Аграрне мислення в українця закладене територіально, природньо, історично та кліматично.
Українці ведуть рослинне життя. Вони п"ють енергетичні напої, ганяють корів на пасовиська, або своїх жінок на город, чи навколо нього, коли їм нудно, та орють рогами землю, сподіваючись набути якомога більше енергії. Від землі, на якій росте урожай, від сонця та хрумтячих огірків під смажені карасики, що вночі накрав на ставку і від напоїв, які дають українцю зранку відчуття сили та волі. Українці вщерть толерантні. Вони мріють домовитись з тими, хто їх пригноблює, кожного дня по рисовій зернині щось у них відбираючи.
Воно, ніби, й непомітно. Але, у підсумку, коли українець через якийсь час, протирає очі, йому становиться очевидним, що знову.., його знову обікрали. Це тоді, коли він ще до обіду не обікрав колгосп, завод, або власну жінку. І тоді він б"є шапкою об поріг і починає клясти своє життя, клясти владу та всіх, хто попадеться йому в цю хвилину на розум, щоб день не пройшов марно та нецікаво. А увечорі він засинає під муркотіння телевізора, який до ранку запевняє його в тому, що життя вже стало краще і вранці він сам у цьому переконається. Якщо прокинеться.
А назавтра, коли українець просинається, з чавунною головою, все повторюється спочатку. Так проходять роки українського очікування нового пришестя. Ті українці, що тепер вже всі стали – ВОНИМИ, роблять вигляд, що об"єднуються. Але теж не всі, бо один одному не вірять, історично знаючи про падлючу підступність зради. Але, все ж, втретє після зими, мутять гетьманське віче, задля годиться майбутнім гетьманам. Не забуваючи при цьому, що їх, як претендентів на здобуття, багато, а булава одна. Тому, конкурс на місце, завжди великий, а булава не розпилюється, бо не завод, не золота, а мідна, а, значить, немає сенсу і немає дурних. Після виборів, коли журі оголосить переможців, всі побачать, хто ж виявився самим розумнішим у цьому конкурсі краси і хто кого взув, щоб потім мати легітимне право роззувати українця.
Але й тут всім спостерігаючим за тим дійством українцям, очевидно, що то тільки аграрні сподівання на збирання врожаю у майбутньому парламенті. Із того зерна, якого вони не садили. І тому українець їм не вірить. Українець нікому не вірить. Ще з того часу, коли у нього колись водилося пару золотих п"ятірок, або кожух, то тоді його обдурили і забрали все. І він знає, що коли пропадає віра, то починається постмодернізм, і тоді потрібно тікати. Бо добра не чекай. І українець тікає закордон, благо кордони поки ще не закрили.
Із закордоння українець плаче за Ненькою, по інтернету повчаючи тих, хто ще не встиг, або не зрозумів, що вже пора тікати, як потрібно облаштовувати Неньку. Щоб, коли він повернеться з капіталом, йому було б де будувати нову хату і народжувати в ній купу омріяних маленьких українців, які потім теж будуть жити, проклинати вже нову владу та мріяти про нове щастя.
Але омріяного капіталу накопичити не виходить, бо й там українець не стає банкіром, а кельмою, віником, або винюхуючи вранці духмяну нічну вазу, але теж не свою, будує своє особисте щастя. І через деякий час українець починає розуміти, що щастя немає, воно обійшло його стороною і що тепер він обдурив себе сам. І тоді знову він задається вічним питанням – що робити.
Відповідь на нього проста і українець цю відповідь добре знає. Але він думає, що хай, краще, все хтось зробить за нього. Замріяно сподіваючись на те, що так воно колись і станеться, гризучи в інтернеті один одному спини та замріяно домовляючись зі своїми ворогами про своє майбутнє щасливе благополуччя. Котре, подібно краденому карасю у його снах, все вислизає та вислизає із його рук.
© Uatumbai [12.05.2012]
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/14297/user_id/10676.phtml ***
