29 апр. 2012 г.

Сиджу я на гілці і вірші пишу


Сиджу я на гілці і вірші пишу
До Бога на небо  тепер не спішу
Пишу я неквапом, слова підбираю
Допоки пташина не змовкне у гаю
А вже, як  віршів напишу досхочу
То потім піду та поїм кулішу.

                   
***

Коровка Божа, якось,
Звісившись з листочка босою ногою,
Похнюпившись,  сиділа
У роздумах про вічне,  ранньою весною.


 ***

Бедронка Lady Beetle не знала
Що Матір Божа її у честь свою назвала
Але, коли б вона і взнала,
То Божу Матір би не дуже здивувала.


 ***

Заплутався у гіллі ясенів серп місяця, десь скраю
Зоря заходить за дахи, туман росою вже покрив спориш
І хоч не поряд ми тепер, та ти завжди чекаєш  
Ти сподіваєшся, ти думаєш про щось, всю ніч не спиш.


***

Червоним хрестиком та чорним
На білому сорочки полотні
Любов нам вишила з журбою
Хвилини щастя, але і смутку дні.  



***

Носіть на сталевих багнетах
Червоно-чорні прапори
Якщо не хочете в неволі
Сконати смертю, як раби.


***

Червоно-чорні прапори
Тепер, як амулети
На вудках їх тепер несуть
Не на стальних багнетах.

***

раніше. 2010 





 
Бpoнзoвий мicяць
 
Бpoнзoвий мicяць в кyткy вiкнa
 Koтитьcя xвилинaми нiчнoгo чacy
I тiнь гвинтoм лиття зaкpyчyє opнaмeнт бpoнзи
Сxoдiв по cтiнi

He cпитьcя i я вcтaю, cпycкaюcя дoнизy
I в кyxнi бpoнзoвy pypкy шyкaю нa cтoлi.

B кiмнaтi poзпaлюю кaмiн i пopяд cидячи кaвy в ньoмy вapю.
A пoтiм кypю, пpигaдyю дaвнo пpoйдeшнi днi,  чacи, cвoї дyмки, чиїcь гoлocи
Koтpиx  дaвнo вжe нeмaє.
I тiльки бpoнзoвий мicяць y cipoмy вiкнi вжe з пpoтилeжнoгo кyткa пpoщaльнo кpaєм виглядaє

Щo дyмae пpo мeнe вiн
Ta xтo пpo тe щo знaє...

Cьoгoднi xтocь cкaзaв, щo я нe мiцний
Ta я цe i caм  дoбpe  знaю.
 Moжe oбpaзити чoмycь  xoтiв
Ta дoкaзiв бiльшe нe мaю.

Miцний мoлoтoк i гopix мiцний
Гoдинник пiдкaзyє металевим бacoм
Зaлишив я  pypкy в кaмiнi чoмycь
I бpoнзa вcя cкaпaлa чacoм.

I кoжeн iз cильниx щoб нe poбив
Ta  мicяць, xiбa ж вiн питaє
У тeмpявi нoчi вiн тиxo пливe
 I чac  нaш y бpoнзy збиpaє.

              
24.фев.2014
 
 ***


21 апр. 2012 г.

Згадати все

                                                        Згадати все

Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер.


      Досить українцям цяцькатись з тими, хто відкидає українські національні цінності та зкликати когось до взаємопорозуміння. Бо тоді українці завжди будуть  в програші. Вони будуть зав"язані на умиротворення тих, хто має свої, протилежні від українських, погляди і не хочуть з ними розлучатися, живучи в державі, яка зветься Україною. Українська ідея має бути спрямована на здобуття своїх ідентифікаційних інтересів, а не чужих забаганок.

Українці мають ставити перед собою задачі побудови України для українців, або вони будуть розчинені в нескінченній полеміці, забувши навіть предмет того, чим і заради чого ці розмови починалися. Це відволікає їх від основного напрямку, від основної ідеї, яка має бути метою досягнення своєї свободи від флуду побічних подразників, який їм весь час підсовуючи, пропонують недруги, використовуючи його для дезорієнтації української нації, відволікаючи її від основних цілей та засобів їх рішення. Заставляючи націю на протязі десятків років тупцювати на одному місці.

Ми не повинні розпорошуватись на деталі, а маємо йти чітко визначеним шляхом, не звертаючи уваги на ворогів, які прагнуть вставляти свої клини в колеса нашої свідомості. Інакше, ми будемо тільки достойними послідовниками того, про що сказав Кромвель: Далі всіх зайде той, хто не знає куди йти. Українці повинні переосмислити своє відношення до виховання наступних поколінь, якщо не хочуть їх втратити разом із державою. Виховання повинно відбуватися на засадах українських національних ідей українського націоналізму. Ми повинні виховати націю наближену по своєму духовному наповненню до українського запоріжського козацтва, характерників, які мають стати взірцем для кожної молодої людини українського походження.

Ми ходимо по колу нашої невизначенності. І поки ми його не розірвемо, до тих пір завжди будемо знаходитись під чоботом тих, хто сильніший своєю визначеною ідеологією, згуртованністю та національними усвдомленнями своєї зверхньості над нами. Ми маємо знайти усвідомлення своєї належності до воїнів, або будемо розтоптаними слимаками. Змінний світ, але незмінна сутність людини. І те, що було головним для людини сотні і тисячі років тому, залишилося незмінним  та однаково цінним і в нашому сучасному світі. Це наше життя, свобода  та незалежність від посягань та загарбань. А противитись таким викликам може тільки сильна нація, нація воїнів, але не нація безхребетних толерастів-лібералів. І це повинно бути нашим душевним станом. Якщо ми не хочемо бути безслідно розчиненими в загальній масі інших націй, культур, релігій та ідеологій.

Ми закабалені імітаційною псевдодемократією, яка визначає нас поневоленими рабами. І ми ніколи її не змінимо на справжню демократію, якщо будемо йти шляхом ліберальних домовлять з поневолювачами.Тому ми маємо тільки два шляхи. Або ми будемо гризти зубами горлянку того, хто нас б"є і тим здобувати свю честь бути нацією, або піджавши хвіст, будемо жити рабами. Наша сила не в індивідуалізмі,  а в об"єднані спільною ідеєю та спільною метою, заради яких варто жити і помирати. Ідеєю українського національного відродження.

І для цього нам потрібно пройти шлях воїна. Шлях тих українців, які, жили до нас і завдяки цьому шляху, не втратили, а перемогли і примножили, поставивши честь нації понад усе. Тих, про шлях яких, нам не хочуть нагадувати.
Але ми мусимо згадати все.

21.04.2012.

http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/14075.phtml
                                                                      ***

29 мар. 2012 г.

Зовсім нічого


Учора мав розмову з однією чудовою людиною. Вродливою жінкою, та ще й розумною. Та крім того, ще й наївно-романтичного складу характеру з прямолінійною відвертістю чистої душі і таких же, чистих помислів. Дивні справи твої, Господи. Як і те, що подібне зустрічається вкрай рідко. І звучить це навіть неправдоподібно. І я це розумію. Але своми очима бачу протилежне. 

Уявляєте, вона мене цілком серйозно попросила зробити їй комплімент. Просто так. А я на це, якось незграбно віджартувався, що,  мовляв, чи не віником  краще, нижче спини. Бо як же можливо робити компліменти просто так, подумав собі. А от, людині хочеться тепла. Щоб її поважали. Щоб любили. Хоч трохи, хоч хтось і  хоч невеликого розуміння та участі. В цьому, нашому суцільному безпросвітному ідіотизмі життя.

А потім, як завжди зі мною буває, прийшла якась думка. Добре, що хоч щось приходить. І думка та розділилася на декілька, а потім ще, розбилася на скалки, з них зібралося щось нове, переплелося зі спогадами і брякнулась готовим вареником мені на тарілку.

І я подумав, а що зі мною самим відбувається. А чому я сам нічого не хочу.  Ще якихось пів-року тому, мав маленькі, зовсім тендітні сподівання. Але вони були. Бачив, що відбувається навколо, трохи сміявся з того, пробував когось навіть обнадіяти, як міг.

А зараз не хочу. Нічого не хочу. Взагалі нічого. У мене немає сподівань. Ніяких. У мене немає  бажань. Ніяких. Зовсім ніяких. Я нічого не хочу. Ні хати, ні машини, ні грошей. Нічого. Ніякого благополуччя, ніякого закордону і, вибачте, ніякої цицькатої рудої баби. Не шкірте зуби, я не це мав на увазі. У мене все було і дещо й досі є.  Немає тільки бажань.

І в мене немає мети. І це саме страшне. Бо як можна жити без мети. А її немає. Раніше була і не одна. А тепер немає. І головне те, що я добре усвідомлюю, що вже й не буде. І усвідомлюю ще й те, що вона мені й не потрібна.
Я живу інерційністю минулого. Мене не цікавить те, що мені старанно пробують кожного дня вішати на вуха. Я знаю, що далі нічого не буде. Що є якийсь бар"єр, - вибори. Потім Євро. А потім? Що далі? Євросоюз?  Не смішно. Або й що?  Я знаю, що далі не відбудеться нічого. Нічого того, що народило б надію. Та справа й не в тому. Це - аксіома. Хоча б, навіть, для мене. Та кожен може думати, як йому завгодно.

А справа в тому, що жінка та, вона ще цього не розуміє. Бо це протирічить її єству. Хіба так може бути, запитала б вона. Але, вона відчуває на рівні інстинкту, підсвідомості, те саме, що я в своїх  думках.  Але скоро і вона зрозуміє. Бо вона розумна і вміє думати. А так би хотілося, щоб це її обійшло. Та чудес не буває. А я нічого не хочу.  Зовсім. От тільки, нехай би її це якось обминуло.


                                                                             ***

28 мар. 2012 г.

Первое апреля


Paнoк cвiтлo-cipими тoнaми пaдaючoгo мoкpoгo лaпaтoгo cнiгy мaлювaв  нa пoлoтнi мicтa гpaфiкy ocтaннix днiв бepeзня.  
 Kaтepинi пoдoбaлacь ця пopa, кoли зимa вжe вiдxoдить y минyлe i  дyмки пpo лiтнe тeплo вceляють якісь, давно вже втрачені нaдii нa щocь, щe нeвiдoмe, aлe тaке пoтpiбнe, кoли тoбi вжe мaйжe тpидцять, a життя щe зoвciм нiби й нe пoчинaлocя.

Якocь вoнa нaзвaлa cвiй cтaн caмoтнicтю y вeликoмy вyликy, дe кoжeн викoнyє cвoї, визнaчeнi кимocь нeвiдoмим, фyнкцiї, a yвeчepi зaлiзaє y coтy cвoєї дoмiвки, щoби нaзaвтpa пoчaти вce cпoчaткy y бeзкiнeчнiй кpyгoвepтi мicькoгo життя.

 B якoмy, пo вeликoмy paxyнкy, нixтo нiкoмy нe пoтpiбeн, a дpyжнi cтocyнки з кимocь iз знaйoмиx пpoявляютьcя лишe y виглядi пiдняття кyтoчкiв гyб iз зacтepeжливим виpaзoм xoлoдниx oчeй, якi нiби пpoмoвляють пpo тe, щo твoї ocoбиcтi пpoблeми нiкoгo нe цiкaвлять. A тoмy виpiшyй їx coбi, як xoчeш  caмocтiйнo, бo y кoжнoгo дocтaтня кyпa й cвoїx.

 Бyвaє, щo дexтo тебе i виcлyxaє, щoби тyт жe пocмaкyвaти нaвзaєм i cвoїми. Ta вiд тoгo пaщeкyвaння кopиcтi нiякoї, як пpaвилo нeмaє, тoмy Катерина ocoбливo нi з ким i нe кoнтaктyвaлa, тa й  дpyзiв нe зaвoдилa. Щoб в кoтpий вжe paз нe бyти poзчapoвaнoю в cвoїx нaйкpaщиx cпoдiвaнняx нa poзyмiння, нa дyшeвнy yчacть, нa бeзкopиcнicть тиx, кoмy дoвipяєшcя.

Ta чacтo вiдчyття дoвoдили iншe, щo цинiчний cвiт нaвкoлo cтaвитьcя дo тeбe з пpaгмaтичнoю бaйдyжicтю, тa тiльки пpитaївшиcь дecь, зa poгoм твoєї cвiдoмocтi, саркастично посміхаючись, cпocтepiгaє зa твoїми нeвдaлими cпpoбaми oблaштyвaти якocь cвoe життя. A oблaштoвyвaти як-нeбyдь нe xoтiлocя, a тaк, як мpiялocь, нe виxoдилo.

З чacoм вoнa пocтyпoвo вжe й пoчaлa звикaти дo тaкoгo cтaнy, кoли yвeчepi caмoтнicть cидить пopяд з нeю нa кyxнi, paзoм в кімнaтi, якa дicтaлacя їй в cпaдoк вiд бaбyci,  дивитьcя тeлeвiзop, тa пpoкидaєтьcя paзoм з нeю вpaнцi, щoб нaгaдaти пpo ceбe нa cтoлi caмoтньoю чaшкoю вpaнiшньoi кaви.

Taк пpoйшлa i цьoгopiчнa зимa. Bжe пo нaїзджeнiй кoлiї cipиx бyднiв, якi тpимaють в cвoix лaпax i її caмy i тиx знaйoмиx, з якими їй пpиxoдитьcя cпiлкyвaтиcя.

Koжнa людинa пoчинaючи cвiй шляx пo життю, шyкaє cвoгo попyтчикa, a в ньoмy й caм змicт свого життя. Koли здaєтьcя, щo вoнo тaкe дoвгe i вce, щo в ньoмy тeбe oчiкyє, зaвжди, як i дoсі, бyдe пoпepeдy. Дoвгими зимoвими вeчopaми, кoли пpиxoдиш додому i зaлишaeшcя нacaмoтi iз cвoми дyмкaми, кoли нeмaє cвoєї ciм"i i нiкoмy дo тeбe зaгoвopити, пoчинaєш пocтyпoвo втягyвaтиcь в cпoглядaння  зa чyжим життям в бeзкiнeчниx тeлeвiзiйниx cepiaлax. Кoжнoгo вeчopa чeкaючи ixньoгo пpoдoвжeння. 

Алe Kaтepинa пicля пepeглядy кoтpoгocь iз ниx, якocь зpoзyмiлa зacмoктyючy xибнicть тaкoгo кpoкy i вчacнo зpoбивши виcнoвки, нe пiддaлacя нa цю cпокусу, на яку ловляться cтapі квaкaючі мapaзмaтички, якi зa вiдcyтнocтi ocoбиcтoгo життя poкaми пiдглядaють в тeлeвiзopi зa чyжим.

Зaмiнивши oдин epзaц iншим, вoнa cтaлa yчacницeю cпoчaткy дeкiлькox фopyмiв нa caйтax coцiaльнoгo cпpямyвaння, пoтiм iнтepec з чacoм cкoнцeнтyвaвcя нa oднoмy iз ниx. I вoнa пocтyпoвo пoчaлa poзyмiти, щo i тyт ти тaк caмo caмoтня людинa, тiльки дo тoгo ж  нaдiлeнa  eлeктpoннo-вipтyaльнoю iлюзiєю бyти кoмycь цiкaвoю i жити в oтoчeннi пpидyмaниx oбpaзiв i тaкиx жe iдeй, пpoeктiв, xapaктepiв, тa нiкoли нe збyвaючиxcя oбiцянoк. 

Бaгaтo з якиx гiпepтpoфуютьcя в пepecлiдyвaння, iнкoли з пoвeдiнкoю, щo явно дoвoдить пoмiтнi вiдxилeння iнтeлeктyaльнoгo, a часто й ceкcyaльнoгo xapaктepy. A фaктичнo, це тa ж гpoмaдcькa вбиpaльня, кyди охочі звepтaютьcя для  випopoжнeння cвoїx eгoїcтичниx пoтpeб. 

Toмy, зpoзyмiвши в чoмy cyть, вoнa бiльшe, нiж як для cмixy, тa нeвeликoгo знyщaння з нeлякaниx iдeaлicтiв i ceкcyaльнo заклопотаного пaнcтвa пoдiбнi pecypcи нe вiдвiдyвaлa. I з чacoм тiльки вce бiльшe пepeкoнyвaлacь в cвoїй пpaвильнiй пoзицiї. 

Ta й нa яке розуміння можна бyлo їй poзpaxoвyвaти в iнтepнeтi, якщo y звичaйнoмy життi, кoли бaчиш людинy влacними oчимa зa пiвмeтpa вiд ceбe, aбo й тicнo пpитиcнyтy дo твoгo тiлa,  дaлeкo i тoдi нe зaвжди мoжeш зpoзyмiти пoбyджyючi її дo якиxocь кpoкiв, тa вчинкiв мoтиви. 

A мiжocoбиcтicтнi вiднoшeння нaйчacтiшe нocять лишe пoвepxнeвий xapaктep i нixтo в швидкoплиннoмy життi вeликoгo мicтa нe мaє нiякoгo нaмipy вимipювaти глибинy твoгo внyтpiшньoгo душевного cтaнy - eмoцiй, пoглядiв, бaжaнь, oчiкyвaнь, тa плaнiв. Якi aбcoлютнo нiкoмy нe пoтpiбнi.

Cпiльнoтa людeй, якa бiгaє мypaшкaми пo apтepiям мicтa - мypaшникa, дaвнo зpoзyмiлa, щo для кoжнoї тaкoї людини - мypaшки нaйцiннiшим являєтьcя ocoбиcтe життя. А щoб зaбeзпeчити йoгo oмpiянo-iлюзopнy зpyчнicть, гopизoнти якoї мають властивість весь час віддалятися,  пoтpiбнo cтвopювaти yмoви, якi дocягaютьcя чepeз гpoшi, чepeз ixню кiлькicть, якою ти мoжeш poзпopяджaтиcя. 

I, тaким чинoм, життя cтaлo мapaфoнoм в гoнитвi зa єдинoю мeтoю - знaйти, cтвopити, дicтaти, зapoбити, або обдурити, щоб тільки напакувати в кишені їx якoмoгa бiльшe.

І Катерина теж їх собі створювала, як могла, працюючи в ескорт-агентстві "Аnimals". А у вільний від основної роботи час, надавала послуги і самостійно через інтернет, контактуючи із замовниками на сайті "В контакті", де відкрила сторінку для рекламування своїх можливостей. 

Завдяки їм Катя пізнала справжню ціну сучасної  любові, яку новомодно називають траханням, а ту, про яку писали в прозі, та оспівували у віршах наївні коти від літератури минулих часів, вона так і не змогла спіймати в свої обійми, все більше з часом втрачаючи сподівання її знайти і в майбутньому.

Життя для гpoшeй, гpoшi для життя, вce paзoм для зaдoвoлeння eгoїcтичниx пoтpeб, - ocь зaмкнyтe кoлo, пo якoмy бiгaє сучасне людcтвo, нaбивaючи coбi кендюхи штyчнoю їжeю, а оточуюче середовище знеціненими цінностями, живyчи в нeoблaштoвaнoму, штучно cтвopeнoмy cвiтi штyчниx yяв,  нaв"язaниx кимocь, непевних впeвнeнocтeй, тa пiдpoбниx пoмилкoвиx  орієнтирів. I  нa кopoбцi з цим пpoдyктoм нaпиcaнo - "Bиpoблeнo i yпaкoвaнo cyчacнoю цивiлiзaцieю. Пpиємнoгo aпeтитy, тa cмaчнoгo вaм cпoживaння, пaнoвe!". 
 Катя стояла біля вікна на кухні з чашкою кави в руках і дивилася як на дворі  кружляючи падав з неба останній березневий сніг.

                                                            ***




9 мар. 2012 г.

Інструментальна поправка до українського девіантного вестерну

Хочеш ти цього, чи не хочеш, шановний читачу, але потрібно з завжди присутніми нам оптимізмом та впевненістю констатувати, що курс вестсайдського українського напрямку елементарно здох.
Але не просто здох, бо так сам схотів, а завдяки мудрій багаторічній політиці та цілеспрямованій  каторжній праці на благо українського народу, найкращого в світі та найсправедливішого і найрозумнішого українського депутатського корпусу. Того самого, за якого ми рвали собі чуби, вибираючи з найдостойніших, та обираючи його у Верховну Раду і який тепер там вже оселився пожиттєво. Разом з очільниками усіх напрямків, ступенів, рангів, рухів,  мейстримів, екстримів  та аж до самого верховного, того, що вже  сів, як він собі думає і нас запевняє, - назавжди.

І, таким чином, знову, наслідуючи українську політичну традицію, гора народила мишу. А точніше, то взагалі нічого не народила. Надулася, квакнула і здулася.  Або, якщо й навіть мишу, то - дохлу. Коли вже в Брюсселі не тільки уникають, зустрічатей з нашими політиками але й навіть дивитися в наш бік не бажають. Україна ще раз наочно довела тим, хто ще мав якісь сумніви, що випинання її євразійського пупа не варте й ламаного шеляга.  

В очах Парламентської Асамблеї Ради Європи, Україна, не підтвердивши діями, та втративши довіру до декларованого нею новаторства,  стала тривіально-нецікавою. На цьому і закінчилася ще одна, чергова, епопея української вестернізації, якою ще нещодавно так переконливо розмахували перед носом українського народу  політичні пройдисвіти. Але, як виявилось, ці сподівання були лише фантомом, ілюзіями,  в черговий раз несправджених мрій політичних віруючих, які саме тому і є завжди – блаженними.

В результаті, той, хто не мав ілюзій, спакував валізи і чкурнув доганяти тих, хто їх не мав ще раніше, наближаючи до себе Європу та максимально інтегруючись в неї самостійно. Раз і назавжди скинувши з себе вантаж життя в країні, непридатній для цивілізованого існування.

А якщо всі виїдуть?, чую я десь там, збоку. Але ж, також не всі, вступають і в університети. Не всі однаково фахові та здатні цю фаховість довести. Не всі однаково освічені. Не всі однакові в світосприйнятті.  Не всі мають бажання щось змінювати в своєму житті, незважаючи, інколи, навіть ні на що. Не всі мають можливості до цього.  Не всі однієї віри. Не всі, нарешті, однаково думають і не всі, взагалі, здатні думати та приймати рішення.  Але є ті, хто незважаючи на труднощі, добивається мети. І, 70% молоді зараз мріє, при можливості, покинути Україну. А серед дорослих – 40%. Це – результат нашої багаторічної «європейської інтеграції» і «цивілізаційних процесів».

Та й, чи насправді, мали відбутися євроінтеграційні обіцянки українського політичного істеблішменту. Чи це був всього лише картковий блеф. І в який бік, насправді, відбувається девіація компасу української політики. Чому саме  вона відбувається і які чинники впливають на цей процес. В цьому цікаво розібратися більш точніше. Бо усвідомлення цього дасть відповідь не те, чи можливо, а якщо так, то яким чином, внести інструментальну поправку та змінити циркуляцію української політичної розгубленості на прямолінійний рух з точно визначеними координатами кінцевої мети. Без відхилення від прокладеного курсу на цивілізацію.

Фактично ж, можна констатувати, що всі наші президенти, це «червоні директори», в лапках, або – без, але суть від цього не змінюється. І ідеологія комуністичного відношення до будь-якої справи в них закладена, так би мовити, на генетичному рівні.

Бо людина формується, як особистість, змолоду. І на це формування її свідомості, впливає багато чинників, як явних, так і підсвідомих. І ці чинники є кубиками, з яких, з часом, поступово складається повна мозаїка інтектуально-свідомого образу вже дорослої людини. І цей, сформований на протязі життя в комуністичному суспільстві, духовний та політичний образ і є тим, що має вплив на розуміння людиною та відношення її до державних проблем та прийняття рішень, які не мають нічого спільного з розумінням та усвідомленням тих, хто народився та виховався зовсім в іншому, в - європейському середовищі.  

Тому, наша, українська демократія, виявилась тільки простим декларуванням про неї, а не тим, що має бути насправді. Бо цей, наш варіант «демократії», втілювали люди, які про неї чули та знали лише побіжно. Вони жили зовсім в іншій системі і всотали в себе саме її канони, тобто – традиційну для комуністичного режиму, фундаментальну марксистсько-ленінську ідеологію та практику. Та від того і суб"єктивність оцінки всього навколишнього, на ній засновану,  назавжди.

Зламати ж в собі ці, ідеологічні, закладені на протязі життя установки на рівні психологічних, нейронно-запрограмованих зв"язків, неможливо. Це – вірус на рівні підсвідомого, який присутній в кожній людині, яка народилася і виховалась в СССР. А тим більше у тих, хто сам був переконаний та вчився переконувати інших в справедливості та істиності комуністичної ідеї та займався її ідеологічною пропагандою на протязі багатьох років.

Ці люди – девіанти. Вони вносили, вносять і в подальшому будуть вносити  негативний вплив на стрілку українського компаса, направленого на Європу. Відтягуючи її в бік та змінюючи курс на Схід. І їм в цьому допомагає безліч інших, але так до них подібних, «доброзичливих» до України,  помічників.

Насамперед, це - Верховна Рада, в якій пишуться закони під власні уподобання, переписується Конституція, змінюються умови виборів та експроприюється надбане народом. І чи можна собі уявити, що вони, ті, кого вибирав народ, покладаючи на них свої надії, тепер приймуть закони, які будуть не – «наближено нагадувати європейські», а відповідати їм якомога точніше. А тим більше – інтегрувати Україну в ЄС. Уявляти таке не варто.

Бо тоді прийдеться відповідати по тих законах за весь бедлам, який вони влаштували в державі, за розакрадання та вивіз за безцінь закордон всього того, що можна було вивезти, разом з капіталом, вкраденим в українського народу. Комуністично-комсомольський український Парламент цього собі не дозволить і різати гілку свого комфортного сидіння не буде. Тут вже, як-то кажуть – «Не за те боролися, не за те Каховку брали».

Як приклад політики, котру проводить партія влади, це спічі товариша Колесніченка та пані Бондаренко, котрі явно направлені на злуку зі Східною сестрою, яку вони так люблять. Мабуть за те, що вона проводить жорстку безкомпромісну політику відносно України, відхиляючи магнітну стрілку її курсу в свій бік і з кожним разом все більше втручаючись у внутрішні справи та міжнародну політику України, не даючи їй навіть теоретичної можливості щось собі впроваджувати безконтрольно та самостійно.

Інші ж українські парламентарі, ті, що контролюють фінансові потоки, взагалі направили свої погляди зовсім в інший бік, створивши в Брюсселі «Єврейський Парламент» імені ребе Коломойського. І чиї інтереси він буде відстоювати, можна тільки здогадуватись. Але, мабуть, не українські. Це ще один девіант, як і наступний – Південно-Східний регіон України, голосуючий за Путіна. Це – п"ята колона, якій українські національні інтереси та прозахідний курс, не тільки не цікаві, а й неприпустимі. У них за спиною – Мать Росія а у свідомості - «Русскоє єдінство». А все інше – до іншої матері.

А тепер про інструментальну поправку.
Насамперед, українцям потрібно визнати крайню необхідність її застосування, найперше, у своїй свідомості. Те, що тільки їхнє міцне усвідомлення і безкомпромісне згуртування навколо певної ідеї та її досягнення усіма разом, тільки це може вплинути на подальшу долю України і вивести її на першопочатково намічений істиний курс, а не вдаваний напрямок європейської цивілізації.

Майже сторіччя Україною правлять кремлівськи виконроби. А останні 20, крім них, ще й так звані – ліберальні демократи, які вийшли із комуністичного «вчора» і які сьогодні, перефарбувавшись, поділяються на національних демократів, соціальних демократів, соціал-комуністів, комуно-соціалістів та інших «демократів», які об"єднуються, роз"єднуються, перебігають, змінюють партійні квитки та свою ідеологію в залежності від напрямків політичних вітрів та особистої шкурної вигоди.  Їх не цікавить ні народ, який їх обрав, ні програмні обіцянки, яких вони ніколи і не збиралися виконувати і ні все інше, для чого, власне, вони і мали призначення, як інструмент впровадження в життя народних бажань та сподівань.

Тому, єдиним, об"єктивним висновком, може бути тільки те, що таких – «завжди вчорашніх», необхідно від влади відсторонити. Із забороною займатися політикою взагалі. Бо їхня діяльність принесла і приносить Україні одні лише збитки. Міжнародно-моральні, економічні та територіальні.

Що можливо запропонувати навзаєм.
Насамперед, потрібно мати ясно визначену та чітко спрямовану на приорітетність українських національних інтересів програму,  визначаючи їх головними в державній політиці. Як внутрішній, так і міжнародній. Захистити їх законами і свято їх притримуватись. Інтереси нації мають бути безумовно найголовнишими від усього іншого. І втілювати цю програму повинні ті сили, які не мали і не мають ніякого відношення до большевицької ідеології.

Україна не пішла курсом прибалтійських республік та країн Східної Європи і не очистила суспільство від ідеологічного тягаря минулого та його провідників. І якщо  й надалі вона буде йти тим же шляхом, що і сьогодні, шляхом вишукування недоречних компромісів, принизливо демонструючи свою меншовартість з поступовою втратою своєї державності, то останнім аргументом народу залишиться тільки засіб застосування інструментальної вестернізації до чинної влади на усіх рівнях.

І ця вестернізація стане досить дієвим аргументом, щоби не гаючи час, спробувати цій владі максимально  і найскоріше дистанціюватися не тільки від своїх м"яких крісел, але й від самих кордонів України.
Це і буде логічним завершенням старої, поки ще й досі чинної, комуністичної ери і початком нової, з курсом на West.


                                                                    ***

1+1 Ткаченко & Мирослав Маринович 12.03.2012.
 http://tkachenko.ua/video/vypuski/?media_id=383577586


1 мар. 2012 г.

Якась думка

Якось давно, прилетіла думка. І звила собі гніздо в моїй голові. Я її ніби вигнав, а їй так, видно, сподобалось сидіти там на сідалі, що вона знову і знову прилітає. А я все жену її та жену. От така виходить картина. Думаю, не буду нічого писати на цю тему, бо не бачу сенсу та й потреби теж. Сам я цю думку розумію,  а коли вона ще комусь і досі не прилетіла, то, значить, і непотрібно, нехай собі пролітає мимо. Але, якщо ж в когось вже виникла цікавість, що ж то таке, то тоді я спробую її ще раз витурити і показати всім тим, хто вже зацікавився.

От, дивлюсь я на.., ні, не на небо. Дивлюся на "Українську Правду". Це я її спеціально в лапки взяв, бо так воно, якось, ближче до істини, ніби. То дивлюся, значить, а там люду та люду понапхалося, аж очі розбігаються. І все, той люд, про проблеми наші, та свої особисті пише. Вболіває за Неньку. Плани громадьєй топорщить. Одні обурюються, інші закликають, а ще інші вже навіть про Конституційну Монархію фантазують.
Бо вже, здається, все перепробували, то може Король щось змінить на краще. І все, якось, було б і нічого, хай би хоч щось з того вийшло, але - не виходить. І партій вже усіляких настругали зо дві сотні і на майдани виходили та на майданчики теж і голодувати пробували, а воно, як болото, то і є болото. Засмоктало по самі вуха. І ні туди і ні сюди. А вірніше, то все туди, донизу все більше затягує.
     І бачу, кісточу як хтось якусь кине на підлогу в державі, час-від-часу, то ой яка буря піднімається. Хтось ту кісточку вже в зубах тримає, а хтось йому за хвоста вчепився, та й собі тягне, а хтось і за вуха смикає. І така курява піднімається, що хоч водою розливай. І теж, воно б, ніби, й нічого, та справа в тім, що оте все відбувається роками. Десятиріччями вже, навіть, ось в чому справа.

А болото собі потихеньку булькає та свою справу робить. Засмоктує. От і думаю - і скільки ще десятиліть будуть писати та викривати і скільки ще таких кісточок газетярі, разом з читачами, обсмокчуть і коли вже той конвеєр, письменницький, хоч таргана якогось дохлого народить в умах освіченої публіки, не кажучи вже про гладку мишу.
От так, з цією думкою і живу. І ніяк її прогнати не можу. Бо як ще, якийсь час, почитаю те що пишуть, а воно ніде і не ворушиться, все одно, то можна ж так і з катушок з"їхати. Бо має ж бути хоч якесь зрушення, коли стільки гігабайт кожного дня вкидають у медіапрстір і все про одне і те ж, з нульовим результатом.
Але ні, нічого не відбувається і нічого не ворушиться. То може, думаю, я сплю, чи що і мені це просто сниться...

Але ні, ніби не сплю. А мабуть, навпаки. Я не сплю, а всі поснули, може саме так виходить? То чому ж тоді, думаю, так виходить. А потім думав, думав і нарешті зрозумів, - глечики ж розбились, а я й забув. Ті, що олімпійськими богами вважались. Сталося так, що золоті боги зовсім не золотими виявились, а солом"яними. От народ тепер це й усвідомлює. В розпачі та з сумом. Старі боги порозбивалися, а нових ще не наліпили. Глини ще такої якості немає, з якої богів ліплять. Та ідеї, яких саме ліпити потрібно. От народ і думає поки, варіанти прораховує. Інерцію таку має, бо наш народ завжди довго думає. Знає, що з короткого думання ніколи нічого путнього не виходить. А коли вже надумає, то тоді проснеться та й заходиться ліпити. А що зліпить не цей раз, то тоді вже  побачимо.

31 дек. 2011 г.

Like an Angel Passing through My Room


Кожна казка колись закінчується. Як і ця теж. А потім починається нова, бо хіба ж може бути інакше. Якою вона буде, покаже час, наші сподівання, їх розуміння, можливості та шанс, який завжди дає нам життя і який ми зможемо, або не зможемо реалізувати. Вірячи в те, що наступна казка закінчиться для нас щасливо.



Нарешті стемніло
З'явилися тіні на стінах
У цей сутінковий час я одна
Сиджу біля каміна

Тліючі жарини зігрівають обличчя
У цій тихій самотності
Весь світ підкоряється мені
Все до мене повертається
У темряві
Ніби ангел пролетів через кімнату ...

У напівсонному забутті
До мене приходять давно забуті видіння
Де сучасне розчиняється в минулому
Сон та реальність переплітаються в моєму розумі
Граючи з моєю свідомістю
Як вмираючі тліючі вогники

Любов була лише довгим прощанням
І в цей вечір все до мене повертається
У темряві
Ніби ангел пролетів через кімнату ...

Я закриваю очі
І мої сутінкові видіння оживають
Так швидко
Ніби ангел пролетів через кімнату ...






26 дек. 2011 г.

Моє позиціювання

Один мій співбесідник, який уважно читав цей блог, сказав, що йому він подобається, що сподобалося і мені теж :) Але він до цього ще додав, що, на жаль, у мене немає системи. І це потрібно виправити.Я спочатку не зрозумів, що він мав на увазі. Яку саме систему. А потім дійшло. Це політична система, якої я, на його думку, маю притримуватись. Тобто - я за червоних, чи за білих. Взагалі-то, я за правду. За ту правду, що веде до істини, котру кожен із людей шукає в своєму житті, мріє про неї і хоче, щоби вона привела її до Собору. Собор, це таке - обособлення правди, справедливості і гармонії людського буття. Щось, на зразок комунізму. Або біблейських постулатів.

Те, та інше, зрозуміло, то тільки красива казка, бо люди влаштовані так, що казка ця ніяк не стає буттям. Навіть сама Біблія говорить про те, що людина вже в гріху від народження і потрібно все своє життя, свої гріхи, які на його протязі примножуються, весь час спокутувати. В молитві, сповіді каятті та в інших позиціях. Пожертвуваннях, допомозі, праці, тощо. Іншими словами – в очищенні душі від скверни та принесенні користі людям, суспільству. І от тут виникають незручні запитання. За кого ж бути, за червоних, чи за білих.

Що робили червоні, якщо розуміти буквально, то про це багато написано і всі це знають. Будували розвинутий соціалізм та комунізм. Дехто цього процесу, втілення ленінсько-сталінських заповідей, на собі не відчув, народившись вже постфактум. А дехто встиг. Узагальнюючи до примітивізму, можна зазначити, що комуністичне спрямування давало відчуття забезпеченого майбутнього. Багато в чому безкоштовне в соціальному плані. Наприклад, безкоштовної трикімнатної квартири ніхто з пересічних громадян зараз не одержує. Якісної освіти та медицини теж. А вони таки були якісними. Забезпечувалось також і обов"язкове працевлаштування. Будувалася та модернізувалася промисловість.

Чим це досягалося. Безкоштовною працею мільйонів в"язнів сталінських концентраційних таборів. Та майже безкоштовною працею всіх інших в"язнів закритої імперії, яка змінила в 1917 році імперію царську і стала набагато агресивнішою відносно народів, які в ній проживали. Життя людини в якій нічого не вартувало.
Чи можливо поважати, а тим більше - любити державу, яка репресує, позбавляє права на вільне розповсюждення думок, які протирічать ідейному напрямку єдиної партії, яка завжди втручається у все те, що відбувається в державі і навіть в особисте життя тих, хто не є її членом і яка завжди і в усьому права. Державу, з якої неможливо виїхати за кордон і заборонено спілкуватися з закордонними її відвідувачами. Державу, в якій тих, хто ходив не з тієї, вважали ворогом народу.
Влада розбивала примітивні ручні жорна по селах і розстрілювала куркулів, тих, хто мав якесь бажання індивідуально заробляти собі на хліб.

Одеський єврей хотів шити левайс, але його загратовували до буцегарні. Хтось хотів займатися приватною комерцією, але це його бажання було в цій країні смішним.
Вже в кінці 80-х років, влада почала втрачати свій тоталітарний вплив і стало можливим державний устрій трансформувати та спрямувати його в демократичне русло, європейського зразку. Залишивши все те, соціально-привабливе, завойоване великими зусиллями народу, що було зручним йому та відображало уявлення людей про справедливість. А саме – соціальну сферу, медицину та освіту.

Замість цього, кремлівські дерев"яні голови вперлися в стіну кремлівського цвинтара, а інші, ті, хто приміряв в цей час на себе царську корону, запалили нову революцію. Хоча, а що їм залишалося, коли кремлівські старці не могли і не хотіли нічого змінювати. Закінчилося все тим, що одна імперія розвалилася, а на її місці утворилася інша. З супутниками, – феодальними територіями – колишніми республіками. З фактично розваленими, або розграбованими всіма структурами, які роблять територію державою.

І почалося нове будівництво. Що саме побудували, це можна при не дуже прискіпливому, навіть, погляді, спостерігати до повного задоволення тим, на що ж були здатні. І про що хтось в кінці війни написав на Рейхстазі. Такого задоволення, граничащого з статевим, ще не було. Воно вже має дещо нові, вже глобально-новітні обриси. Форми нового українського мислення, з старим, початку позаминулого сторіччя, наповненням. Та й вже нові реалії білих, а точніше – різнобарвної та різноквітнучої ліберальної демократії з помийничним смородом. Від якої більшість народу давно вже не тільки відвертає, але й вивертає. А комусь в радість. Та не мені.
Тому, системи, які працюють проти мене, мені не до вподоби. Тому й системності, про які у мене запитував мій співбесідник, немає і бути не може.

24 дек. 2011 г.

Сутність

Якщо ти хочеш чогось досягти в цьому, новому, глобалізованому світі, забудь про совість, честь, порядніть та співчуття. Ніколи не розслабляйся, інакще це використають проти тебе. Плюнь на умовності моралі і будь прагматиком, використовуючи те, що корисно тільки тобі.

Ціна твого життя та твоєї свободи вимірюється грішми. І чим більше ти їх маєш, тим більше тебе поважають і тим більше ти вільний. Від совісті, честі, порядності та співчуття. Забудь про химери і йди вперед до омріяної тобою мети. Ти сильний, розумний і цілеспрямиваний. Ти йдеш вибраним тобою шляхом, переступаючи через перепони примар мрій та  бажань тих, хто поряд з тобою.

Ти прийдеш першим, інакше хтось інший, сміливіший та хитріший випередить тебе і займе  місце, котре по праву належить тобі. Безпограшному гравцю в рулетку успіху на тернистому полі життя. Не довіряй нікому. Колектив зрадить. Зрадять друзі. Зрадить і жінка, яка тільки й хоче зачепити тебе на гачок своєї привабливості. Використати тебе, як інструмент свого вдалого життевого устрою. Будь одинаком-мисливцем. Очисть свідомість від іраціональності - етики, віри, вини. Відкинь сантименти. Виживає сильніший.

Тільки так ти досягнеш успіху, якого так прагнеш дістатись всіма засобами, незважаючи ні на що. Інакше ти можеш програти свою гру, яка тобі подарована життям тільки раз. Але ж ти цього зовсім не бажаєш.
І тільки одне непокоїть втомлену думку - Місячна соната Бетховена, це теж - бізнес?

 

22 дек. 2011 г.

Зачухались

 Відео 22.12.2011.

Прогноз: Спочатку газ буде по 450, а потім труба російською. На цьому й закінчиться "консорціум" чергової української стратегічної недолугості.
Uatumbai.


Політичні форуми


Одного разу, зовсім випадково, по лінку, надряпаному на папірці, який дав мені знайомий,  попав на один український політфорум. Тоді в багатьох ще були дуже свіжі спогади про "Майдан- революцію." Перед цим прийшлося, до, та під час виборів Миздобула президентом, приймати участь в цьому  спектаклі для лошар, на його боці, бо на протилежний, як не було, так і досі немає тяги. При цьому, добре розуміючи, хто такий він і хто такі вони.  Але, так склалося і виконуючи дане слово, погодився.  Подробиці цього не дуже цікаві, тому я їх опущу.

Вже через багато часу, ті люди, які на засніжених нічних вулицях прив"язували до гілля дерев помаранчеві стрічечки, коли я про це їм нагадував, казали, що знущатися не добре. При цьому, якось задумливо, спочатку опускаючи додолу погляд, а потім, піднімаючи на мене сумні очі, тихо запитували – а що, потрібно було за інших?  Серед них є навіть і дуже близькі мені люди. 
Знущатися з їхніх наївностей у мене намірів не було і немає. А лише бажання звернути тоді їхню увагу  та їхнього усвідомлення того, що то був не патріотизм, як їм тоді здавалося, а прищеплений їм вірус вульгарного свідомітства. 

Про це, якось невдовзі, після виборів, сформулював таку фразу: - Інколи хвороблива думка однієї людини, за допомогою засобів масового зомбування  стає їдеєю мільйонів. З часом і великими моральними втратами настає прозріння, але вже далеко не для всіх тих, хто так палко колись вірив і сподівався.

У наших  людей не виявилось імунного захисту від політичного розводилова. Метою якого було досягнення, незрівнянного з колишнім, навіть – фантастичного, матеріального благополуччя та захмарного соціального статусу, які давали таку ж, фантастичну свободу, для будь-яких їхніх забаганок.

Спочатку, у спадок від минулого, народу дістався в якості приданого, перефарбований хною, Fox-Чук, який перемістив народ на піратский корабель, де всі за щось між собою воювали, щось з того корабля видирали та розпродували. Потім його змінив рудий Гек-Балалаєчник, такий же компартапаратчик, що китайським божком, хитаючи головою, старанно шліфував започатковане. За ними – Миздобул Третій, теж – беззупинний мовник, безпросвітна ледач, амбітний нарцис і безмежна наволоч.  А тепер вже, нарешті, маємо – Великого Папу-Реформатора всєя України, якого так хотіли. Міцного Горішка Південно-Східних мрій.

Не Крав-Отець. І Син не крав, Кучмо-Духа. І Сам рудий Дух не крав. Тепер за них прийшлося Бригадиру підчищати. Невкрадене.

Флібустьєри, чи вже їхні привиди, які в минулому тримали штурвал цього корабля, й досі чіпляються своїми кістлявими руками за край політичного столу, щось прагнучи довести суспільству, якому все те вже давно не цікаво чути.

А тим часом, останній із могікан, вже доводить їхню логіку до такого ж логічного завершення. Як і до свідомості українців, набагато перевершивши своїх попередників, купаючись все в тому ж ментальному океані людської довіри та сподівань, які були привиті народу ще протягом минулого ХХ сторіччя.  Виграючи на струнах людських душ свою какофонію кримінальної естетики.

На тому форумі, який я тоді, в далекому минулому, відвідував, багато людей застовбичували свою підтримку Миздобулу, а багато інших, також чистосердечно, вірили у вже, через певний проміжок  часу та подій, в мадам Сучкаблох. Думки та впевненість у своїй правоті, яка була основана на вірі, розділилися і форум розколовся, спочатку ментально, а потім вже й фізично на два протилежних табори. Передуванням цього був ще й вільний доступ, без модерації, на одній із гілок цього форуму, але цю гілку навмисне завалили ті, хто мав таку змогу і таке право, бо думки, які там продукувалися і часто небезпідставно, не в"язалися із основним ідейним напрямком помаранчевого туману.
  
Власне, з цього й почався розбрат. Багато учасників взагалі залишили форум, а ті, хто на ньому залишився, збилися в напівзакритий клуб однодумців. Форум і досі функціонує і навіть модернізується в своєму зовнішньому оформленні, але занепадає у відвідуваннях, а від того й у функціональності, яка скорочується.  Очевидно, що для підтримки, туди вкидаються неабиякі фінансування. І основне його ядро, яке проводить вже – постпомаранчеву стратегію, має на хліб з салом та дещо й до нього, вперто та віддано відбиваючи на клавіатурах довіру та стратегію тих, хто спостерігає за дійством із-за куліс. Чию саме, гадаю, уточнювати зайве.

Подібна схема прослідковується і на інших українських політичних інтернет-ресурсах. Вона проста, як дошка. На форумі працюють декілька, або навіть одна людина, які одержують, під замовлення впровадження певної політичної лінії, фінансування. І, навіть, не в основному, а, - як правило, – із-за кордонів території впливу. Східного та Західного. 

Таким чином, відбувається холодна війна політичних ідеологій та боротьба за розум, за свідомість простих громадян, котрі цього навіть і не підозрюють. Вв"язуючись в дискусії, обговорюючи публікації та події суспільно-державного значення і часто не розуміючи, чому їхні логічно обгрунтовані думки там перетворюються на сміття.

Багато тверезомислячих, здатних до аналізу людей, вже покинули ці форуми, бачачи, або - просто відчуваючи безперспективність даремної трати свого часу та нервів на безмежність і безкінечність дискусій, які нікому нічого не доводять. Бо кожен, у підсумку, залишається при своїх думках, інтересах та переконаннях.  

Але ідеологічна машина знову і знову поповнює бункер своєї м"ясорубки все новим м"ясом, яке перекручує на фарш, задоволено хрюкаючи, коли вдається перемолоти чиїсь хребти на муку, з якої з часом, хтось почне випікати нову хлібину свого фантастичного благополуччя. 

                                                                                          *** 
Обговорення тут: http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/13667.phtml

21 дек. 2011 г.

Буває

Цей рік був не простий.., він був насичений.., як завжди.., але не завжди буває так, як хочеться.

Президент України, В. Янукович.(Із виступу 21.12.2011.)

                                    
                      Тарас ШЕВЧЕНКО

        Буває, в неволі іноді згадаю
        Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
        Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
        Що й я таки бога колись-то хвалив!
        Шукаю, шукаю... господи б, хотілось
        Згадать хоть що-небудь! Та оце й  наткнувсь
        На таке погане, що так і заснув...
                                                                                

11 дек. 2011 г.

Хто ти?

Хто такий українець. От, хто він такий, по своїй суті, споконвіку? Воїн? Будівник? Мандрівний лицар? Пірат? Раб?
Одна молода чеченка якось сказала: Я не хочу війни, але я  виховую свого сина воїном. Ми, українці своїх синів воїнами не виховуємо. То все-таки, хто ми? Одна стара жінка, якось теж сказала: Я хочу померти в ріллі. І ще, теж вона: Як зайду в хлів, то там пахне рідним.

Українець, це - мрійник. Це нація мрійників. Добрих, щирих серцем людей, які завжди жили на землі. І жили свідомістю своєї землі, любов"ю до неї.Українець, мріючи про землю, їхав в Канаду, Аргентину та Австралію. Сьогодні, мріючи за тим же, кращим життям, їде в Італію, Іспанію та Португалію.

Мікельанджело теж був мрійником. І всі ті гіганти мистецтва, які малювали картини та писали неповторну музику, вони теж були мрійниками. Бідними, але великими духом людьми. Може і ми такі? Бідні, але талановиті гіганти вселенської думки, що рухають світ вперед. Можливо це і є нащим покликанням, нашою космічною кармою? Але, хто тоді створить світ для нас самих? Той, про який ми завжди мріяли і мріємо й досі.

Щасливим можна бути, йдучи за плугом. І нещасним в розкошах. Світ рухають мрійники. Користуються ж їхніми мріями - прагматики.

 Тепер нас всіх хочуть переробити на прагматиків. Егоїстично-уособлених індивідуалістів. І дороговказують на "парыж", як на вершину нашого щастя.  Але, навіть наша, християнська віра, на якій базується православна свідомість, це віра мрійників. Та й чи потрібен нам той "парыж", якщо у нас інша ментальність.

Нам же пропонують стати протестантами-лютеранами, п"ятидесятниками-євангелістами. Безсловесними виконавцями чужої волі. Тими, хто не противиться злу, лібералами-космополітами. Тихими мишами, вишкрябуючими в своїх норах своє особисте, ілюзорне благополуччя.  Ми, подібно лелекам, літаємо в просторі наших мрій і мріємо померти в ріллі, яка пахне рідним. Та у нас вже забирають останнє - землю. Мрійників легко обдурити. Бо вони ще й наївні романтики.

Це зручно тим, хто узурпував право визначати для народу, як йому потрібно жити. І чи взагалі, те йому потрібно. А й справді.., чи
Чи не пора нам вбиратися в пір"я орлів? Адже, і вони теж, - мріють. Поки ще не до кінця зеволюціювали в папуг.

Ratings and Recommendations by outbrain