають розум не одного десятка «українських мислителів» - провідників у світле майбуття соборної і незалежної, яка попри всі їхні мантрування з високих трибун, котиться собі потихеньку, подібно кривому возу, в канаву невизначеності та невідомості.

Що ж, і побудова громадянського суспільства, про яке нещодавно було так багато розмов, та на яке покладалося багато «теоретиків українського єднання», потерпіла фіаско. І причин цьому було і є чимало, розглядати які наразі не є задачею автора, але це «громадянське суспільство» через свої громадські організації (ГО), мали б, згідно їхніх теоретичних вишукувань, захистити громадян від свавілля держави, яка, як з подивом для багатьох, стало наразі для них відомим, не є демократичною, як проголошувалось роками, а - олігархічно-кримінальною, наскрізь корумпованою державою, котру все-таки, врешті-решт «ми здобули». ГО не сталося.

Не сталося і незалежних профспілок, і мови, і спільної культури, і спрямування загальної свідомості на Європейський курс держави та спільну українську ідею, як не сталося і багато інших запроваджень, які мали би вже давно об’єднати український народ в сім’ю вольну, нову, де ми всі би вже мали нагоду їсти вишневе варення вперемішку з хрущами, сидячи в садку біля своєї хати, про що так мріяв наш Великий Національний Провідник.

Омріяні сни українців – про свою державність, вони завжди були тільки омріяними снами, жодного разу за всю історію не перетворившись в життя, як і цього разу, не перетворились із сну в дійснісь. Хоча шанс ми мали. Але, як і завжди, перемогли українські вади. Не змогли поділити булаву та визначитись з гетьманством. Тепер вже, нарешті, визначились і дехто навіть проснувся.

І дійсність виявилась не такою, як гадалося, для половини громадян вона поки ще та, яка їм наснилась, але й ще не зовсім, а для іншої – це конкретика втілення Зла. Та й як заперечити цьому, коли одна Україна антагоністична іншій Україні, обидві, з яких добре усвідомлюють, і це вже доведено самим часом, що вони різні і що потрібно якось вирішувати питання розірвання невдалого шлюбу, інакше відцентрові сили зроблять цей процес, раніше, або пізніше, - неконтрольованим.
І тоді процес набуде хаотично-некерованого стану, коли розділ відбудеться відносно ситуативно, тобто, в залежності від того, хто і наскільки буде спроможний відсунути та відстояти свої нові кордони, кордони між сходом, півднем та заходом, які будуть визначатися вже не політиками, бо вони спостерігатимуть процес «державотворення» із своїх лонд0нів, сидячи з внуками біля телеящиків, а зовсім іншими «землеупорядниками». І, як казала Настя, як вже кому тоді вдасться…

Дехто запевняє, що в Україні не може статися Косовського варіанту, ми ніби не такі, та й ніколи цього не допустимо, тому паралелі між нами проводити некоректно. Хотілось би в це вірити, але реалії підказують зовсім протилежне. Косівські албанці теж прожили триста років на території Косова, як і південно-східні росіяни на території своїх (?) областей України. Тепер – своїх. І тих і тих переважна більшість.

Етнічні росіяни, як і косівські албанці, в своїй переважній більшості, не асимілювалися в етнос сербів, а в нас - українців. І це не дає підстав для оптимістичного бачення майбутнього, того, що дві половини України стануть одим цілим. Якщо етноросіянам здасться, що потрібно відокремитись до Росії, то вони це без великої напруги мають можливість втілити.
А якщо їм заманеться відокремитись від Галицьких областей, то теж. І в любому варіанті етноукраїнська Україна буде знищена, що загалом, вже відбувається і зараз.

Йде тихий наступ на українськість України, поступова, некваплива, цілеспрямована окупація російськістю. Недалекий той час, коли українськісь в Україні втратить свою актуальність та перетвориться в московщину. Це й буде перемогою одного етносу над іншим без об’яви війни, мирним шляхом. Та якщо українці хочуть зберегти свою націю, її культуру, мову, традиції все те, що зветься українством, то поки це не стало сприйматися іншою половиною тільки як хуторянсько-сценічне видовище і не більше, тоді їм вже час вирішувати, що краще: втратити все, чи знайти свою, етнічну українську частину, котру згодом вони зможуть інтегрувати в Європу.

Ratings and Recommendations by outbrain