Показаны сообщения с ярлыком 2012.09.12 Вересневий етюд в натурі. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком 2012.09.12 Вересневий етюд в натурі. Показать все сообщения

12 сент. 2012 г.

Вересневий етюд в натурі


Відверто кажучи, якийсь такий настрій, що не хочеться нічого нікому доводити. А тільки стояти на дворі, дивлячись на осінню тишу, на природу, яка готується до останнього показу неперевершеної своєї осінньої краси, незабаром розкиданого буяння різнобарв»ям тонів золототавого листя дерев, та прощальних погожих сонячних днів перед сумними передзимовими дощами. Відчувати свіжий ранішній подих осені, милуватися білими хмаринками, що кудись повільно подорожують в блакитному високому небі, пити чорну каву та слухати beautiful музон.

Доводити вже, щось, давно не хочеться. Чи є в цьому сенс, коли його немає. Та, все-таки спробую щось і собі надряпати, щоб не казали, що даремно протираю біля комп"ютера старі штани. Але, боюся, що ліричний настрій внесе все-таки і свої корективи в цей вересневий «твір».

Ёлочки, сосёлочки,
Зеленые, колючие
В Воронеже девчёночки
Весёлые, певучие...


Чи не з"їдять миші кота, поки він спить.


Іншими словами: Чи не станеться так, що ХХІ сторіччя покаже та доведе світу впевненість у тому, що українці не є державотворчою нацією і вони неспроможні та нездатні створити та утримати тсвою національну державу. Як це було декілька разів в історичному минулому з саме такими спробами та такими ж сумними наслідками. Які весь час повертали українців в початковий стан ніби зачарованого кола, яке ніяк вони не можуть розірвати та витягнути його в пряму лінію зрозумілого напрямку, яким би їм хотілося йти в своє майбутнє. А чи хочуть…


Ліберальні демократи, не маючи вже ніякого уявлення, як виправляти цілий ряд політичних помилок в минулому, в тому числі, також, і в міжетнічній та міжконфесіональній політиці, вже доходять до повного маразму, пропонуючи російськомовним громадянам звершити над собою ментальне харакірі, примусити себе до толерантного ставлення до етнічних українців, які відстоюють свої національні та політичні ідейно-засадничі цінності. Умовити тих, хто відкидає саму думку про те, що в українців подібні цінності взагалі можуть бути в принципі. Мабуть розраховуючи на їхнє, таке ж толерантне розуміння на те, що російськомовна частина народу після прийняття закону про мови, почнуть читати українською та відчують себе українськими патріотами і почнуть вивчати мову. І таким чином, з часом перестануть дивитися позад себе, на Схід, тим самим тягнучи Україну в минуле та гальмуючи її поступ в майбутнє. Що є добре помітним на протязі двадцяти років української "незалежної" політики, яка від самих етнічних українців навряд чи залежить.


І хоча серед етнічних українців є чимало етнічних націоналістів, але серед них не так багато, як може здається, націоналістів політичних, що є завжди об"єнуючим фактором для нації та визнача його історичний цивілізаційний шлях.

Тут потібно дещо пояснити, те, що етнічний націоналізм притаманний будь-якій нації, як невід"ємна її частина, що втілена в історично, мовно та культурологічну самоусвідомленісь і має своє відображення в звичках, мові, побуті, традиціях, мистецтві, архітектурі, тощо. Це - любов до звичного, до призвичаєного з дитинства. Відчуття комфорту в знаходженні серед собі подібних, тих, хто несе в собі та поділяє певну національну культуру.


Політичний націоналізм, це інше. Неможливо француза умовити стати ментальним німцем. Неможливо українця примусити стати ментальним росіянином і навпаки. Якщо дитина виховується на одних традиціях, то вступаючи в життя у неї завжди будуть зберігатися в душі ці, привиті їй з дитинства, установки в її свідомості цілістності свого «Я». Належності до певної культури, яка зберігається нею на протязі всього життя. Не може людина, вихована в російськомовній традиції, яка є носієм російської культури, стати духовно українодумаючою. Навіть тоді, коли й добре знає українську мову. Також, як ця людина може знати традиції українського етносу, його історію та культуру, але сприймати все це тільки відсторонено, екстраполюючи на уявлення своєї традиції та своєї культури, привитих з дитинства. В кращому випадку, може бути лише безродним космополітом, але не українцем по духу.


Від того, що Україна розділена на два приблизно однакових політико-ментальних табора, Україна знаходиться в перманентній невизначеності свого політичного шляху. Тому, що від «здобуття» вдаваної незалежності, вона керується ментальними російськодумаючими та московськопідкореними політично «державотворцями», вихідцями з КПСС, які ведуть Україну курсом, який їм визначає Кремль. Відбувається це поступово і ніби непомітно, кожного дня «по рисовій зернині», корегуються курс «на Восток» і він залишається незмінним. А самому українському етносу декларуються самі найкращі мотиви «європейської казки», в театрі, де за лаштунками йде зовсім інша «п"єса». Про яку глядачі не мають зовсім ніякого уявлення.


Таким чином український «кіт», тобто – народ, лежачи та благоочікувано споглядаючи на діяння та запевнення своїх «апостолів», може з великою долею вірогідності, толерантно «проспати» своє майбутнє. Яке не буде мати нічого спільного з європейським. І «миші» - росіяни україни за мовчазною згодою російськомовних пофігістів, що їм потакають своїм «демократичним» невтручанням, не тільки відгризуть йому хвіст у вигляді територій, але й поступово з"їдять і його самого. Бо апетити Російської Федерації щодо України мають не локальний характер і Кремль цього не приховує. Поступово та цілеспрямовано посилюючи свій вплив на Україну, як політичними, так і економічними засобами; підтримуючи фінансово розвиток політичного потистояння всередині України, шляхом виділення із свого державного бюджету значних коштів на фінансування проросійських та праворадикальних партій, насаджуючи свою культуру через розвиток російської мови, друку літератури, в тому числі й агітаційно-пропагандистьської та багато іншого, явного та прихованого.



Завоювання території держав завжди передувало завоювання свідомості її мешканців. В Косово є християнські церкви, яким вже триста років, але Косово вже фактично не належить Сербії та не контролюється нею, хоча формаьно-юридично ще поки входить в її склад. Але це не є чинником якогось впливу на нього Сербії.

Бо з часом цкй анклав став розмовляти албанською мовою, а та, в свою чергу, принесла іншу культуру. В підсумку, християни були вигнанані із своєї споконвічної землі, вони її втратили.

Можна продовжити, та перенести цей приклад на Україну. Та, думаю, що він і так зрозумілий, відносно того, яка є небезпека та побоювання того, що може статися з деякими українськими регіонами в майбутньому.


І коли говорять про те, що всі мешканці України мають право. І це так, право мають всі. Але не право підривати державність країни, її існування, проводячи політику несприйняття та відторгнення всього того, що є невід"ємною частиною державоутворюючої нації, її духовним наповненням, ідеєю свого існування. Навзаєм, привносячи протилежні «істини», які є особливостями іншої сторони.


Але, є ще одне. Поки ми шукаємо, чи тільки збираємось шукати, а може ще й не збираємось навіть, вирішувати одну проблему, нас підстерігає інша і, можливо, навіть більш серйозна, ніж здається на перший погляд. Тим більше, що ніхто на неї не звертає особливої уваги та не ставить в ряд найбільш небезпечних. Йде скуповування землі. В Києві, в інших містах, прилеглих до міст територій і не прилеглих теж. Десятки, та сотні тисяч гектарів перейшли в приватну власність окремих людей. Вони скуповують не тільки українську землю, а й землю, територію інших держав, в тому числі й острови. Ці люди формально живуть в Україні, але не фізично. Вони насправді живуть в іншому світі, який досяжний тільки їм і не має ніякої дотичності до знайомого та звичного нам.


Чи не станеться в недалекому майбутньому так, що обидві сторони, які поки вовтузяться в своїх політичних та ментальних різнобіжностях і ніяк не вирішать проблему, життя несподівано поставить перед фактом, що вони вже втратили все і стали лише непотрібним баластом в країні, де за цей час хтось все привласнив та декілька разів перепродав, разом з ними, і що вже не залишилося і самого фактичного суб"єкту їхнього опонування.


Навколишній звичний світ змінює наші давно усталені уявлення і дедалі більше трансформується в нові форми буття, стає агресивнішим та безпощаднішим своєю прагматичністю та незграбним цинізмом. Відсутністю жалю, безучасною байдужістю, непевністю в майбутньому, усвідомленням своєї непотрібності, безперспективності, та незначущості таких маленьких особистих бажань, але разом з тим, таких далеких від їх реалізації. Все пізнається в порівнянні. А порівнювати з часом стає все більш складно і маленькі бажання перетворюються у великий суцільний смуток. І тоді починаєш думати, що ті бажання не зникли, вони всього лише перетворилися в мрії. І колись прийде час, і вони збудуться. Бо не буває ж так, щоб зовсім нічого не збувалося. Це ж неправильно, несправедливо, бо кожна казка повинна мати тільки щасливий кінець. Але реальність знову стукає у двері нашої свідомості, спростовуючи сподівання і тоді свідомість знаходить і собі нову форму буття, перетворюючись в філософське сприйняття світу. Яка ж все-таки вона винахідлива, наша свідомість…


Ні, неможливо створити націю на обломках старої попраної віри. Тому, що віра, якою б вона не була, глибоко залягає в душу людини і вмирає тільки разом з нею, навіть коли вона вже зламана. А на нову немає місця. Та й самої її теж немає. А ті кволі паростки, які пррросли, хтось безжально затоптав.

Українська політична еліта, в яку ми віримо, успадкувала в собі всі елементи тієї старої віри, а також паству, яка звикла підкорятися тим же інструментам поверхневого спийняття демагогічного, нічим не підтвердженого та безвідповідального впливу. Старій школі старої партноменклатури.


Якісних змін не відбувається тому, що вони нікому не потрібні. Нація, народ, хоче консервативного спокою, тому, що така йому притаманна сутність, в своїй більшості. А політичній єліті спокій потрібен для того, щоб втілювати в життя свої бажання, ті, що неспіввідносні з нашими мріями, як би хто не доводив те, що кожна казка обов"язково повинна закінчуватись щасливо. Політичний устрій держави змінювати ніхто не буде. Економічний теж. Влада залишається в руках олігархархічної верхівки. Продовжується політика збагачення на вивозі ресурсів та орієнтація на імпорт і вивозиться капітал.


Ось наша реальна казка. Вона живе і продовжує жити своїм життям, по своїм правилам, незалежно від наших сподівань, мрій та уявлень.


Незабаром розквітнуть хризантеми і будуть нагадувати, про те, що за ними прийде зима. Це останні осінні квіти, які зустрічають морози. І перший снігопад байдуже покриє їх своєю білою ковдрою. Вони схилять свої голівки, а потім загинуть, так і не зрозумівши, чому.
Камо грядеши...

***


Ratings and Recommendations by outbrain