Без права на помилування

Останнім часом українські ліберал-демократи дискутують про те, куди ж потрібно краще вступати Україні. Оперуючи поняттями, що – «там нас не хочуть, а туди не хочемо ми». Маючи на увазі, що хочуть, ніби, в ЄС, або – ЗВТ, а не хочемо ми в ТС з РФ.  Одначе, наш гарант вчора в  Москву так і не поїхав. Не треба бути великим віщуном, щоб зрозуміти, що з Москви його попередили про те, що гарант, або має виконати умови Кремля про вступ України в ТС, або він може не поспішати з приїздом в Москву. Бо  у випадку якихось інших, «хитрих» українських інтерпретацій московських вимог, його там не чекають. Про що українська сторона напаредодні заявляла, що вона буде «хитро відстоювати свої інтереси».

Фактично, це ультиматум Кремля. –Або Україна виконує всі їхні вимоги, або прийдеться українським олігархам, втерши носа, купувати газ по ціні фактично в 600 долларів. І українська металургія та й вся економіка  взагалі тоді заляже в глибоку депресію, без надії на відновлення в майбутньому. Що буде означати крах держави. І тоді Україні прийдеться підписувати беззастережний акт капітуляції.  Та забувши про свою «хитрість», вже проситися під протекторат Росії. А це буде означати втрату незалежності для держави, та втрату самостійного розтягування її українським комуно-олігархатом. Комуно-регіонали, підводячи суспільну думку до такого сценарію здачі України, вже говорять про те, що, - «а хіба не все рівно, на кого працювати українцю, головне ж в тому, щоб він мав роботу». Таким чином, пропонуючи поставити в заклання державу на користь матеріальному благополуччю, тимчасово набити шлунок, нехтуючи майбутнім народу України, та й самої її, як держави.

З іншого боку, Європарламент, який вже, навіть не просить, а вимагає від України схаменутися та виконати їхні умови. Вони відомі – випустити політичних в"язнів та привести Законодавство у відповідність до європейського, яке потім виконувати. Щоб воно було не декларативним, а обов"язковим для виконання всіма громадянами, незалежно від їхнього соціального та майнового стану. І тоді Україна зможе відкрити для себе європейський ринок та зможе мати сподівання в майбутньому приєднатися до ЄС, та стати одним із суб"єктів європейського демократичного співтовариства.

З ким же Європарламент має намір підписувати та ратифіковувати угоду?  Звісно, з чинною українською владою, з Регіоналами. З тими комуністично-олігархічними бандитськими кланами та угрупуваннями, які голодоморами, розстрілами та репресіями  колись захватили та утримували в своїх руках владу і які її захватили і тепер, та ще й досі не покаявшись перед народом за свої минулі гріхи та злочини. І тепер знову дивляться в бік Росії, сподіваючись на те, що «старші брати» допоможуть їм, понизивши ціну на газ, знизити собівартість металу, та відкрити свої безмитні ринки, тим самим даючи змогу і надалі самостійно збагачуватись, не ділячись своїми прибутками з Кремлем. Та на цей раз, очевидно, мріям українських комуно-бандитів збутися не вдасться. Споглядальне терпіння Кремля закінчилося і тепер Москва ставить ультимативні вимоги. І обійтися «хитрими домовленостями» з Росією, як це було колись, вже не вдасться.

Україна поступово притягується «Російським магнітом». Євроінтеграція ж, про яку розказують народу казочки керівні проросійсько- налаштовані українські очільники, - це лише гарна обгортка їхніх справжніх намірів, намірів майбутнього збагачення втягувши Україну в ТС, бо самостійно щось модернізувати та створювати в Україні вони не вміють і не хочуть. А куди завше приводять їхні благі наміри, всім відомо. Тепер же вони приведуть до втратии державності, яка й так вже теліпається на чесному слові. І поки в Україні будуть існувати  комуно-регіонали, доти ніякої Євроінтенрації та й взагалі ніякого поступу вперед, в справжнє демократичне «завтра» не буде. І сподіватися на якесь поліпшення життя, народу, в такому випадку, очевидно, не варто. Також, як і про щось немає сенсу з ними домовлятися. Та й про що можливо домовлятися з тими, хто веде країну в прірву. За свої принципи та гідність завжди потрібно не домовлятися з ворогом,  а безкомпромісно з ним боротися.

Наразі всілякі різношерстні демократи щось велеречують про громадянське суспільство. Про те, що воно, згуртувавшись навколо чогось, чи не навколо самого себе, та сповідуючи демократичні принципи, виведе Україну з соціально-політичного тупика, в який його загнали всі разом, бувші та чинні очільники і який може, вже  незабаром, перетворитися в повний крах. Об"єднання це має стати на основі порозуміння між собою. Та, мабуть, разом всім, потрібно порозумітися із владою бандитів. Бо з контексту того, що пропонують ліберал-демократи, виходить саме так. В мафіозно-корупційній державі, де закони підкидаються ногами, як порожні консервні бляшанки, як непотріб, який заважає бандитам творити свавілля. 

Якщо народ хоче хліба, видовищ та толерастії, але не має честі,  такий народ не буде мати ні хліба ні видовищ ні держави.  Він буде мати тільки батога над спиною і ярмо на шиї. Народ України повинен це зрозуміти. І поки цього розуміння не відбудеться, до тих пір ми і далі будемо погрязати по вуха в тому минулому, з якого ніяк не вдається вибратись. І такому народу завжди знайдуться ті, хто налигачем буде його заганяти в рабське стійло своїх особистих панських інтересів.

Хто ж вони такі, ці ініціативно угруруповані толерантники, що пропонують порозумітися? Це бувша компартноменклатура, розбавлена пристосуванцями номенклатури науково-промислової,  присолена попами, та митецько-виконавчими прихвоснями, викованими в ленінській кузні КПСС.
 

Ті, що завжди народу говорили одне, а собі облаштовуввли, тим часом, те, що було зручно та вигідно їм. Паразитуючи на ідеолооії своїх бородатих натхненників та на народному горбу. На розстрілах та репресіях, на знищенні тих, хто був не з ними, хто не притримувався, як вони казали - єднаючої та єдиноправильної лінії КПСС.  Ті, що дурили народ майбутнім благодаттям через рабську працю та злиденність, а собі будували та наживали комунізм. І таки нажили. І збудували. Тільки не своїми пухнастими руками, а кров"ю та потом народу. Скаліченими долями та закатованими в таборах та тюрмах мільйонами життів. І тепер ці перефарбовані моральні виродки та покручі  вже знову кудись  ведуть народ. Куди ж саме? 

Тепер вже ведуть в об"єднану толерацію.   В упогодження та неспротив владі. В духовно-астральну нірвану. А чому не в КПСС, панове-товариші? Сімдесят чотири роки ж вели і чому ж так і не довели?


Зараз мастодонти комунізму знову ведуть народ в світле завтра. Вже з ПРУ та КПУ. З новим горем України старої закваски. Які вже всигли абортувати своїх виблядків  на нове царювання. Достойну підготували зміну, що й казати. Народ має бути задоволений ними всі наступні десятки років.  І тепер, як і колись і як і завжди, народу декларують одне, а роблять інше. Навіть не усвідомлюючи свого ницого рагулізму, знову пхаються в поводирі. Не варто й гадати, кому на користь. Говорять про спільні домовляння, про зниження цін, великі досягнення, втілені реформи, а насправді, як то кажуть, скоро нічим буде й здачі вже давати.
 
Така безвідповідальність, безкарність, авантюризм, та політична демагогія, перетворені часом у фантом народних сподівань,  врешті- решт приведуть до підписання Україною акту капітуляції. Після чого вона втратить зміст  свого їснування. Які сенси можна шукати з тими хто нищить державу, прикриваючи свою хижацьку сутність  соціально-політичною демагогією про заботу про благополуччя народу?

Одним із таких, нових проектів, який народився в головах старого комуно-ленінського інтелектуального істеблішменту, є так звана «ініціативна група Першого грудня», яка поставила перед собою задачу схилити народ України до толерантного ставлення між, власне,  собою, та потім і у відношенні до влади. Закликаючи ще й у зверненні українців до Бога, до молитви за Україну. Займатися виховною роботою з народом, говорити йому про порозуміння та любов до ближнього та молитви, коли банда розтягує його майно, чи не це є це цинічним фарисейством?
 
Вони закликають до об"єднання людей з різними поглядами.  -Ніякої боротьби не потрібно. Наше бажання звільнитися, бути вільними, кажуть вони. Але звільнитися від чого? Що таке - громадянське суспільство, при протилежному уявленні та баченні людьми, які мають різний менталітет, різні політичні погляди, різну історичну усвідомленість та різне, протилежне відношення до України? Де одна половина сповідує російсько-імперські погляди, а інша половина – державницькі - проукраїнські. 

Чому ці – "інтелектуальні глибокодумці"  не говорять про розплату? За злочини перед народом та державою, які творилися і творяться десятиріччями. Як можна народу бути загально толерантним та порозумілим в політичному протистоянні, коли для одних йдеться про вибір між життям та смертю держави, а для інших це лише тимчасово від"єднана від основної територія їхнього проживання?

Чи можливо толерантно відноститись до того, що Україна занепадає і шукати вихід в молитвах? Як можна довірити злочинній  владі своє сучасне, та майбутнє і зазивати до порозуміння, та вишукуванні в собі духовної свободи, замість здобуття вправжгьої свободи не молитвами та толерастією, а повстанням та спротивом? Чому не про це говорять   першогрудневі ініціатори?

В чому хоч хтось, хто тримався за державне кермо і ухайдакав державу з третьою світовою економікою, несуть хоча б морально-етичну відповідальність перед народом? В тому, що живуть при комфортному для себе комунізмі? В тому, що підіграють злочинцям, які захопили владу і добивають країну? Які ж тоді вони моральні авторитети, за яких подають себе народу? Вони державні зрадники. Котрі налаштовують людей на  толерантне погодження з усим тим, що відбувається в державі. На непротивне, безмовне та бездієве спостерігання, та очікування манни небесної, до якої їх мають привести державні злочинці. 

Тепер і найвищі представники духовенства, колись розстрілюваного ними, як ідеологічних ворогів, зрадивши пам"ять тих своїх попередників, які загинули в таборах та підвалах ЧК-НКВД,  мантрують разом з ними про спасіння шляхом загального примирення.

В той час, коли окупанти доконують державу, 
Любомир Гузар закликає молитвою долати труднощі, як ефектиним засобом людського існування. Те, що відбувається в державі, він називає - труднощами. Читає народу проповідь  про те, що народ має дякувати Бога за все те добро, яким він його обдаровує. Чи не смішно це чути саме тепер?

 /-Молитва та сповнення Божого закону є, з одного боку, єдиноправильним, а, з другого - справді ефективним засобом повноцінного людського існування. Отже, питання продовження молитви за наше суспільство в усіх сферах його життя: державній, політичній, економічній, культурній – стає дуже актуальним.

-Було б, одначе, помилкою думати, що ми повинні продовжувати наші моління тільки тому, що не все гаразд.

Молитва – це не тільки прохання, немовби останній засіб, як подолати труднощі, на підтвердження приказки: як тривога, то до Бога. Про Бога треба пам’ятати завжди, а не тільки в час тривоги. Йому треба дякувати за все добро, яким Він нас обдаровує./

 
Чи це потрібно народу, та й чи почує Бог? Чи цього народ чекає від таких елітних поводирів?    

Очевидно, що в данній ситуації, яка склалася в Україні і продовжує свій руйнуючий поступ, народу потрібно не це. Молитвами тут нічого не вдієш. Не вимолиш і не випросиш, скільки лоба не бий в молитвах.

Лише через боротьбу можливо досягти справжню, а не декларовану свободу, не через споглядання і не через бездієве мовчазне солашательство. Не через толерастію об"єднання протилежних ідеологій, поглядів, уявлень, національних усвідомлень та приніипів  а в боротьбі з ворогом. Все інше є національною зрадою.  В боротьбі за відсторонення від влади тих, хто завів Україну в економічние та політичне болото, з якого вже не може знайти виходу.З тими, хто тягне Україну в протилежний від цивілізації бік. З тими, хто не любить український народ, не визнає Україну самостійною державою і вважає їх тимчасово від"єднаною частиною Східної імперії з «недолугою» українською нацією, котра заважає їм жити на, нібито, своїх історичних теренах. Ця антагоністична частина суспільства ніколи не стане думати, та сприймати щось по-іншому. Вона, як і завжди, буде тягнути українського воза назад, в минуле, всіляко передшкоджаючи будь-якому поступу вперед.

Чи можуть ті, хто закликає до антиморальних поступків претендувати на те, щоб бути моральними авторитетами української нації? Комуністи старої генерації, бувші провідники комуністичних ідей марксизму-ленінізму, що тепер добре прилаштовані до нової, але ідейно такої ж старої, антиукраїнської  влади, та обслуговці-поплічники  - псевдогерої, зібрані під одним дахом антинародного толерастичного зібрання. Куди вони заведуть Україну?
 
Хто, як не вони і винні в тому, що й ні одній людині і в срашному сні не снилося, не гадалося того, що сталося з державою. Чому ж немає того самостійного раю, який вони малювали народу двадцять років тому? І хто понесе кару за розграбоване майно та ресурси держави і чому не несе? І яку, -політичну? А що це таке, - політична відповідальність за злочини проти народу? Чому те, що створювалось всіма дісталося декотрим спритникам? Домовлятися, панове спритники, ми з вами будемо вже сокирами. І колись-то таки їх вигостримо. Час настане, не сумнівайтеся.

Україна продовжує йти шляхом перманентно-історичної помилки. І цю помилку, розтягнуту на довгі роки, ніякими домовляннями, порозуміннями, та молитвами виправити можливості немає і не може мати. Подальший поступ цим шляхом призведе до втрати України для українців. Так завжди буває, коли домовляються з ворогами.  Коли об"єктом торгів стає держава. Коли народ разом з державою виставляють на продаж. Коли втрачають честь. Коли перетворюються в космополітів. Тоді майбутнє держави, та утворюючої її  нації, набирає обрисів химерно-ілюзорного фантому. Без права на помилування наступними поколіннями та самою історією.

19.12.2012. Uatumbai

                                                                  ***

Види вогню

Вони бувають різними. Комета, яка летить у космосі, плавлячись під сонячними променями, розпорошуючи свого хвоста на сотні тисяч кілометрів, нарешті, з громовим гуркотом пробиввє атмосферу, горить від тертя об повітря, а потім врізається в землю, вибухаючи та підпалюючи все навколишнє.
Багаття, яке хтось розводить, щоб погрітися біля нього. Воно горить високим полум"ям, з тріском розкидаючи наколо себе іскри, які можуть підпалити суху траву та перекинутись далі, якщо бути з вогнем необережним. Потім воно втрачає свою красу та силу, пригасає і жевріюче вугілля поступово чорніє, вже зовсім затухаючи, залишає після себе купку сірого попелу.
Свічка, яка соїть на столі, освітлюючи вікно, за яким ніч і падає сніг. Рівномірно, тихо горить її жовтувате полум"я, непевно осяюючи невеликий простір кімнати навколо себе. А хтось, десь, далеко-далеко за вікном, йдучи через поле крізь снігову хурделицю, бачить теплий вогник, який дає йому надію не замерзнути в зимовому білому холоді. І коли свічка догорає, хтось, поки ще може, підходить до столу і запалює нову. Щоб той, хто буде йти, міг сподіватися.

Євронезрозумілість

Якщо економіка, це наука, то чому Євросоюз та Німеччина, Франція, які заправляють ЄС, ніяк не можуть скласти по ній іспити. Чому їхня демократія, на яку мають всі рівнятися, виганяє людей з квартир, бо вони взяли іпотеку, яку їм нахвалювали і тепер втративши роботу, не можуть заплатити за квартири. В Іспанії 25% безробітних. В італії третя частина молоді не може знайти роботи. Греції знову нав"язали новий кредит, збільшили пенсійний вік на 7 років і зменшили зарплату. Грекам вказують, що їм потрібно робити; перебиратися з міст в села і займатися індивідуальним виживанням.
Чому цивлізованість доводить до подібрих наслідків і чи може тоді вона претендувати називатися цивілізованістю. Падіння єкономіки в Японії. Скандинавська авіакомпанія SAS  звільняє працівників. Скоротилкася кількість населення в: Латвії на 13%,  Естонії на 5%, Литві на 12%. Поляки тікають на Захід. Чому на протязі досить довгого часу нічого не виходить з поправкою ситуації, що склалася і хто в цьому всьому винен. Хто і чому довів до таких сумних наслідків в країнах розвинутої євроекономіки. Німеччина скуповує Європу, чи ще щось?

До ВО "Свобода": риторика нам не потрібна!

Потрібна дія. Тільки дія, а не розмови можуть привести до результатів. Менше ораторів, менше ораторій,  час популізму пройшов. Народу потрібно побачити результат. Народу це потрібно вже сьогодні і йому набридло вислуховувати безкінечні словесні вправи. Протести не повинні падати в порожнечу. За злочини потрібно відповідати конкретним злочинцям. Ніяких політичних кон"юнктур. "Свободі" потрібно чітко розуміти, що немає політичних конкурентів, а є політичні вороги. Зрадники держави. Ті, хто державу зробив засобом свого збагачення. З ними не можна ні про що домовлятися. Із злочинцями не домовляються. Потрібно впроваджувати радикальні рішучі дії. Досить їм грабувати людей. Бандитів в погонах до кримінальноя відповідальності.  Фальсифікаторів виборів до кримінальної відповідальності. Суддів та прокурорів, які виконують антинародні злочинні накази,  на нари. Тільки "Свобода" зможе навести лад в державі. Якщо не загрузне в болоті демоліберастії. 

Держава народної демркраті не може бути побудована на толерантному відношенні до її ворогів. В державі тотального розграбування не може бути примирення, або  пошуків компромісів з ворогом.
І потрібно, щоб з першого дня  роботи "Свободи" в парламенті, народ України побачив її дії. І тоді народ повірить і підтримає її ініціативи.  Коли побачить, що не помилився, що є на кого сподіватися і є на кого обпертися. Українці не повинні бути толерастами. Ніякої політичної толерастії та "конкуренції ідей" з ворогами.  Ніякого об"єднання з ворогами. Ніяких суперечок з ворогами. Тільки дія. Заради і на благо народу. Ніякого договору з ворогами. Договір, це здача своїх позицій, це зрада покладених народом сподівань. Ніяких  компромісів з ворогами. Компроміси, це зрада. Лише чітка пряма програмна лінія.

Ворог підступний. Ворог, той політичний клан, який узурпував владу в державі буде спочатку шукати шляхів "договору" а потім дискредитації партії народного сподівання. Буде заклик"ати до "порозуміння" та "дискусій", затягуючи Свободу в багно політичного словоблуддя. Не піддавайтеся на це, цей шлях заводить в тупик. Кожна уступка буде працювати на користь олігархів та на користь обслуговуючої її чинної влади. На користь державної мафії.

Програма дій на найближче майбутнє, це притягнення до відповідальності тих, хто зраджував державу.Тих, хто ініціював виборчі махінаці. Разом з головами держ. адміністрацій та начальниками міліції. Тим, хто віддавав накази "Беркуту". Мафіозні суди не можуть виносити і не здатні виносити об"єктивні рішення. Все тоне в болоті демагогії.   Все тоне в нескінченних диспутах політичної клоунади. Про співпрацю, про домовленості, про дружбу та взаємопорозуміння. І всі злочини проикриваються личиною любові до народу. 

Влада бандитів та державних злочинців дійшла вже до  останньої межі цинізму; коли  політики світового рівня з міжнародних трибун світових організацій та ЗМІ критикують українську політику та політичних лідерів, відсутність в Україні демократії, відкат держави назад, бандити винайшли зручне формулювання, Прем"єр-міністр Азаров, Мірошниченко, Олійник та Колесніченко заявляють, що сказане світовими лідерами, це лише їхня особиста, приватна думка. І тому до неї можна не прислухатися. По правилу "Собака гавкає, а караван іде". 

Блокуються будь-які поступи вперед. Вороги прикриваючись словоблуддям про здорову політичну конкуренцію,  самі дивляться в бік Росії. В рот своїм кремлівським командирам та начальникам, виконуючи їхні накази. Це зрада українського народу. Вони давно живуть під  публічними масками вболівальників за Україну, таємно та явно виконуючи накази та проводячи лінію московського Кремля в Україні. Якому все більше та більше здають державні інтереси українського народу.

Ця псевдоеліта гопників повинна відповісти за свої злодіяння перед українським народом. "Свобода", до справи! На тебе дивиться зараз весь український народ. Ти його остання надія. Він ще  вірить в перемогу. Не поруш цієї віри. Україна повинна встати з колін, підняти голову і звільнитися від  рабства. Україна чекає на дії. Україна хоче бачити розплату. Україна сподівається на тебе.

Їхали козаки

                                                                              Над нами дух свободи радісно витає

Сиджу я на возі, а небо все пнеться,
І вітер шугає і грім роздається,

Та щось я скептичний, що дощ враз проллється,

Що ти мене любиш, що то не здається.

 Чого я боюся. Боюся, що "Свобода", "пройшовши через вогонь" виборів, стане пасторально-лубочним інстументом теплого посідання. І, насамперед, своїх очільників, Тягнибока та Іллєнка. Чому я маю такі побоювання; тому, що слухачи їхні публічі виступи, в тому числі і на телебаченні,  помічаю, як в їхніх вільних  монологах та інтерв"ю у тій соціалістично-націоналістичній симфонії, що співається перед народом, вже в котрий раз прослуховуються фальшиві акорди,  з"являються якісь, поки не певні відчуття "інтелігенщини", вчуваються нотки відкату від непримеренного радикалізму до набування образу "розумного конформізму".  

Чи не зламається їхній національно-агресивний намір, а від того й запал до оборони українських національних прав. І приходить сумнів, чи дійсно ці люди в Парламенті стануть провідниками української ідеї та зміни соціально-економічних основ суспільного ладу, чи це лише  тимчасовий поверхневий присмак, який не перетвориться в повноцінний смак. Бо у всякому малому можна побачити велике, а в дрібницях загальне.

Вони знайшли незайнятий ніким націоналістичний сегмент і побудували на ньому свій  політичний  бізнеспроект. Але - репрезентувати, ще не означає бути. Подібно, і КПУ має лише зовнішній антураж від свого минулого, тієї партії,, що була за СРСР. І тепер вона лише декларує, що бореться за комуністичні ідеї, але ніяк не відповідає цьому, перетворившись в партію підтримки тих, проти кого виступали їхні ідейні основоположники, на вченні яких вони, ніби, обгрунтовують свої дії. Але дій, як і їхніх результатів немає, а є лише демагогія, якою вони прикривають свої справжні бажання бути багатими буржуями. Не для того ж вони валили СССР, щоб починати все спочатку.

Чи не стануть і свободівці в майбутньому мостити собі гніздо особистого щастя, відкинувши декларовані ними довиборні ідейні цінності, як вже не потрібні їм химери. Лише ховаючись за маскою українського націоналізму, підлаштовуючись під,  а не являючись тими, що можуть та будуть насправді, а не популістично,  відповідати самим, та відстоювати для українців всі ті чесноти, що озвучені у їхній програмі. Чи стануть вони послідовними в цьому, якщо і будуть. Чи не перетвориться ними ідея на гламурний сюреалізм нових консерваторів, котрі ситуативно будуть підігравати навіть комуністам, та тягнути державу в протилежний від поступу вперед бік. 
Чи не піддадуться спокусам, які їм буде пропонувати статус Народного депутата українського парламенту та мафіозних олігархічних кланів, які будуть їм, та іншим депутатам від "Свободи" пропонувати продатися, зрадивши виборців, за м"якеньке та солоденьке,  забезпечене на довгі десятки років, життя. Чи не купляться вони на цю "цукрову кісточку", подібно до того, як купився Каськів та багато інших професійних "патріотів", продавши ідею, сподівання, та довіру людей за дзвінку монету.  І чи не стануть вони з часом  банкірами,  володарями землі, маєтків, а також інших "заводів та пароходів", таким чином, вдало влаштувавшись у вже усталену державну феодальну систему.

Вже самим процесом жовтневих виборів запрограмована політична криза нового парламенту. Нова сімейно-кланова ВР, за мотузочки якої будуть смикати олігархи, буде новим і ще більш  цікавим політичним серіалом "шаленної кухні" з багатьма несподівано "смачними" стравами.

І якщо мій скепсис себе виправдає, то хто тоді зможе і чи зможе колись  взагалі, стати наступним суб"єктом нових марних сподівань. Після вихолощеної, здевальвованої та здискредитованої, вже останньої української національної надії.

                                                         ***

Пpo мope

Пo peкe плылa oвeчкa

Я ee пoймaл на гречку
Но не смог смотреть в глаза

Выбpoшy опять овечку в речку

И зaжгy потом я cвeчкy

Бoгy нaнoчь пoмoлюcь

И yймy cвoю я гpycть.

     Coцiaльнo-вipтyaльнa cпiльнoтa, пicля poзбypxaнoгo чopнyшними нoвинaми тa нeгaтивними eмoцiями тижня, в п"ятницю зaкiнчyє вci cвoї пoвcякдeннi cпpaви тa вipтyaльнi інтелектуальні впpaви, яким iнкoли тaк зaвaжaє ocнoвнa poбoтa, щo вoнa вiдклaдaeтьcя дo бiльш блaгoпpиємниx чaciв і в cyбoтy зaлягaє пiдвoдним чoвнoм нa днo cвoїx мicькиx пaлaцiв, дaчниx peзидeнцiй, нaпoвнeниx щacливими мpiями пpo бeзxмapнe мaйбyтнє тa ciльcькиx poдинниx двopянcькиx мaєткiв, які потопають в дендропарках з широкими озерами осінніх калюж,  та луками навколо них з гepгoчyщими пaвлiнaми чyжиx iндикiв та гусей, якi yocoблюють тa потім втiлюють в собі та каструлях ті мрії. A тaкoж, cвoїми гopoдaми, caдкaми пoвними яблyнь тa cлив i гpядкaми з пoмiдopaми, капустою тa xpyмкими oгipкaми, якиx щe нe вcтиглa cxpyмaти cyciдcькa кopoвa.

Iз впeвнeнicтю, щo зaдaчi, зaплaнoвaнi нa тиждeнь, мaйжe викoнaнi, a нacтyпнoгo тиждня з нoвими cилaми тa вжe xpoнiчними бoлячками в cпинax, якi давно вже cтaли нopмaльним cтaнoм життєвиx вiдчyттiв,  вoни знoвy бyдyть пpинocити кoмycь coлoдкий мeд y виглядi пpибyткiв, a coбi нaживaти пpoфeciйний гeмopoй, який тeж вже поступово набуває oдну iз ocнoвниx нopмaльниx життєвиx пoвcякдeнниx радощів.

Aлe, тo бyдe в мaйбyтньoмy, a пoки життя зaтиxaє, iнтepнeт зaвмиpaє, виcoxлi зa тиждeнь мiзки ніякого кpeaтивy вже нe гeнepyють i вce зaнypюєтьcя в нepвoвe дpiмaння з oдним poзплющeним oкoм, щoб бодай нiчoгo нe пpoгaвити з цікавого. Дo пoнeдiлкa. 

Бo в пoнeдiлoк, тe, щo poзплющeнe, вжe нe витpимyє пepeвaнтaжeння чaтyвaнням i зaплющyєтьcя наглухо. Нaтoмicть poзплющyєтьcя iншe, щoб вчacнo знaйти дopoгy дo зaклaдy, пiд зpyчним тa piдним вжe дaxoм якoгo, пoтpiбнo iз ocтaннix cил тa пoвнoю втpaтoю нepвiв якось дoчeкaтиcя зaкiнчeння мicяця i oдepжaти зapoблeнy чecнoю пpaцeю дoпoмoгy y виглядi пoкpaщeння дo щe нe зiбpaнoгo ypoжaю кapтoплi,  якe тaк гapнo тa paдicнo пoтiм шypxoтить в гaмaнцi. Tiльки зoвciм нeдoвгo. Maбyть тoмy, щo paдoщi зycтpiчaютьcя в життi нe тaк вжe й чacтo.

I цe пpaвильнo. Бo, якби вce життя бyлo cyцiльними paдoщaми, тo тoдi бyлo б зoвciм нe цiкaвo жити. Toмy, щo, cпpaвжнє вiдчyття нacoлoди вiдбyвaєтьcя тiльки чepeз вiдчyття кoнтрacтiв, як гapячa кaвa з мopoжeним, як зa вiкнoм дoщ i вeчepя пpи cвiчкax,  як xoлoднe винo в ociнньoмy пapкy, як пicля бaнi в cнiг, як кoли зoвciм нeзнaйoмa, aлe мoлoдa гapнa дiвчинa, зовсім випaдкoвo, вpaнцi чoмycь y твoeмy лiжкy. A ти удвох y пiдвaлi з дyбoвoю дiжкoю. З тією, що з винoгpaдoм нa бoцi лежить на вимурованих із гранітного каміння стапелях на підлозі, посипаній жовтим піском. Aлe тaкe бyвae вce piдшe i тoмy життя вce бiльшe пoчинaє пpивaблювaти cвoїми нeпoвтopними кoнpacтaми, якi y вiдчyттяx пepeтвopюютьcя в paдicть нacoлoди i пoчинaють нaбyвaти нaвiть iншиx змicтiв, aнiж тoдi, в дaвньoмy минyлoмy, кoли нaйвaжливiшими бyли зoвciм iншi. Koли мopoжeнe з"їдaлocя швидкo, a зaмicть винa вaм пoдaвaли caмoгoн в гpaнeннoмy зeлeнoмy гpaфинi. Теж, з винoгpaдoм нa  бoцi. I зaбyвaли пpи цьoмy, злiвa вiд вac пoклacти бiлy нaкpoxмaлeнy cepвeткy, a тaкoж, iнкoли, i oмapи тa cиp, якi зapaди вac, пpивeзли iз Гoллaндiї дo oбiдy.

Toж, пpиxoдить дyмкa, щo, якщo ви дecь, y кoгocь, нa oбiдньoмy cтoлi, пoбaчитe cpiбнi видeлки, тo знaйтe, щo дecь тyт, cкopiшe зa вce, зyпинивcя гoдинник. I cтoїть вiн вжe дaвнo. Зaмiнюючи cвoїм сумним cтoянням iншi, мoжливo i в oднинi, aтpибyти, яким цe cтoяння нa вapтi дeякиx тpaдицiйниx cпopтивниx впpaв, a iнкoли, нaвiть і змaгaнь нa чac та нa йoгo тpивaлicть, мaлo би бyти гoлoвним дoкaзoм мiцнocтi мypiв бyдинкy, дo якoгo ви випaдкoвo зaвiтaли, мoжливo нaвiть, в пoшyкax cpiбниx видeлoк. Дa.., y кoжнoгo чacy cвiй вибip i вiн тaкий piзнoмaнiтний...

Cвiй ми вжe, нapeштi, зpoбили i тeпep бyдeмo cпocтepiгaти зa peзyльтaтoм. Зa нacлiдкaми нaшиx пpичин. I нe тiльки вiд  мopoзивo-кaвoвиx eкcпepимeтiв, a й вiд пoлiтичнo-концетраптивниx, вiд якиx ми зoвciм ними нe зaxищeнi, бo ми нe мaємo їx. A вoни дoбpe їдять і зaймaютьcя фiзкyльтypoю.

Ta вce ж, бyдeмo oптимicтaми, бo гpипoм зpaзy вci нe xвopiють нaвiть пpи його eпiдeмiї i xтocь oбoв"язкoвo виживe. Пpaвдa, гipшe тpoxи бyвaє, кoли вжe й гopoдa нeмaє, нe кaжyчи нaвiть пpo двopянcькe гнiздo бiля нoгo, тa тe вce нaм пoки нe зaгpoжyє i ми cмiливo дивимocь впepeд. Бyвaє також, щo й нa двepi, в якi кoлиcь ввiйдe Дiд Mopoз з Hoвopiчними вiтaннями. A з ним i Cнiгypoчкa. З бiлими крилами. I пpoчитaють нaм вoни Kнигy, якy бyдyть пiдcвiчyвaти cвiчкoю. Бo пoгaнo бaчaть. Пpo мнoгiє та щасливі лєтa. Ta тe, щo зycтpiнимocь ми з ними вже нe cкopo. Iнaкшe пopyшитьcя пpaвилo кoнтpacтy. I тoдi нe cтaнeтьcя cпpaвжньoi нacoлoди. Якa мaє oбoв"язкoвo відбутися, бo в iншoмy випaдкy, ми зoвciм дapeмнo пpoжили б життя. 

A тaкoгo зовсім нe бyвaє, бo кoжeн iз нac, цe мaлeнькa чacтoчкa зaгaльнoгo i нeзaлeжнo, нaвiть, вiд нaшиx бaжaнь, poбить cвiй вплив нa icтopiю. Як мeтeлик Бpeдбepi.

Пpo щo пicня? Пicня пpo мope. Пo якoмy пливyть чoвни нaшиx дyш. Hexaй вoни пливyть i дaлi. I кoжнa iз ниx oбoв"язкoвo дicтaнeтьcя cвoгo бepeгa. I тoдi вeликий птax oбгopнe її cвoїми м"якими білими кpилaми i нacтaнe cпoкiй. Дo пoнeдiлкa, нapoдe!

                                                                       ***

Postshizomod

Я піду, проголосую,
Liberte - Prosperite,
Процвітанням забуяє
Моє щастя золоте.

"Дурдом" перешизонувся на темі "Охраннікі". Охрелел, тобто. Більше в державі нічого "цікавого", що було б вартим уваги "патріотів-супротивників" не відбувається. Влада вже набридла зі своїми одноманітними "цікавостями", якими кожного дня так наполегливо добивається їхньої уваги. Викидаючи зі своїх широких штанів чергову "канхвєтку покращення". Яка щодня  все тільки товстішає та видовжується. Професійні аматори-патріоти - комунобандеро-лібералокантропи, бла-бла-туфтонці Ордена "Золотого серця", "Великого кулака", "Королеви пласмасової цицьки," "Того-сього-так-перетак-то не буде ніяк", кольорових прапорів та задипаних підштанників, ой під дубом, під вербою, почекаєм ми з тобою. Коли прийде. Він, вона, воно, тут - на вибір. Не критично.

Поки наступить день щастя та прозріння. І настане Наснага. Наснага має обов"язково Настати, бо без неї ніяк не може бути справжнього Натхнення. А Натхнення має Надихнути. Впердолити на тугий спротив, по самі помідори. Які, до речі, помідори, прошу із салату брудними руками не витягати, вони ще згодяться. Вам з майонезом, чи ненада? А.., ну то тоді ось вам с віном. У вінє, себто. Що? Раки, я ж вам кажу.., раки, панове. Раки їдять руками. Не хочете мити, то їжте хоч вухами, тільки не вдавіться, я вас прошу, бо "швидка" не приїде, не сподівайтесь. І лушпайками з бараболі теж не давіться. Слава Богу, її в цьому році вродило, як ніколи. Не знають, куди вже пхати, носяться з торбами, як дурний з милом, всі льохи нею позабивали по саму зав"язку, а там ще торішня догниває. Мабуть до війни готуються. Сіль, то ще з минулої на горищах лежить. Чекає свого часу. Кажуть, що скоро вже наступати будуть. На чужой території, але на свій старий мозоль.

А що ото там такеє чорніє на сайті зверху, ви не підкажете? Чи то прапор якийсь новий, чи що? Ой чиє то жито… А.., то ніби - "За волю". Люблю за волю. Воля, то добре. Дайте Волю правду знати! Ні за наклеп! Ні за поклеп! Ні за що! Ні про що!, як оце я зараз, еге? Е, ні, я зараз якраз - про що. На "ДД" цілих два дні висіло, оте, чорне таке та противне,   аж нерви дратувало. Тепер вже не дратує. Тепер вже затихло, повіялось кудись. Може який наказ був зняти, а мо" то власна ініціатива, хто його там знає. Нам про те не відомо.  На "УП" ще теліпається. Скоро тільки в святцях поминати стануть, так, як з "Мовою" було. Вже мовчимо. І не мо і не му. Проковтнули та й забули. Як завжди. Тепер - "Про наклеп" піклуємось. Так і з цим буде.

Бо клепати не язиками треба, а к!оси до рейок. Мізки в голові клепати потрібно було. І давно вже. А зараз, то вже проїхали, браття. Але, то ж потрібно було, а як - не хочу, то шо..? А як - непанімаю, бо я лібе всіх, а вони лібе мене і навіть - орал. Ну, не орел же заокеанський, га? Бо таргани, як лелеки не літають. А тільки зі стелі на підлогу вміють падати.
Ось так поборсаються трохи та й спустять. Воду, - що.., що.  Да, в золотий. Добре, що ви такі догадливі, так і не подумаєш зразу. Золото в золотому. Движиме в недвижимому. І капітан Немо, ні, митець гОмер на параші з мандоліною. Хм, щось тут точно є. І зверху, золотий ти наш, сидиш і на всіх нас какаєш. З високого польоту. На гелікоптері. Озолочуєш цей, як його, - раніше був - "мій нАрід", а тепер невідомо що там ще залишилося. Якась субстанція. Ніби - міцного духу і холодного розуму. Десь, примерзлого навіть. Здається, це називається - холодець.

Моголопостбандерівці  та інші "брати- хлібороби" грєлку в клоччя рвуть. Та не кваптеся ви так, завтра нову принесуть.
Тепер вже і думати незручно, якось, не те, що  згадувати, за що ж то колись всілякі там гетьмани воювали. З турками, поляками, татарами... Бо ось, виставляють на продаж останні півтори тисячі підприємств, які ще й досі не підгребли, забули за ділами праведними, а потім, чи оптом, чи то в роздріб і Неньку за тим усим столкнуть. А шо, ребята, могйом! Хто ще може до такого додуматись в світі.., а ми можемо. Пацани все можуть, а шож і утнемо, і ціну отримаєм. Груддю ляжемо, а правнучків забезпечимо. Ще й тим, хто в двадцять п»ятому столітті жити буде, вистачить. Нам головне, щоб хоч одного пазюрця запустити. А нАрід?  А  яка йому різниця, на чию кишеню він буде горба свого гнути, на якогось Вітю, Ахмеда, Мухамеда, Ганса, Лі чи ібн Захермаха.
Головне, щоб шмат хліба був з салом та цибулею і тілівізер коники показував. Щоб шарабайка смердюча возила і вареники ковталися.

Чорне, - то журба. Журяться за словом правди. Траур вивісили. Щось на тута не довго музика іграла. Через два дні удачно відсоболєзнували. Якось навіть, без апломба так, тихо і майже непомітно, без гвалту, по сімейному. Скромно так, панихида пройшла, без ексцесів. Навіть і не заплакав ніхто слізьми тихими, гіркими. Закопали і вже й свічки загасили.

Осєльодчика под водочку нє хотітє? Так ми щас, подсуєтімся, айн момент. Может патіфончек завєсті прікажєтє.., то ми вже і новую голочку встромілі. Можно і лезгіночку, як забажаєтє, красний пане. Не пожалєйтє рупчик за услугу. А як ще рупчик не пожалієте, то у вишиваночку впихнемося і спойом. Могйом і за сініх і за бєлих і за красних і за сєрих і за самого Нестора Івановича, широкої душі чоловік був, як і ми самі, хай спочиває з миром.  А ви тілько рупчик покладіть.

В лікарні підкупимо, в суді відкупимось, митницю закупимо, міліцію схопимо, податкову задобримо, десь прогнемося, десь проб"ємося, від жінки відгавкаємось, від сусіда відсунемось, до миски присунемось та й якось воно буде все хіп-хоп. Ми такі, не дурні та проворні. І не ледачі. А особливо, як з кумом красти вночі йдемо. Так всігда було і так всігда буде. Не пропадем.

Базарний день. Стоять біля базару недалеко дві сиротинки поряд - дві палатки. БЮТ і Регіони. Біла з серцем і синя з перцем. Хто на базар поспішає, а хто з базару. Валить народ хвилями, а до палаток ніхто не зазирає. Стою, дивлюся. Аж тут,  до білої підходить жінка, яка несе в руці велику рибу. І як тільки не вислизне, ви подумайте:  -Дайте но дівчата пару газет, бо ось купила, а завернути ні в що. Ага, думаю, є ще довіра до опозиції. Значить, вона переможе.  Не пішла в синю палатку, до рідніших звернулася.

Бачив якось, на календарі було написано, що переможе весною. Чи - весна сама переможе, не пам"ятаю точно. Здається, років з п"ять тому. Там ще якась біла кішка була намальована, під зебру в полоску. А на іншому купка землі в ладонях і бамбук в ній. Що ж, весна покаже, може й переможе. Але, щось не зрозуміло при такому "спротиві" та таких агрономах, якою саме весною той бамбук має вирости. Хоча кажуть, що, як написано та ще й іконописно так намальовано, то тому треба вірити. То я й вірю. Бо що ж мені ще залишається…
Сусідська курка теж вірила, що завтра зранку її півень знову піснею розбудить. Да, життя таке непередбачуване...

Тут хтось просив, щоб я анонс писав спочатку. Бо декому потрібно зосередитись на головній думці, а він її не знаходить. Таке собі - розсередження думок, виходить. Чи може роздвоєння, чи розтроєння, а чи повне розчепірення,  але, то не так важливо, як воно називається, головне, що то не зовнішнє, а внутрішнє. То, каже - прошу пана автора, щоб пояснив, що мені йому ставити, плюс, а чи може мінус. Ну, то це вже я теж, прошу пана, ставте хоч банки собі на лоба. А я - що віжу, то пою. А як ще може, що забув, то потім допишу, ага. А поки бажаю всім міцних снів. Тільки довго не спротивлюйтесь, краще зразу сходіть, задекларуйте перед сном, та не забудьте воду за собою  злити.

І поки панство буде споглядати солодкі перемоги у своїх снах, то я буду думати тим часом, та прикидати, що ж станеться після виборів, коли ніхто вже зараз нікого нікуди не закликає товктися на вулиці і навіть такий супротивний ТВі лише кочевряжиться в останніх  гумористичних судомах. Боюся, щоб з першого листопада панству  O du lieber Augustin, alles mein. Гітлер - капут, себто, не настав, хто й досі ще непонімає.  Бо після виборів ластами повітря туди-сюди можна буде вже не ганяти. Їх можна буде тільки склеїти.

Яка ж таки головна думка, запитаєте? Та яка ж вона, коли в генераторі, який її генерує, ґас давно скінчився.  Тому й ліхтарі в кінці алеї не горять. От на цьому й alles.  А що проросте і скільки голівок воно буде мати, то вже весною побачимо. Залишилось всього нічого, тільки зиму пережити. Та хіба нас чимось злякаєш... Отож.

                                                                                       ***

Після неділі вівторка не буває

Жoвтнeвi вибopи, як i пepeдбaчaлo бaгaтo пoлiтoлoгiв, пoлiтичниx oглядaчiв тa жypнaлicтiв, якщo нe бpaти дo yвaги величезне духовне піднесення вибopцiв зaxiдниx тa цeнтpaльниx oблacтeй,  мaйжe нiчoгo нoвoгo нe пpинecли. Пpaвлячa пapтiя нaбpaлa меншість,  a oпoзицiйнe oб"єднaння під секретною назвою «ОО» oдepжaлo почесне пpaвo, по вівторках, бyти пpиcyтнiми cпocтepiгaчaми в Пapлaмeнтi, тa тим, щo нa пoдaльшi тaмoшнi piшeння вoнo вжe нiяк впливaти не буде, бо вони йому зовсім нецікаві. І тому «ОО» спакувало речі і виїхало в екзил, копати картоплю.

Hapoд вийшoв нa вyлицю oпpoтecтoвyвaти фaльcифiкaцiї, aлe бyв poздiлeний cилoвикaми нa чacтини, а ті на ще менші, а ocoбливo aктивниx тa бyйниx xaпaли i  вiдвoзили у вiддiлки для yтиxoмиpeння і промивання мізків водопровідною водою. І пicля нe дyжe тpивaлиx пpoтecтiв пocтyпoвo вoни зiйшли дo дeкiлькox пaлaтoк, якi тeж, пiд piзними пpивoдaми, бyли пoтиxeнькy розібрані. Tим паче, щo нeзaдoвгo дo caмиx вибopiв oчiльники oпoзицioнepiв пoпepeдили своїх виборців, щo тoгo,  кoгo зaтpимaють чи заapeштyють зa пpoтecтнi дiї, вoни витягaти з бyцeгapнi нe бyдyть, тaк як кoжeн справжній пaтpioт зoбoв"язaний caм вийти нa cпpoтив влaдi, якщo xoчe жити в дeмoкpaтичнiй кpaїнi. І caм пpo ceбe пoтiм пoдбaти, у ниx нa вcix pyк нe виcтaчить. Ta, oчeвиднo, i бaжaння тeж. Бo гoлoвним для ниx, цe caмим пoпacти дo Bepxoвнoї Paди, щоб виручати не поодинці, а всіх разом, в масштабах країни.  Iнaкшe, нe вивaлювaли б мiльйoни нa "вибepи мeнe", peклaмy ceбe - нелюбимиx, тa на боротьбу з непiдкyпом вибopцiв. Дe тiльки бepyть вoни, бiднi тa yбoгi, тaкi кoшти? Бo в дeклapaцiяx caмe тaкими вoни й виглядaють, бeзpiдними cиpoтaми, щo живyть пiд мocтoм, нa вyлицi.  

Пicля тoгo, кoли вoни пoкинyли людeй на милість влади щe й пiд чac гoлoдyвaння пpoти мoвнoгo зaкoнy i пoїxaли вiдпoчивaти на води, дoвipa дo ниx cтaлa ще більш знaчнoю. І люди щe paз зpoзyмiли тa oцiнили високу ступінь їxнього cпpaвжнього пiклyвaння пpo ниx тa дepжaвy. А не те, під яке вони маскувалися, працюючи в підпіллі всі роки їхньої каденції. Циx, зовсім простих, відвертих, чесних та не зapoзyмiлиx і не нaxaбниx,  не втpaтившиx coвicті в тяжкій борні, нapoдниx пoвoдиpiв, яким, oкpiм народної вигoди, нiчoгo в цьoмy cвiтi давно вже нe цiкaвить. Moжливo тoмy, ocoбливo нaпoлeгливиx пpoтecтiв нe cтaлocя.

Ociннi xoлoди, a пoтiм i зимoвi мopoзи cтaли вoдopoздiлoм, який набагато збільшив cпoдiвaння нa пpoтязi вcьoгo 2012 poкy нa дeклapoвaнi рідною влaдoю пoкpaщeння  i вони плaвнo пepeвeлиcя в  пpигoтyвaння дo Hoвopiчниx cвят. До яких, Віктору Ющенку подарували пожиттєву посаду очількика комітету по поверненню історії в зворотньому напрямку шляхом склеювання трипільських глечиків на ще раніше подарованій йому державній дачі, а по сумісництву,  виколупування дохлих бджіл із своїх вух. Проффесору Віті Фаркопу подарували кам"яний саркофаг від опозиції, який привезли з Єгипту і поставили на «Майдані».

Becнa зycтpiлa нeвипpaвниx мpiйникiв нoвими, paдicними нoвинaми. Пepшoю з якиx бyлo пpийняття Bepxoвнoю Paдoю зaкoнy пpo вибopи Пpeзидeнтa кpaїни Пapлaмeнтoм. Пoтiм,  пiдвищeнням цiни нa гaз тa eлeктpoeнepгiю, нoвим пoдaткoвим тиcкoм нa пiдпpиємництвo,  пaдiнням кypcy нaцiнaльнoi вaлюти, здopoжченням тoвapiв, пpoдyктiв тa пocлyг, тa iншими пpиємними нecпoдiвaнкaми, до яких народ так звик за останні роки і тому навіть не звернув на них ніякої уваги. Bжe повністю ігноруючи слізні прохання закордонних хитрунів по наданню державі iнвecтицiй вiд зaxiдниx пapтнepiв тa MBФ, влaдa cтвopилa зeмeльний бaнк, який, чepeз нeвeлий пpoмiжoк чacy передбачувано та сплановано збaнкpoтyвaв i дecятки тa coтнi тиcчяч гeктapiв кoлиcь дepжaвнoї зeмлi, яка була їй тягарем, бyли cпoчaткy за безцінь викyплeнi бaгaтими cпpитникaми, a пoтiм пepeпpoдaними iнoзeмним блaгoдiйникaм.

Гaзoвa тpyбa cтaлa нe cтpaтeгiчнo-пoлiтичним чинникoм, a oбyзoю. I її пo-бpaтcьки, мaйжe в якocтi мeтaлoбpyxтy, пpийшлocя пpoдaти рідним та двоюрідним бpaтaм. Cтвopeнa мiжнapoднa кoмпaнiя нa шeльфi Чopнoгo мopя ciмдecят вiдcoткiв видoбyтoгo гaзy, пo дoгoвopy, нaзaвжди oдepжaлa в cвoю мoнoпoльнy влacнicть. А той, що залишився, продали Китаю на запальнички. Taким чинoм в дepжaвi ycпiшнo вiдбyлacя oбiцянa нapoдy епохальна peфopмaцiя пoкpaщeння, нa якy він тaк довго сподівався та poзpaxoвyвaв.

Bдячний нapoд пoчaв пaкyвaти вaлiзи та штypмyвaти iнoзeмнi aмбacaди, i мpiяти пpo нoвe пoкpaшeння вже в Нoвoмy cвiтi. Aлe Hoвий cвiт живyчи в iншиx кoopдинaтax, нe зpoзyмiв, чoмy нapoд, мaючи тaкi блaгoдaтнi пpиpoднi yмoви, нeзpiвняннi чopнoзeми, тeплe мope, шиpoкi cтeпи, вeликi лicи,  виcoкi гopи, глибoкi piки тa чиcтi oзepa, oдepжaвши y cпaдoк poзвинyтy  eкoнoмiкy тa  пepeдoвy пpoмиcлoвicть, тeпep з пpocтягнyтoю pyкoю cтyкae дo ниx y двepi і суне з порожніми смердючими торбами. I з oбpaзoю та підозрою вiдмoвивcя вiдкpивaти cвoї двepi для paдicниx простодушних  гocтeй, якi вжe вiдчyвaли пpиємнe cвepбiння внизу живота, yявляючи ceбe тeж бeз п"яти xвилин зoвciм тaкими caмими пoвнoцiнними eвpoпeйцями, пpo якi їм poзкaзyвaли бiльшe двox дecяткiв poкiв вибpaнi ними пoвoдиpi y їxнe cвiтлe мaйбyтнe, лoцмaни eвpoпeйcькиx фapвaтepiв.
Пaнoвe, a ви дaвнo нe гyкaли "Cлaвa!"? To вжe й пopa. Бo тyт і кaзoчцi кiнeць.  Aлe, кoли copoмитecь, тo i я зa вac мoжy. Cлaвa Укpaiнi! Як тaм дaлi, - гepoям cлaвa?

B зeлeнoмy лузі кopiвкa пaceтьcя
Tиxo в xлiвoчкy, лиш мишкa шкpeбeтьcя
Ha пoлaтяx кypoчкa квoкчe, нeceтьcя
Paдicть нa cepцi i paзoм зi мнoю
B oбopi щасливо cвиняткo cмiєтьcя.

                                                                                    ***

Вересневий етюд в натурі

Відверто кажучи, якийсь такий настрій, що не хочеться нічого нікому доводити. А тільки стояти на дворі, дивлячись на осінню тишу, на природу, яка готується до останнього показу неперевершеної своєї осінньої краси, незабаром розкиданого буяння різнобарв»ям тонів золототавого листя дерев, та прощальних погожих сонячних днів перед сумними передзимовими дощами. Відчувати свіжий ранішній подих осені, милуватися білими хмаринками, що кудись повільно подорожують в блакитному високому небі, пити чорну каву та слухати beautiful музон.

Доводити вже, щось, давно не хочеться. Чи є в цьому сенс, коли його немає. Та, все-таки спробую щось і собі надряпати, щоб не казали, що даремно протираю біля комп"ютера старі штани. Але, боюся, що ліричний настрій внесе все-таки і свої корективи в цей вересневий «твір».

Ёлочки, сосёлочки,
Зеленые, колючие
В Воронеже девчёночки
Весёлые, певучие...


Чи не з"їдять миші кота, поки він спить.


Іншими словами: Чи не станеться так, що ХХІ сторіччя покаже та доведе світу впевненість у тому, що українці не є державотворчою нацією і вони неспроможні та нездатні створити та утримати тсвою національну державу. Як це було декілька разів в історичному минулому з саме такими спробами та такими ж сумними наслідками. Які весь час повертали українців в початковий стан ніби зачарованого кола, яке ніяк вони не можуть розірвати та витягнути його в пряму лінію зрозумілого напрямку, яким би їм хотілося йти в своє майбутнє. А чи хочуть…


Ліберальні демократи, не маючи вже ніякого уявлення, як виправляти цілий ряд політичних помилок в минулому, в тому числі, також, і в міжетнічній та міжконфесіональній політиці, вже доходять до повного маразму, пропонуючи російськомовним громадянам звершити над собою ментальне харакірі, примусити себе до толерантного ставлення до етнічних українців, які відстоюють свої національні та політичні ідейно-засадничі цінності. Умовити тих, хто відкидає саму думку про те, що в українців подібні цінності взагалі можуть бути в принципі. Мабуть розраховуючи на їхнє, таке ж толерантне розуміння на те, що російськомовна частина народу після прийняття закону про мови, почнуть читати українською та відчують себе українськими патріотами і почнуть вивчати мову. І таким чином, з часом перестануть дивитися позад себе, на Схід, тим самим тягнучи Україну в минуле та гальмуючи її поступ в майбутнє. Що є добре помітним на протязі двадцяти років української "незалежної" політики, яка від самих етнічних українців навряд чи залежить.


І хоча серед етнічних українців є чимало етнічних націоналістів, але серед них не так багато, як може здається, націоналістів політичних, що є завжди об"єнуючим фактором для нації та визнача його історичний цивілізаційний шлях.

Тут потібно дещо пояснити, те, що етнічний націоналізм притаманний будь-якій нації, як невід"ємна її частина, що втілена в історично, мовно та культурологічну самоусвідомленісь і має своє відображення в звичках, мові, побуті, традиціях, мистецтві, архітектурі, тощо. Це - любов до звичного, до призвичаєного з дитинства. Відчуття комфорту в знаходженні серед собі подібних, тих, хто несе в собі та поділяє певну національну культуру.


Політичний націоналізм, це інше. Неможливо француза умовити стати ментальним німцем. Неможливо українця примусити стати ментальним росіянином і навпаки. Якщо дитина виховується на одних традиціях, то вступаючи в життя у неї завжди будуть зберігатися в душі ці, привиті їй з дитинства, установки в її свідомості цілістності свого «Я». Належності до певної культури, яка зберігається нею на протязі всього життя. Не може людина, вихована в російськомовній традиції, яка є носієм російської культури, стати духовно українодумаючою. Навіть тоді, коли й добре знає українську мову. Також, як ця людина може знати традиції українського етносу, його історію та культуру, але сприймати все це тільки відсторонено, екстраполюючи на уявлення своєї традиції та своєї культури, привитих з дитинства. В кращому випадку, може бути лише безродним космополітом, але не українцем по духу.


Від того, що Україна розділена на два приблизно однакових політико-ментальних табора, Україна знаходиться в перманентній невизначеності свого політичного шляху. Тому, що від «здобуття» вдаваної незалежності, вона керується ментальними російськодумаючими та московськопідкореними політично «державотворцями», вихідцями з КПСС, які ведуть Україну курсом, який їм визначає Кремль. Відбувається це поступово і ніби непомітно, кожного дня «по рисовій зернині», корегуються курс «на Восток» і він залишається незмінним. А самому українському етносу декларуються самі найкращі мотиви «європейської казки», в театрі, де за лаштунками йде зовсім інша «п"єса». Про яку глядачі не мають зовсім ніякого уявлення.


Таким чином український «кіт», тобто – народ, лежачи та благоочікувано споглядаючи на діяння та запевнення своїх «апостолів», може з великою долею вірогідності, толерантно «проспати» своє майбутнє. Яке не буде мати нічого спільного з європейським. І «миші» - росіяни україни за мовчазною згодою російськомовних пофігістів, що їм потакають своїм «демократичним» невтручанням, не тільки відгризуть йому хвіст у вигляді територій, але й поступово з"їдять і його самого. Бо апетити Російської Федерації щодо України мають не локальний характер і Кремль цього не приховує. Поступово та цілеспрямовано посилюючи свій вплив на Україну, як політичними, так і економічними засобами; підтримуючи фінансово розвиток політичного потистояння всередині України, шляхом виділення із свого державного бюджету значних коштів на фінансування проросійських та праворадикальних партій, насаджуючи свою культуру через розвиток російської мови, друку літератури, в тому числі й агітаційно-пропагандистьської та багато іншого, явного та прихованого.



Завоювання території держав завжди передувало завоювання свідомості її мешканців. В Косово є християнські церкви, яким вже триста років, але Косово вже фактично не належить Сербії та не контролюється нею, хоча формаьно-юридично ще поки входить в її склад. Але це не є чинником якогось впливу на нього Сербії.

Бо з часом цкй анклав став розмовляти албанською мовою, а та, в свою чергу, принесла іншу культуру. В підсумку, християни були вигнанані із своєї споконвічної землі, вони її втратили.

Можна продовжити, та перенести цей приклад на Україну. Та, думаю, що він і так зрозумілий, відносно того, яка є небезпека та побоювання того, що може статися з деякими українськими регіонами в майбутньому.


І коли говорять про те, що всі мешканці України мають право. І це так, право мають всі. Але не право підривати державність країни, її існування, проводячи політику несприйняття та відторгнення всього того, що є невід"ємною частиною державоутворюючої нації, її духовним наповненням, ідеєю свого існування. Навзаєм, привносячи протилежні «істини», які є особливостями іншої сторони.


Але, є ще одне. Поки ми шукаємо, чи тільки збираємось шукати, а може ще й не збираємось навіть, вирішувати одну проблему, нас підстерігає інша і, можливо, навіть більш серйозна, ніж здається на перший погляд. Тим більше, що ніхто на неї не звертає особливої уваги та не ставить в ряд найбільш небезпечних. Йде скуповування землі. В Києві, в інших містах, прилеглих до міст територій і не прилеглих теж. Десятки, та сотні тисяч гектарів перейшли в приватну власність окремих людей. Вони скуповують не тільки українську землю, а й землю, територію інших держав, в тому числі й острови. Ці люди формально живуть в Україні, але не фізично. Вони насправді живуть в іншому світі, який досяжний тільки їм і не має ніякої дотичності до знайомого та звичного нам.


Чи не станеться в недалекому майбутньому так, що обидві сторони, які поки вовтузяться в своїх політичних та ментальних різнобіжностях і ніяк не вирішать проблему, життя несподівано поставить перед фактом, що вони вже втратили все і стали лише непотрібним баластом в країні, де за цей час хтось все привласнив та декілька разів перепродав, разом з ними, і що вже не залишилося і самого фактичного суб"єкту їхнього опонування.


Навколишній звичний світ змінює наші давно усталені уявлення і дедалі більше трансформується в нові форми буття, стає агресивнішим та безпощаднішим своєю прагматичністю та незграбним цинізмом. Відсутністю жалю, безучасною байдужістю, непевністю в майбутньому, усвідомленням своєї непотрібності, безперспективності, та незначущості таких маленьких особистих бажань, але разом з тим, таких далеких від їх реалізації. Все пізнається в порівнянні. А порівнювати з часом стає все більш складно і маленькі бажання перетворюються у великий суцільний смуток. І тоді починаєш думати, що ті бажання не зникли, вони всього лише перетворилися в мрії. І колись прийде час, і вони збудуться. Бо не буває ж так, щоб зовсім нічого не збувалося. Це ж неправильно, несправедливо, бо кожна казка повинна мати тільки щасливий кінець. Але реальність знову стукає у двері нашої свідомості, спростовуючи сподівання і тоді свідомість знаходить і собі нову форму буття, перетворюючись в філософське сприйняття світу. Яка ж все-таки вона винахідлива, наша свідомість…


Ні, неможливо створити націю на обломках старої попраної віри. Тому, що віра, якою б вона не була, глибоко залягає в душу людини і вмирає тільки разом з нею, навіть коли вона вже зламана. А на нову немає місця. Та й самої її теж немає. А ті кволі паростки, які пррросли, хтось безжально затоптав.

Українська політична еліта, в яку ми віримо, успадкувала в собі всі елементи тієї старої віри, а також паству, яка звикла підкорятися тим же інструментам поверхневого спийняття демагогічного, нічим не підтвердженого та безвідповідального впливу. Старій школі старої партноменклатури.


Якісних змін не відбувається тому, що вони нікому не потрібні. Нація, народ, хоче консервативного спокою, тому, що така йому притаманна сутність, в своїй більшості. А політичній єліті спокій потрібен для того, щоб втілювати в життя свої бажання, ті, що неспіввідносні з нашими мріями, як би хто не доводив те, що кожна казка обов"язково повинна закінчуватись щасливо. Політичний устрій держави змінювати ніхто не буде. Економічний теж. Влада залишається в руках олігархархічної верхівки. Продовжується політика збагачення на вивозі ресурсів та орієнтація на імпорт і вивозиться капітал.


Ось наша реальна казка. Вона живе і продовжує жити своїм життям, по своїм правилам, незалежно від наших сподівань, мрій та уявлень.


Незабаром розквітнуть хризантеми і будуть нагадувати, про те, що за ними прийде зима. Це останні осінні квіти, які зустрічають морози. І перший снігопад байдуже покриє їх своєю білою ковдрою. Вони схилять свої голівки, а потім загинуть, так і не зрозумівши, чому.
Камо грядеши...

***

Танок в тумані

Два справжніх інтелігенти, Огризко та Гриценко за участю ведучого, пана Найєма, сьогодні на ТВі нагинали якогось ПРУцяка Зубанова. ПРУцяк трохи пручався, але не дуже, хоча спроба з його боку щось там довести, місце мала, та не вдалося. Це у них там, на ТВі, ігри такі бувають; запросити якогось ПРУцяка, демократично так, а потім в хвіст його, падлюку, в хвіст а потім і в гриву. «Ви ж тільки подивіться, добрі люди, яка вона, ця ПРУцячня нездатна, а от ми, та ми, та якби ми, то тоді огого якби!» От, якбо! Ну, то поки не того, а якби того, то..!І уважно спостерігаючому з тим дійством глядачу, в цьому місці, мабуть, за сценарієм, повинно потеплішати на душі, яка має сповнитись оптимістичною надією та довірливими сподіваннями. Але. не спогадами.

Да, то потім, як вбулися, то розмова пішла знову по тій же протоптаній стежці і по тому ж колу, що й завжди. Жаль, що не було Соболєва. Він знає, як потрібно про газ, він в цій темі собаку давно вже з"їв. Але, нічого, Гриценко все нормально на пальцях, з різними паралелями та меридіанами, хрестами та амбразурами досить красномовно та докладно все намалював та розтовкмачив зрозуміло. І як пасічник взимку на лижі став, в буквальному та переносному розумінні, дременувши відпочивати, коли Європа морозила свої хвости та задвірки, і як він з Путлєром погризся, ну, вобщєм, про все розказав і про все державні таємниці видав, і навіть про те, що у Юлі всі руки тоді були з"вязані і що поставив її друг Путлєр в позу і станцювали вони український гопак на кремлівському мармурі із обопільним задоволенням. А потім поцьомкались і розійшлися. Хі-хі, панове еуропейці. Україна вас в біді не залишить, можете на нас розраховувати і спати спокійно. Цьом.

То це я так, про те, про що там говорилося. Але, це не головне. Аж тут я почув дійсно цікаву думку. Одкровення ціле, можна сказатии, апостольське. Пани Гриценко з Огризком, а дивіться, які все-таки мудрі люди, от що значить інтелігенти, це вам, панове, не якісь там слюсарі-сантехніки, то Гриценко тут і каже:  -А знаєте, дорогі друзі, думав я собі думав, прикидав все докупи і так і сяк, і додавав і віднімав і переставляв місцями туди-сюди і прийшов до висновку, що з одного боку платівку ми вже слухали, а з іншого ще слухаємо. О! Ну, тут Огризко так вухами поворушив і кивнув. Чи ікнув. А далі Гриценко вже зовсім крамолу з себе вичавив. Але думка глибока, що й казати. Ні, він же насправді, сам же дійшов, своїм розумом, не шпійон же американський, якийсь, щоб так знущатися над людством віруючим по заданію центра.  І каже: - Треба нових у Верховну Раду вибрати! А цих всіх наспляжу! Теж всіх! Щоб тільки засмерділо за ними і щоб більше поврітря нам тут не псували. От тоді і буде у нас українська Рада. Верховна. І во вєкі вєков і всігда!

Нє, ну це все ясно, як день Божий і давно навіть, що там і казати, тільки чого ж ніхто оцінок ніяких не дає тому, що було і чому ніхто на себе політичних відповідальностей не бере, а всі кажуть, що вони с"амі найкращі, найздатніші, найрозумніші і найінтелігентніші, тіко не дає звєрь рогатий будувати нічо.  Все, якось, тільки розбудовувати весь час виходило. Але добре, не все ще загублено, щось і на завтра залишилося, на десерт. Готуйте ложки та виделки, панове, та не обляпайтесь, як жувати незабаром будете. -Тепер найнагальніша задача знайти думаючих і відповідаючих патріотів і вибрати їх. -Головне – не помилитися і не промахнутися, кажуть наші стратеги.  

Тільки тут декілька питань постає. Це в мене. Хто їх туди пустить і на яких підставах, цих, нових найкращих, але бідних. За які такі коврижки, коли державою не керує навіть вже, а царськоправить Сім"я. Скоро царське крісло в спадок передавати будуть, не вірите? Ну, добре. А де вони, ці самонайкращі, народовишукані інтелігентно-патріотичні нехочуневибирайтеменелюдоньки бо недостойний, несправлюся. Га? То я так теж прикинув, та й думаю собі – от холєра ясна, ось розумні інтелігентні люди нарешті додумались. Думати, правда, прийшлося довгенько. А механізму, щоб додумати до кінця, свою таку стратегію, то, якось, не додумали. Щось механізм той, думання, весь час клинить, якось. І як же тоді шукати тих най-найкращих та вибирати їх. І де вони потім, ті вишукано-вибрані, мільйони на ту кампанію свою нашоїхвибрану вишукають та візьмуть, де?  То так думав, думав, нє, не сьогодні, а давно вже, і додумав, що нічого з цього роя не бджіл не полетить. Бо мертві ті бджоли і вже давно.

Тому, платівка ця стара-престара, і як її не став і чим її не слухай, а дурилок інтелігентських вже час закінчився. І не тому, що це я так собі думаю, чи мені щось там здається, а тому, що об"єктивно так виходить. Виходячи з того, через що пройшли за чимало років і до чого дійшли, сподіваючись кожного разу на добре, не на погано ж сподівалися, чи не так? А виходило кожного разу все гірше і гірше, ніж було до. А так же сподівалися, так гучно горлали та прапорами різнокольоровими розмахували, бантики в"язали, бюлетні заповняли, гульки з радощів влаштовували і шо?  А нічо. Пшик. Та якби ж то хоч пшик, а то ось вже що...

От і бачу, що вже й інтелігенти почали розуміти, що платівка наша така вже зачовгана, що до подальшого використання вже не придатна, як її не крути. І Європа вже від нас відвернулася, яку ми так серцем своїм вигрівали колись, взимку. Та й потім душею теж довгенько. І з протилежного напрямку на нас косо дивляться та все свої – «братні» інтереси тут, у нас, здобувають.
Вже розраховувати ні на тих, ні на інших не приходиться. Добігались, значить, ми, по векторах наших різних, все ніяк заміж вийти не могли. Ну, не придурки, ви тільки подумайте. Прибалти вже й забули, а ми ще й досі ніяк свою цноту не продамо, та й задарма вже ніхто брати не хоче.

То наші ті-ві-айці, сьогоднішні, вони ж інтелігенти, як же їм ту свою думку до кінця було довести, то ніяк щось не виходить у них. А вона ж прямо сама на язик проситься. Вимітати потрібно. Всіх і без розбору. По грузинському прикладу. Але ж - як, от в чому питання. Попробуй ти їх тепер вимети. Значить, мести потрібно іншим віником, залізним.  Та й це не вийде, при нашому  нашоскрайньому відношенню до всього, та нашому уявленні, як і себе в державі, так і держави відносно себе.  

Що не кажіть, люди добрі, але немає в нас, українців, чогось отого, що є у прибалтів та поляків. Немає чіткої визначеності та такої ж цілеспрямованості. Все на владу сподіваємось - народну, пригожу, добру, чесну, гарну та розумну а як не справджуються ті сподівання, то тоді на Бога.
І не ледачі ж, ніби. Он, які хати муруємо, на сторіччя, ніби там десятками поколінь жити думаємо. І в італіях та португаліях нічними горщиками духм"яніти не гидуємо, а у себе вдома ладу навести, ну ніяк не хочемо, хоч ти що кажи, хоч плач.

Яка ж тоді нам карта лягає, в такому випадку? А  тільки та, що коли ми самі ось так свій шлях бачимо та вибираємо, то тоді ніколи у нас нічого тут не полюбиться і не народиться. Бо корова наша тоді ялова, виходить.  І залишається нам тільки сподіватися на просто час, та саму історію, яка в тому часі, невідомо куди виведе нас, разом з нашою Україною, манівцями такого довго блукання в дикому чортополосі боязливої, безвідповідальної  та байдужої до всього нашої невизначеності.  Ось і все.

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?...

(Іван Франко "Мойсей").

31.08.2012

                                                                         ***