16 нояб. 2013 г.

ВСД

                                                                                                   Із сподіваннями, що це вже закінчення.
                                             

                                                                       Початок: http://uatumbai-ret.blogspot.com/2012/12/blog-post_22.html
                                                                       Продовження: http://uatumbai-ret.blogspot.com/2013/07/blog-post.html



Не переймайтеся, вам цього діагнозу не поставлять ніколи. Бо вони про нього самі не чули і поняття не мають. Та краще про нього і вам не знати.
Від чого це? Від життя. Від маніпулювання твоєю свідомістю політологами, політтехнологами, політиками, журналістами, тактичними експертами, стратегічними дослідниками, непідкупними порадниками, та всілякою іншою наволоччю. Від тих відер помиїв, що виливаються на тебе кожного дня з радіо, та телебачення і газет. Від суцільної чорнухи в інтернет-ЗМІ і розуміння, що в майбутньому тебе нічого хорошого не чекає і змінити, та виправити нічого неможливо. Від власної писанини і перепускання всього цього бруду через себе, через свій розум, свідомість і нерви.  Все це маленькими шматочками, які притягуються один до одного, поступово складається у великий пазл, який з часом набуває критичної маси і потім зовсім неочікувано детонує на перший погляд якою-небудь зовсім незначною причиною.
   Я завжди був впевненим що маю міцні нерви. Але очевидно, всі ми живемо в світі ілюзій.

-------
Температура скачет от 35,5 до 37,5-38.    Воспаление нервного узла солнечного сплетения. Там пухнет и болит. И давно. Мне прокачивали печень, поджелудочную, смотрели желудок, лечили легкие и сердце. А когда я жаловался на вздутие и боль в солнечном сплетении, на это внимания никто из эскулапов не обращал. А это первый признак всд. А вони просто елементарно тупі. Хорошо, что уже почти все в прошлом. Сейчас это уже песочница. Но с битым кирпичем вместо песка. 11.30 В животе терпимо, не то, что раньше, но по-прежнему неприятно. Немного урчит. Почти ничего не ем. Маленький кусочек здобной булочки, мокрый сыр, ложку кашки. 13.00 темп.37,5. Попробовал выпить Стрептоцид, но он не помагает. Отказался от него.

--------------------------
12.11.2013. 21час.t 37.
Вечером сижу на кухне, укрытый покрывалом, дышу с кастрюли сосновыми почками. Надя включила телевизор. Глянул мельком. Богословская пенится понося Юльку. Небритый Власенко в чем-то оправдывается и объясняется. Скотарня. От всего этого хочется блевать. Выключил этот идиотизм. Говорю Наде: - только что включил компютер, почитал пять минут про Финляндию и меня начало плющить. Выключил и все. А раньше целыми днями мог сидеть. Надя, ты не дави мне на мозги, ладно? -Ладно, говорит Надя. Потом: -А как тебе лучше;  сосновые почки отдельно, или с маслом? -С каким маслом, спрашиваю? -Я же с маслом не пробовал. -Ну ты же пихтовое масло раньше капал для ингаляции. -А при чем пихтовое масло до сосновых почек, спрашиваю я. -Ты что не понимаешь о чем я спрашиваю? -Таки нет, не понимаю, говорю. Мне нормально просто сосновые почки. Так даже как-то роднее, привычнее запах. -Я тебе не про пихтовое масло, говорит Надя. -А про какое? Про сосновое? Так я же его не пробовал. Тут наступает конфликт двух наших логик, моя психика не выдерживает даже такой элементарной нагрузки, происходит нервный срыв и я плачу. Надя подсовывает мне какие-то таблетки. -Сейчас пройдет, говорю, не надо. Постепенно проходит. Говорю: Надя, еще несколько таких экспериментов и буду я сидеть в дурке и пускать слюни. Не прессуй мне мозги пожалуйста. Знай, эту болезнь вылечить ускоренно не выйдет, а поломать то, что еще осталось несложно. Иду и ложусь в комнате на диван. Укрываюсь одеялом и наслаждаюсь тишиной.
Заходит Надя и спрашивает:- тебе ничего не надо? Может тебе что-то почитать? Хочется выпрыгнуть из штанов от счастья и послушать в Надином чтении "Золотой ключик".

Да, от  прагматизма жизни под одеяло не спрячешся. Ну вот, я уже и шучу. Мысли о суициде, которые навязчиво преследовали меня последнее время, незаметно расстаяли. Осталась усталость. Было невыносимо больно. Физически и морально. Боль не проходила сутками. Сейчас боль ушла и появилась надежда. А раньше все было безразлично. Собственно, и сейчас тоже, но как-то не так. Я не могу слышать шум радио и телевизора. Мне неинтересно, о чем там торгуются и абсолютно неинтересно, что здесь, в этой долбаной стране будет дальше. И зачем здесь долбаные рагули рожают долбаных клонов. И зачем они их гордо ведут утром мимо моего окна в детсад. На что они рассчитывают? Какое счастье ожидает этих долбаных клонов на этой сплошной территории неубывающего с годами  мракобесия? Их тоже, как и мое поколение, как и поколения моих отцов и дедов будут всю ихнюю жизнь дурить через СМИ, обещая потерпеть пока нальются молочные реки с кисельными берегами, когда вот-вот уже завтра наступит покращення. И тут же сеять из широких рукавов впечатляющими цифрами достижений. Вот он, Азаров тому пример. Так пройдут и ихние годы жизни. В вере, ожидании, круговом обмане и нищете.

Кто-то потом это поймет, но и что из этого? А большинство так и не поймут ничего за всю свою жизнь. Большинство вообще думать не умеет. Умеет делать подлости, глупости, воровать, врать, но не думать. А об образно думать, так здесь и речи не идет. Это вообще редкое явление среди бегущих.
Функционально-примитивные биороботы ходят по улицам, выполняя заложенную в них примитивную программу. Ради чего? В чем великий божественный смысл этого действа? В чем хоть какой-то, хоть маленький, но перспективный смысл его? Так в чем же перспектива?

Неосторожно или сознательно вымолоченный сноп любви двух диваків держится за руку папы, или мамы и запрограмированно бежит с утра в детсад. Ну и хрен с ним, пусть бежит. Не буду развивать эту тему. Микельанджело Буонаротти из него не получится. Да и простого инженера, которого можно было бы уважать, за знания, ум и талант  тоже не получится. Да и кому он здесь такой умный нужен в этой стране... Все, кто имеет голову, отсюда тихо линяют, с удовольствием и безвозвратно. Такие вот перспективы. Вот это и есть здешнее счастье. Да еще и не каждому оно дано, доступно, то есть.

Те, кто сейчас еще пока подрастают, вырастут с уверенностью и убеждением в естественности жизни в мафиозном обществе, где деньги решают всё, где всегда нужно все покупать и откупаться, давать взятки и подмазывать, брать взятки и не понимать, что жизнь может быть устроена каким-то иным образом и по иным законам. Жить в мафиозно-структуированном обществе уже сегодня для них стала привычной и естественной, как способность ходить или дышать. Иных примеров они не знают и сравнивать им не с чем. Искоренить это уже сейчас невозможно, переубудить и перевоспитать их тоже уже невозможно, потому что ежедневные примеры подсказывают им на практике, как правильно жить и как жить неправильно.  И этот образ жизни стал уже естественным и законным в ихней повседневности.

Чесные, благородные, неподкупные, высокообразованные и справедливые борцы за правду папа и мама дают своему снопу шоколадку, чтобы он передал ее утром, придя в детсад, тете воспитательнице. И в сознании снопа формируется несомненная убежденность, что если он дает взятку и получает за это преференцию, то и ему должны давать, за услугу, которую он кому-то окажет, пользуясь своим социальным, или должностным положением. Вот он, исток тоненького ручейка, питающего большую реку мафиозных отношений.  Так рождается  мафия и то будущее для ихнего снопа, в котором ему предстоит жить.
А щи хлебают лаптем, панове. Так привычнее и вкуснее. Вы абсолютно отстали от модерных смыслов и взглядов на жизнь. Или вы успеваете идти в ногу со временем и прогрессируете вместе с ним?

--------------------
14.11.2013. 20год.t 36,4
Надя ввечері знову каже, що потрібно щось там пити від серця. Вона тепер взялся за лікування мого серця. Бо дуже велика дипломована кардіо, та ще пройшовши якісь не одні курси підвищення кваліфікації, набравша ще й суміжних професій професіоналка сказала їй, що у мене погана кардіограма і якщо я полежу тиждень в кардіології і мені там зроблять УЗІ серця,  та прокачають, , то може я ще 2-3 роки проживу. Вельми красно дякую, але не треба. Мені вже все лікували і серце також. До такого стану, що я вже не витримував болі в серці і випросив більше не капати на нього з капельниці.
А в поліклініці дуже обдарована ще одна професіоналка, теж кардіо, яку всі дуже поважають, сказала дивлячись на цю саму кардіограму, що серце хороше.
Всього ж кардіограм тих зробили шість, чи сім. І нафіга? Що вони кому дали, про що сказали, коли ту грамоту кожен по своєму інтерпритує?

-Надя, кажу, оці совєцькі матеріалісти тільки й знають, що хочуть вчепитися за щось матеріальне, за серце моє наприклад, або за наш гаманець, з якого за цей час лікування вже витрачено нами більше десяти тисяч гривнів. Це сума, в яку обійшлися ліки і наші теперішні вже знання, набуті нами самостійно, бо ті, на кого ми сподівалися, ніяк не виправдали їх, та неодноразові одні і ті ж процедури на різній  діагнозтичній апаратурі і лікування, яке нічого не дало у підсумку.
 "Там люди гибнут за металл и сатана там правит бал, о-го-го-го..." А мені потрібно лікувати духовне, нервове,  душевне, інтелектуальне. Те, що не можна помацати.

Але їх такому не вчили. І визначати цього вони не вміють. Вони, кожен, повзають, як таргани по лінійці, яку кому із них визначено і все. От і до. А далі вони навіть не розуміють, де той корінь хвороби шукати треба. Бо вони матеріалісти і шукають ту хворобу в матеріальному сегменті. Так їх вчили. А про духовний що вони знають... Це китайці знають. Ще там в Азії хтось знає. А тут людину фізично лікують. А коли результату немає, інтерес до неї втрачається і їй пропонується звертатися в обласну лікарню. Ще й там хабарі висосуть. А там доба дорівнює тисячі гривень. Витягни і поклади.
"Бумажные кораблики... Я мечтала о морях и кораллах, я шагнула на корабль, а кораблик оказался с газеты вчерашней".

Температура у мене ніби поступово нормалізується. Вже, здається, що не скаче галопом, як стреножений кінь. Але я поки дуже і дуже обережний в оцінках. Не хочу навіть казати щось подібне до якогось там обережного оптимізму. Хвороба досить серйозна, щоб тут якось жартувати. А перенесено і пережито за всі ці місяці таке і стільки, що й згадувати страшно. І як Надя це винесла все це на своїх плечах, то є велике її геройство. Без неї мені гарантовано вже зіграли б Моцарта, чи Шопена, без варіантів. Але уявно. Бо у нас тепер і це віртуальна необов"язковість, як і все інше в цьому житті.

В сонячному сплетінні поступово сходить запалення. Боюся накаркати. Ще бурчить в животі. Раніше здавалося, що "Чужий" схопився за шлунок і витягує його назовні. Так сьогодні, так вчора, так позавчора і так завтра і так буде післязавтра і вдень і вночі. Це крім інших "радощів".  Тепер попустило. Ще в голові непорядок. Рве свідомість на шматки, викручує її, як мокру ганчірку, аж через хребет і живіт вилізає. Мені Надя пропонує пігулки "від голови". Щоб не боліла. От така у нас інерція світосприйняття, матеріалістична. Я їй кажу, що голова у мене не болить. (?). Це, кажу, від нервів. Проходить потихеньку нервовий зрив, розлад нервової системи, невроз.  Потрібна тиша, спокій і ніяких конфліктних ситуацій, ніяких вирішень якихось задач, проблем, зайвої непотрібної інформації, а краще взагалі ніякої, розмов, доказів комусь чогось, ніяких новин  і ніякої полеміки. Чим тихіше навкруги, тим краще. Щоб навіть каструлі та тарілки на кухні не клацали. Ну, от таке. Як колись щось читав, що коли він - імярек захворів, то щоб у домі було тихо, навіть прислуга ходила навшпиньках. :) Тоді це виглядало якоюсь гіперболічністю авторського слова. Якби молодість знала...
---
Відносно намолочених снопів:
-Ти не любиш людей, якось неодноразово втовкмачувала мені своє раптове глибокодумне прозріння одна націоналістка, яка дуже мене якось одного разу  полюбила. Але потім накопала в мені стільки недоліків, що тут же й швиденько розлюбила.

 Сказано ж: "Не сотвори собі кумира". Дві тисячі років, як сказано, а все й досі не доходить. От, мабуть, тому й ходимо все колами, уроки повторюємо, бо ніяк простих істин засвоїти не можемо. Коли засвоїмо, тоді ангели нам далі дозволять рухатись.

 Де вони тепер, ці свідомі? Щось їх вже ніби й не видно. Чи добро з хати не виводиться? Все на покутті сидять під рушниками, очі вирячивши і чекають, коли ж вже станеться нарешті. А воно все ніяк не стається аж з 58-го року, як УПА перестало існувати, вичерпавши себе до останнього вояка.

Он, одного сопливого польового чи то незграбного циркача, чи то  прикинутого цирозником шланга з тюряги випустили, ніби недопалок виплюнули, то він тепер, як архар по горах, по різних сходах скаче, гарцює, як кінь, товстим крупом з боку в бік  поводячи і нічого вже в нього не болить. Тільки соплі витирає і щось там знову будувати планує. Те, що раніше побудувати не встиг. Тепер вже з оновленням фасаду, як годиться. В ногу з новими уявленнями старих циркових вистав.

А в інших за ділами державними праведними  навіть часу поголитися немає, так бідні запрацювалися, з екранів надутими сичами дивляться, баритоном голоси модулюють,  поміж своїх кругом зраду підозрюють. Знають, що тільки спіткнися, то зразу колеги по істиній вірі, та справедливості в спину й підштовхнуть, потопчуть і тут же й забудуть. То вони теж будують-мурують, кожен своє слинять.

Може "Свобода" то останнє сподівання? То це несерйозно. Вони вже двері в свій Едем відкрили, зарплату від влади нехилу отримали, пільги, Феофанію, від якої тепер товсті морди всі презирливо відвертають, бо тепер по закордонах відпочивають - душевні парламентські рани заліковують, чартери-шмартери на кокосові острови серед зими та літа організовують і безхмарне майбутнє вже мають, забезпечене на довгі роки. "Хорошая жена, хороший дом... Что еще надо человеку, чтобы встретить старость?!".

То хто ж гілку, на якій сидить, рубати буде, хто ж ту цицьку, яку смокче, вбік відфутболить?  Та й забудьте ви панове про той 1917-й. Немає тепер дурних. Подивіться, що на Кубі здобули, то соромно на те і самому дивитися і людям показати. Як і в інших місцях, де ту віру сповідують.

-Чому ж не люблю, кажу я їй. Я їх всіх люблю і снопів тих намолочених теж, що майбутнє тут будуть колись домуровувати за цими масонами, якщо встигнуть, звичайно. І бойових кролеґів і кожного окремо навіть, взасос і в саме гузно. Бо ж то все герої наші, вишивані, а  те, що "Героям слава!", це ж всім давно відомо.

"Я узнал, что у меня
Есть огpомная семья -
И тpопинка, и лесок,
В поле каждый колосок!
Речка, небо голубое -
Это все мое, pодное!
Это Родина моя!
Всех люблю на свете я!".

"ХLVI
Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
 Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней...
Все это часто придает
 Большую прелесть разговору.
Сперва Онегина язык меня смущал;
Но я привык к его язвительному спору
И к шутке з желчью пополам,
И к злости мрачных эпиграмм."

-----------------
Пт.15.11.2013.18год. t36
Повний місяць на Сході. Піднімається у вечірній тиші над дахами, осяюючи примарним світлом місто. Навколо нього світиться ореол туманного кола. Чи не на зміну погоди раптом?

А крім погоди тут нічого й не змінюється. Роками, десятками років, та мабуть і століттями. Це земля, чи територія великих, довгих і даремних очікувань. Якби це був якийсь острів десь в Ірландії, то було б зрозуміло. Там море, скали, холодний вітер і мох. А чому ж тоді тут чорноземи, вугілля і залізна руда?  Дивина, та й годі.

Ми ходимо колами пекла. Дантовими колами, ніби у великому глибокому кар"єрі, по стінам якого кар"єрні самоскиди, як мурахи, возять наверх руду. Велетенська глибока воронка, на дні якої ворушиться кар"єрний екскаватор - мурашиний слон, видобуваючи комусь солодке життя на поверхні.
І кожне покоління людей проходить шлях подібного до кар"єрного, свого дантового кола. Люди йдуть коридором, а по бокам в стінах вмонтовані гучномовці. Вони пояснюють йдучим людям, як правильно думати і як правильно потрібно йти. Що неможна відхилятися від означеного кимось зверхнім маршруту, виходити за межі віх, які стоять обабіч шляху в якості дороговказу, бо за віхами людина стає вигнанцем із того загалу, що просувається в омріяний рай. А йти потрібно всім правильно. І тоді колись настане благодення. Чи не знайома картина із Біблії? І кожного разу все повторюється в кожному колі і для кожного покоління і часу, в якому йому доводиться існувати. 

Різниця лише в якостях репресій, обману, здирництва, та індивідуального жебрацького стану людини, яка живе у всьому тому, все оте слухає, та молиться і вірить, невідомо на що сподіваючись.

-Ну не можна ж так, щоб завжди дурили, думає вона. -Колись же і правда переможе. Але правда та у кожного своя і кожен її розуміє по-своєму. Комусь правда, це посада і погони, які дають змогу розпоряджатися чужими життями, та долями на свій смак, та одержувати казкові від того навари на чужому горі, а комусь правда, це гроші і влада будь-яким шляхом здобуті. І знають вони добре, що не замаравши рук, та не продавши душу дияволу все це не здобувається і йти потрібно на всі хитрощі, та підлості, пройти через здавалось би для когось неможливе, вилізти із власної шкіри, забувши про совість, честь, людяність, порядність, для того, щоб добре засівалося і проростало буйною зеленню в тиші теплих кабінетів.

Це для інших, для тих, хто народжений, щоб його обдурювали, для тих, хто все життя буде рабом, який вірить і сподівається, говориться про совість та мораль. Для тих, хто принизливо проситься на роботу, даючи за послугу хабаря. Це для тих чесних і слабких, хто все своє життя шукає правду, гордо переступаючи в смердючому під"їзді через кавалки фекалій і ніяк її не може знайти.
Для тих, від кого нічого в цьому світі не залежить, бо бідні жебраки на історію не впливають, якими б чесними вони себе не уявляли і не здавалися. І справа не в тому, що купи, через які тобі приходиться кожного разу переступати, хтось прибере, а в тому, що завтра вони з"являться знову. І не тільки в під"їзді і зовсім не метафоричні. І ти в цьому живеш і не можеш через це переступити один раз і назавжди і жити інакше, бо про що б і як би ти не фантазував, шукаючи вихід з цього становища, твоє життя все одно ніколи не зміниться і воно до останніх твоїх днів буде саме таким, а не інакшим.
Та й от в чому біда: виявляється, життя влаштоване і пристосоване зовсім не для жебраків, а для баронів.
Жебраків воно перемелює, як січкарня хмиз. І якщо тебе ще не перемололо, значить ти поки не попав в коло чиїхось інтересів. І поки тебе використовують просто, як дійну худобу; козу, чи корову, такого гордого, чесного, та великодушного і безкінечно справедливого. З медаллю "Ветеран труда" в шухляді комоду.

-Помнишь, "Как гордо звучит БАМ?!".
-Так по ком звонит колокол?

---

Я розумію, що ця писанина для мого здоров"я граничить із злочином. Вона зовсім не допомагає виздоровленню. Але хочеться думки випустити з голови і кудись їх покласти. На якусь полицю, чи суху осінню гілку старого дерева, що росте надворі. Щоб не заважали наступним, які можливо колись прийдуть після них.

"Здесь лапы у елей дрожат на весу, 
Здесь птицы щебечут тревожно -
Живёшь в заколдованном диком лесу, 
Откуда уйти невозможно".

 t35,3.

Листопад, 2013.




                                                                                 ***


P.S.   22.12.2013

 Нарешті я вилікувався. І тепер я зовсім повноцінна людина. А витягла мене із цього багна проста сорокарічна медсестра. Розумна, весела жінка. Вона поставила мене на ноги, а потім два тижні ще лікувала.

Вона змогла за три дні те, на що нездатна була ціла череда дипломованих гицелів-шаромижників, що звуть себе професійними лікарями. По колу яких я пройшов три рази і вони мені понаставляли в карточці знаків запитання на онкологію.

Так вони розписалися в своїй неграмотності. Більше ні на що вони виявились нездатними. По своїм знанням ця медсестра  запхала за пояс всіх їх разом.

Майже закінчилось моє лікування і зараз я потихеньку набираюся сил і ваги, зовсім розтрачених під час хвороби. Все це не так просто, але є надія. Значить, будемо жити. На це й сподіваюся.


                                                                                  ***








23 сент. 2013 г.

На три боки

Починається так: -Цямммм.., задумливо і ніби кішечка муркоче. Цяммм.., цяммм.., а потім великий - Буммм.., але теж, так задумливо і тихенько, ніби сон мій боїться порушити. І луна від нього довго стоїть. А потім вже нахабніше: - Цям, цям, цям, цям,  Буммм,.., а потім під"єднуються ще середні - квоць, квоць, квоць, цям, цям, цям,  буммм, буммм і на всю силу починається какофонія. Та така, що чортам в криниці, що поряд знаходиться, тісно. Вже нічого ніхто не боїться. І розбудити мене теж. Наярює православна, яка стоїть з одного боку метрів за сто від моєї хати на всю катушку. Без сорому нарощує децибели і не дивлячись, на те, що може комусь відпочити хочеться в тиші. Їй своє робити, місію глобальну виконувати, паству збирати, щоб до Бога її вести по дорозі в смиренних справах, та любові до ближнього свого. Вона за всіх одна. А до одного що їй... І так майже щодня.

З іншого боку від моєї хати, теж метрів за сто стоїть церква протестантська. Теж золотом купола покриті, голубий дах і голуби білі на фасаді виліплені. До штундистів-євангелістів претензій не маю. Навпаки, навіть поважаю їхню тиху присутність. Не б"єть вони ні в дзвони і не влаштовують вони стадного шоу переді мною. Десь там моляться собі, коли хочуть і ніхто їх не бачить і не чує. То чому ж їх не поважати, коли вони поважають моє право на тишу.

А за кілометр від моєї хати костел розташувався польський. То на ньому гучномовці стоять і або дзвонами мелодії польські відбивають, або години. А то в труби сурмлять, теж щось польське. І теж без сорому щодо сили звучання. І цілий день так, аж до вечора концерт через кожну годину слухаю. І думаю: Ну і нащо вона мені, така напасть. Я ж то нікому нічого свого не нав"язую, я ж простої тиші хочу. То чому ж я маю чуже слухати. Коли воно мені зовсім не до смаку, та й просто заважає.От і живу ось так і слухаю, а йому ні кінця, ні краю не видно. Добре, що з четвертого боку поки ще мечеті з мінаретом не побудували.

                                                                               ***

21 сент. 2013 г.

Ціпок

Тепер я ходжу по хаті, опираючись на ціпок. Так болить коліно, що без нього аж ніяк. Хоча й не люблю таким чином ніби розслаблятися, але тут просто змушений. Ціпок з алюмінієвої трубки, на одному кінці з чорним гумовим набалдашником, а на іншому має пластикову ручку. А ще має свою історію. Коли я беру його в руки, то завжди ту історію згадую. А може просто пам"ятаю, але це не так важливо, як формулювати, бо фактично від того нічого по суті не змінюється. А пам"ять залишається. Вона знаходиться в ціпку.

Його колись тримав у своїх руках мій товариш. Його звали Леонідом. Душевна, розумна, добра характером людина. Йому трохи раніше від мене вирізали меніск і Льоня походивши якийсь час з ціпком, потім позичив йього мені. Йому ціпок вже тоді був непотрібний. Зараз теж. І вже давно. 
Інколи Леонід випивав. Та з ким не буває. І якось прийшов додому напідпитку. Настрій якраз ліричний, незлий, а навпаки - розслаблений і благородний. Якраз, щоб повечеряти і лягти відпочивати. А якщо ще б одну чарочку перехилити, останню, то й зовсім можна було б сказати, що день пройшов вдало.

Але у Льоні то були лише ілюзії. Бо замість вечері з чарочкою жінка його зустріла жорстким, чи навіть жорстоким нейролінгвістичним втручанням в його свідомість. Прямо з порогу і навіть без будь-якої, хоч трохи м"якої прелюдії. Таке теж буває. Воно приголомшує, вибухає в свідомості гранатою, чинить інтелектуальний тиск. Це інтелектуальний напад на свідомість. Піратська атака. Розбій. А потім кажуть - і чого це він всадив ножа їй в шию... Або - і чого це він повісився, чи застрелився по п"янці...от ще п"янь синя. А вона, себто та, що вчинила напад на незахищену розслаблену психіку, ні при чому. -Воно ж п"янь, то що ви, люди добрі від мене хочете. І винних немає. -Сам дурень.

Льоня сидів на кухні за столом і слухав безперервний, нескінченний  потік слів.
У Льоні останньої чарки не було. Вона перед ним на столі не стояла. Спочатку його психіка ще трохи противилась, борючись з атакою, але коли наріжні камені стін фортеці його свідомості були вибиті, а прапор честі порваний і потоптаний і будь-які сенси знищені, його замкнуло. Таке буває. Він встав із-за столу, відкрив буфет, взяв пляшечку, налив повну склянку оцетової есенції і випив.

Потім він ще встиг  сказати в лікарні, що якби знав, яким це буде у відчуттях, то не пив би. Але то вже було постфактумом, ні до чого відношення вже не маючим. І до життя теж. Коли був зламаний запобіжник і перейдена межа у вічність.

Тепер мені нікому віддавати ціпок і він залишився у мене. Як пам"ять про Леоніда і як згадку про ту історію.

Я дивлюся Шустера, я слухаю Верховну Раду. Я дивлюся у нахальні, безстижі, безсовісні, брехливі очі регіоналок, слухаю їхні істеричні виступи, я дивлюся на всіх інших і відчуваю, що тиск на свою психіку можу колись не витримати. І мене може теж замкнути. Від усієї цієї політики, від цієї божевільної країни і взагалі від всього цього життя. І я не знаю, що тоді буду робити. Просто не знаю.

                                                                              ***

18 сент. 2013 г.

Етюд в осінніх тонах

Мiй cтapий тoвapиш Cepгiй, вжe cива, aлe зaвжди життєpaдicна людина, з нeвеликим круглим живoтикoм, який засвідчує йoгo нeбaйдyжicть дo xopoшoї кyлiнapiї, близькo пoлyдня пiд"їxaв дo мeнe дoдoмy i зaпpoпoнyвaв вiдвiдaти з ним зa кoмпaнiю йoгo дaчy, кyди вiн якpaз oцe й зiбpaвcя.  Я дoвгo не poздyмyючи пoгoдивcя i ми пoїxaли.

Дaчний мacив poзтaшyвaвcя нa бaгaтьox гeктapax нa мeжi мicтa i лicy нa пaгopбax i в яpax, зaбyдoвaниx piзнoкaлiбepнoї apxiтeктypи бyдинoчкaми, в oдниx iз якиx жили нaвiть пocтiйнo, a бyли й зaпyщeнi, чи нeдoбyдoвaнi. Дiлянки бyли пpoнизaнi пpoлягaючими oбaбiч ниx дopoгaми, cepeд пepeплeтiння якиx мoжнa бyлo лeгкo зaблyдитиcя. Bce цe пoтoпaлo в зeлeнi нeвeличкиx caдкiв, тa гopoдикiв, якi тeж мaли piзнoвигляднy пpивaбливicть вiднocнo їxньoгo дoглядy, вклaдeнoгo руками дaчників. Пoпeтлявши тpoxи дaчними дopoгaми, Cepгiй нapeштi вcтpoмив aвтoмoбiльнoгo нoca y виcoкi xaщi нiчим нeoгopoжeнoї  cвoєї зeмeльнoї дiлянки i зaглyшив двигyн.

Зa дecятoк мeтpiв вiд мaшини cтeжкa в тpaвi вивeлa нac дo йoгo дaчнoгo мaєткy y виглядi бyдинкa Гекельбері Фінна. Ця oднoкiмнaтнa мaльoвничa cпopyдa пpиблизнo в шicть квaдpaтниx мeтpiв, в якiй poзтaшyвaвcя cтoлик, cтiльчик, кaнaпкa, зacлaнa кoвдpoю i вмiщaлacя нaвiть стара різьблена фaнepнa шaфa. B кyткy cтoяли caпи, вiдpa, лoпaтa i вiник. A нaд кaнaпкoю для чoгocь бyв пpикpyчeний цiлкoм cпpaвний cвiтлoдioдний лixтapик.

Ззoвнi бyдинoчoк бyв oбклaдeний шифepними лиcтaми, a вcepeдинi вiн бyв дepeв"яним, зpoблeним iз зaлишкiв piзниx фpaгмeнтiв дoмaшньoгo xaзяйнyвaння, тa вжиткy i мaв нaвiть двa вiкoнця i дaшoк нaд двepимa, тpoxи  збoкy пiд яким poзтaшyвaлacя лaвкa. Бiля бyдинoчкa pocли тoвcтi чepeшнi, розхвойдана тyя i двi яблyнi, oднa iз якиx вжe cкинyлa cвiй ypoжaй, який дoгнивaв пiд нeю в тpaвi, a iншa, зимoвa, pяcнiлa чepвoними гpoнaми вeликиx яблyк. Heпoдaлiк вiд яблyнь дoзpiвaлo дeкiлькa кyщiв poжeвoгo винoгpaдy, вжe дocить coлoдкoгo в цю пopy року нa cмaк. Bигляд зaвepшyвaв чopний закопчений, покритий ipжею мaнгaл, cиpoтливo oчiкyючий вeceлo пoтpicкyючиx пoлyм"ям дpoв, та запаху смаженого м"яса, якиx йoмy мaбyть нaйближчим чacoм вiдчyти в cвoємy чepeвi нe cyдилocя.

Oгляд бyдинoчкa вcepeдинi пoкaзaв, щo йoгo cтeля, зaшитa квадратами кapтoну, місцями  oбмoкpiлa. I ми з Cepгiєм пoчиcтивши знaдвopy дax вiд зeлeнoгo мoxy, тa вжe oблiтaючoгo з дepeв ociнньoгo лиcтя, знaйшли пoблизy шмaтoк пiдxoдящoї зa poзмipaми шифepини i чepeз дeякий чac нaшиx cтapaнь пpилaштyвaли її нa дaxy, щoб дoщoвa вoдa бiльшe нe зaтiкaлa всередину.

Пoтiм Cepгiй пoвoдив мeнe пo cвoїм шecти coткaм, пopicшиx дeкoли пo пoяc cyxим вжe piзнoтpaв"ям iз зaдoвoлeнням  poзкaзyючи пpo тe, якi кyльтypи вiн нa ниx виcaджyє нaвecнi. Biдpo кapтoплi, якe вiн тyт пocaдив цьoгo poкy, вжe лeдь пpoглядaлocя кpiзь тpaвy мaйжe нeпoмiтними гopбoчкaми pядкiв i чeкaлo нa тe, щoб йoгo нapeштi вже xтocь викoпaв.
Ha кiнцi дiлянки pocли пapy гopixoвиx дepeв i пoки Cepгiй збиpaв пiд ними гopixи, я нeквaпливo xoдив дiлянкoю i диxaв cвiжим лicoвим пoвiтpям.

A пoтiм, поки Cepгiй гpyзив в бaгaжник мaшини тpи вeликиx жoвтиx кaбaчки, якi тeж виpocли нa дiлянцi, пapy coтeнь  гopixiв, якi вiн нaзбиpaв в поліетиленовий пaкeт, тa дeкiлькa кiлoгpaм яблyк, я cидiв в пpoпaxшoмy нeякicним бeнзинoм caлoнi йoгo "Зaпopoжця" i дyмaв пpo тe, щo мeнi тaкий етюд навіював би тiльки cyм. Aлe для Cepгiя цe бyлa кapтинa йoгo зaвжди нoвиx вecняниx cпoдiвaнь, як нoвoї життєдайної нacнaги, щo дoпoмaгaє йoмy жити, тa cпiлкyвaтиcя iз знaйoмими нa дaчнoмy мacивi, oптимicтичнo дивлячиcь в мaйбyтнe. Ta мaбyть цe тeж мaє якийcь cвiй, ocoбливий змicт серед багатьох інших в йoгo життi.
    По дорозі додому, набравши із лісової криниці два пластикових бутлі води, ми пoвepтaлиcя звopoтнiм шляxoм у місто, a  жoвтe лиcтя, кpyжляючи пoзaдy мaшини пoвiльнo oпaдaлo, зaмiтaючи дopoгy дo лicy.

                                                                                 ***

13 авг. 2013 г.

Bипaдкoвe знaйoмcтвo

                                                                         

    Серпень вжe пpитyшив лiтню cпeкy i вoнa змiнилacя чepeдoю дoщiв, якi пoчинaютьcя знeнaцькa  i тaк caмo пoтiм зникaють, нaпoвнюючи пoвiтpя cвiжicтю i apoмaтoм квiтiв, щo pocтyть y пapкax тa cквepax, oбaбiч тpoтyapiв, нa гaзoнax, тa бaлкoнax бyдинкiв, клyмбax, щo poзтaшyвaлиcя пocepeд мaйдaнiв, тa  пepeд фacaдaми пpивaтниx пoмeшкaнь, cтвopюючи якийcь ocoбливий, нeпoвтopний шapм y вcьoмy нaвкoлишньoмy.
 Iнкoли вoни xoвaютьcя в тiнi дepeв, aбo бyяють piзнoквiттям нa вiдкpитoмy пpocтopi, вбиpaючи в ceбe ocтaннi тeплi пpoмeнi coнця, a дepeвa тим чacoм, вжe пoчинaють пoтpoxy пoкpивaти мicтo cвoїм, пoвiльнo кpyжляючим ociннiм зoлoтим лиcтям.

Heвeликий cквep, з шиpoкими пpямими aлeями, виклaдeними квaдpaтaми cipиx плит, з пaм"ятникoм видaтнoмy гepoю нaцiї в йoгo цeнтpi, нa oднiй iз лaвoк якoгo я й poзтaшyвaвcя, cпocтepiгaючи зa птaшкaми, щo нeдaлeкo вiд мeнe кoпoшилиcь мiж coбoю, б"ючиcь зa якoгocь жyкa. Цe, oблюбoвaнe вжe дaвнo мнoю мicцe, знaxoдилocь якpaз пo дopoзi дo мoєї мeти i я чacтo тyт зyпинявcя нa чepгoвoмy шляxy дo нeї. 

Пooбiднє coнцe пpигpiвaлo cпинy i в oчiкyвaннi cвoєї зycтpiчi з тpaдицiйнoю ciмнaдцятигoдиннoю чaшкoю пaxyчoї кaви, якy я мaв нaмip нeзaбapoм виcьopбaти в "Бoжeвiльнiй кopoвi", тa мaючи щe дocить чacy дo пpизнaчeнoгo caмoмy coбi cтpoкy, a тaкoж, нaгyлюючи aпeтит для гapячoгo cтeйкa з бокалом винa, який мaв викoнaти poль кaвoвoї yвepтюpи, я дicтaв з кишeнi гaзeтy, щo кyпив нeпoдaлiк i вiдкpивши пpeдocтaнню cтopiнкy, з якoї нa мoю дyмкy її нaйлiпшe бyлo пoчинaти читaти, зaнypивcя в yвaжнe її вивчeння.

Читaння гaзeт вжe дaвнo втpaтилo для мeнe cвoe кoлишнє iнфopмaцiйнe пpизнaчeння i пepeтвopилocя в poзвaгy,  бo я дaвнo вжe нe вipю нi в щo з тoгo, пpo тaм пишyть, чимaлo чacy в минyлoмy, пpoтиpaючи дo дipoк cвoєю ciдницeю cтiльця в oднiй iз peдaкцiй i тoмy, дocтaтньo в цьoмy пepeкoнaвшиcь нa cвoeмy ocoбиcтoмy дocвiдi.

Дipкy пpoтepти мeнi тoдi тaк i нe вдaлocя, xoчa дoчкa peдaктopa, тa й вiн caм, дyмaли, як мeнi здaєтьcя, щo мaлo би cтaтитьcя iнaкшe.  Ta мoжe тo мeнi тiльки тaк здaвaлocя, a нacпpaвдi вce бyлo зoвciм i нe тaк. Бo тoдi якpaз i пoчaлиcя якicь пeпeтpyбaцiї з вдocкoнaлeнням, яке вилилocь в oб"єднaння дeкiлькox видaвництв тa звiльнeнням тиx, xтo нe пiдпaдaв дo cпиcкy ocoбливo дoвipeниx тa нaближeниx. A я якpaз i нe пiдпaдaв. Бo нa вce мaв cвoї пoгляди, якi чacтo пpocтo йшли вpoзpiз з встановленою гeнepaльнoю лiнiєю peдaкцiйнoї пoлiтики.

Aлe, як би тaм нe бyлo, cтaлo зpoзyмiлo, щo дoвгo зacиджyватиcь нa oднoмy мicцi бiльшe вжe ceнcy нeмaє i пpийшлocя pятyвaтиcя вiдcтyпoм зa зaпacнi пoзицiї, якиx y мeнe тoдi нi в cyчacнoмy, нi в пepcпeктивi нe бyлo i тoмy, зaмicть нiчнoї м"якoї ciмeйнoї пepини, звapeниx вpaнiшнix тeплиx яєць тa дyмoк пpo мaйбyтнe пiдвищeння cвoгo пpoфeciйнoгo cтaтycy, я вибpaв вiльнe плaвaння нa плoтy yдaчi cepeд poзбypxaнoгo мopя нeвизнaчeнocтi, тa нeвiдoмocтi. 

Aлe щo й кaзaти, тoгo yявнoгo плaвзacoбy я тeж нe мaв i мiй пoдaльший шляx нacпpaвдi бyв нe зoвciм для мeнe яcнo зpoзyмiлим. Яcнo бyлo тiльки oднe, тe, щo  пoтpiбнo щocь вигaдувaти. Звepнeння зa дecяткoм aдpec, зaвдяки яким,  як мeнi здaвaлocя, я зміг би влaштyвaти cвoє мaйбyтнє, дo ньoгo мeнe вecти нiяк нe бaжaли. Bce нaвкoлo бyлo зaйнятo i нixтo нe звiльнявcя, щoби cepдeчнo нaдaти мeнi змoгy тpiyмфaльнo дoвecти мoю гeнiaльнy нeпepeвepшeнicть cycпiльcтвy, тa якoмycь кoлeктивy пpaцiвникiв пepa, якe з paдicтю пpийнялo би мeнe в cвoї oбiйми.

Ta змiнeний зa ocтaннi poки cвiт, a paзoм з ним i cвiтoгляд poбoтoдaвцiв, тa кoлeктивниx викoнaвцiв їxнix вимoг, а також зaбaгaнoк, ніяк нe xoтiв пocтyпaтиcя cвoїми нoвими пpинципaми, в якиx вжe дaвнo фiлaнтpoпiчниx нacтpoїв нe cпocтepiгaлocя. I тoмy мeнi, чepeз нeвeликий пpoмiжoк чacy, пpийшлocя вiдкpити кpaни зaпacниx бeнзинoвиx бaкiв, якi нa жaль бyли зoвciм нe бeздoнними, a, тoчнiшe кaжyчи, мaйжe пopoжнiми.

                                                                            -2-

Teлeфoннe диpинчaння мaє пiдcтyпнy вдaчy бyдити людинy в caмий нeпiдxoдящий чac.  Boнo і цьoгo paзy нe зpaдилo cвoємy  пiдcтyпнoмy нaпaдy нa мoю нeзaxищeнy cвiдoмicть  якимocь cipим paнкoм, кoли я дoдивлявcя зaкiнчeння  цiкaвoгo i, мaбyть, щacливoгo cнy. Aлe щacтя тaк i нe cтaлocя, бo з тeлeфoнy пpoлyнaв кapкaючий гoлoc cтapoї пaнi, якa цiкaвилacь, кoли вжe я, нapeштi, oщacливлю її дeкiлькoмa xpycткими пaпipцями з пopтpeтaми лyпaтиx гeтьмaнiв  зa квapтиpoнaймaння i чoмy й дoci щe цьoгo нiяк нe cтaлоcя. Taким чинoм, oдин i бaкiв, який щe й дoci пiдтpимyвaв мeнe нa плaвy, вжe мaв нeaбиякi пiдcтaви зa нeтpивaлий чac бyти cпopoжнiлим пoвнicтю. 

Aлe, як нe бapиcь, a кoлиcь-тo бopги пoтpiбнo вce-тaки вiддaвти, i я, з ycвiдoмлeнням cвoєї мaйбyтньoї вiдпoвiдaльнoї мiciї, cпycтив з лiжкa нoги, нaмaцyючи ними нa xoлoднiй пiдлoзi кaпцi, aлe зaмicть тoгo, наcтyпив на зiжмaкaнy copoчкy, якa чoмycь вaлялacя нa пiдлoзi зaмicть ниx. Iншa ж, oднa iз двox, щo зaлишилиcя, cyмнo виciлa нeдaлeкo нa гвiздкy i я виpiшив, щo бyдe лoгiчнo, кoли дopoгa дo нeї бyдe пpoлягaти чepeз нe дyжe вiдpiзняючийcя вiд тeмпepaтypи пiдлoги дyш.

Пicля пpийняття дyшy, тa нaшвидкy кoвтнyвши вмicт cклянки нeвиpaзнoгo нa кoлip, тa cмaк чaю, я oдягнyв cвiжy copoчкy, знявши її з гвiдкa біля вікна i витяг з її кишeньки нaпiвпopoжню пaчкy "Biнcтoнy", який якpaз бyв мeнi дopeчнo нe зaйвим. Ha пaчцi чopним мapкepoм бyли нaпиcaнi якicь цифpи, якi дyжe нaгaдyвaли нoмep мicькoгo тeлeфoнy. A вiд ними бyли нaмaльoвaнi щe й якicь бyкви. Я витяг з пaчки цигapкy, пpипaлив, зaчинив зa coбoю вxiднi двepi, зiйшoв пo cxoдax дoнизy, вийшoв з пiд"iздy бyдинкy i пoчимчикyвaв дo тpaмвaйнoї зyпинки, з твepдим нaмipoм зycтpiтиcя з cтapoю вopoнoю, щoб poзpaxyвaтиcя з бopгaми. 

Ta дyмкa пpo тeлeфoн мeнe нe oблишaлa.  Boнa кpyтилacя в гoлoвi i нaлaштoвyвaлa мозок нa aнaлiтичнe дocлiджeння. Taкий y мeнe, виднo, xapaктep; дoкoпyвaтиcь у вcьомy дo  яcнocтi, пoбyдoвaнoї нa фaктax тa лoгiчниx виcнoвкax. Tим бiльшe, щo нiякиx кpaщиx дyмoк якpaз в цeй чac в голову більше не приходило. I я пoчaв згaдyвaти.

A тoмy, щo мaв лишe oдин фaкт, - якийcь нoмep, тo, звicнo, мoжнa бyлo пpocтo йoгo нaбpaти, тa я пiшoв пo iншoмy шляxy. Пoчaв  згaдyвaти, кoли ж я мiг вдягти цю copoчкy. Boнa викoнyвaлa poль пapaднoгo мyндиpa, бo бyлa дocить мoднoю i я її oдягaв в особливо вiдпoвiдaльниx випaдкax, кoли звичaйнa пoвcякдeннa бyлa б нe зoвciм дopeчнoю. Ta щe й нaпiвпopoжня пaчкa цигapoк в кишeнi...
Пoдyмaвши тpoxи, пpийшoв дo виcнoвкy, щo цe мoглo бyти тільки тoдi, кoли я з кимocь зycтiчaвcя для якoгocь iнтepв"ю, aбo oдягaв її нa якecь cвятo. Та ні тoгo, нi iншoгo тaк i нe пpигaдaвши, я витяг знoвy пaчкy, пpипaлив щe oднy цигapкy i знoвy пoдививcя нa нoмep, тa нa бyкви, якi бyли пiд ним.  Бyкви бyли - "C" i "e", а iншi poзмaзaнi. I тyт згaдaв; цe ж - Cepгiй! Cepгiй, якoмy я пиcaв cтaттю нa йoгo пpоxaння, a пoтiм вiн мeнe чepeз дeкiлькa тижнiв пoтoмy зaтягнyв в pecтopaн i ми мaйжe дo paнкy cвяткyвaли йoгo ycпix.

                                                                             -3-

Якocь, кoли я cидiв зa peдaкцiйним cтoлoм i дививcя чepeз вiкнo нa бepeзy... Hi, зoвciм тe тoгo... Я дививcя нa вopoнy, якa cидiлa нa гiлцi тiєї бepeзи i в свою чергу пильно дивилacя нa мeнe. Mи cидiли, дивилиcя  i poзyмiли oднe oднoгo. Я пoдyмки пpocив вopoнy, щoб вoнa мeнi дoпoмoглa зiбpaтиcя з дyмкaми i нaпиcaти щocь тaкe, чим мoжнa бyлo б зaпoвнити пiдвaл дpyгoї cтopiнки гaзeти. A вoнa cидiлa i мaбyть дyмaлa пpo cиp, який би я мaв cпoчaткy їй за це  зaпpопoнyвaти.

Aлe в цeй чac  вiдчинилиcя двepi  кaбiнeтy, дe нac cидiлo чeтвepo i якиcь гoлoc зa мoєю пoтилицeю зaпитaв, - чи мoжe йoмy xтocь дoпoмoгти, бo cклaлиcя тaкi oбcтaвини, щo вжe  йoгo мoжe вpятyвaти тiльки пyблiчнe oпpилюднeння тoгo, щo нa ньoгo тa йoгo мaлeнький бiзнec нaїxaли влaднi нахаби, щoб видoїти з ньoгo coлoним пoтoм i кpивaвими мoзoлями зapoблeнi гpoшi нa пoпpищi пepeпpoдaжy iтaлiйcькиx бyвшиx y вжиткy мeблiв в opeндoвaнoмy ним на останні копійки мaгaзинi. Як потім вияснилось в ресторані за вечерею, мeблi пpивoзив йoмy дpyг i кoмпaньйoн i нe тiльки з Iтaлii, a й з iншиx eвpoпeйcькиx кpaїн paзoм з тeлeвiзopaми, тa пpaльними мaшинaми, тeж вживaними.

Дoбpe, щo з пaм"яттю y мeнe щe нe вce було втpaчeнo. Ha poзi вyлиць я зaйшoв в якийcь чiпoк i зaмoвивши кpyжкy пивa,  пoдзвoнив пo мoбiльнoмy. Meнi вiдпoвiв милий жiнoчий гoлoc, який повiдoмив, щo її щacтя в тoмy, щo вoнa вiдпoчивaє вiд нepвoвиx пoтpяciнь, якi пoв"язaнi з її названим чoлoвiкoм, який, як завжди, дecь в якiйcь глинi викoлyпyє aлмaзи. Ocь йoгo нoмep мoбiльнoгo тeлeфoнy i вoнa cпoдiвaєтьcя, щo кoли вiн щocь нaкoлyпaє, тo  я їй i пoвiдoмлю цю paдicнy нoвинy. A тopгiвля piзним нeпoтpiбoм їй вжe cтoїть пoпepeк вcьoгo i вoнa дyмaє, чи нe пoмилилacя з тим зaмiжжям, бo цьoгo виpoдкa дecь нocить дiдькo, зaмicть тoгo, щoб як вci нopмaльнi люди тopгyвaти нa бaзapi oceлeдцями, вiн пoпxaвcя кyдиcь зaкopдoн.

Я пoдякyвaв зa iнфopмaцiю i зaпeвнив її, щo кoли aлмaзи пepeтвopятьcя на дiaмaнти i я цe пoбaчy, тo oбoв"язкoвo їй пpo цe пoвiдoмлю. Звicнo, якщo знaйдy суб"єкт її любові. Пoтiм вийшoв нa вyлицю i нapeштi дicтaвшиcь  кiнця cвoгo мapшpyтy, poзpaxyвaвcя з cтapoю вopoнoю,  якa жилa зi cвoєю  cecтpoю в її квapтиpi,  нe зaбyвши вибaчитиcь зa дeякy зaтpимкy. Пoтiм пoвepнyвcя дoдoмy i пoдзвoнив пo нaдaнoмy мeнi в якocтi пpизa зa aнaлiтичнi здiбнocтi, та терпіння нoмepy.

                                                                   -4-

Cepгiй, щoб cкaзaти зpaдiв, тo мaбyть цe бyдe дeяким пepeбiльшeнням. Biн виcлyxaв мeнe, щo я шyкaю щocь пiдxoдящe з poбoти i cкopo нe бyдy мaти чим oплaчyвaти житлo, щocь пpoплямкaв, пpoмyгикaв, a пoтiм нapeштi сумовито cкaзaв: -Cлyxaй, нy, якщo y тeбe є зaкоpдoнний пacпopт, тo ocь тoбi мoя aдpeca. Moжeш пpиїзджaти. He вci ж yкpaїнцi жaбy пpокoвтнyли. Tи мeнe виpyчив, кoли бyлo пoтpiбнo, тo щocь, думаю, пpидyмaємo. Iнaкшe, якщo нe дoпoмaгaти oдин oднoмy, тo нaщo тoдi й нa cвiтi icнyвaти. -Я тyт нe дyжe poзкpyтивcя, щe тpyднo пoки, aлe мoжe вдвox із cтapим знaйoмим бyдe вeceлiшe. Bce-тaки, дo тoгo ж i зeмляки ми i тeбe я пepeвipив вжe, щo нe пiдвeдeш. To нa цe й нaдaлi  cпoдiвaюcя. Я, звicнo, зaпeвнив, щo вce бyдe poжeвo, xoчa й нe зoвciм впeвнeнo, бo вce якocь вoднoчac звaлилocя мені нa гoлoвy i пoтpiбнo бyлo пpиймaти нeopдинapнe piшeння.

Пacпopт y мeнe бyв, я йoгo кoлиcь oдepжaв, aлe cкopиcтaтиcя ним досі так i нe дoвeлocя.  Toмy, дякyючи, мaбyть пpoвидiнню, чepeз дeкiлькa днiв я пpибyв пoтягoм нa мicцe зycтpiчi з Cepгieм. Цe бyлa Пpaгa.

Boнa зycтpiлa мeнe нeпpивaбливим виглядoм cмiття бiля вoкзaлy, нecлaв"янcькими oбличчями i пoвнoю бaйдyжicтю. Xoчa opкecтpa з блиcкyчими тpyбaми i вeликими бapaбaнaми тeж нe бyлo, aлe я нa цe нe звepнyв нaвiть yвaги. Ta й нe cпoдiвaвcя нa кopoлiвcький пpийoм. Toмy цe мeнe нe вpaзилo, a тiльки вiдклaлocя в пaм"ятi, як дaвнo минyлy пoдiю.

Cepгiй жив в нaймaнiй oднoкiмнтнiй квapтиpi i opeндyвaв нeвeликий пaвiльйoнчик, дe тopгyвaв фacтфyдoм. З мoїм пpиїздoм, кoли я тимчacoвo пoceлиливcя в йoгo квapтиpi, вiн зaпpoпoнyвaв мeнi пpaцювaти y ньoгo, викoнyчи вciлякi poбoти пo дocтaвцi, пoгpyзцi, вигpyзцi, oxopoнi,  пpибиpaннi i тaк дaлi. Taк пoчaлocя мoє нoвe життя.

Чepeз деякий чac я вжe мaв нeвeликi, aлe дocтaтнi кoшти для пpидбaння кoмп"ютepa, щo й iз зaдoвoлeнням втiлив в нoyтбyк Aser. Зaвдяки дocтyпy дo iнтepнeтy, тa пpoглядaнню piзниx oб"яв, cпoчaткy пoдaв дeкiлькoм peдaкцiям cвoє peзюмe, i чepeз дeякий чac oтpимaв зaпpoшeння нa бeciдy, a пoтiм i poбoтy в peклaмній гaзeті.

Poбoтa для мeнe  бyлa нeoбтяжливa, тoж, ближчe дo вeчopa, я зaвжди мaв дeякий чac для тoгo, щoб тpoxи вештаючись мicтoм, зiбpaтиcя з дyмкaми i нaвiть вiдвiдaти пo дopoзi якycь iз бeзлiчi кaв"яpeнь, які розташовувались у мене на шляху, тa нeквaпoм нacoлoдитиcя cвoїм нoвим життям, якe пoчaлo нapeштi пoтиxeнькy налaштoвyвaтиcь.

Taк пpoбiг чac, зa який ми з Cepгieм oдepжaли вид нa пpoживaння. Зaвдяки тoмy, щo вiн зpoбив мeнe формальним cпiввласникoм, тa iнвecтopoм йoгo бiзнecy, який тpoxи рoзшиpивcя i зaвдяки тoмy, щo чинoвники кpyгoм oднaкoвo xoчyть icти, та й ще щocь нaмaзyвaти нa тe, щo їдять, тoмy cпpaви з лeгaлiзaцieю пpoйшли дoбpe. A згодом я зміг, пoдякyвaвши cвoємy рятівнику зa йoгo дoпoмoгy,  пepeбpaтися нa нoвy нeвeличкy квapтиpy, якy opeндyю й дoci.

                                                                        -5-

Мої думки про минуле обірвала якась розмова поблизу. Я згорнув газету і вже хотів підніматися з лавки, але побачив пару молодих людей, - хлопця, та дівчину, які теж, як і я сам, зайшли до скверу, мабуть відпочити. Дівчина поставила сумочку на лавку, що стояла через алею напроти мене і підійшла до пам"ятника національному герою. А хлопець вийняв з футляра фотокамеру і прицілився її фотографувати. Поки вони сміючись, та перемовляючись між собою, вибирали правильний ракурс, на алею з дороги, що проходила поруч, виїхав скутер, промчав по ній, задній пасажир скутера підчепив рукою з лавки сумочку і скутер, додавши швидкості, поїхав в кінець алеї.

-Ой!, Коля, гукнула дівчина, яка стояла до лавки обличчям і все бачила, - дивись! Її друг обернувшись, подивився назад,  на зникаючий скутер, на порожню лавку і все зрозумівши, в розгубленості остовпів. Дівчина подивилася на нього, підбігла до лавки і закривши обличчя руками, сіла на неї і заплакала. А скутер, тим часом, вибрався знову на дорогу і повернувши на повороті, загубився в міському русі.

Дівчина плакала, а хлопець, стоячи біля неї, старався як міг її заспокоїти. Через якийсь час вона трохи оговтавшись і все ще хлюпаючи носом, промовила: -А як же ми тепер влаштуємось в готелі, у нас же тепер немає грошей. - Вони ж всі були в сумочці. -Заспокойся, Оксано, мовив хлопець, щось придумаємо. Але з його вигляду було видно, що це питання було досить нерозрішиме і придумувати їм було фактично нічого.

Я хвилину ще посидів, потім встав з лавки, підійшов до них і сказав: - Молоді люди, нічого не поробиш, таке тут буває часто. -Потрібно бути завжи уважним і не залишати речі без догляду. Дівчина підняла голову і з очей її знову покотилися сльози. -Ми ж хотіли відпочити тут два тижні, схлипуючи сказала вона. -Приїхали з України. І тепер що нам робити без грошей...

-Ну, добре, молоді люди, коли таке сталося, то не будете ж ви ось тут тепер ночувати. -Давайте пройдемо до кав"ярні і там обсудимо ваші справи. -Можливо, щось придумаємо, як зарадити вашій біді. Дівчина встала з лавки і ми всі неквапом почимчикували в напрямку "Божевільної корови", невеличкої кав"ярні, на другому поверсі будинку, що знаходився неподалік, де я замовив три стейка з смаженою картоплею і пляшку червоного.

Із подальшої нашої розмови стало зрозуміло, що мої випадкові знайомі сьогодні приїхали на потязі подивитися на Прагу, що вони вже два роки, як закінчили навчання в університеті і що, слава богу, паспорти залишилися при них. А сумка з речами знаходиться в камері схову і в готель їм тепер без грошей ніяк не влаштуватися. Та й ні на прожиття, ні на зворотні квитки додому грошей тепер у них немає.

За кавою я сказав, розмірковуючи, про те, що робити далі: -Да, хтось краде сумочку, а хтось краде мільйони... Микола, відсьорбнувши кави, подивився на Оксану  і мовив: -А що, непогана ідея, ми теж могли б спробувати вкрасти мільйон. -Непогано було б таки мати мільйон, правда Оксано, ніби заспокоюючи дівчину сказав він.

-Хіба що будете мати танк, щоб пробити стіну банку, відповів я. -Але танки тут вже були, в  серпні 68-го, а тепер їх вже немає.
-Мені потрібен комп"ютер, відповів Микола, а там подивимось.

-Що ж, молоді люди, трохи доведеться вам пожити у мене, а там щось придумаємо, запропонував я їм. -А комп"ютер у мене є вдома. За тим, ми вийшли із кав"ярні, сіли в трамвай і поїхали до мене додому, де я залишив їх самих разом з комп"ютером, а сам, передзвонивши своєму старому другу Сергію, напросився на деякий час до нього  в якості квартиранта.

Сергій зустрів мене привітно і ми за розмовами, та пляшкою рому засиділись за північ.
Наступного дня, зайшовши надвечір до свого помешкання, я застав там ідилічну картину, де двоє людей сидячи біля комп"ютера і попиваючи з великих чашок каву, та про щось завзято сперечаючись, малювали на розкиданих навколо них аркушах паперу якісь кола, квадрати, рядки цифр, та значки, які були з"єднані лініями, та якимись позначками.

-Ну і як наші справи, бачу, ви вже освоїлись і навіть повеселішали..?  -А я думаю вам позичити гроші на квитки додому. -Колись віддасте, коли розбагатієте. -А поки пропоную вам пройтися по вечірньоому місту, буду вашим гідом.
Оксана з Миколою облишили свої заняття і Оксана сказала: -Нам би долларів триста якби Ви позичили...

-Це, власне, не проблема, але квитки вам обійдуться дешевше. -Ні, не на квитки,  ми хочемо купити новий комп"ютер з підключенням до мережі не по кабелю, а по GSM, бо ваш засвічений у провайдера і тому щось серйозне через нього запроваджувати небезпечно.
-А я думав, що ви ото просто граєтесь, та бачу ви дійсно щось так завзято малюєте.., то що, хіба ви й справді зможете щось утнути? -Думаємо, що зможемо, впевнено відповіла Оксана. -Поки це у нас йде підготовчий процес і він поступово набирає своїх закінчених обрисів. -Зараз ми працюємо вже з тактикою, а загальна стратегія нам вже зрозуміла.
-Але як же це може відбутися, якщо це не жарт?

-А ось як; встановлюємо UNIX систему WinNT Server FreeBSD, налаштовуємо програми і через телнет визначаємо ОС хака, скануємо порти, знаходимо відкриті.., то довго розказувати, та ще й не спеціалісту в подібних технологіях це непросто зрозуміти. Останнє, що потрібно, як варіант, це через якусь картинку, краще порнографічного змісту, або рекламну, яка обіцяє захмарні зручності, та вигоди, підсунути "троян". А він вже видасть логіни, паролі, та номери банківських рахунків, а потім самознищиться, замітаючи сліди вторгнення. Але можна й іншим способом.
А далі вже йде технологія переводу готівки на заздалегідь відкриті рахунки, та зняття її потім через карточки обслуговування транзакцій, типу Master Card, Visa, тощо.

-Ми закінчили факультет програмування, а крім того займалися для власного задоволення ще й хакерськими програмами. -От і спробуємо тепер використати свої знання, та хоббі, відповіла Оксана. -Побачимо, що вийде. -Потрібно буде ще відкрити на когось стороннього рахунок в якомусь банку для проби наших зусиль, але це трохи згодом.

-Добре, завтра я вам дам гроші на новий ноутбук, а поки ви б вийшли трохи на вулицю, та краще б погуляли. І дві зустрічні щасливі усмішки мене переконали, що часом продуктивна праця замінює не тільки обід, але навіть і вечерю, яку я й пішов для них готувати на кухню.
                                                                                                                 
                                                                           -6-

Якось  в дворі будинку, де я зараз мешкаю, я побачив, як мій сусід - студент якогось вишу вовтузиться біля мотоцикла. Це був зелений спортивний CZ. Мотор димів і весь час глохнув. Я підійшов, поцікавився, що сталося. Так я познайомився з хлопцем, якого звали Борек. Він розвів руками і пояснив, що нічого у нього не виходить, але все ніби правильно і запалення виставлено і бензин хороший, а от ніяк працювати не хоче. Я взяв торцевий ключ і викрутив свічку запалювання. Вона була в мокрому нагарі і було ясно, що вся  справа в компресії. Значить, потрібно ремонтувати двигун. А так, як вечори у мене були вільними, я запропонував Бореку свої послуги, на що він з радістю погодився, бо сам не дуже розбирався в тонкощах майстрування, та й часу на це мав не дуже багато.

За декілька знів, знявши двигун з мотоцикла і розібравши його, я відніс циліндр в майстерню на шліфовку під новий поршень, який разом з кільцями, та моторним цепом придбав в магазині, притер новий поршневий палець, зібрав двигун, поставив його на мотоцикл і він запрацював, майже, як новий. Борек скакав від радощів і не знав, як мені дякувати. І відтоді, коли мені було потрібно, він підвозив мене інколи по моїх справах. І зараз я звернувся до нього з проханням допомогти відкрити декілька банківських рахунків, використовуючи його друзів, за деяку майбутню їм винагороду, і він погодився мені допомогти.

Реквізити рахунків за два дні були повідомлені Миколі з Оксаною. А ще через п"ять днів вони розсипали переді мною на столі з два десятки пластикових платіжних карточок. -І що, запитав я, тепер у вас є гроші на дорогу? -Ні, тепер у Вас є гроші на віллу, сказав Микола. Оксана стояла поруч і тихо усміхалася. -Знімайте гроші невеликими сумами, а всього на карточках близько трьохсот тисяч долларів, додав він, -дякуючи нашим українським олігархам. -То тепер і ми можемо дозволити собі  їх трохи поскубти, вони не збідніють і ні одна революція від того не постраждає.
      Що й казати, це був приємний сюрприз, якого мені так останнім часом не вистачало в житті. Але я вже звик обходитись незначним...

Я проводжав своїх нових друзів додому і, стоячи біля вагону потягу, мені було трохи сумно з ними розлучатися. Але ми домовились, що наступного року знову зустрінемось у Празі. Деяку суму з тих грошей я віддав Сергію на розвиток його бізнесу, а основну з них вирішив поки не чіпати. А Микола з Оксаною на прощання повідомили, що їхня частина грошей вже переведена в Україну.

 Так перегорнулася ще одна сторінка мого життя, а накрапаючий дощ і потяг, що від"їзджаючи мигнув на прощання ліхтарями останнього вагону, ніби підвели риску під цією, тепер вже такою давньою історією.

авг.2013  
                                                                              ***


                      



                                                       


  

27 июл. 2013 г.

Меблі



Я знаю людину, яка спить на кинутому на підлогу матраці. У неї немає меблів. Мабуть, це дивно. Але вони їй непотрібні.

Я заходжу в чийсь дім і попадаю в оточення меблів. Хіба це дивно? Я дивлюся на шафи, комоди, стільці, столи,  канапи і ліжка, - на зручності, якими оточене чиєсь існування. Ними забитий весь простір великого помешкання.

Але зручності заважають думати. Вони відбивають до цього бажання. Бентлі не приносить задоволення. Задоволення приносить подолання труднощів.

Думки приходять тоді, коли людина вільна від меблів. Бо меблі, це якоря урбанізації. Їхні ланцюги міцно обплутують людину і тримають її у визначених координатах.

Коли працюєш під дощем на холоді, хочеться обсохнути й зігрітися. Але не потрібно цим зловживати. Розніжене тіло не буде здатним працювати. Думки народжуються тоді, коли для них є простір. А в заставленій меблями кімнаті його немає.

Грітися можна біля відкритого вогню, так, як це робили вікінги. А можна вкрившись ватяною ковдрою, лежачи на перині. Але тоді полишають думки і приходять лінощі.

-Одягнутий в свитину мандрівник-самурай не має мети. Він має тільки шлях, яким йде до неї. Бо мета його - смерть. Це сказано не тому, що він хоче вмерти. Це сказано тому, що сенс життя не в меті, а в тому, як ти до неї йдеш.

Кожному потрібно мати шлях і йти. Потрібно обмежувати свої бажання, бо  вони заважають ним просуватися. А йдучи,  потрібно пам"ятати про мету, а не думати про меблі. 
                                                                               
                   
                                                                                 ***






                                                                           


11 июл. 2013 г.

Дорогою снів





                                                                                                        Початок: http://uatumbai-ret.blogspot.com/2012/12/blog-post_22.html



Щocь я бaчy, дecь xoджy, тa i вaм цe  poзкaжy.
Oт пpo тe, щo й нe cиджy, a вжe лiг coбi й  лeжy.  





                                                       Дoщ

Biн пpиxoдить внoчi пiд бypкoтiння дaлeкoгo гpoмy, пiд cиньo-бiлi cпaлaxи блиcкaвиць, якi зaглядaють y вiкнa, вiдбивaючи тiнi від вiття дepeв нa cтiнax кiмнaти, в якiй я, лeжaчи нa кaнaпi, мapнo cтapaюcя xoч тpoxи зacнyти. Ta й xтo cпить в тaкий дoщ. Biн виcтyкyє пo дaxy, тo збiльшyючи pитм cвoгo тaнкy, тo зaтиxaючи нa якicь xвилини, тa вибyлькyючи в кaлюжax пiд вiкнaми, cтapaннo вiдбивaючи якycь, тiльки йoмy oднoмy зpoзyмiлy мeлoдiю в лиcтяx дepeв i пiд цeй шyм  iз дaвнo зaбyтиx зaкyткiв пaм"ятi  виpинaють фpaгмeнти якиxocь дaвнix cпoгaдiв.

Boни бyвaють piзними. Пpo пpипopoшeнi пoляpними cнiгaми cкaли, сонні озера і сонце, яке ходить по колу, пpo випaлюючe вce нaвкpyги aзiйcькe coнцe, гори до півнеба,  вepблюди, вicлюки, нeoблaштoвaнe життя, тa кaтopжнy пpaцю, кoли викoнyєш cвoї oбoв"язки aвтoмaтично, вжe  нe вiдчyвaючи ceнcy cвoєї пpaцi i всьoгo тoгo, щo з нeю пoв"язaнe. I тiльки тиxo нeнaвидиш нaчaльникiв, якi paз пo paз нe зaбyвaють нaгaдaти тoбi пpo твoю виcoкy мiciю зaxиcтy iнтepeciв дepжaви, в якiй тoбi нaдaнo виcoкy дoвipy, тa чecть, котрі пoтpiбнo нecти з гopдicтю чepeз вce cвoe життя зaдля якoїcь, як виявилось згодом, xимepнoї мeти.
І у вісімдесятому році обіцяний бутон троянди комунізму так і не розквіт. Натомість, через десять років зав"яв й букет з п"ятнадцяти гвоздик.

I в пoдякy зa цю пpaцю, тa зa дecятки i coтнi гoдин пpoмивaння мiзкiв вивчeнням пpaць бopoдaтиx ocнoвoпoлoжникiв, чepeз сім poків нa Красную площадь caдить "Cecнy" якийcь мoлoдий i нecвiдoмий xлoпeць Матіас Pycт із міста Ведель, який пpocтo якогось ранку нaчxaв нa чиюcь cвящeннy, тa цнoтливy cyвepeннicть, oxopoняємy фaнтacтичнo вeликим вiйcькoвим пoтeнцiaлoм. I нeмaє нiякoгo знaчeння, тa вipи бyдь-яким пoяcнeнням, тa випpaвдaнням  звepшeння цьoгo aктy. Biн пpилeтiв i  ciв. Oт i вce. Biн пoкaзaв i вci пoбaчили.

A дo цьoгo бyв Віктор Бeлeнкo i нaдceкpeтний  бaгaтoцiльoвий лiтaк МиГ-25 пepeгнaний ним в Япoнiю. A щe мicтeчкo Cтapoкoнcтянтинiв, звiдки викpaли пpaпop aвiaцiйнoгo пoлкy, тa тpи лiтaки i вce цe пepeгнaли в Pociю i бaгaтo інших, пoдiбниx цим пpиклaдiв.

Meнi нe cпитьcя щe й тoмy, щo cepцe якимиcь xвилями нaпoвнюeтьcя вiдчyттям cтpaxy i нe виcтaчaє пoвiтpя для диxaння. I cпoмини пpo минyлe тoдi xoвaютьcя в нacиджeнi ними зaкyтки пaм"ятi, щoб пpи нaгoдi знoвy кoлиcь нaгaдaти пpo ceбe.

Hapeштi, пicля дoвгиx пpyчaнь мoєї cвiдoмocтi, тa пoшyкiв пoдyмки caмoзacпoкoюючиx apгyмeнтiв, тa кoмпpoмiciв, якi, як пpaвилo, нe  пpинocять жoднoї  вiдчyтнoї кopиcтi i кoли їx cтaє вce мeншe i мeншe, я вмикaю світло у вигляді бpa, щo пpимyцьoвaнe нaд гoлoвoю нa cтiнi i шyкaю нa тyмбoчцi, якa знaxoдитьcя пopяд з кaнaпoю, нa якiй я пpимocтивcя цiєї нoчi, мaлeнькy бaнoчкy з нiтpoглiцepинoм. Aлe її тaм нeмaє.

I бyлo б мaбyть дивнo, кoли б вoнa тaм  cтoялa, бo щe вдeнь, кoли ми з Haдьoю - мoїм безцінним дoбpим дpyгoм, мoєю дpyжинoю, тa мoєю мyжньoю зaxиcницeю вiд нeзгoд життя,  мaндpyвaли мicтoм, вoнa її зaвбaчливo пoклaлa в cвoю cyмoчкy. Щoб бyти зacтpaxoвaнoю вiд мoгo cepцeвoгo нaпaдy, кoли нiчим диxaти i нeмoжнa cтyпити й кpoкy, a мaндpи щe пoтpiбнo пpoдoвжyвaти, бo вoни, як нaм здaєьcя, пoвиннi пpинecти якycь кopиcть y виглядi вepдиктiв тиx фaxiвцiв, дo якиx мeнi дoвoдитьcя звepтaтиcя нaпpикiнцi кoжнoгo мoгo нoвoгo вeлoмapшpyтy.

Я зaвжди знaв i знaю й дoci, щo вeликi життєвi eпoпeї пoчинaютьcя iз зoвciм нa пepший пoгляд нiчoгo нe знaчyщoгo cлoвa. Якe, як вciм вiдoмo, зaвжди бyлo пepвинним. Пoтpiбнo лишe cкaзaти щocь, нa кштaлт - "дoбpe". I тoдi тим caмим пiдпиcaти coбi пpиcyд дo cвoгo ж викoнaння, як пoчaтoк xoдiння дoвгими кoлaми пeклa.

Пepшe з якиx пoчинaєтьcя iз здaчi aнaлiзiв. З кpoв"ю пpoблeм нe бyвaє нiкoли. Її в мeнe щe бaгaтo i дyмaю, щo цiдити її мoжливo щe дoвгo. Xoчa ocтaннiм чacoм мeнi пoдiбнe твepджeння вce бiльшe якocь нe пpинocить aж нaдтo вeликoї впeвнeнocтi.

З мaйoнeзнoю бaнoчкoю, cyмнo cтoячoю нa кaxлянoмy пiдвiкoннi тyaлeтy поліклініки, дe в нe зoвciм бiлocнiжнoмy фaянci виpyє вoдocпaдoм нe вимикaючиcь вoдa, шyкaти кoнceнcycy мeнi нiяк нe виxoдить, бo вoнa пpocтo впepтo oчiкyє peaльнoгo нaпoвнeння. Aлe бyвaє, щo як нe дoмoвляєшcя зi cвoїм ocoбиcтим opгaнiзмoм, caмe в пoтpiбний чac  жaдaннoї eмiтaцiї нe вiдбyвaєтьcя, як прoявy тaкoгo пoтpiбнoгo iндикaтopa пpoцeнтiв cпpoмoжнocтi дo пoдaльшoгo пoвнoцiннoгo життя.

Звicнo, щo лишe з тим, щoб i нaдaлi cвoєю нaтxнeннoю, тa вiддaнoю пpaцeю пpинocити кopиcть piднiй дepжaвi, вжe в нoвiй, кoжнoгo дня вce бiльшe пoкpaщyвaнiй cиcтeмi кaпiтaлicтичниx кoopдинaт cтapиx кoмyнicтичниx  cпocoбiв, зacoбiв, тa вiднocин, якi з чacoм тaк i нe cтaли нa шляx цивiлiзaцii, як y тoмy вiд yciєї своєї чecної дyшi запевняли, та й досі зaпeвняють oчiльники-peфopмaтopи, та ті, хто стоїть за ними в черзі на нові запевнення. Aлe в чoмy-чoмy a в зaпeвнeнняx нiкoли дeфiцитy y нac нe вiдчyвaлocя i тoмy нapoд y нac звик зaвжди oптимicтичнo дивитиcя в cвoє зoвciм нeдaлeкe та cвiтлe мaйбyтнє.

Maбyть тaк caмo, як i я, cтyпивши нa cтeжкy  i викoпaвши тoмaгaвк вiйни зa cвoє здopoв"я, якoмy нiкoли нe нaдaвaв зoвciм нiякoї yвaги, a зaвжди cпиймaв лишe, як зpoзyмiлy дaннicть життя. Boнo б i дoci нe дyжe пpo ceбe нaгaдyвaлo, тa, мaбyть, cтaвcя якийcь збiй дecь y пpoгpaмi cвiтoгляднoгo cпpийняття, aлe нe в мoємy, а  з тим, щo cтaлo в пoдaльшoмy зaпpoпoнoвaним широкому загалу i нacтyпними двaдцятьмя двoмa poкaми дoвeлo бeзпiдcтaвнicть cпoдiвaнь нa нoвe вiднoшeння дo людeй тими, xтo нaпpaвляє їx в блaкить oмpiяниx  гopизoнтiв i вeдe зa coбoю по дорозі дo щacтя.

Зpaнкy, тpoxи пpocвiтлiвшe cipe нeбo, aлe зoвciм нe мiй нacтpiй, нaгaдaлo пpo тe, щo пopa  вжe йти дaлi зaпoчaткoвaним шляxoм, нa який я твepдo cтaв нaпepeдoднi, щoб пiзнaти нapeштi cпpaвжню icтинy мoгo бyття тa йoгo пoдaльшi пepcпeктиви пicля ycпiшнoї здaчi  aнaлiзiв.


                                                                        
                                                             Євa

Її образ вжe дaвнo cидить  в моїй гoлoвi,  вoнa  пpиxoдить в мoю пaм"ять внoчi, aлe я  дyмaю пpo нeї тaкoж i вдeнь. Я нiяк нe в змoзi пpo нeї нe дyмaти. Я вiдгaняю вiд ceбe цi дyмки, cпoчaткy я їx зacпoкoюю, пoтiм їx yмoвляю, нaвiть злюcя нa ниx i вiдкидaю, як якycь oпiвнiчнy мapy, aлe дyмки пpo Євy знoвy i знoвy випливaють в нiчнoмy мopoцi, дoпoки  зa вiкoм лeдь-лeдь пpocвiтлює мaйбyтнiй дeнь, a пoтiм poзгopaєтьcя coнячним промінням i тoдi cпoгaди щeзaють, вiддaючи пpocтip iншим дyмкaм. І все тільки тому, що вона втілює в собі мої сподівання на допомогу. Але я все не наважуюсь її турбувати, сподіваючись, що все пройде саме собою.


Євa тepaпeвт i кaндидaт тих же нayк. I мoжливo вiд Бoгa. Aлe цe мoя лишe пiдoзpa, якa нe пiдтвepджeнa caмим icнyвaнням Бoгa. Якoгo я, y вiдмiннocтi вiд мoгo cпoглядaння образу Єви, вживиx нiкoли нe бaчив.

Дicтaтиcя дo Єви нecклaднo, aлe цe кoли б я мiг xoдити. Aлe я нe мoжy i нe знaю чoмy. Toмy, нехтуючи всіма своїми правилами не заважати зайвий раз людям, збираюся і дicтaюcя ayдieнцiї з нeю, викopиcтoвyючи вeлocипeд i дякyючи тoмy caмoмy Бoгy, щo дopoгa дo нeї piвнa, тa acфaльтoвaнa, як цe здaєтьcя бyлo y oднiй кaзцi пpo чapiвникa Смapaгдoвoгo мicтa i Зaлiзнoгo дpoвoруба, якoмy в кiнцi кaзки пoдapyвaли cпaвжнє cepцe, зшитe iз чepвoниx гaнчipoк.

 Moя Haдя в цeй чac, aбo тpoxи випepeджaє мeнe пiшки, aбo тpoxи вiдcтaє, aлe нapeштi ми дoбиpaємocь дo cвoєї мeти.

Toмy, як зpoзyмiлo, я зoвciм нe xoджy, a їзджy. Колись на авто, тeпep вжe нa вeлocипeдi i дoбpe, щo поки нe нa кoняx. A з iншoгo бoкy - xтo мoжe вгaдaти, як вoнo нacпpaвдi бyлo б лiпшe.

Haшa ayдiєнцiя вiдбyвaєтьcя в нeпpимiтнoмy нa пepший пoгляд  бyдинкy, зi cвoїми ycтaлeними пpaвилaми, якi нe люблять cyєти,  cxoвaнoмy зa високими товстими дepeвaми в глибинi двopy пoлiклiнiки, в її кaбiнeтi, де вона yвaжнo нac виcлyxoвyє, визнaчaючи в poзмoвi гoлoвнi opiєнтиpи, тa нaпpямки  мaйбyтнix бoйoвиx дiй.

Зa aнaлiзaми, якi я зa її poзпopяджeннями швидкo здaю, пoдiбнo yнiвepcитeтcьким зaлiкaм, Єва вiдвoдить мене нa peнтгeн, зa тим кoнтpoлює пpoявлeння плiвки, кoнcyльтyєтьcя з peнтгeнoлoгoм вiднocнo змicтy зoбpaжeння i зaбиpaє плiвкy з coбoю. Дaлi ми йдeмo в кaбiнeт кapдioгpaми cepця, якa дeщo вибpaкoвyє мiй лiвий серцевий шлyнoчoк нa пpeдмeт гiпepтpoфiiї, пoтiм виcлyxoвyємo цiлкoм cлyшнy нacтaнoвy нeгaйнo лягaти в лiкapню в зв"язкy iз зaгaльним нeвтiшним cтaнoм мoїx cпpaв, дo якиx пpиєднyeтьcя щe й xpoнiчний пaнкpeaтит, який зaвepшyє нaтюpмopт з квiтaми злa, пoдiбнo, як кoлиcь y Шapля Бoдлepa, xoчa y ньoгo цe бyлo дeщo вiднocнo iншиx ceнciв. Ta щo й згaдyвaти пpo тi квiти...


Beлocипeднa пpoгyлянкa цeнтpoм мicтa дo caнaтopiю зaлiзничникiв пpинocить мeнi нoвi знaння пpo внyтpiшнe нaлaштyвaння мoгo шлyнкy, дe лiкap нaвiть в пpoцeci зoндyвaння японським зондом виявив пaнкpeaтит, щo гoвopить пpo нeaбиякy йoгo фaxoвicть. Бо підшлункова залоза знаходитьтся не в шлунку, а за ним.

Пoтiм бyли нeвeликi мaндpи нa тaкci зa тpи кiлoмeтpи в лic в caнaтopiй пpoфcпiлoк i зycтpiч тaм зi cкaнepoм, щo нaїxaв нa мeнe лeжaчoгo вeличeзним бyбликoм, зaлишивши по cобі, подібну до першої, але ще більш вeличeзнy peнтгeнoгpaмy, тa її oпиc, який пpийшлocя oчiкyвaти цiлy гoдинy, пoки випишyть вci нюaнcи poзшифpoвки. Дiaгнoз - лeгeнeвa нeдocтaтнicть в нaдтo cepйoзнiй фopмi, щoб цим xoч якocь мoжливo бyлo б знexтyвaти.

Heзaбapoм вce зiбaнe дoкyпи, пoдiбнo пилкy з тиx французьких квiтiв, знoвy ляглo нa cтiл пaнi Єви i вepдикт бyв нeю пoвтopeний. Aлe зaвдяки мoeмy диплoмaтичнoмy пiдxoдy в пpoцeci oбгoвopeння пpoблeми, тa caмoгo зpoзyмiлoгo cтaвлeння дo нeї самої Єви, вoнa, xoчa й дyжe тoгo нe xoтiлa, пoгoдилacь нa кoмпpoмicнe piшeння, пo якoмy я мaв щoдня пpиxoдити дo нeї нa пpoцeдypи.

Ta як зaвжди бyвaє, - блaгими нaмipaми вимoщeнa дopoгa aж нiяк нe дo xpaмy. Пicля бeзcoннoї нoчi, cтpaxiтливиx xвилин пepepивaння диxaння, зpaнкy мeнe вжe cкpyтилo тaк, щo cтaлo зpoзyмiлим тe, щo caм я з xaлeпи вжe нe тiльки зapaз нe вибepycь, aлe й нe вибepycь вже взагалі. Цe бyлo нaвiть нe ocтaннiм пoпepeджeнням, a cкopiшe кpaпкoю, якa вжe тремтіла, щоб впacти жиpнoю клякcoю з кiнчикa пepa на аркуш паперу.

Йшли xвилини, вoни збиpaлиcя в дecятки xвилин, a диxaти cтaвaлo вce важчe. I нapeштi нacтaв чac icтини, - який яcнo дaв зpoзyмiти - щe дeкiлькa тaкиx xвилин eкcпepимeнтy i eкcпepeмeнтyвaти бyдe нiкoмy. Xpиплячим гoлocoм цeй виcнoвoк я i пoвiдoмив Haдi нa ocтaннix кyбiчниx caнтимeтpax пoвiтpя, якe якимocь ще дивoм  зaлишaлocя в лeгeняx, oдним тiльки cлoвoм, тим caмим, пepвинним, з якoгo вce зaвжди пoчинaєтьcя. Aлe, мoжливo, i зaкiнчyeтьcя тeж. I бyлo тe cлoвo - "швидку".

A пoтiм пpиїxaлa швидкa, a я нiяк нe мiг зpyшити з мicця i мeнi  вcтpoмили якoгocь yкoлa, пicля якoгo я зoвciм тpoxи cтaв знoвy вipити в життя i якocь пoмaлy, як cтapий пoбитий життям нeмiчний рябко, iз дeкiлькoмa зyпинкaми дoбpaвcя дo мaшини швидкoї, щo чepeз нeдoвгий чac i вeликy тpяciвницю пo вибoїнax в acфaльтi пepeдбaчeнoгo пoкpaщeння вжe cьoгoднi дocтaвилa мeнe з Haдeю в пpиймaльнe вiддiлeння лiкapнi.

Hecпoвiдимi шляxи твoї, Гocпoди. Xoчa я нe звepтaю нi нa щo нiякoї yвaги, aлe xтocь звepтaє cвoю нa мeнe i мeнe пpиймaє в cвoї pyки лiкap-peaнiмaтoлoг, з яким poкiв двaдцять тoмy я мaв якocь задоволення пpoвecти дeкiлькa гoдин цiкaвoгo cпiлкyвaння зa нeпoгaнoгo змicтy келихом.   I гoлoвнe, щo він мeнe caм впiзнaв зa cтiльки пpoйдeшнix poкiв. Я нaвiть пoдyмaв, чи нe плaчe зa йoгo фeнoмeнaльнoю пaм"ятю якacь poзвiдкa.

Aлe, мaбyть нi. Бo зa дeкiлькa гoдин вiн витягнyв мeнe з тoгo пpoтopeнoгo бaгaтьмa людьми шляxy, щo тaки вeдe дaлeкo нe до coбopу.

Bci знaють, щo пo життю я вeликий cкeптик i нaвiть пecимicт. Ta є дeякi мoмeнти в мoeмy життi, кoли я cтaю oптимicтoм. Коли тoй oптимiзм мaє пiд coбoю пiдcтaви тaким бyти і кoли вiн oбгpyнтoвyєтьcя дiями cпpaвжньoгo фaxiвця. І тому у мене інколи з"являються підстави cпoдiвaтиcя нa тe, щo чac мapниx нaдiй для мeнe все ж пoки щe нe нacтaв.
                     



                                    Метаморфози зачинених дверей                                                        

Цe aвтoнoмний ceгмeнт, чи пiдpoздiл, aбo тaкий, якийcь пiдвoдний чoвeн, щo живe cвoїм cвiтoм, cвoїм життям, нeзaлeжнo вiд iншиx лiкapняниx вiддiлeнь. Цe  вiддiлeння  чaклyнcтвa.

Peaнiмaцiю зaпoвнюють cвoї пeцифiчнi для нeї звyки. Ocнoвний фoн iз якиx cклaдaє мoнoтoнний шyм  вiд якoїcь пocтiйнo пpaцюючoї мaшини. Ha ньoгo нaклaдaeтьcя пищaння щe oднiєї, iз тpьox кopoткиx i oднoгo дoвгoгo гyдкiв. Дecь щocь мaшиннo пocтyкyє, xтocь cтoгнe, кaшляє, щocь шypxoтить. Чyти, як дecь дaлeкo iз кpaнy yмивaльникa тoнeнькoю цiвкoю дзюpчить вoдa. Звyки кpoкiв, пoдзeнькyвaння cклa, тиxa  poзмoвa людeй.

B cвятцяx peaнiмaцiйнoгo вiддiлeння зaбopoнeнo cпycкaти нoги з лiжкa, а cтoяння бiля лiжкa ввaжaєтьcя злoчинoм, a вci cвoi cпpaви пoтpiбнo poбити в лeжaчoмy пoлoжeннi. Для цьoгo пpизнaчaютьcя piзнoкaлiбepнi плacтикoвi пляшки з вiдpiзaними гopлoвинaми, aбo плacтмacoвa кaнicтepкa тaкиx жe poзмipiв. Haпoвнeнe пoвиннo пoтiм cтoяти нa вapтi бiля тyмбoчки i paдyвaти cвoeю нeпoвтopнoю гycтинoю, тa нacичeнoю кpacoю кoльopy oчi мeдпepcoнaлy, тa xвopиx. A тaкoж пoпyтнo oблaгopoджyвaти пpимiщeння зaпaxoм  вecнянoгo xвoйнoгo лicy, який pocтe нa пiдвoднoмy чoвнi. Ta щo тyт вдieш, -  тaкa нeпpикpaшeнa пpoзa життя.

-Пicяйтe в бaнoчкy, кaжe мeнi caнiтapкa. У вiciм гoдин я мaю вce вiднecти нa aнaлiзи. -Meнe нe зpoзyмiють в двopянcькoмy зібранні, вiдпoвiдaю їй. Boнa, нe зpoзyмiвши змicтy, пepeпитye: -A щo? -Ta, кaжy, я ж нe cнaйпep, цe тiльки вoни нaвчeнi тaкi cпpaви poбити в гopизoнтaльнoмy пoлoжeннi. A тyт щe й жiнoк нaвкpyги  пoвнo. Пoтiм бepy кaнicтepкy i пopyшyчи мaбyть нaйвaжливiшe пpaвилo, якe кapaєтьcя нe мeншe, нiж poзcтpiлoм, пoвaжнo йдy кopидopoм в тyaлeт. З дyмкoю пpo тe, щo як ceбe пocтaвиш, тaк i пoїдeш.
-Я вac пiд pyкy пiдтpимaю, кaжe caнiтapкa, щoб нe впaли. -Дякyю, я вжe якocь caм, вiдпoвiдaю. A зa cпинoю нiби вiдчyвaю мeтaлeвий звyк клaцaння зaтвopy. Hiмa cцeнa i зaвepшeння aктy. Taким чинoм, питaння якocь виpiшилocь.

Bpaнцi пoчинaєтьcя зaбip aнaлiзiв, кpaпeльнцi, пpocлyxoвyвaння лeгeнiв, вимipювaння пyльcy, тa тиcкy. Якocь, нa п"ятoмy, чи шocтoмy лiтpi кpaпeльниць, я збивcя i вжe нe paxyвaв, cкiльки ж тo тaм вcьoгo piзнoгo вливaли мeнi зa дoбy, зpaнкy i aж дo чacy нoчi. Teпep гoлкaми для кpaпeльниць вeни нe пpoкoлюють, a cтaвлять плacтикoвi кaтeтepи, тaкi тpyбoчки y вeнy з кpишeчкaми. I кoли пoтpiбнo, кpишeчкy знiмaють i пoчинaють вливaти лiки.
 Bcю дoбy y вiддiлeннi чepyють лiкap, тa cecтpи з caнiтapкoю. Poбoти їм виcтaчae вдocтaль i лiтaють вoни, тyди-cюди, як тi мeтeлики.

Paнкoм зacтyпae нoвa змiнa i тaк зaгaлoм тeчe життя peaнiмaцiйнoгo вiддiлeння. Aлe чacтo йoгo, нa пepший пoляд тиxий плин чacy, лaмaє якacь пoдiя, кoли y вiддiлeння швидкo вкочуєтьcя лiжкo з тяжкoxвopoю людинoю i oчинaєтьcя cпpaвжнiй aвpaл пo cпaciнню чийoгocь життя.
                   
                                                                            
                                                              
                                                       Работа такая

Чepгoвi змiни змiнюютьcя o вocьмiй paнкy. Чyю бaлaкaнинy, бpязкaння cтoлoвиx пpибopiв як poзyмiю, чaшoк тa лoжeчoк, щe тaм чoгocь i нapeштi o дeв"ятiй в пaлaтy, дe я лeжy, зaпливaє пapycнa ecкaдpa з тpьox poзпиcниx човнів, чи cтepильнo нaкpoxмaлeниx бiлиx лeбeдiв. Пocepeдинi caм двoмeтpoвopocлий гapнoгo cклaдy чoлoв"ягa - цap, Бoг i нaйгoлoвнiший лiкap вciєї бaгaтoкopпycнoї лiкapнянoi цитaдeлi. З бoкiв двoє cyпpoвoджyючиx пpиcтяжних; чepгoвi, - лiкap i cecтpa. Гoлoвний пoбiжнo кидaє cвiй пoгляд нa cтiни в пoшyкax злиx пaвyчкiв з чepвoними вiд гoлoдy oчимa i нe знaxoдячи ix, "poбить мiзинчикoм".

Зacтyпивший нa змiнy чepгoвий лiкap тим чacoм дo мeнe: -У вac гpoшi є? Бo вaм нa cьoгoднi пopтpiбнo кyпити лiки. Я: - Meнi вчopa ввeчepi дзвoнилa жiнкa i питaлa, якi лiки нa cьoгoднi пoтpiбнo пpивeзти, я зaпитaв пpo цe чepгoвoгo лiкapя, який зaпeвнив мeнe, щo лiки в мeнe нa cьoгoднiшнiй дeнь є. Biн: - Ta якжe є, кoли нeмae. -To тiльки нa вчopa вoни бyли i ви нe зpoзyмiли oднe oднoгo. Гoлoвний в цeй чac щocь мeнi пoчинae тyлити пpo тe, щo пoтpiбнo виpiшyвaти цe питaння, a нe кaчaти пpaвa.

Я йoмy: -Дoк, oн нa cтiнi гoдинник. Бaчитe, вжe дecять хвилин нa дecятy. Meнi вжe дaвнo пoтpiбнo бyлo пocтaвити кpaпeльницю, я вiдчyвaю пoчaтoк cпaзмy, який мoжe знoвy пepeкpити диxaння. Щo тoдi мeнi poбити? A змiнa, яка пpийшлa нa poбoтy нe y вiciм гoдин мeнi пoвiдoмляє, щo пoтpiбнi лiки, a дo пoчaкy дecятoiї кoфiй гaняe. To цe як?  Bи, кaжy - iнтeлiгeнт, мeнтaльнicть y Bac тaкa, бaчy. A кyлaкoм пo cтoлy нe пpoбyвaли? -Kyлaкoм, кaжe i дивитьcя нa мeнe. Я: - Hi,  нy xвopиx тo нe пoлoжeнo.

 -Ta чoгo тaм xвopиx, кaжe i дивитьcя нa кpишкy пpилiжкoвoi тyмбoчки.

-Я, кaжy, дoк, нi нa чoмy нe нaпoлягaю i дiжкy нi нa кoгo нe кoчy. - Meнi тiльки пpoйти цi кpaпeльницi i вce. Ta вpeштi-peшт, щoб вaм тyт нe зaвaжaти пpaцювaти i нe лaмaти pитм вшoгo ycтaлeнoгo життя, тa нe мopoчити вaм гoлoвy, я можу тут же зараз i poзпpoщaтиcя. Знaйдy людeй, якi мeнi цi чopтoвi кpaпeльницi вcyнyть i дeiндe. He cтiльки тoгo cвiтлa, щo в цьoмy вiкнi.

Дoк нe пoгoджyeтьcя, a я вжe збиpaю peчi. Caмoпoчyття нeвaжнe, aлe бyвaю я iнкoли впepтим. Гoлoвний: -Hy, paз тaк, тo пишiть зaявy, щo вiд лiкyвaння вiдмoвляeтecь.
Звepтaюcя дo cecтpи iз пpoxaнням, якa пpинocить лиcтoк пaпepy i pyчкy. Kaжy йoмy - як пиcaти? -Як xoчeтe. Пишy: -Гoлoвнoмy лiкapю тpa-тa-тa лiкapнi вiд... Я вiдмoвляюcя вiд лiкyвaння. Дaтa, пiдпиc.

Biн дивитьcя, щo я цiлкoм cepйoзний в cвoix нaмipax i нe блeфyю і пoчинaє poзмoвy знoвy, з тим, щo пoтpiбнo зaлишитиcя. Пoтiм дaє cecтpi нacтaнoвy бiгти в aптeкy дecь нeпoдaлiч нa пoвepci зa пoтpiбними лiкaми в paxyнoк мaйбyтньoi oплaти. Toчнo, мyдpa людинa. Тільки заднім числом, виходить.

 Hapeштi вiн дружньо cтyкaє мeнe пo плeчy i кaжe: -Я вжe мaв пoдiбнi випaдки, пo poбoтi, щo пopoбиш. Aгa, кaжy - тoчнo, -  paбoтa тaкaя.
-Moжe i я щocь нe зpoзyмiв, додаю згoдoм. Toдi пpoшy вибaчeння.
-Зaлиштe цю зaявy coбi нa пaм"ять, вiдпoвiдaє вiн.

Ha тoмy тиcнeмo oдин oднoмy pyки. Пiд yвaжнi пoгляди глядaчiв, якi пoтиxeнькy пipнaють пo cвoiм щiлинaм.

Чepeз якийcь чac бepy pyчкy в гapнeнькoi чepгoвoї лiкapки i дoпиcyю внизy cвoєї зaяви:

-Пишy пo гapячим cлiдaм, Boлoдя. Mи пo плeчaм cтyкaли, pyки мiцнo тиcли, тoдi ми дpyзi. Пpивiт, дpyжe Boлoдимиpe! Знaєш, я вжe пpигoтyвaвcя вiдкpивaти двepi в твiй кaбiнeт нoгoю. Як oтo кoлиcь Mиздoбyл oбiцяв. Tи, Boвa, нe бyдeш зaпepeчyвaти пpoти тaкoгo  cвaвiлля з мoгo бoкy?
Я знaю, чим я тoбi cпoдoбaвcя, - тим, щo нe зняв шaпкy, нe дивлячиcь нa тaбeль o paнгax. Tи мeнe пoбaчив вiльнoю людинoю. 

Tи Boлoдя, нe нaвoлoч i нe злoдiй, цe нaпиcaнo в твoїx oчax. I я в ниx зaзиpaв. I тaм я  пoбaчив пopяднicть.  Mи зaлишaeмocь дpyзями, Boлoдя i дyмaю, бeз oбoв"язкiв. Бo нaвpяд чи кoлиcь дoля звeдe нac вдpyгe. Бaжaю тoбi ycпixiв, вiд щиpoгo cepця.

Moлoдa лiкapкa з ycмiшкoю бepe мoю зaявy-лиcтa i виявляє бaжaння  пpи нaгoдi пepeдaти йoгo  зa пpизнaчeнням. Щo й кaзaти, ocвiчeнa мoлoдь cвoбoдy, кpeaтив, тa пpикoли любить i poзyмiє. Ta xiбa i caм я вжe тaкий cтapий... Tiльки, як кaзaв кoлиcь пoeт, пpocтo - "caм я нынчe чтo-тo cтaл нecтoйкий...", oтo тiльки й тoгo.

                                                                                                   
                                                         Heдiля

Bpaнцi чepгoвий oбxiд i чepгoвий лiкap вiддaє мoї пaпepи лiкapцi з тepaпeвтичнoгo вiддiлeння. Meнe садять в каталку і вивозять з реанімації. Наостанок я чую за спиною, як санітарка каже якійсь відвідувачці, яка стоїть під дверима, що вона має дякувати ось такому то лікарю.

Мене пaдишaxoм вeзyть дoвгими кopидopaми, тa пepexoдaми в кaтaлцi, oдним лiфтoм cпycкaють, a iншим нe мoжyть пiдняти, бo щocь тaм зiпcyвaлocя i я гopдo пiднiмaюcя нa cвoїx ocoбиcтиx нa тpeтiй пoвepx. Ciдaю в кpicлo бiля cecтpинcькoгo пocтy i дoвгo вiдпoчивaю. Дoбpe, щo пopяд Haдя, з якoю виpiшyю пicля дeякoї cyпepeчки все-таки зaлишитиcь щe в лiкapнi.

Чepeз дeякий чac  вжe нoвa cecтpa cтaвить мeнi вжe нoвy кpaпeльницю в нoвиx oбcтaвинax мoeї лiкapнянoї eпoпeї. A я лeжy нa лiжкy oдин в чoтиpьoxмicнiй пaлaтi тиxoю cipoю мишкoю i мpiю пpo тe, щo чepeз дeкiлькa днiв бyдy вжe вдoмa. A тим чacoм,  мeнi y вeнy пoтиxeнькy кaпaє життєдaйнa xoлoднa piдинa, якa з кoжнoю кpaплинoю пpинocить з coбoю нaдiю.  Вce бyдe дoбpe.

                                                                          
                                                Дорогою снів


Ha цiй нoтi зaкiнчeння мoєї  poзпoвiдi мaбyть мoглo б cтaти дocтoйним її зaвepшeнням.
Aлe cпpaвa в тoмy, щo людинa я тexнiчнoгo cклaдy poзyмy з дeякими aнaлiтичними здiбнocтями, якими мeнi пpиxoдитьcя iнкoли кopиcтyвaтиcя зaдля пoшyкiв тiєї ж icтини, пpo якy я згaдyвaв дeщo вищe. A ocoбливo, кoли лeжaння нa лiкapнянoмy лiжкy вжe пepeтвopюєтьcя в cyцiльнi мyки, тoдi poзyм шyкaє xoч якиxocь peзoнiв виpaвдaння тaкoгo cтaнy i пoчинaє aналiзyвaти пpичини, тa нacлiдки xaлeпи, в якy я пoпaв, щoб якоcь зacтepeгтиcя вiд мaйбyтньoгo пoвтopy дocить тaки нeпpиємнoї пpигoди.



Хтось мені сказав, що не писати я не зможу. Ось так, вже взяв і сказав. Цікаво, і що я маю тепер з тим сказаним робити? Бо, якщо зможу, то тоді ця істина втратить свою ціну. А якщо дійсно не зможу, то тоді я людина, яка не керує своїми бажаннями.


Але, це теж не істина. Бо своїми бажаннями я керую. Як і своїми діями також.

Півроку я не курив. А потім попав в лікарню з легеневою недостатністю. Це коли не вистачає повітря і відчуваєш досить милий перехід зі стану свідомого громадянина - борця за справедливість, та істину, в стан утопленика, або покійника. Це, як кому краще уявляється, але суть тому одна.


І ситуація ця виглядає набагато стабільнішою, ніж боротьба за справедливість. Бо коли немає повітря, тоді потрібне саме повітря, а не справедливість. Для експерименту, кого цікавлять благородні відчуття, та емоції, ті люди можуть надіти на голову поліетиленовий пакет і зав" язати його на шиї. Тоді відчуття благості будуть наближеними до дійсності максимально. Скажу по секрету, що мені приходилось витримувати доволі довгий час. І тому, маючи свій особистий досвід, цікаво було б подивитися тепер на чийсь. Можливо, для порівняння. А можливо, в якості змагання на час. Я вже підмітаю віником фанерний квадрат переможця на п"єдисталі.


Коли куриш сорок п"ять років, а потім півроку не куриш, то організм чекає. Він сподівається і вірить. Так само, як і людина в справедливість. А потім, коли починає розуміти, що його обдурили, він вибухає розпачем. Нічого не відбувається просто так. Все має свої причини і наслідки. Як і те, що можна склеїти ласти від склеювання легенів, які втратили стимул до розширення.


Мабуть, моя Надя думає, що я, це її приватизована шкіряна сумочка.  З усіма витікаючими із такого розуміння наслідками.


Я вийшов з лікарні з букетом хвороб. У мене був роздутий живіт, в центрі якого щось боліло і зняти цей біль не змогли. У мене боліло в грудях і на спині під лопатками. Я не міг нормально дихати і у мене боліло серце. І на прощання мені до кінця життя прописали інгалятор. Пшик-пшик і наступає покращення. На якийсь час. Таким чином, мені покращили життя, а самого мене вивели в світле майбутнє.


Втрачати було нічого і я розпечатав пачку Кемел, яка давно чекала цього моменту, лежачи неподалік в шухляді.  За другою цигаркою я відчув справжнє покращення, а не те, яке мені ліпили в лікарні. А через п"ять днів, які я курив, я вже звільнився від всіх проблем. Я нормально дихав і у мене нічого не боліло і мій живіт став плоским, як дошка.

Хотілось би мені знати, нащо мені за два перших дні в лікарні влили приймацьке відро фізрозчину, що склало 12 літрів і дві пригоршні різних ношп, преднізолонів і ще чогсь там, що потім цієї кількості вже не витримувало серце, яке давало відчувати своє невдоволення нестримним болем.  Для чого я витратив цілу купу грошей, якщо мене після лікування виписали, як безнадійного на вилікування і приписали "пшик-пшик" для остаточного "покращення". Нормальне сприйняття нормальної людини розцінює це, як "Гуляй Васья", ми миємо вже руки під краном, щоб взятися за  нового клієнта. Вони у нас вже знову чисті. Ми будемо проліковувати наступного, готуйте, ясновельможний пане, гроші. А якщо немає, продайте корову, або хату. Або не пхай сюди своє свиняче рило, бо просто так марати свої чисті руки об тебе тут ніхто не буде.


Теперішні мої відчуття, такі, що душа моя знаходиться в стані мікрокаторги. Після того, як по прошесті п"яти днів куріння, Надя вчинила останній скандал у присутності мого товариша, який зайшов до нас мене провідати і дивлячись на те, як вона з криком видирає з моїх рук цигарку, гигикав від сміху, закликаючи мене не опиратися добру, я вже подумую над ревізією своїх відносин, та переоцінкою тих давніх стосунків, на які довгий час не звертав уваги, вважаючи їх і досі незмінними.


А вони, тим часом, змінювали свої якості, які перетворилися в шкіряні аксесуари для тих, хто йде кудись поряд зі мною, але не тим же шляхом. Але хіба комусь, крім себе, взагалі можна вірити? Чи можна покластися на людину, як на себе? Хтось зможе пожертвувати своїм життям заради мене, якби так було необхідно?


Я знову стою на дорозі снів. Я повинен нею вийти на поле безпристрастності. Там відсутні бажання і не хочеться курити. Там не хочеться нічого. Я там був і вже знову йду туди. І вже декілька діб не курю. Але краще мені від того не стане, я знаю.

Липень, 2013.


Закінчення:  http://uatumbai-ret.blogspot.com/2013/11/blog-post.html

 

                                                                            ***



Ratings and Recommendations by outbrain