Коли починає дуже тягнути до роботи, то українець тоді спати лягає. З думкою про те, що, мабуть, пройде. От і я так, сплю собі. Яле ж колись і проснутися час настає, бо ж не можна весь час спати, боки починають боліти від того. От і я проснувся, очі розплющив і що бачу, як ви думаєте? А бачу я, що визвольна боротьба кипить в Україні, та так булькає, що аж пилюка курявою здіймається і все то за щастя, рівність та свободу. От, з братерством тільки трохи підкачує, бо ні одні братчики, ні інші і взагалі, будь-які, ніяк купи не тримаються. Та й, не зберуться, навіть. Одна тільки курява навкруги від копит їхніх, кудись біжать, та все ніяк не добіжать до фінішу. Бо й не стартували.
А разом з нею, курявою тією, ковтають все те, що теж навкруги - фльоту проковтнули, оренду землі тієї фльоти проковтнули, заводи, що порізали, проковтнули, ціни на газ проковтнули, в євросуд же не подали, еге, і навіть саме найсаміще - мову вже ковтають. Правда, ще поки не пережували, але ось-ось, як не Литвин, то Мартинюк підпише, от велике діло, хто саме, то проковтнуть, не сумнівайтесь. Питання вже вирішене і обтяпане, так, що, вже назад воно в пляшку не полізе, але, подарунок цей від нашого вашим, уклінно просю, не сприйнявся, як належить, бо, за стільці, таки, гроші товариш Путін попросив сьогодні, а не завтра. Завтра вже вони, гроші ті, іншими будуть, не мовними. Може - територіальними, або ще якими, поживемо - побачимо. А якщо точніше, то воно те, називається - Митний союз. Скромненько так, але із смаком.
Смакувати, ясно дєло, патріоти будуть, - ковтати, вірніше. Ну, не російські ж, ви ще таке подумаєте, наші, ті що теж думали. А потім вже тільки облизуватись почали, бо все мимо рота проскакує, а туди нічого не попадає, хоча й думали.
От, як собі уявити таку ситуацію, коли Президент РФ знаходячись у Ялті, запізнюється на міждержавну ділову зустріч з Президентом України на чотирі години, бо йому важливіше потусуватися в колі байкерів. А Президент України, приклавши ладоню до брів, виглядає у вікно Ливадійського палацу, та чекає, разом із багаточисельною свитою помічників, журналістів, міністрів, прислуги та охорони. а потім нехтуючи запрошенням на вечерю, їде до кума у гості, отведать ужин и кое-что перетереть о государственных делах на Украине. Як це можна кваліфікувати по-іншому, як не плювок в обличчя і країні, яка приймає такого гостя і її Президенту. Тоді, виходить, що тут Путін хазяїн, а не Янукович, тільки так можна розуміти такий демарш. Теж, проковтнули. І облизалися. Бо думали, шо... Ну, і шо? Хто там думкою багатіє? Ага, всі грамотні, знають. Тільки говорити не хочуть.
А оце, якось, на днях, хтось мені з такою особистою відповідальністю, каже: - Ти не патріот, а ти є мізантроп. Людей не любиш. От, зь..ь!
Ну, я так собі пометикував трохи та й кажу: - Щось я тут не розумію; Київ, знаю, можна любити, бо навіть така пісня є - як тебе не любити, Києве мій. Значить, думаю собі, якщо так, тоді, значить, можна. Правда, то співалося не сьогодні, то тут треба ще, мабуть, якісь вже поправки на час зробити. Але, нехай там як. Ну, думаю, можна ще гарну дівчину любити. Шоб молода була і не торохтіла весь час на вухо про свою неповторність, розум, та ексклюзивність і навколо себе. Та ще про еліту. Еліта, це, хто не знає - авторитети такі, непохитні борці та інтелектуальні гіганти, аристократи демократичної думки новітньої епохи ринкової філософії. До клану вибраних яких входять самопризначені своєю хворобливою уявою патріоти віртуальних звитяг та незвершених перемог, які ніколи не звершаться, бо ніколи й не планувалися.
То тоді да, тоді можна, любити, за щось. Як буде за що.
А от, як взагалі людей любити, це цікаво. Що саме мається тут на увазі..., я щось, не зовсім того. Бо якщо всіх зразу, то тоді губи попухнуть від поцілунків, а якщо когось окремо, ну, кого хто може запропонувати..., якщо пересічного, то бомжа якогось, наприклад. Він же пересічний, чи ні? От і я думаю, що пересічний. То чого тоді він не в помаді, наприклад, коли його всі патріоти так люблять. А я, виходить, не люблю, бо не цілую. А за що ж його цілувати, скажете... Ну, то і я так думаю, це ж не Київ і не дівчина, та що, може, коли б і гарна, та не терендить про те, разом зі своєю винятковістю та елітарністю свого патріотизму.
Ну, добре, з цим, ніби, трохи розібралися. Воно, знаєте, коли всіх разом, то тоді любити легше. А коли одного, то тоді зразу проблеми починаються. Ні, то я не про свою любов до народу кажу, а так, взагалі. Бо я ж то - не люблю. То у мене й проблем з цим немає. То й слава Богу. Було б за що, хоч.
Наприклад, що фльоту не здали надмєнному сосєду. Або, що землю не дали розікрасти, або заводи не дали порізати, або, що мову не дали підписати, або, що ось-ось трубу не дадуть поділити по- братські, так, що, або більшому брату, або теж поріжуть. Акваторію біля Зміїного, Лисичанський НПЗ, Луганский вагонобудівний, маяки, нічого не віддали. Скоро й Одеський Припортовий не віддадуть. Ну, ви ж знаєте, як завжди у нас буває. Або, що там у нас ще було. крім згвалтованих - Конституції та сподівань..., ага, тушки ще були, теж проковтнули. Один за всіх в Парламенті голосує, або пачки карток самі голосують. Хто карток збере всю пачку, той одержить водокачку. Теж проковтнули і ніхто й не мукає.
Любимая мая... Київ розікрав, гречкою засіяв, - проковтнули. Юлю відстояли і меч їй братья во крістє подали, пам"ятаєте, чи вже не вчили і не читали, а тому забули?
І Юра вже в польовому мундирі дивізією патріотів командує на білому коні сидячи. Бо тюрягу по цеглинам рознесли і Юру визволили. Ну, з інших Б"оків, думаю, згадувати ніяких королев паркету не потрібно, думаю, тим, хто теж думає, інколи про щось, і так ясно. Вони ж-бо - люблять всіх. І вже, навіть, один із елітарних митців патріотичного слова, вусами з трибуни поводив та потрибунив щось про всяк випадок, щоб застовбичитись. Щоб не забували ті, - махаони, що вудками машуть забезоплатно.
І ті, що за ними від доброго сніданку до жирного обіду голодують от рассвета до заката. А тим, що вишиванки одягали та лисинами блистіли з довгими промовами, зриваючись на фальцет, щось про вовка, якого ось-ось вже майже з"їли, то вже видно тій еліті поки не до трибун. Там зараз жарко, надворі. Патріоти у фонтанах сидять, пиво цідять, або вудками машуть, щоб на те пиво п"ятьдесят гривень дали. То зараз краще з шустерів та інших кисельово-куликовопольних тівіайїв-прохолодних студій з кондиціонерами, словом по намальованих мішенях шмаляти. Щоб пух і пір"я аж на всі боки летіло, щоб всі бачили, - ось ми які!
Ой, летіли дикі гуси... Щось, і вишиванки вже пообносилися і шаровари повишароварювались. Мабуть, що-небудь інше тепер придумають, бо те вже, якось, не вражає, немає бувшого креативу та гламуру. Стало кислим, як капустняк позавчорашній.
Да, то оце проснувся, та й бачу, що вже і кордони делімітували з РФ і про все інше домовились і навіть лижі салом змастили і дранг нах в гречку нового союзу нерушимого приготувалися скакати. Поки - економічного, буцім. Та всі ж розуміють, що то тільки початок. А краще сказати - логічне продовження всього попереднього із таким же, логічно-щасливим завершенням, незабаром. Хотіли ж-бо, щоб щасливий, то ось він, - нате. Чого ж там.
То я й кажу, цікаво не те, проковтнуть, чи не проковтнуть і на цей раз. Тут ясно, як день, що проковтнуть. А цікаво, скільки ще ковтати будуть. І не заклинить же, ви тільки скажіть, ковтають і ковтають..., а ви кажете - ти мені на трембіті розкажи про любов. Що, теж не чули? Буває. Коли так, то значить, це вже надовго.
Там, на закуску, до оселедчика під водочку, скоро жовтневі гуляння ще пройдуть і тоді все - фініш. Той, що до нього ніяк доскакати не могли. То чого я тут розквоктався, піду ще посплю, може пройде. Тільки не кажіть, що то я такий. Бо коли вся країна спить, то тоді й мені поспати не гріх.
***
А разом з нею, курявою тією, ковтають все те, що теж навкруги - фльоту проковтнули, оренду землі тієї фльоти проковтнули, заводи, що порізали, проковтнули, ціни на газ проковтнули, в євросуд же не подали, еге, і навіть саме найсаміще - мову вже ковтають. Правда, ще поки не пережували, але ось-ось, як не Литвин, то Мартинюк підпише, от велике діло, хто саме, то проковтнуть, не сумнівайтесь. Питання вже вирішене і обтяпане, так, що, вже назад воно в пляшку не полізе, але, подарунок цей від нашого вашим, уклінно просю, не сприйнявся, як належить, бо, за стільці, таки, гроші товариш Путін попросив сьогодні, а не завтра. Завтра вже вони, гроші ті, іншими будуть, не мовними. Може - територіальними, або ще якими, поживемо - побачимо. А якщо точніше, то воно те, називається - Митний союз. Скромненько так, але із смаком.
Смакувати, ясно дєло, патріоти будуть, - ковтати, вірніше. Ну, не російські ж, ви ще таке подумаєте, наші, ті що теж думали. А потім вже тільки облизуватись почали, бо все мимо рота проскакує, а туди нічого не попадає, хоча й думали.
От, як собі уявити таку ситуацію, коли Президент РФ знаходячись у Ялті, запізнюється на міждержавну ділову зустріч з Президентом України на чотирі години, бо йому важливіше потусуватися в колі байкерів. А Президент України, приклавши ладоню до брів, виглядає у вікно Ливадійського палацу, та чекає, разом із багаточисельною свитою помічників, журналістів, міністрів, прислуги та охорони. а потім нехтуючи запрошенням на вечерю, їде до кума у гості, отведать ужин и кое-что перетереть о государственных делах на Украине. Як це можна кваліфікувати по-іншому, як не плювок в обличчя і країні, яка приймає такого гостя і її Президенту. Тоді, виходить, що тут Путін хазяїн, а не Янукович, тільки так можна розуміти такий демарш. Теж, проковтнули. І облизалися. Бо думали, шо... Ну, і шо? Хто там думкою багатіє? Ага, всі грамотні, знають. Тільки говорити не хочуть.
А оце, якось, на днях, хтось мені з такою особистою відповідальністю, каже: - Ти не патріот, а ти є мізантроп. Людей не любиш. От, зь..ь!
Ну, я так собі пометикував трохи та й кажу: - Щось я тут не розумію; Київ, знаю, можна любити, бо навіть така пісня є - як тебе не любити, Києве мій. Значить, думаю собі, якщо так, тоді, значить, можна. Правда, то співалося не сьогодні, то тут треба ще, мабуть, якісь вже поправки на час зробити. Але, нехай там як. Ну, думаю, можна ще гарну дівчину любити. Шоб молода була і не торохтіла весь час на вухо про свою неповторність, розум, та ексклюзивність і навколо себе. Та ще про еліту. Еліта, це, хто не знає - авторитети такі, непохитні борці та інтелектуальні гіганти, аристократи демократичної думки новітньої епохи ринкової філософії. До клану вибраних яких входять самопризначені своєю хворобливою уявою патріоти віртуальних звитяг та незвершених перемог, які ніколи не звершаться, бо ніколи й не планувалися.
То тоді да, тоді можна, любити, за щось. Як буде за що.
А от, як взагалі людей любити, це цікаво. Що саме мається тут на увазі..., я щось, не зовсім того. Бо якщо всіх зразу, то тоді губи попухнуть від поцілунків, а якщо когось окремо, ну, кого хто може запропонувати..., якщо пересічного, то бомжа якогось, наприклад. Він же пересічний, чи ні? От і я думаю, що пересічний. То чого тоді він не в помаді, наприклад, коли його всі патріоти так люблять. А я, виходить, не люблю, бо не цілую. А за що ж його цілувати, скажете... Ну, то і я так думаю, це ж не Київ і не дівчина, та що, може, коли б і гарна, та не терендить про те, разом зі своєю винятковістю та елітарністю свого патріотизму.
Ну, добре, з цим, ніби, трохи розібралися. Воно, знаєте, коли всіх разом, то тоді любити легше. А коли одного, то тоді зразу проблеми починаються. Ні, то я не про свою любов до народу кажу, а так, взагалі. Бо я ж то - не люблю. То у мене й проблем з цим немає. То й слава Богу. Було б за що, хоч.
Наприклад, що фльоту не здали надмєнному сосєду. Або, що землю не дали розікрасти, або заводи не дали порізати, або, що мову не дали підписати, або, що ось-ось трубу не дадуть поділити по- братські, так, що, або більшому брату, або теж поріжуть. Акваторію біля Зміїного, Лисичанський НПЗ, Луганский вагонобудівний, маяки, нічого не віддали. Скоро й Одеський Припортовий не віддадуть. Ну, ви ж знаєте, як завжди у нас буває. Або, що там у нас ще було. крім згвалтованих - Конституції та сподівань..., ага, тушки ще були, теж проковтнули. Один за всіх в Парламенті голосує, або пачки карток самі голосують. Хто карток збере всю пачку, той одержить водокачку. Теж проковтнули і ніхто й не мукає.
Любимая мая... Київ розікрав, гречкою засіяв, - проковтнули. Юлю відстояли і меч їй братья во крістє подали, пам"ятаєте, чи вже не вчили і не читали, а тому забули?
І Юра вже в польовому мундирі дивізією патріотів командує на білому коні сидячи. Бо тюрягу по цеглинам рознесли і Юру визволили. Ну, з інших Б"оків, думаю, згадувати ніяких королев паркету не потрібно, думаю, тим, хто теж думає, інколи про щось, і так ясно. Вони ж-бо - люблять всіх. І вже, навіть, один із елітарних митців патріотичного слова, вусами з трибуни поводив та потрибунив щось про всяк випадок, щоб застовбичитись. Щоб не забували ті, - махаони, що вудками машуть забезоплатно.
І ті, що за ними від доброго сніданку до жирного обіду голодують от рассвета до заката. А тим, що вишиванки одягали та лисинами блистіли з довгими промовами, зриваючись на фальцет, щось про вовка, якого ось-ось вже майже з"їли, то вже видно тій еліті поки не до трибун. Там зараз жарко, надворі. Патріоти у фонтанах сидять, пиво цідять, або вудками машуть, щоб на те пиво п"ятьдесят гривень дали. То зараз краще з шустерів та інших кисельово-куликовопольних тівіайїв-прохолодних студій з кондиціонерами, словом по намальованих мішенях шмаляти. Щоб пух і пір"я аж на всі боки летіло, щоб всі бачили, - ось ми які!
Ой, летіли дикі гуси... Щось, і вишиванки вже пообносилися і шаровари повишароварювались. Мабуть, що-небудь інше тепер придумають, бо те вже, якось, не вражає, немає бувшого креативу та гламуру. Стало кислим, як капустняк позавчорашній.
Да, то оце проснувся, та й бачу, що вже і кордони делімітували з РФ і про все інше домовились і навіть лижі салом змастили і дранг нах в гречку нового союзу нерушимого приготувалися скакати. Поки - економічного, буцім. Та всі ж розуміють, що то тільки початок. А краще сказати - логічне продовження всього попереднього із таким же, логічно-щасливим завершенням, незабаром. Хотіли ж-бо, щоб щасливий, то ось він, - нате. Чого ж там.
То я й кажу, цікаво не те, проковтнуть, чи не проковтнуть і на цей раз. Тут ясно, як день, що проковтнуть. А цікаво, скільки ще ковтати будуть. І не заклинить же, ви тільки скажіть, ковтають і ковтають..., а ви кажете - ти мені на трембіті розкажи про любов. Що, теж не чули? Буває. Коли так, то значить, це вже надовго.
Там, на закуску, до оселедчика під водочку, скоро жовтневі гуляння ще пройдуть і тоді все - фініш. Той, що до нього ніяк доскакати не могли. То чого я тут розквоктався, піду ще посплю, може пройде. Тільки не кажіть, що то я такий. Бо коли вся країна спить, то тоді й мені поспати не гріх.
***
