Учора мав розмову з однією чудовою людиною. Вродливою жінкою, та ще й розумною. Та крім того, ще й наївно-романтичного складу характеру з прямолінійною відвертістю чистої душі і таких же, чистих помислів. Дивні справи твої, Господи. Як і те, що подібне зустрічається вкрай рідко. І звучить це навіть неправдоподібно. І я це розумію. Але своми очима бачу протилежне.
Уявляєте, вона мене цілком серйозно попросила зробити їй комплімент. Просто так. А я на це, якось незграбно віджартувався, що, мовляв, чи не віником краще, нижче спини. Бо як же можливо робити компліменти просто так, подумав собі. А от, людині хочеться тепла. Щоб її поважали. Щоб любили. Хоч трохи, хоч хтось і хоч невеликого розуміння та участі. В цьому, нашому суцільному безпросвітному ідіотизмі життя.
А потім, як завжди зі мною буває, прийшла якась думка. Добре, що хоч щось приходить. І думка та розділилася на декілька, а потім ще, розбилася на скалки, з них зібралося щось нове, переплелося зі спогадами і брякнулась готовим вареником мені на тарілку.
І я подумав, а що зі мною самим відбувається. А чому я сам нічого не хочу. Ще якихось пів-року тому, мав маленькі, зовсім тендітні сподівання. Але вони були. Бачив, що відбувається навколо, трохи сміявся з того, пробував когось навіть обнадіяти, як міг.
А зараз не хочу. Нічого не хочу. Взагалі нічого. У мене немає сподівань. Ніяких. У мене немає бажань. Ніяких. Зовсім ніяких. Я нічого не хочу. Ні хати, ні машини, ні грошей. Нічого. Ніякого благополуччя, ніякого закордону і, вибачте, ніякої цицькатої рудої баби. Не шкірте зуби, я не це мав на увазі. У мене все було і дещо й досі є. Немає тільки бажань.
І в мене немає мети. І це саме страшне. Бо як можна жити без мети. А її немає. Раніше була і не одна. А тепер немає. І головне те, що я добре усвідомлюю, що вже й не буде. І усвідомлюю ще й те, що вона мені й не потрібна.
Я живу інерційністю минулого. Мене не цікавить те, що мені старанно пробують кожного дня вішати на вуха. Я знаю, що далі нічого не буде. Що є якийсь бар"єр, - вибори. Потім Євро. А потім? Що далі? Євросоюз? Не смішно. Або й що? Я знаю, що далі не відбудеться нічого. Нічого того, що народило б надію. Та справа й не в тому. Це - аксіома. Хоча б, навіть, для мене. Та кожен може думати, як йому завгодно.
А справа в тому, що жінка та, вона ще цього не розуміє. Бо це протирічить її єству. Хіба так може бути, запитала б вона. Але, вона відчуває на рівні інстинкту, підсвідомості, те саме, що я в своїх думках. Але скоро і вона зрозуміє. Бо вона розумна і вміє думати. А так би хотілося, щоб це її обійшло. Та чудес не буває. А я нічого не хочу. Зовсім. От тільки, нехай би її це якось обминуло.
***
