Простір

Ніч за вікном. Монотонний дзвін двигунів і зелені шкали приладів. Та хіба це важливо, коли за вікном тільки ніч і простір. Сім тих, хто сказав "так", це багато, чи мало? Мабуть, потрібно знати, відносно чого. Але й без цього знання, - це сім світів, які сприймають, думають і сподіваються. А ще, - вірять. Бо без віри людина втрачає все.

Колись, у минулому, теж було сім.  По чотирі. А тепер, просто - сім. Добре, що вони є. Погано, що всі розділені простором. Але і цим числом теж, можна багато чого комусь довести. До інстинкту. До холодного відчуття страху. Це - аргумент. І досить поважний, коли його розумно застосувати. Як інструмент. Досягнення правди. Яку все складніше шукати в просторі.

В тридцять три, ти вже аутсайдер. Якщо не встиг, подібно більярдній кулі, закотитися в лузу. Тоді, ти - лузер. Та хіба, не все одно, як воно зветься, те гніздо. Головне, щоб воно виправдовувало сподівання. А це буває все рідше. Добре, коли все відбуваєтья вчасно.  Інакше, потім вже складніше. 

В двадцять два вже потрібно втікти. Щоб не попасти в лузу. Або, хоча б, від ілюзій. Від чиєїсь опіки. Від нав"язаних стереотипів. Від догматів. Від зомбування. Неможливо втікти від себе. Від своїх думок. Але й не потрібно. Вони, інколи, приносять і користь.

Ніч і сніг, який розгрібаєш руками, щоб вийти на  вузьку кам"яну стежку. Ряди дерев"яних сонних будинків, провіваємих  промерзлими вітрами. Сірий привид тягача, що натужно реве двигуном, чіпляючись за останні сантиметри скелі. Там теж було сім. По чотирі.

Фрагменти сподівань, намотані на турбіну, за три кілометри від останнього слова. Блискучі катушки магнітофона, шаленно накручуючі на безкінечну сталеву волосину порожнечу ефіру. 

Величезний сірий птах, засліплений сніговою заметіллю. Він теж сподівався, та помилився. І заблукавши в білій імлі примарного простору,  зламав хребта, сівши на лід довжелезного озера.   

Три десятки галактичних світів байдуже  проковтув холодний морок крижаної води.
 Обірвані надії на розбитому склі годинника...

Різнобарвні заграви у чорній безодні неба. Вони переміщаються в чорному безмежжі простору, змінюють кольори, пульсують, зникають і виникають знову.

Рожеве яблуко у вранішній траві, що на мить деформує час і зникає в несправжньому минулому. Затухаючий ритм "Radio Luxembourg" і жовтий кубинський ром з блискучою наклейкою, як останній прихисток ідіотів.

Ніч за вікном. Монотонний дзвін двигунів. Сріблястий відблиск Оріона. А попереду дві тисячі дванадцятий. І тридцять кроків до горизонту.